Наприкінці лютого в Україні ввели новий механізм акредитації для журналістів, які працюють у зоні бойових дій і прифронтових зонах: оперативні командування почали визначати зони, де робота ЗМІ обмежена або заборонена. У «червоній» зоні тимчасово не дозволяють роботу журналістів, у «жовтій» дозволяють у супроводі офіцера зі зв’язків з громадськістю (пресофіцера) або іншої посадової особи, визначеної військовим командуванням, у «зеленій» обмеження не вводять.

Наприклад, у «червону» зону, де робота журналістів заборонена, увійшла південна частина міста Херсон, прифронтові ділянки Донецької й Луганської області, а також об’єкти критичної й військової інфраструктури, морські й річкові порти незалежно від географічного розташування.

Введення нових правил викликало критику в медійній спільноті. Українські воєнні кореспонденти заявили про цензуру й вибірковість у доступі журналістів до «червоних зон» на фронті, повідомляє Інститут масової інформації. Закликали українську владу зняти обмеження для журналістів щодо доступу до висвітлення бойових дій і «Репортери без кордонів».

Щоб з’ясувати, що відбувається, редакція The Village Україна поговорила з кількома закордонними кореспондентами, які протягом тривалого часу працюють в Україні й висвітлюють перебіг війни: Ізобель Кошів (The Guardian), Олівією Кортас (Die Zeit) і Фабрісом Депрезом (La Croix).


Ізобель Кошів – британська кореспондентка, яка висвітлювала війну в Україні для британського видання The Guardian протягом першого року повномасштабної війни. Серед останніх матеріалів журналістки – висвітлення історії батька й сина, які воювали в складі ТРО в Бахмуті, цивільних у Краматорську й подій у Києво-Печерській лаврі. Кошів зводить більшість проблем із медіадоступом в Україні до питання комунікації. «Чи відчувала я обмеження доступу [під час роботи в Україні]? Так, я відчувала це практично в кожному відрядженні. Частину цих проблем можна зрозуміти, оскільки йдеться про країну в стані війни, ще частину можна вирішити, якщо просто поліпшити комунікацію», – розповідає The Village Україна Кошів, яка залишила The Guardian наприкінці квітня.

«Для мене головна проблема полягає саме в комунікації, – продовжує журналістка. – Я розумію, що, коли звертаюся із запитом до військових, можу отримати відмову. Але краще одразу почую цю відмову, ніж мене будуть ігнорувати або надовго затримувати відповідь. Замість того, щоб ігнорувати журналістів, слід пояснювати їм, у чому проблема. Якщо відповідь негативна, просто скажіть про це. Я зможу витратити збережений час на інші матеріали».

Зрештою, усе зводиться до питання часу й поваги до роботи інших людей, каже Кошів. Зокрема, це пов’язано з роботою пресофіцерів ЗСУ, роль яких ще більше виросла після введення правил «жовтої» зони. «З мого досвіду постійний супровід пресофіцера не є виправданим. Я розумію, що військові хочуть контролювати ситуацію й наратив, будь-яка армія світу думає так само. Але вводити такі правила для всієї «жовтої» зони, як на мене, не виправдано», – реагує на нові правила акредитації Кошів.

Кореспондентка розповідає, що в роботі з пресофіцерами періодично виникають проблеми. «Іноді ти говориш [із пресофіцером] і створюється враження, що відповідати тобі – це не його робота. Але це якраз його робота. Постійно відчуваєш, ніби ти великий тягар для них. Іноді пресофіцери не відповідають на дзвінки, іноді в них дуже багато роботи, іноді це пов’язано з тим, що її просто не вистачає. Але, на мою думку, іноді це пов’язано і з тим, що вони не хочуть виконувати свою роботу. Їм простіше запостити щось у Facebook, ніж працювати з журналістами», – каже британська журналістка. Водночас проговорює, що в ЗСУ є якісні пресофіцери, із якими не виникає подібних проблем: «Є фахівці, які просто чудові, які стараються допомогти. У мене були хороші взаємодії, але, на жаль, це може бути й негативний досвід. Адже матеріал може втратити актуальність уже наступного дня, якщо його швидко не оприлюднити».

Як приклад Кошів наводить матеріал, який готувала торік невдовзі після деокупації Харківської області. Для підготовки тексту ЗСУ надали можливість провести інтерв’ю з українськими військовими, які брали участь в успішній операції, але пресофіцери виділили лише годину на розмову з двома великими групами журналістів. «Цього часу просто було недостатньо, – пригадує Кошів. – Якщо ви хочете отримати якісну історію, такий формат не підходить. До того ж пресофіцери постійно перебивали солдатів, вказуючи їм, що вони можуть говорити, а що ні». Зрештою текст підготувати не вдалося, каже Кошів.

«Звичайно, я розумію, що є факти, які під час війни треба зберігати в таємниці. Але в цьому разі йшлося про успішну операцію. Або Україна хоче, щоб люди розуміли, як це відбулося, або ні. Але врешті ми просто втратили день», – підсумовує Кошів. Додає, що частково вирішити цю проблему можна, якщо внести зміни в структуру: «Думаю, має бути якась вища структура, якій підпорядковувалися б пресофіцери. Коли пресофіцер не відповідає журналісту, у мене має бути можливість запитати людину згори, чому так відбувається. Наприклад, якби в Краматорську чи навіть Дніпрі був [регіональний представник ЗСУ], який організовував би роботу пресофіцерів у [регіоні]».

Ще одна проблема, за словами Кошів, пов’язана з бюрократичними моментами, зокрема з процесом подання й форматом запитів. «Це запити, які треба подавати у форматі, який я бачила тільки в Україні. Якщо ти не володієш мовою й не маєш досвіду, ти не напишеш такий запит. До того ж іноді цей процес затягується: були випадки, коли ми подавали запит, але не отримували відповіді, тому що, виявляється, це був не той формат. Через це ми втрачали два-три дні, що критично для медіа», – ділиться досвідом колишня кореспондентка The Guardian.

Фабріс Депрез – кореспондент газети La Croix, заснованої у Франції в 1880 році, який також співпрацює з виданнями Foreign Policy, Les Jours і La Libre. Серед його публікацій – матеріали про київське метро під час війни, підготовку України до контрнаступу, боротьбу українського громадянського суспільства з корупцією. Для запису коментаря зустрічаємося з Депрезом невдовзі після того, як він повернувся з поїздки в Херсон і Миколаїв наприкінці квітня. Під час роботи на півдні французький журналіст готував матеріали про життя українських міст у безпосередній близькості до фронтової зони. Наприклад, у Херсоні й Миколаєві готував матеріали про місцевих активістів і медійників, які продовжують висвітлювати події в регіоні попри війну.

«Ясна річ, Херсон зараз є дуже небезпечним містом: я неодноразово фіксував обстріли міста [російськими військовими з протилежного боку Дніпра]. Вулиці міста зазвичай спорожнілі, із закладів працюють лише окремі кав’ярні», – ділиться враженнями про поїздку із The Village Україна Депрез. Водночас Миколаїв називає прикладом міста, у яке поступово повертається життя: «Коли я востаннє був тут [улітку], територія навколо Миколаївської ОДА була заблокована, але зараз вхід вільний. До того ж помітно, що в місті відчутно більше людей», – додає кореспондент La Croix.

Депрез розповідає, що загалом позитивно оцінює процес взаємодії зі Збройними силами України для отримання доступу. Наприклад, дозвіл на роботу на півдні він погодив із Повітряним командуванням «Південь», на отримання підтвердження роботи пішло загалом близько трьох днів, розповідає журналіст. Відзначає, що за час роботи в Україні навчився працювати з медіазапитами, але висловлює подив, що основним каналом комунікації для військових залишається Facebook. «Іноді доводиться постійно стежити за десятком різних Facebook-сторінок або прогортати сотні повідомлень у кількох чатах, де зібрані закордонні журналісти й фіксери. Загалом це не дуже організовано», – визнає Депрез.

«Гадаю, українська влада після 2014 року зрозуміла, наскільки важливою є робота закордонних журналістів. Як правило, в Україні немає проблем з отримання доступу до інтерв’ю. Звісно, ситуації можуть бути різні, але загалом я не відчував утисків чи суттєвого обмеження доступу», – розповідає журналіст La Croix. Рішення із введенням трьох зон для роботи журналістів Депрез називає невиправданим: «Якщо чесно, ці зони тільки зробили все більш заплутаним і складним для журналістів. Мені дуже важко зрозуміти, навіщо взагалі треба було це робити».

Утім, основним викликом французький кореспондент називає саме питання комунікації й систематизації роботи з медіа: як можливий варіант поліпшення системи з дозволами й запитами пропонує створити єдину систему, де можна буде відстежувати інформацію про дозволи й зони роботи, а також подавати запити за допомогою спеціальної форми. «Було б добре мати більш прозорий і зрозумілий процес», – каже Депрез.

Як щодо досвіду взаємодії з пресофіцерами? «Коли пресофіцер просто стоїть і зачитує цифри, з цього не вийде цікавої історії, – погоджується з попередньою тезою Ізобель Кошів Депрез. – Якщо пресофіцер присутній під час інтерв’ю, дуже високі шанси, що солдат буде відповідати цими стандартними фразами. Як мені часто кажуть: «Важко, але стабільно». Водночас, на думку французького журналіста, в окремих випадках робота з пресофіцерами може бути виправданою: «Це не обов’язково означає, що герої не поділяться цікавими деталями. Але я не впевнений, що це виправдано у всіх випадках».

Олівія Кортас – кореспондентка німецької газети Die Zeit, яка віднедавна очолює корпункт видання в Києві. Кортас розповідає, що у своїх матеріалах з України намагається висвітлювати не лише перебіг війни й українського спротиву, а й Україну як вільну демократію. «Нас цікавлять не лише фронти, а й Київ, нам цікаво, що відбувається в українській політиці, – розповідає The Village Україна німецька журналістка. – Від початку [повномасштабної] війни я готувала історії про українських військових, тому що відчувала, що це історії успіху, які варті уваги».

Кортас пригадує, що на першому етапі повномасштабного вторгнення виникали окремі випадки, коли її доступ до героїв й історій обмежували. Як приклад, наводить ситуацію, коли вона домовлялася про інтерв’ю в шпиталі, але там погодилися надати доступ лише за умови, що вона покаже текст матеріалу до публікації. «Для мене це неприйнятно, я навіть уявити собі такого не могла, – каже Кортас, яка нещодавно публікувала матеріали про вплив злиття американських розвідувальних даних на перспективи українського контрнаступу й оборону Бахмута.

Кореспондентка Die Zeit визнає, що впродовж року повномасштабної війни отримувати доступ до українських військових стало простіше. Утім, нові обмеження, що почали діяти наприкінці лютого, знову ускладнили роботу журналістів, каже Кортас. «Останнім часом я почала часто чути від [героїв і джерел], що не слід узагалі запитувати про майбутній український контрнаступ. Але це просто моя робота – ставити запитання, так працюють медіа. Ви можете не відповідати мені, але я мушу виконувати свою роботу», – пояснює Кортас.

Німецька журналістка частково пояснює введення нових правил акредитації з перспективою контрнаступу Збройних сил України: «Ми вже бачили подібні зміни [у доступі журналістів], коли починалися попередні контрнаступи ЗСУ [в Харківській і Херсонській областях]. Наскільки я розумію, зони періодично переглядають, їх знову можуть послабити з часом. Але, звісно, ми одразу почали хвилюватися, що це вплине на нашу роботу».

Кортас визнає, що розуміє, чому роботу журналістів можуть обмежувати в найгарячіших точках фронтів на кшталт Бахмута й Авдіївки, але проговорює, що закордонним кореспондентам не треба зайвий раз розповідати про небезпеку роботи на таких ділянках. «Аргумент безпеки журналістів [для введення нових обмежень] для мене не працює. Ми професіонали, які розуміють, на що вони йдуть, ми постійно проходимо тренінги з безпеки й постійно говоримо про це з нашими редакторами. Ми розуміємо всі ризики, на які наражаємо себе. Але передусім для нас важливо мати змогу розповідати про події на війні нашій аудиторії».

«Гадаю, зараз це ще більш важливо, в умовах, коли війна затягується, – продовжує Кортас. – Люди на заході починають втомлюватися від теми війни в Україні. А ми повинні продовжувати висвітлювати війну, щоб аудиторія розуміла, навіщо Україні потрібні поставки озброєння й чому кошти німецьких платників податків слід спрямовувати на допомогу Україні».


У нещодавньому інтерв’ю The Village Україна керівниця київського бюро The Washington Post Ізабель Хуршудян наводила схожий аргумент: що менше доступу великі закордонні медіа отримують в Україні, то менше вірогідності, що вони продовжать працювати звідси. «Боюся, дедалі менше журналістів будуть залишатися працювати з України, – розповідала Хуршудян. – Великі міжнародні телеканали, на зразок NBC, ABC, CNN чи BBC – для них буде занадто дорого залишатися тут, якщо не будуть отримувати за це винагороду в доступі. Якщо вони не зможуть дістатися до фронтів, вони залишать Київ – і на американському, британському чи німецькому телебаченні буде менше сюжетів про Україну. У цьому є небезпека».

Погоджується з Хуршудян Ізобель Кошів із The Guardian. «Думаю, якщо [українська влада] почне вводити жорсткіші обмеження роботи журналістів, це призведе до того, що дедалі менше медіа будуть працювати в Україні. Адже висвітлювати події з України насправді дуже дорого: одні тільки витрати на команду і страхування – це тисячі фунтів стерлінгів на тиждень. Додайте до цього витрати на готелі, водіїв, обладнання, їжу – це дійсно великі суми», – пояснює Кошів. Додає, що видатки на кількаденну поїздку в межах України для команди з кореспондента, фотографа й водія можуть складати до 5000 фунтів. «Якщо ми витрачаємо кошти, а доступ водночас стає меншим, це складно пояснити нашими редакторам і керівникам. Гадаю, у цьому треба шукати певного компромісу», – додає британська журналістка.

Водночас Олівія Кортас із Die Zeit уточнює, що у випадку з її виданням такої загрози наразі немає. Ризику суттєвого скорочення кількості іноземних журналістів, які працюють з України, вона поки не бачить, як не уявляє поки й від’їзду з України через цю причину. Але пов’язує цей чинник передусім із рівнем доступу: «Якщо обмеження стануть ще більш жорсткими, якщо люди припинять з нами говорити, звісно, це буде проблематично. Я розумію, чому герої відмовляються коментувати контрнаступ, але, якщо це буде стосуватися всіх тем і всієї країни, це дійсно буде проблема».

Схожої думки дотримується Фабріс Депрез із La Croix: «Думаю, для того, щоб іноземні телеканали й кореспонденти почали залишати Україну, треба буде відчутне обмеження доступу. Якщо тема України почне втрачати актуальність, а українська влада почне дедалі більше обмежувати роботу медіа, звісно, тут залишиться менше корпунктів і журналістів. Тому я переконаний, що це в інтересах України, щоб тут могла продовжувати роботу якомога більша кількість закордонних кореспондентів».


Цей матеріал підготували ​​в межах проєкту IWPR «Голоси України» за підтримки ЮНЕСКО. Редакція несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цьому матеріалі, і за висловлені в ньому погляди, які не означають висловлювання будь-якої думки з боку ЮНЕСКО й не зобов’язують організацію.