АртНавіщо на Бессарабці поставили ялинку з протитанкового їжака: нова виставка в PinchukArtCentre

Виставку номінантів на премію PinchukArtCentre готували ще з осені 2021 року. Після початку повномасштабного вторгнення куратори та митці призупинили роботу на кілька місяців, але потім вирішили продовжити, тим паче деякі роботи набули нового контексту.

Зараз це виставка 18 українських художників під назвою «Об’єднані», яка триватиме до кінця квітня 2023 року. Її можна розглядати як персональне висловлювання кожного митця, а можна сприймати як групову виставку, адже цьогоріч немає звичного відчуття конкурсного змагання, розповідають кураторки експозиції Ксенія Малих та Олександра Погребняк.

Ми поговорили з кураторками про те, що зараз об’єднує українських художників у спільному проживанні війни та як особисті історії співіснують із роздумами про доцільність мистецтва під час повномасштабного вторгнення.

Чому саме «Об’єднані»

---

«Зараз художники відчувають одне одного краще, ніж будь-коли. Тому об’єднати їх – це не було важко, це було природно», – розповідає співкураторка Ксенія Малих.

Тому експозицію вирішили зробити більш відкритою: це не окремі бокси, як на ярмарках мистецтва, тут більш простору: «Незвично, що деякі фрагменти простору об’єднані між художниками. Але це класно працює», – коментує Малих.

Усі роботи на виставці створені вже після початку повномасштабного вторгнення, але є й інсталяції, елементи яких уже були до повноформатної війни. Деякі художники продовжили проєкти, над якими працювали раніше, додає співкураторка Олександра Погребняк.

Якщо дотримуватися послідовності огляду, глядач побачить діалог між роботами Павли Нікітіної, Михайла Алексєєнка та Крістіни Мельник, коментують куратори. У комплексі ці роботи розповідають про крихкість і можливість оновлення.

Павла Нікітіна створила скульптури дітей, які грають у хованки: троє з них закривають очі руками, а четверта дитина потайки дивиться на публіку. З опису дізнаємося, що ці діти переїхали до чеського міста Брно й тепер мають носити на собі ярлик біженців. Діти «стоять» майже в кутку, наче їх за щось покарали, але глядач водночас відчуває їхню невинність [і дивиться на них із висоти зросту дорослого].

Ще один крихітний експонат, якому, однак, виділили окремий п’єдестал – кришталева чарка з радянського сервізу. Вона стоїть на тлі відео, де намагаються склеїти розбиті уламки. Саме такі уламки митець Михайло Алексєєнко побачив на руїнах будинків Київщини. Тепер такі сервізи – це не символ повсякденного радянського життя, а просто артефакт, каже митець.

У наступній залі – полотно від стелі до підлоги. Там зображений торс хлопчика, укритий слідами хвороби. І ця хвороба – метафора війни та суспільства, яке змінюється, вважає художниця Крістіна Мельник, яка намагається перевести фокус із теми насильства на тему болю та показати, крізь які страждання проходять українці. Для цього художниця використовує левкас, який традиційно використовують в іконописі. Це саме та картина, на яку потрібно дивитися наживо, щоби відчути світло та простір, переконують куратори.

У цілому це стосується всієї виставки. Наприклад, глядач навряд чи зможе розгледіти на фото об’ємність багатометрових малюнків Дар’ї Кузьмич, якщо не пройде залою та не спробує простежити за напрямком руху пігментів, розчинених у воді. Це робота про сприйняття часу, який може розширюватися, стискатися та «бути нездоланним та жахаючим». Спеціально для цієї роботи в залу запустили більше світла, а у вечірній час умикають прожектори.

Фотографії Артема Гумілевського важко не впізнати – це «той самий» оголений велетень у соняшниках, який фотографує сам себе та нещодавно виграв Global Peace Photo Award 2022.

Гумілевський і далі подорожує до власної сутності в новій серії під назвою «Коріння» [і любить себе таким, яким він є ]. Це продовження серії «Гігант» і водночас пошук нових сенсів. Художник ставить запитання, які ментальні символи глибоко вкорінені в нас і чи є нові шляхи об’єднання людей, крім концепту нації.

Зі стін на глядача дивляться портретів зо десять Гумілевського – від світлини в нехитрій селянській хаті до алюзій на Ісуса Христа, який несе свій хрест серед поля. Ще одне зображення митця розташували на стелі, щоби він спостерігав за глядачами зверху.

Це вперше, коли роботи митця експонують як експозиційне рішення, а не як виставку фото [Гумілевський – представник миколаївської школи фотографії ]. За задумом, чорна зала з високою стелею та лайтбоксами, розташованими вище людського зросту, має нагадувати храм і залишати по собі відчуття після відвідин сакральних місць, коментує кураторка Ксенія Малих.

Художниця Катерина Лисовенко зображує міфологічний вівтарний триптих – Медузу-горгону, Мінотавра та кентавра. Це негативні персонажі, які в даному випадку борються, щоби захистити своїх близьких. Художниця пропонує переглянути роль героя в сучасному світі, де всі знаходять власних героїв і б’ються за власну утопію. Частина інсталяції – стілець, який стоїть навпроти триптиха та має напис: «Місце героя завжди вільне й завжди пусте».

Окрема мінімалістична зала присвячена роботі художника Антона Саєнка. На перший погляд, здається, що там лише чорний прямокутник на одній зі стін. Насправді це вікно в порожнечу та спроба автора приборкати природу. Урешті він зливається з українським ландшафтом, який називає «краєобразом».

За вікном глядач бачить кімнату, огорнену пітьмою, і чує звуки піаніно: «Можливо, це аудіозапис на постійному повторі, а може, і сам художник, який грає на фортепіано та наспівує вірш репресованого Радянським Союзом українського поета Василя Стуса «Нехай горить трава по осені», – ідеться в описі. Лише світло, тінь, звук і мінімум матеріальності.

До звичного міського ландшафту – лавок, ліхтарів, дорожніх стовпчиків чи навіть сміттєвих баків – під час війни додалися бетонні блоки та протитанкові їжаки. Наскільки місто може бути інклюзивним і привабливим, розмірковувало об’єднання митців сommercial public art разом з артгрупою MNPL.

Їхній проєкт складається з двох частин, і перша розташована поза межами PinchukArtCentre. Це мистецьке переосмислення Бессарабського проїзду, що віднедавна став пішохідною зоною. Інсталяція чимось нагадує військову ялинку:

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений The Village Україна (@thevillageua)

Митці кажуть, що містяни своєю чергою також можуть взаємодіяти з інсталяцією, наприклад, сидіти на конструкції чи спиратися за неї. А вже в стінах PinchukArtCentre можуть вигадати власні варіанти експозиції: для цього в одній із зал підготували 3D-моделі та надруковані елементи. За допомогою них відвідувачі можуть переосмислити публічний простір і розділити відповідальність і любов до нього, вважають митці.

Наймолодший номінант на премію PinchukArtCentre, Макс Ходак запросив TikTok-блогерів пожити в харківському «Будинку «Слово» та разом помріяти про утопічну післявоєнну Україну, і, можливо, відродити перервану традицію українського модернізму.

Разом із тим автор використовує TikTok, щоби дослідити політичну мову та політичний потенціал цієї соціальної мережі та протиставити ідеалістичні уявлення реаліям політичного життя. Крім відео, глядач може побачити конструкцію, де написані цитати з вірусного відео 2007 року: політик Михайло Добкін намагається записати передвиборче звернення до жителів Харкова, а його політичний союзник Геннадій Кернес дає йому лайливі вказівки, ідеться в описі до експоната.

У продовженні експозиції – мистецьке дослідження Даніїла Ревковського та Андрія Рачинського. Досліджуючи танкові битви, митці виявили, що в Україні відбулося таких боїв більше, ніж будь-де. Ландшафт після битви танків знімали на деокупованій Харківщині. У назві роботи художники відсилають до образу Міккі Мауса – тому що німецькі солдати під час Другої світової війни називали так радянські танки з понівечиними баштовими люками, які нагадували силует цього анімаційного персонажа.

Самі ж художники перевтілилися в героїв відео, які мають знайти своє місце в дистопічному ландшафті та продовжувати жити, пояснює кураторка Олександра Погребняк. На екрані вони розбирають підірваний російський танк на металобрухт і у процесі моляться невідомим силам.

Ще одне відео присвячено містові, де перемагає природа, а не забудовники. Його автор, Юрій Єфанов, вважає, що осмислити війну неможливо через відсутність дистанції в часі, тож його робота рефлексує на тему мистецтва майбутнього.

Головний герой відео – садовий гном, який перетворюється з публічної скульптури на твір лендарту. Урешті кордони між природою та культурою зливаються, і гном повертається до початкового статусу. Зараз можна переглянути лише першу частину відео, дві інших мають додати в процесі експозиції, зазначають куратори.

Інтер’єр львівської вітальні відтворив художник Ян Бачинський: стіни вкриті грубими мазками темно-сірого вапна, а всередині кімнати – зістарені часом столи, крісла та дивани, де можна присісти та переглянути фільми, зняті митцем протягом останніх років.

«Простір для співпереживання» створює художник Ніколай Карабінович. Він знімає історію про свою маму, яка до початку повномасштабної війни виїхала з Одеси. Вона залишилися в Ізраїлі без доступу до органу, якому вона присвятила значну частину свого життя. Але жінка продовжує грати, просто рухаючи пальцями в повітрі. У відео – ні музики, ні глядачів, лише безлюдна пустеля та вразливість українців в еміграції. Ця робота – завершальна в трилогії митця [перша розповідала про дідуся митця, депортованого до Казахстану в 1949 році, а в другій він досліджував власне грецьке та єврейське коріння ].

Родинній історії присвячена й зала з роботами Юрія Білея, який переїхав до Польщі сім років тому, а тепер не може побачитися з рідними. Висловлювання митця складається з трьох частин: це відео, де він зачитує переписку з братом, який перебуває на передовій; фото квітів, які сфотографувала мама художника після 24 лютого, та особисті речі його родини, які пов’язані з взаєминами митця з батьком. Ця робота – про вибір без вибору, тугу за рідними, провину й розчарування: ті стани, які найкраще описують переживання українців за кордоном, описують куратори.

Високотехнологічну роботу Олександра Сіроуса складно зрозуміти без інструкцій, але автор їх залишає. Глядачі фактично є співтворцями: можуть зайти за темну штору та залишити там відбиток пальця або скан із сітківки [інструкції можна побачити на стіні та екранах ].

Спеціальні датчики подбають про те, щоби біометричні дані відвідувача потрапили до програми, де вони пройдуть певний цикл взаємодії з цифровим середовищем, що вже є. Код збережеться у вигляді поведінки й трансформується в аватара, що житиме в цифровому тераріумі та взаємодіятиме з іншими аватарами.

Такі тераріуми автор також планує створити у Франкфурті-на-Майні, Сеулі й Антверпені, а за цифровими клітинами можна спостерігати на макровідео, які схожі на зображення у вічку мікроскопа. Ці цифрові клітини виконують роль умовної біологічної флешки й мають зберегти всі дані.

Звучати може лячно, але насправді Сіроус пропонує глядачам вирватися зі своєрідного логічного кола та поміркувати, наскільки великий потенціал влади над користувачами мають цифрові дані, пояснюють куратори.

Виставку завершують [насправді ні] трьома кімнатами про бажання та страх. Тут про те, як змінилося наше відчуття тілесності, насилля та власних кордонів. В останній із цих кімнат, залитій червоним світлом, виходу немає, тому глядач має пройти весь шлях виставки у зворотному порядку, щоби повернутися: «Остання робота – це не остання крапка», – кажуть у PinchukArtCentre.

---

Центр працює із середи до неділі включно, з 12:00 до 20:00, крім годин вимикання світла. За приблизним графіком можна простежити в Instagram.