Олексій Ситайло – голова Середино-Будського районного суду Сумської області, а з початку повномасштабного вторгнення – стрілець, молодший сержант і виконувач обов’язків командира взводу.

У продовженні серії матеріалів про фіксацію воєнних злочинів у російсько-українській війні спільно з ІСАР Єднання ми розпитали в судді про те, як доводилося працювати поблизу окупованих територій і їздити на роботу через заміновані блокпости, про службу на Київщині й у Чорнобильській зоні та про військові будні, коли слова «Ваша честь» набувають нового значення.

Від помічника судді місцевого суду Житомирської області до роботи у Верховному Судді – Олексій Ситайло каже, що пройшов усі етапи кар’єрної драбини. Останнім часом, перед повномасштабним вторгненням, довелося працювати одному, бо в колеги закінчилися повноваження, було нелегко, адже справ – багато.

«Зараз Середина-Буда перебуває під постійними мінометними обстрілами»

Про ймовірність повномасштабного вторгнення мене попередили за два-три тижні. Я намагався максимально завершити всі юридично-організаційні питання в суді та попередив працівників. Але до кінця не хотів вірити, що повномасштабна війна таки буде.

Середина-Буда – це невелике провінційне містечко в Сумській області, розташоване на кордоні з Росією. Там немає жодних військових об’єктів, а інфраструктура розвинена слабко. У місті залишилося десь людей 15 із поліції. До першої лінії оборони, у Шостці, було майже 70 кілометрів.

У перші дні широкомасштабного вторгнення було спокійно, але росіяни окуповували все більше й більше територій по обидва боки від Середина-Буди, містечко фактично було між двох вогнів. Зараз ця територія перебуває під постійними мінометними обстрілами.

Моя сім’я мешкає в передмісті Києва. Коли довідався про те, що навпроти нашого дому українська армія розгортає систему ППО, вирішив, що треба вивозити звідти рідних. Спочатку планував евакуювати сім’ю до батька в Житомирську область, але танки вже були на підступах до «Варшавської траси», якою ми мали рухатися, тож довелося змінити свій маршрут і вирушити до Житомира.

Згодом родині вдалося виїхати на захід України, а потім – до родичів за кордоном. А я повернувся до Києва, де 27 лютого пішов у військкомат. У мене не було бойового досвіду, тому мені сказали, що зателефонують пізніше. Тож я вирішив повернутися на роботу.

«Увільнення від роботи судді я оформив собі сам»

Діяльність суду фактично завмерла. Нові справи не надходили, пошта не працювала. Спочатку я намагався розглядати справи, які перебували у провадженні, ми телефонували сторонам, але вони сприймали наші запрошення з’явитися до суду дуже, м’яко кажучи, без ентузіазму. Чимало із тих, з ким ми тоді спілкувалися, стали до оборони, робили укріплення, копали окопи, плели маскувальні сітки, чистили зброю.

Я усвідомив, що сидіти на місці я більше не можу. А в середині березня мені все ж таки зателефонували з центру комплектування (військкомату). Відповідно до закону, я видав наказ про увільнення себе від роботи на час прийняття на військову службу та поклав обов’язки голови суду на свого колегу.

За розподілом я потрапив у Шевченківську ТрО. У мене не було попереднього військового досвіду, але я доволі непогано стріляю, бо раніше займався кульовою стрільбою. Також було легше з фізпідготовкою – завжди намагався тримати себе в формі, ходив у зал. Попри це, спочатку було важкувато. Відчувається, що тобі 39, коли поряд із тобою хлопці 1997 чи 1998 року народження.

Щоби втягнутися в нові умови діяльності та життя, мені знадобилося десь півтора місяця. Наприклад, за цей час вдалося скупатися в крижаному озері, ходити босими ногами по примерзлій траві. До всього звикаєш, а після таких ранкових вправ почуваєшся більш здоровим і бадьорим.

«Сніг, обстріли, ще й немає дорожніх знаків. Я не помітив поворот»

Ще до мобілізації мені неодноразово доводилося доїжджати на роботу через заміновані блокпости, оминати засідки окупантів і водночас уникати обстрілів. Декілька разів проїжджав тимчасово непідконтрольні Україні території, щоб евакуювати доньок знайомої та колеги.

На блокпостах перевіряли ретельно. З’ясувавши, що я юрист, одного разу українські військові поцікавилися, чи пам’ятаю я дев’ятиповерхове скляне приміщення юридичної академії, побудоване у 2009 році? Я відповів: якщо вони мають на увазі Палац студентів, то він не дев’ятиповерховий, і побудували його вже після 2009 року, 2012 чи 2013-го. Такими провокативними запитаннями й деталями мене ідентифікували як свого.

Наші військові мені дуже допомагали. Показували, де можуть бути заміновані ділянки дороги, попереджали, куди не варто потикатися, бо є загроза потрапити під обстріл. Але одного разу ми таки злетіли з дороги. Я їхав нешвидко, десь 50 кілометрів на годину, але через сніг не помітив різкий поворот. Під колесами відчувався підтоплений лід, до того ж почався мінометний обстріл. Зорієнтуватися по дорожніх знаках було неможливо, бо їх познімали. У такій ситуації жодна зимова гума не допоможе. На щастя, ніхто з пасажирів не постраждав, мені вдалося виїхати з узбіччя та рушити далі.

«Найстрашніше – це побачити жінок і дітей, убитих окупантами»

Я був мобілізований у Києві, але бойові завдання виконував не лише в місті, а й в області. Авжеж, було страшно! Відсутність страху притуплює інстинкт самозбереження. Але страх мобілізує всі ресурси організму, ти стаєш уважнішим, більш зосередженим.

Найгірше – побачити жінок і дітей, убитих окупантами. Це важко і морально, і психологічно. Професія судді передбачає величезну стресостійкість, але навіть із такою загартованістю дуже важко це витримати.

А ще професія судді передбачає абстрагування – у залі суду ти обов’язково маєш уважно вислухати обидві сторони, дослідити всі докази та докопатися до істини, яку можна описати правовими парадигмами. Але коли бачиш невинно убитих, це людське горе не вкладається в жодні правові канони. Ця війна не виправдана жодними логічними поясненнями, не кажучи вже про міжнародне право. Цинічна й підла війна, розв’язана Росією, приречена. Кожен із нас добре знає, яким буде її результат. Але присмак перемоги буде занадто гірким, адже нам доводиться платити величезну ціну.

Місцеве населення розповідало чимало історій про окупантів: як вони напивалися, а потім «розважалися», розстрілюючи «на спір» будинки та цивільних людей. Російська армія, яка мала «взяти Київ за три дні», переважно складалася з «воїнів» у спортивних штанах і в кросівках, перев’язаних дротом, із дірками, з яких стирчали пальці. Але зі сторони Димера тиснули справді елітні та добре екіпіровані підрозділи. Можна називати їх «тіктокерами», але недооцінювати їх не можна. Війна в них у крові. Як правило, вони з 18 років у війську, воювали в гарячих точках і знали, що роблять.

Що залишили по собі окупанти? Гори пляшок, пакування з жіночими колготками, плюшевих ведмедів – те, що не влізло чи те, що просто не взяли. Бліндажі навколо Києва свідчили про те, що вони готувалися до тривалої облоги. Ці бліндажі були обладнані дерев’яними дверима, обшиті вагонкою, мали двоповерхові ліжка.

«Диплом кандидата наук друзі привезли мені на блокпост»

Після бойових завдань на Київщині ми служили неподалік Чорнобильської зони, ближче до кордону. На той момент було трохи складно із забезпеченням, але завдяки волонтерам нам вдалося знайти все необхідне, за що їм щиро вдячний.

Ситуація на кордоні напружена – росіяни під виглядом білорусів проводять свої навчання, ми у відповідь – свої. Вони накопичили біля кордону дуже значну кількість особового складу та техніки. У жодному разі не можна недооцінювати загрозу нового вторгнення.

Зараз я маю звання молодшого сержанта та виконую обов’язки командира взводу (не можу стати ним на постійній основі без офіцерського звання та контракту). Документи підготовлені, але через складну бюрократичну процедуру – ще в процесі затвердження.

Крім того, уже на службі згадав, що так і не отримав свій диплом кандидата юридичних наук. А захистився я ще торік, у вересні. Якщо юрист захищається в тій сфері, де й працює, його не викликають на співбесіду, тож я додав необхідні документи, і невдовзі друзі привезли мені диплом.

Також у квітні за виконання бойових завдань отримав заохочувальну медаль від комбата. Узагалі, нагороди дуже стимулюють і заохочують.

Загалом атмосфера в нашому підрозділі демократична, а життя та здоров’я особового складу в командування – понад усе. Для більшості з нас армійські умови життя є новими, тож хронічні захворювання даються взнаки. Тому командування відпускає до лікаря чи, як у моєму випадку, на свято Першого дзвоника доньки. Можливість робити такі сюрпризи найріднішим – неоціненна. (Родина повернулася на деякий час з-за кордону, щоби оформити документи. І донька, і син вчаться в кадетському ліцеї).

Попри те, що повномасштабне вторгнення триває вже понад 7 місяців, утома не відчувається. У тих, хто трохи молодший, є навіть певна нетерплячість – не хочуть залишатися в тилу, хочуть воювати. Кожен із нас готовий іти до кінця. Адже «все буде Україна» – це не просто слова. Це нова послідовність генетичного коду української нації, нова частина нашої національної ідентичності.

Цей матеріал підготовлений у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю видання The Village Україна і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.