The Village Україна продовжує підбивати підсумки року, запитуючи у кінокритиків і редакторів про головні українські фільми, прем’єри яких відбулися у 2018 році.

Обкладинка: «Артхаус Трафік»

Прем’єра в Україні: 18 жовтня

Режисер: Сергій Лозниця

Трейлер фільму «Донбас»

Одна з найочікуваніших прем’єр року стала головним українським кінотріумфом 2018-го. Рівнем міжнародного визнання «Донбас» Сергія Лозниці дорівнюється до славетного «Племені» Мирослава Слабошпицького, і невдовзі ми дізнаємось, чи отримає він омріяну номінацію на «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою, на яку має всі шанси.

Та, звісно, річ не тільки й не так у нагородах. За дві години Лозниця проводить деталізований екскурс гібридною війною, що починається і закінчується створенням фейкових новин – чи не найболючішою з проблем сучасної медіасфери. Режисер емоційно відсторонюється від зображених колізій і майже не показує самі бойові дії, зате із пильністю дослідника вдивляється в руйнацію моральнісного та суспільного на окупованих територіях. Міфологізація дійсності, зображена в «Донбасі», має впізнаване радянське коріння з характерним нехтуванням приватною власністю під плакатними гаслами, брехливою дегуманізацією супротивника і популістським продовольчим заохоченням. Найяскравіше це відображено у сцені в лікарні, де звучить репліка, що підводить спільний знаменник усього фільму: «Ви все це побачите, тому що все це буде вам показане».

Лозниця з його феноменальним умінням бачити історичні події в найболючіших катастрофах сучасності фіксує стан розпаду державності та людяності внаслідок масового ураження російською пропагандою і свідомою готовністю порушити закон задля хибних уявлень про власне локальне благо, взяте силою зброї.

Для глядача, здатного до критичного мислення, «Донбас» стає дієвою пігулкою від безпринципності та сепаратистських настроїв, і це, укупі з каннською нагородою та довершеною драматургією, робить стрічку Лозниці не тільки найкращим українським фільмом року, а й одним із найвидатніших фільмів незалежної України.

Лук’ян Галкін

виконавчий продюсер «UA: Культура», співзасновник Moviegram

Прем’єра в Україні: 8 листопада

Режисер: Ярослав Лодигін

У ролях: Олег Москаленко, Володимир Ямненко, Олексій Горбунов

Трейлер фільму «Дике поле»

«Дике поле» – ще один успіх осіннього кіносезону в Україні, щоправда більш однозначний. Режисеру Ярославові Лодигіну та оператору Сергієві Михальчуку вдалося передати атмосферу сходу України – як візуально, так і в діалогах. Картина відрізняється від решти конкурентів сучасним, не шаблонним гумором, але дуже страждає від звичної для українського кіно проблеми – поганого сценарію. Від роману Сергія Жадана «Ворошиловград», який був першоджерелом, залишилося мало, а цікавого й оригінального контенту створити не вдалося. Що скажеш, часом і 13 драфтів сценарію буває мало.

Юрій Поворозник

головний редактор Vertigo


Правду кажучи, українському глядачеві скоріше байдуже на «перший український істерн», але він чекає масштабної екранізації принаймні одного з романів Сергія Жадана. У полі зору таких охочих з’явився Ярослав Лодигін, який так любить прозу Жадана, що мало не дослівно екранізував його роман «Ворошиловград».

Створювати масове і жанрове в кіно в Україні – це досить серйозна справа, і в процесі перезйомок, переписування сценарію часто змінюється і сам фільм, перетворюючись на місиво з комедії, драми та мелодрами. На щастя, з «Диким полем» така зміна не сталася, хоча стрічку кілька разів перемонтовували й напереродні прокату.

Це ще й рідкісний випадок не лише в українському кінематографі, а й у кінематографі загалом, щоб прихильники книги залишилися у своїй більшості задоволені результатом виконаної роботи. «Дике поле» – атмосферний фільм, який ні на секунду не перестає бути цікавим завдяки строкатим персонажам і пострадянському менталітету головних героїв.

Зрештою, фільм Ярослава Лодигіна ще й набуває актуальності у світлі військових вторгнень на сході України. Теглайн «Захищай своє» неабияк підкреслює меседж про суверенність держави і спорідненість народу. Хоча навіть поза таким серйозним контекстом «Дике поле» здається спекотним літнім подихом, що повіяв у холодному осінньому кінопрокаті.

Юрій Самусенко

редактор Moviegram

«Брама»

Прем’єра в Україні: 26 липня

Режисер: Володимир Тихий

У ролях: Ірма Вітовська

Трейлер фільму «Брама»

Від «Брами» я не очікувала нічого хорошого – перший трейлер ніби навмисно демонстрував усі слабкі сторони фільму: надривні монологи, дешеві спецефекти та крупні плани маскоподібного гриму Ірми Вітовської (акторка зіграла 80-річну бабусю). Я б так і не пішла на нього, якби не дві обставини. По-перше, п’єса Павла Ар’є (а картина Володимира Тихого – умовна екранізація однойменного драматичного твору) вже встигла стати культовою класикою для багатьох театралів. По-друге, я вже давно не могла зрозуміти, чому українські кінематографісти так мало використовують потенціал загадкового і трагічного Полісся, а отже, не могла пропустити фільм, у якому руїни Прип’яті нарешті обіцяли стати повноцінним персонажем.

Як не дивно, саме сценарій «Брами» трохи розчарував – імениту п’єсу адаптували лише номінально, тому частина діалогів звучить неприродно, а поділ історії на глави ніяк не допомагає сприйняттю. Зате гнітючий антураж Полісся повністю виправдав мої очікування: стрічка Тихого стала однією з перших українських картин, яка створила повноцінну внутрішню міфологію, тактильну атмосферу, власний загадковий світ (другою подібною стрічкою цього року було «Дике поле»). Такі фільми якраз мають усі шанси ставати культовими, особливо – коли в них настільки яскраві центральні персонажі. Я дивилася картину в перший тиждень її прокату, і деякі глядачі вже тоді викрикували репліки баби Прісі.

Напевне, найбільше новаторство фільму для мене – те, наскільки легко він балансує на межі популярного та авторського кіно. Українські фільми завжди можна було доволі чітко поділити на ті, які подобались масовому глядачеві, й ті, які було цікаво обговорювати після перегляду, але «Брамі» вдається і те, і те. З одного боку, якщо ви просто хочете подивитись моторошне кіно про містичних мешканців стародавнього лісу, то ви в ній спокійно знайдете якісний горор. З іншого – якщо вам до вподоби гостра соціальна критика, посилання на Тарковського та легкий постмодернізм, то картина Володимира Тихого теж виправдає ваші очікування.

Олександра Ринк

редакторка Vertigo

Прем’єра в Україні: 13 вересня

Режисер: Марися Нікітюк

У ролях: Анастасія Пустовіт, Максим Самчик, Соня Халаїмов

Трейлер фільму «Коли падають дерева»

Дебютний повний метр Марисі Нікітюк можна вважати уже вдалим завдяки показу на Берлінале, де нечасто з’являються українські стрічки. Ще тепліше фільм прийняли вдома – на Одеському міжнародному кінофестивалі був справжній ажіотаж, адже після містичного трейлеру всім хотілося побачити, що вдалося зняти юній режисерці.

А вдалося зняти бурхливу суміш усього, що Марися Нікітюк бачила у дев’яностих. На відміну від іронічної пісні Монеточки, про цю епоху в режисерки склалася серйозна історія про заборонене кохання та пристрасть із присмаком «бригадо-бумерівського» вайбу. І в цьому власне полягає важливість фільму «Коли падають дерева», адже він слугує відзеркаленням минулого, яким жила Україна.

Звісно, можна бідкатися через химерний наратив, який переміщує глядача з безпечного села до бандитського міста занадто швидко, можна звинувачувати в надмірній поетичності створених образів. Це все буде правдою. Втім, Марисі Нікітюк вдалося зробити перший крок назустріч візуальному кіно, що радше говорить зображенням, ніж мовою головних героїв. А таких вдалих спроб дуже бракує в кінотеатрах.

Юрій Самусенко

редактор Moviegram

Прем’єра в Україні: 20 вересня

Режисер: Тоня Ноябрьова

У ролях: Євген Бушмакін, Олег Шевцов, Василіса Фролова

Трейлер фільму «Герой мого часу»

Чому цей фільм запам’ятається? По-перше, тому що він показує Київ за межами Контрактової площі та центру. Він показує околиці і життя людей там. У фільмі дуже багато мемів, пов’язаних із київською вуличною культурою: у цьому впізнається українська архетипність і ментальність. По-друге, є інший сценарій: про те, що не у всіх, хто приїздить до Києва, виходить тут закріпитися. Власне, більшості доводиться збирати манатки і повертатися туди, звідки вони приїхали. У фільмі про це прямо не кажуть, але є таке відчуття.

Якщо ми хочемо робити сучасне українське кіно у жанрі масової комедії, то це кіно має бути якомога ближчим до того, що є в народі. Тоня Ноябрьова зробила свій фільм життєвим: у неї не такий гумор, як у звичних українських комедіях. Це не про каламбури, а про життєві ситуації. Це не смішно, коли увесь будинок робить бюрократичні збори, щоб вирішити, хто винесе сміття. Це смішно лише тому, що ти впізнаєш у них себе.

Марк Лівін

заступник головного редактора The Village Україна

Прем’єра в Україні: 16 серпня

Режисер: Бенедикт Ерлінґссон

У ролях: Халлдора Гейхадсдоттір, Олена Лавренюк

Трейлер фільму «Гірська жінка: на війні»

Стрічка, що вийшла в копродукції України, Ісландії та Франції, від режисера Бенедикта Ерлінґссона стала, мабуть, однією з найбільш зворушливих робіт на українському кіноринку цього року. Ба більше, була високо оцінена критиками на кінофестивалях, зокрема під час показів у Каннах. Тут неймовірні ісландські пейзажі переплітаються з музичними вставками, що подекуди нагадують фрагменти стрічки Іньярріту «Бердмен», а особиста материнська драма – із глобальними екологічними проблемами. Що цікаво – попри драматизм, заявлений в сюжеті, історія розказана напрочуд легко та подекуди комедійно.

Режисерові вдалося поєднати не тільки різні жанри, а й показати кожну з країн, що брала участь у виробництві: впізнаваний для європейських драм «холодний» характер, гумор, властивий французьким фільмам, і, головне, цілком відчутний український посмак.

Головна героїня, екоактивістка Хатла, радикальними методами самостійно бореться із корпорацією, що загрожує своїми діями довкіллю, та уособлює образ жінки-супергероїні, котра попри все прагне стати матір’ю. У ній мовби виражена вся сутність невеликої країни, що, незважаючи на всі негаразди та катастрофи, хоче очиститися та розквітнути, дати нове життя майбутнім поколінням. Ця метафора дає повноцінне право стрічці посісти чільне місце серед сучасного українського кінематографа. Водночас історія універсальна, адже, погодьтесь, її цілком можна уявити і в наших ландшафтах.

Анна Шакун

головна редакторка Moviegram

Прем’єра в Україні: 4 жовтня

Режисер: Влад Дикий

У ролях: Назар Задніпровський, Поліна Василина, Юрій Горбунов

Трейлер фільму «Скажене весілля»

Уперше про «Скажене весілля» я почув на літньому кіноринку ОМКФ. Показані кадри вражали: расизм, ксенофобія, банальні жарти і звична пластикова картинка натякали на те, що нас чекає касовий хіт, за який багатьом буде соромно. На мій величезний подив, після прем’єри думка змінилася. Виявилося, що сценаристи все ж змогли цікаво подати фабулу сюжету і навіть написати кілька свіжих та актуальних жартів. Ба більше, у «Скаженому весіллі» камера намагається не просто передати картинку, а й показати емоційний стан героя.

Це можна було б назвати еволюцією української сучасної комедії, якби не расизм, ксенофобія, банальні жарти і звична пластикова картинка. Вони нікуди не поділися, створюючи враження двох зовсім різних підходів у одному фільмі. Залишається сподіватися, що фінансовий успіх «Скаженого весілля» не затьмарить очі продюсерам. Не хочеться, щоб вони зробили неправильні висновки, як це сталося з Дзідзьо.

Юрій Поворозник

головний редактор Vertigo