Детектив Національного антикорупційного бюро України Олексій родом із Вінниці, йому 36 років. Навчався в Академії податкової служби (зазнала руйнувань в Ірпені). У рідному місті працював у податковій міліції і юристом на цивільній службі, а у 2015 році переїхав до Києва, подавшись на конкурс і ставши детективом НАБУ.

До повномасштабного вторгнення підрозділ детектива займався розслідуванням корупційних злочинів, які пов’язані з оборонною сферою України. По двох кримінальних провадженнях, які були скеровані до суду, уже є вироки з реальними строками, що набрали законної сили, а засуджені відбувають призначений термін покарання. Водночас багато справ, які розслідував детектив, наразі слухаються у суді, тому інформацію про них не можна розголошувати.

У продовженні серії матеріалів про фіксацію воєнних злочинів у російсько-українській війні спільно з ІСАР Єднання ми розпитали в детектива, який вступив до лав ЗСУ, про службу на Київщині та південному напрямку. Раніше ми розповідали про досвід судді та прокурора, які приєдналися до збройних сил.

У перші дні вторгнення нас відправили на підсилення до центру Києва

Зараз детектив НАБУ – неподалік від лінії зіткнення. Під час розмови пролітає літак, але детектив заспокоює: це наші. Усміхається: «Зірки підказують».

Із корупційними злочинами ми боролися, поки не настав переломний день у житті кожного українця. У перші дні, здавалося, був хаос у голові й навколо, попри те, що державні органи готувалися до таких подій. Ми мали евакуювати кримінальні провадження, тож новина про повномасштабне вторгнення застала нас із колегою в дорозі на Західну Україну, на виїзді з Києва. Тоді й побачили перші ракети, які летіли на територію України.

Десь протягом ста кілометрів ми мовчали. Далі почали думати, що нам робити після того, як доставимо матеріали. І одзнозначно вирішили, що треба повертатися до Києва. Уранці 25 лютого замість звичного будильника прокинулись від «прильотів» по аеропорту Рівного (недалеко зупинились на ночівлю).

На роботі дозволяли евакуйовуватися, можна було виїхати до Львова. Своїй родині також сказав виїжджати, десь за тиждень до вторгнення мав продуманий план. А за день до повномасштабної війни навіть купив переноску для кота: кіт був домашній і зроду нікуди не їздив.


Ми створили фактично окремий спецпідрозділ, у той самий день отримали зброю


Саме в дорозі прийшло розуміння, що ми маємо стати на захист нашої держави. І це відчуття було зсередини. До Києва ми в’їжджали по Житомирській трасі. Поки їхали, над нами пролітала ракета. Ситуація незабутня: на в’їзді три смуги стояли в коркові в сторону Житомира, усі зустрічні зайняті. На під’їзді, у районі Святошина, уже зустріли танки. Тоді й прийшло усвідомлення, що це реальна війна.

По дорозі до бюро ми ще заїхали за колегою, який ніяк не міг виїхати з дому, бо жодне таксі не приїжджало на виклик. Колега здавався щасливим і розказував, що уже знайшов собі місце на даху, де готувався зустрічати росіян. Він полювальник і мав мисливський карабін.

До вечора утворилося коло колег, до 30 людей, які вирішили не евакуйовуватися, зокрема й наш керівник. Ми розуміли, що в умовах збройної агресії навряд чи наша профільна робота буде на часі. Рішення ухвалювалися дуже швидко. За законом оформили увільнення зі збереженням робочого місця й посади (а до липня – і зарплатні).

Ми створили фактично окремий спецпідрозділ, у той самий день отримали зброю. Більшість не мала попереднього військового досвіду, розуміння тактики бою чи навичок поводження зі зброєю. У нас, як у детективів, не було спеціальної підготовки. Таким функціоналом у бюро займається Управління спеціальних операцій. Тому ми утворили зведений загін, нам видали зброю.


Саме в дорозі прийшло розуміння, що ми маємо стати на захист нашої держави. І це відчуття було зсередини


Того дня й протягом кількох наступних рішення ухвалювалися дуже швидко, й могли змінюватися і залежності від обстановки. Тоді існувала обґрунтована версія, що росіяни хочуть прорватися до Офісу президента, захопити будівлі та посіяти хаос в управлінській вертикалі. Тож в очікуванні висадки російського десанту в центрі Києва зібралася «спецура». Наш спецзагін відправили на підсилення.

Робота в Борисполі
Після задачі повертаємось на базу

Уже на місці нас поділили й поставили з більш досвідченими групами, закріпили за нами напрямки, які ми мали б утримувати в разі штурму. Штурму так і не сталося, висадка десанту не вдалася, але перші три дні, до кінця зими, я перебував у центрі Києва. Ніколи не думав, що доведеться захищати саме це місце.

Село Перемога Бориспільського району після відходу орків

Ми відстежували телефонні розмови росіян. Треба було передавати швидко, бо за п’ять хвилин інформація вже може бути не актуальна

У центрі спецпідрозділів було досить багато, вони були набагато краще підготовлені, тому більше нам не потрібно було там залишатися. Ми просто могли одне одному заважати, створити так званий friendly fire.

Тож, коли в центрі трохи спала напруга (пішла перша інформація про бої в Гостомелі, Василькові, Бучі, Ірпені, під Мощуном), наш підрозділ перемістився до будівель, де проходив пришвидшену підготовку, зокрема поводження зі зброєю.

Подарунки «підарункам»

З початку березня Київ й область удалося налагодити взаємодію з СБУ та створити спільні групи. Детективів поділили на групи по п’ять-шість людей та відправили в Бориспільський район, частина якого вже була окупована російськими військами.

Доводилося вирішувати різні завдання: від виявлення колаборантів (місцеві повідомляли про них кожного дня) до пошуку дезертирів та диверсантів. Наприклад, на початку вторгнення один із голів сільської ради роздав автомати й навіть не знав кому. Нам треба було повернути назад близько 40 стволів АК (бо виявилося, що люди, які отримали зброю, не записалися до територіальної оборони). Загалом ми фактично займалися оперативною роботою, як у цивільному житті.


Місцеві скаржилися, що росіяни забирають у них телефони, особливо дорогі смартфони, а потім самі ж ними й користуються


Також ми працювали з людьми, які виїжджали з окупованих сіл. Питали в них, де вони проживають, чи бачили, де розміщена російська техніка і як вона переміщується. Крім того, ми стежили, щоб у населені пункти не заїжджали росіяни під виглядом цивільних.

Місцеві скаржилися, що росіяни забирають у них телефони, особливо дорогі смартфони, а потім самі ж ними й користуються. У нас виникла ідея поставити на контроль їхні телефонні розмови. Тим паче, окупаційні війська мали погано розгорнуті вузли зв’язку та слабко налагоджену систему зв’язку.

На цьому прекрасному фоні ми чекаємо російські вертольоти
Наші трофеї

Нам удавалося прослуховувати до 20 людей офіцерського й рядового складу 15 ОМБР (елітна миротворча бригада, що здійснювала наступ по всьому лівому берегу від Великої Димерки до Перемоги).

Ми розуміли, що є інформація, яка важлива просто зараз, і за п’ять хвилин буде не актуальна (хто куди поїхав, які координати розміщення техніки, засідки, влаштовані для наших бійців). Інформації було дуже багато, тож ми організували робочий пункт і швидко все опрацьовували, робили стенограми. Нас було шестеро, ми працювали по дві людини на лініях, цілодобово (інші в цей час займалися виїзною роботою). Ми співпрацювали із СБУ та із 72-ю окремою механізованою бригадою Чорних Запорожців, які оперативно відпрацьовували координати, скупчення живої сили й техніки.

Наприклад, одного разу виїхати три наші БТР і їх побачили російські вартові. Вони передали: «Я бачу БТР». Командир: «Давай його розстріляємо з танка». «Не хочу палити нашу точку». «Ну так заїдь ззаду, щоб не розкриватися, відстріляєшся й поїдеш». Далі минає хвилин 20. «Ну що, попав по ним?» «Ні, вони виїхали, насипали нам і змінили позицію. Так і не стріляли, не навелись». Врешті росіяни намагалися розстріляти наш БТР десь з пів години. Так і не потрапивши в ціль, поїхали назад.


Свої емоції важко контролювати, коли живеш у стані війни


Завдяки одній з таких розмов одному з російських військових повідомили про підозру за наказ щодо страти українських полонених (у 15 ОМБР служили досвідчені військові, які спілкувалися лише за позивними).

Колаборантів видно за першої розмови. Коли ставиш пряме запитання чи відводиш розмову в сторону, у людини навіть міміка змінюється, на обличчі проскакують нотки ненависті. Свої емоції важко контролювати, коли живеш у стані війни.

У некритичних ситуаціях можна говорити з дітьми, вони все розказують. Наприклад, нас намагався заплутати один незрозумілий персонаж, казав неправильну адресу. Ми спитали в малого, і той відразу розповів, що треба йти направо, а не наліво.

Так ми працювали до початку квітня. Це був важливий шматок роботи. Після деокупації Київщини шестеро з нас, я і мої колеги з НАБУ, ухвалили рішення мобілізуватися до лав ЗСУ. Зараз служимо на південному напрямку, ще двоє колег служать на Луганщині.

Тимчасовий побут

Ми пішли в розвідку, а за нами ув’язався песик

Протягом місяця ми організовували партизанський рух, рух опору, на Херсонському напрямку (ідеться саме про території, які тимчасово окуповані). Це вдавалося робити дистанційно. Партизани не ті, хто просто розклеює листівки. Це ті люди, які роблять так, що колаборанти з тих чи тих причин не доїжджають до роботи або їм не вдається відсвяткувати свій день народження.

Після звільнення населеного пункту на Херсонщині

Зараз ми на криворізькому напрямку, у таких селах, що їх ще на карті треба вміти знайти. Місцеві дуже нам допомагають: організували пральню, лазню, перукарню. Здавалося б, такі дрібниці: душ і чистий одяг – але так починаєш це цінувати! Іноді ми користуємося також мочалками із сухим милом (вони розміром як дві пачки цигарок, туди треба додати трохи води).

Ми живемо у приватному секторі неподалік від місця роботи, першої лінії, і виконуємо виїзні бойові задачі. Ми не сидимо в окопах, а працюємо в тій частині, де наших вже нема, виходимо за останні позиції, у сіру зону.

Йдемо на перше завдання
Хтось спить, хтось чергує

Тут, на півдні, поле й невеликі посадки. І якщо на полі зірки ще пробиваються, то в лісосмузі нічого не видно (а ліхтариком користуватися не можна). Одного разу, після першого бойового завдання, я попросив місцевого розвідника вночі провести мене до окопа. Я поклав руку йому на плече, і тут «хоп!» – рука зависає у повітрі. Цей розвідник тоді провалився у свіжий окоп; на щастя, він був порожній, а так можна було й ноги поламати. Тому наступного дня я ходив тією місцевістю із заплющеними очима, 25 кроків туди, потім назад, щоб орієнтуватися наосліп.

Треба завжди відпрацьовувати навички на місцевості, де раніше не був, запитати, де хто, щоби не прийняти своїх за чужих і не почати той самий friendly fire. Завжди намагаюся ширше дивитися на ситуацію, планувати. Особливо на початку було дуже багато питань, на які не було відповідей. Тому підключаєш і критичне, і навіть фантазійне мислення, що можна зробити, щоби не понести втрати та щоб усі, хто пішов на завдання, повернулися.

На лінії зіткнення й поряд із нею часом погано ловить зв’язок, особливо коли хлопці працюють із РЕБом. Під час одного бойового завдання ми спостерігали за місцевими, які намагалися відправити смс своїм рідним. Люди прив’язували телефон на мотузку до дуба й перетягували її через найвищу гілку. Далі писали смс, натискали «відправити» й тягнули за цю мотузку, щоб зверху телефон зловив зв’язок, і повертали назад.


Треба також завжди відпрацьовувати навички на місцевості, де раніше не був, запитати, де хто, щоби не прийняти своїх за чужих і не почати той самий friendly fire


А одного разу під час завдання ми пробили колесо автомобіля. Було дуже прикро, вирішили: день не задався. Тоді довелося добиратися пішки. Коли закінчували лагодити автомобіль, докручували останні болти, зустріли своїх. Вони розпитали нас, якою дорогою ми їхали: «А ви бачили, що там міна зарита?» Виявляється, її підклали на дорогу після того, як ми проїхали. І якби не ця затримка, то на зворотному шляху ми на неї натрапили б.

Ще одна незабутня історія сталася, коли ми пішли в розвідку в невелике село, зайняте росіянами. Ідемо зранку, і тут за нами вв’язався песик, маленький такий. Біжить, дуркує: давно не бачив людей. Ми зупиняємося біля першої хати, а там інший пес; він зачув нашого й почав гавкати. На гавкіт відчиняються двері, з них виходить російський солдат. Перестрілка почалася майже відразу. Нам удалося відійти без втрат, а у росіян було мінус один чи мінус два. Може, й добре, що той песик був із нами – як розвідали пізніше, росіян в селі було дуже багато.

Схожа ситуація трапилася з нами ще раз, але цього разу за нами пішло вже телятко. Ми саме намагалися тихенько пройти, щоб не стати на міни, а воно недалеко паслося з двома коровами. Я намагався його відігнати, але воно обігнало мене й стало між мною та моїм колегою, продовжувало йти собі перевальцем. Що там, навіть свиней не можна було часом відігнати! Люди їх повипускали, коли їхали. Тварини дуже скучили.

Наші вихованці
«Розвідник»

Але є і інша сторона медалі. Місяців два тому неподалік від нас, метрів 700, жила українська піхота. Росіяни не пожаліли «Калібрів» – «прилетіло» сім штук по трьох адмінбудівлях. На жаль, не без наслідків. Може, з дронів побачили, може, місцеві «здали» – важко сказати. Хлопці того для лише приїхали.

Загалом емоції приходять уже потім, коли переглядаєш відео, записані на GoPro. Ми можемо йти в тиші, без жодного слова, туди й назад, але спрацювати добре. На відео все спокійно, хоча внутрішньо ми можемо бути не в тому стані. Але головне бути впевненим у своїх колегах і знати, що ти робиш, для чого і як. Просто брати й робити без паніки й поспіху.

Якби мене зараз запитали, чи мобілізувався б я ще раз, то так, точно пішов би, попри те, що детективів як правоохоронців мобілізують в останню чергу. Хотів би подякувати батькам і дружині, які прийняли моє рішення; Богу, що оберігає в найтяжчі хвилини; Україні – за те, що тут народився; побратимам, які завжди поруч та усім, хто допомагає заради нашої перемоги.

Як документувати російські воєнні злочини: поради цивільним

Воєнні злочини можна розділити на дві великі категорії: вчинені росіянами й українськими громадянами. Я вважаю, що їх треба розглядати паралельно, бо вони пов’язані між собою: колабораціоніст може бути співучасником убивства. Наприклад, у селі Перемога росіяни розстріляли тероборону, а колабораціоністи дали їм списки тих, хто служив в АТО. Їх вишукували по хатах, щоб убити.

Найбільша складність документувати воєнні злочини в тому, що частина української території вже перебуває під окупацією протягом тривалого часу. На жаль, що довше окупація, то менше доказів зберігається. Наприклад, відео з камер спостереження зберігаються протягом 10–15 днів, а далі поверх них на жорсткому диску починають зберігатися вже інші записи. Тому ці записи варто вчасно вивантажувати й надсилати на електронну скриньку ДБР – тоді доказ збережеться.

Крім того, з часом свідок забуває деякі деталі. Щось може забути через стрес, а ще якісь дані можуть бути викривленими, бо на них накладаються чиїсь чутки. Тому ще один старий добрий спосіб – робити короткі нотатки в блокноті, можна за допомогою шифрів. Варто записувати час, місце, що саме відбулось, клички чи позивні людей, хто ще міг бути свідком. Цей блокнот варто зберігати в такому місці, де його буде важко знайти.

Також варто залишати документи чи їхні копії, надані «місцевими адміністраціями», якщо є така можливість. Бо росіяни, коли будуть відступати, знищать усе, не залишаючи ні слідів, ні свідків.

Водночас показання очевидців треба фільтрувати, бо часом це банальне бажання звести рахунки із сусідом. Під час перевірки виявляється, що інформація про те, що сусід «здавав АТОшників», не відповідає дійсності: насправді сусіди напередодні посварилися. Через такі доноси в радянському стилі втрачається час, який можна було б присвятити розкриттю справ.

Ще одна порада цивільним, яка не стосується юридичної сфери: опануйте навички тактичної медицини. Варто закріпити їх так, щоб у разі потреби інструкція спрацювала на рівні підсвідомості та спрацювала без паніки.

Цей матеріал підготовлений у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю видання The Village Україна і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.