Скласти життя у валізу та не боятися кількох діб у дорозі, щоб дістатися до сім’ї чи роботи. Ми поговорили з трьома людьми, які через бізнес, війну чи власні вподобання живуть на дві та більше країн. Як вони це роблять, навіщо, чого це їх навчило і які переваги та недоліки дає таке життя.

 Раніше ми писали про дітей, які навчаються одночасно в українській школі та за кордоном.

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

Юрій Свідерський

судинний хірург


Україна – Шотландія


«Для мене дім – це автомобіль»

Наш будинок у Житомирі, що його я будував своїми руками, перебуває на «атошній» ділянці – як зазвичай це буває, через дорогу від військової частини. Тож 24 лютого про початок повномасштабної війни ми почули одразу, гатило зовсім поруч.

У мене не було ніяких ілюзій із приводу цього, останні пів року перед війною я винаймав квартиру на заході України, перевіз туди частину речей, а із синами вечорами, замість того, щоб просто гратися, ми з увімкненим світлом тренувалися максимально швидко одягатися та збігати вниз, розсідатися по машинах. Тому коли все почалося, нам ці ігри дуже стали в пригоді. Буквально за п'ять хвилин ми вже були на трасі з двома машинами та необхідними речами.

Звикнути до дороги

У 2014 році, коли почалася війна, я постійно шукав можливість застосування своїх знань. Вийшов на адміністраторів однієї із прифронтових лікарень, які були в місті Щастя, і поїхав туди просто як лікар-волонтер працювати в операційній. Але там я зрозумів, що в бійців повністю відсутні знання в царині першої військової допомоги, і нам в операційну привозили нежиттєздатних пацієнтів – за десять хвилин їзди від фронту, з них витікала вся кров. Ті закривавлені ноші досі стоять у мене перед очима.

Так я опустився з операційної в окопи, і ми разом з однодумцями з Майдану створили Всеукраїнську інструкторську команду, яка їздила й зоною антитерористичної операції, і місцями постійної дислокації військ, і на волонтерських засадах займалася навчанням військових основним моментам військово-медичної допомоги на полі бою.

У 2016 році я почав розвивати приватну медичну практику. І повномасштабна війна застала мене власником невеличкої мережі приватних лікарень у Тернополі, Житомирі, Рівному та на Закарпатті. Тож я постійно в дорозі.


Раніше я в понеділок виходив із дому, цілував сім’ю та повертався в четвер чи п’ятницю, об’їхавши пів країни, тисячі кілометрів із кількома зупинками. Це було дуже непоганим щепленням від того, що є зараз.


Пів тижня мене вдома не було, і ми всі якось до того адаптувалися. Я – до життя за кермом і в готелях, а сім'я – до того, що тато три-чотири дні працює, а решту часу вдома. Тому хочеться думати та вірити, якихось дуже тяжких психологічних травм те, що відбувається зараз, нікому з нас не принесло.

Якщо говорити про легкість та адаптацію, то мені після стількох років досвіду видається досить логічним і зрозумілим, що для того, щоб побачити рідних, треба сісти за кермо, проїхати тисячу кілометрів, полетіти літаком, а тоді у зворотному напрямку.

Коли ми шукали для себе країну прихистку, ми одразу відмели Канаду та США. Бо туди ти не поїдеш і не політаєш щомісяця. Це проєкт, який можна дозволити собі раз на квартал у найкращому випадку, а по-хорошому два рази на рік.

І виходить, що в нас було три варіанти. Або сім’я дуже далеко, а ти залишаєшся тут сам, або ти живеш за кордоном із сім’єю, намагаєшся адаптуватися, залишаєш замість себе в Україні, у своєму бізнесі найманих працівників, щоби мати якусь підтримку штанів, а тут, у новій країні, починаєш пробувати все з нуля. Або так, як є зараз – ти вдома працюєш, допомагаєш країні, а сюди їздиш відпочивати головою та бути з рідними.

І виходить, що останній варіант оптимальний. Бо в ньому насправді не стільки незручностей, скільки він дає преференцій.


Ти можеш контролювати свій український бізнес, ти можеш точно бути там у процесі, точно максимально допомагати у війні. І разом із тим ти точно знаєш, що діти в безпеці, і ти маєш можливість регулярно їх бачити.


Тобто саме цей варіант для мене закриває всі базові «хотючки». З мінімальною затратною частиною, до якої нічого, крім своєї втоми від доби за кермом і в літаку, ти записати не можеш, бо в цілому інших очевидних мінусів нема.

Україна – Шотландія

У Шотландії ми живемо в невеличкому містечку Стерлінг, це між Единбургом і Глазго. Потрапили ми туди за програмою «Дім для України» (Homes for Ukraine) – подалися влітку й отримали таку можливість. Тут готель перетворили на хаб для українських біженців. Я привіз дружину Ольгу із синами, а сам повернувся в Україну. Житло ми шукали на постійній основі дуже довго – з літа до середини зими. До того Оля з чотирма хлопцями жили в тісному готельному номері. Але тепер ми маємо чудовий будиночок. Я приїжджаю туди як у санаторій, бо не треба працювати – лише бути із сім’єю.

У мене можливості постійно бути в Шотландії немає – удома маса роботи. Я перевів клініки на військовий лад. Ми відшукали можливість лікувати й оперувати всіх військових повністю безоплатно для них. Тому вдома постійно є, чим займатися. До того ж я перманентно треную військових, вчу військової медицини. Тому частіше, ніж один раз на місяць, на тиждень (в ідеальному випадку) поїхати до хлопчиків і до Ольги не виходить.

Постійний рух

Зараз, щоби доїхати до сім’ї, я вісім годин їду Україною, тоді шість-вісім годин Угорщиною, Румунією або Польщею – до найближчого аеропорту: у Будапешті, Бухаресті чи Варшаві. Там залишаю машину на заброньованому заздалегідь паркінгу біля аеропорту. Тоді три з половиною години лечу літаком. А в Шотландії, в Единбурзькому аеропорту мене зазвичай зустрічає Ольга з дітьми. І там буквально пів години від Единбурга – і ми вже в себе вдома у дворі.

Це довга дорога, майже добу, але я не роблю з того трагедії, планую на той час переговори, дописи, якісь речі, які можна зробити в планшеті або в телефоні, даю собі раду.

Як і кожна жива людина, я намагаюся прив'язатися до чогось, що має хоч якийсь порядок і хоч якось нагадує довоєнне життя. Конкретно в мене тією прив'язкою є мій робочий графік, він дуже структурує.


Кожен понеділок, вівторок я завжди в Тернополі, у середу я завжди в Рівному, у четвер-п'ятницю завжди в Житомирі. А от із п'ятниці є варіанти: або на полігони на навчання з військовими, або через Закарпаття до сім’ї на тижневу чи кількаденну відпустку.


У мого тата є чудова приказка, що в дорослого чоловіка дім там, де висять краватки. У мене в такому випадку дім – це автомобіль.

Про Шотландію

Шотландія – абсолютно фантастична країна з дуже цікавими людьми, які максимально схожі на нас у багатьох аспектах. Наприклад, у 800-річному протистоянні із сусідом, який постійно намагається бути метрополією. Так що вони як ніхто нас розуміють і підтримують.

Чи подобається мені в Шотландії? Чи хочу я тут залишитися? Це тема, яка в моїй свідомості спеціально запхана в дуже далеку шухляду. Я з перших днів тут із величезним подивом і нерозумінням відчув, що мені дуже класно. Тут настільки все моє й таке, як мені треба: від дощів, зеленої трави, гір і до людей.


Я намагаюся не залишатися тут довше, ніж на кілька днів, бо спокуса асимілюватися та не повернутися трохи присутня.


Повернення сім’ї в Україну

За перші десять хвилин повномасштабного вторгнення я зрозумів, що в наш дім, де ми жили, ми навряд повернемося. Тому що до кордону з Білоруссю 100 кілометрів, ракета летить кілька секунд, танк їде годину, і коли маєш дебільних сусідів, зрозуміло, що найближчим часом, – тобто поки діти не виростуть, тобто років із десять, – це відверто не найкраще місце для того, щоб там росли діти. Я розумію, що ризики мінімальні, але гратися в лотерею життям своїх дітей, навіть якщо відсоток того, що я програю три або чотири відсотки, для мене не варіант.

До того ж хай там як, рано чи пізно життя продовжиться та стане на свої рейки. І після перемоги нам точно треба буде багато працювати та багато вчитися. А в наших дітей і так два роки забрала ковідна історія. Вони відсиділи в планшетах замість того, щоб ходити до школи. Ще один рік забрала війна – знову в планшетах, ще й у підвалах. І так уже мінус три роки адекватного навчання. Не хочеться ростити неуків, якщо зовсім вульгарно сказати. Тому фізичне ходіння в офлайн школу було також у пріоритеті. Ми шукали країну, яка може нам дати цю можливість.

Я розумію, що нам дуже пощастило мати таку можливість. Я дивлюся на сім'ї, які не можуть бачитися. Вони просто їдуть із глузду. Жінки втомлюються самі з дітьми, починають зриватися. Чоловіки тут починають пити. Узагалі нічого хорошого. А ті чоловіки, хто повністю виїхав, категорично не можуть собі того пробачити, бо синдром провини в усіх самодостатніх та адекватних людей настільки бере гору, що ти через місяць за кордоном починаєш землю гризти. Кажеш, що ні, я все кину та піду в окопи. І, знову ж таки, усе заходить у глухий кут, бо сім'ю не лишиш, а кінці порвані. Тому насправді я цілком серйозно вважаю, що мені неабияк пощастило, що доля подарувала конкретно цей варіант.

Оксана Романюк

рестораторка, консультантка з відкриття та розвитку готельно-ресторанного бізнесу


Португалія – Україна,

Париж – Лондон


«Буває, просто грає скрипка, буває, просто грає піаніно, а буває – оркестр. От життя між країнами – це оркестр»

Уперше я подумала про те, щоб пожити за кордоном, років шість чи сім тому. Тоді я відкрила в Києві свій перший бар «Під асфальтом пляж» і поїхала з чоловіком у відпустку в Португалію. Ми побули там тиждень, я приїхала та кажу: «Давай продамо бар і поїдемо жити до океану, бо якщо можна жити так, чому ми так не живемо?» І з того моменту почалося номадичне життя. Потім мені хотілося жити в Таїланді, але через два місяці на Самуї я завила від нудьги. У Португалії мені теж чогось бракувало, постійно повертало в Україну. До того ж ми почали запускати в Києві новий проєкт, Hum:Hum.

Цього року «Хуму» вже п’ять, за цей час ми встигли дійсно стати частиною Подолу. Усі ці п’ять років я їздила між Києвом і Лісабоном, бо мала по закладу і там, і там. Зараз я продаю Hum:Hum своїй же команді, яка там працює, бо дуже втомилася. Якщо раніше сів у літак і вдома, то тепер треба проводити в дорозі по кілька діб. Тож доведеться трохи сфокусувати свою локацію. Ну і, коли в країні війна, ти не можеш керувати закладом з-за кордону. Ти маєш бути на місці, бо інакше дуже швидко випадаєш із контексту. Не буду ж я з Парижа телефонувати команді, яка в Києві та казати, що їм робити.

Життя номада

Останні роки в мене немає дому. Я наскільки давно живу в дорозі, що спочатку сміялася, що мій дім у валізі, а тепер це прям відчуваю. У мене немає відчуття дому, але я його навчилася собі створювати за годину. Я розпаковую речі, маю свою листівочку на стіл, парфумчик, і ще з десяток дрібниць, які вожу за собою.

У голові я абсолютно мобільна: маю заклад у Києві, щойно мала дзвінок з приводу відкриття готелю на Балі, а сама фізично перебуваю у Франції. Найближчими днями маю летіти до Женеви, потім – до Парижа, а після того – до Лондона. Це дуже цікаво, але фізично трохи виснажує. Я зрозуміла це, коли до мене приїхали батьки, і я полежала поруч із ними. Тоді я зрозуміла, що це зовсім інше відчуття, інший рівень розслабленості тіла.


Оце єдиний, як на мене, недолік відсутності відчуття дому – ти не можеш повністю розслабитися.


Зараз, коли через війну багато хто вперше стикнувся з життям за кордоном, я бачу, як ці люди сумують. У них прямо депресія, настільки бракує дому. А я цього вже не відчуваю, бо живу так дуже давно. Для мене зараз, де я, там і мій дім.

Насправді в мене так було з дитинства. Мій батько їздив на заробітки на заводи в Індію, Африку, і я ціле літо протягом десяти років проводила десь далеко від дому. Мабуть, це мене і загартувало. Тут я в батька: є цікавий проєкт і можливості в іншому кінці земної кулі, я збираю речі і їду.


Часто стається так, що я бачу можливості. І мені дуже хочеться бути в цих можливостях залученою.


Мене в дитинстві вчили, що так не можна, що треба визначитися, не можна робити все одночасно. Але минулого року я зустрілася з одним інвестором, мільярдером, він такий поважний, у віці, і в нього весь день розписаний – там зустріч із приводу книжкового магазину в одному куточку світу, потім – із приводу виноробського господарства десь в іншому місці. І він був дуже щасливий. Я побачила його, і мене відпустило. Я не одна така, так буває.

Керувати бізнесом віддалено

Коли я почала жити життям кочівника, я вперше відчула, що вже ніде не вдома. І це відчуття класне та жахливе водночас. Бо ти й там не свій, і вдома, хоча тобі додому хочеться. І тому ми намагалися постійно їздити на дві країни, щоб встигати та насититися океаном і сонцем у Португалії, а в Київ приїжджали до своїх людей, друзів, бізнесів, розвитку.

Ми відкривали Hum:Hum, коли вже жили на дві країни. І я тоді зрозуміла, що є величезний міф, що ресторан не може працювати, якщо його власник не на місці. Бо в мене було два заклади в Києві, Manifest [ресторан – ред.] у Лісабоні та ще заклад, який я консультувала. І всі вони дуже успішно працювали. Бо насправді справа в менеджменті. Якщо ти знаходиш і ставиш хорошого самостійного менеджера, і ти з ним на зв'язку, і в тебе чітко прописані ролі, то всі просто роблять свою справу. Ви радитеся, маєте робочі дзвінки, стратегічні сесії, щось змінюєте, коли ти приїжджаєш. Але так можна працювати. Як на мене, то бізнес, який не може працювати без власника – це погано налаштований бізнес. Бо якщо я власник готелю, тут таки живу, варю людям каву – це супер, це може бути, але це не бізнес, це лайфстайл.

Протягом п’яти років я приїжджала в Київ раз на два-три місяці та була тут кілька тижнів, а потім знову поверталася в Португалію.

Переваги та недоліки життя на дві країни

Коли я постійно їздила, я не змогла повноцінно сфокусуватися ні на Португалії, ні на Україні. Це дало мені класний інтернаціональний досвід. Я багато чого про себе зрозуміла, і це класно, я б ніколи цей досвід не змінила, але зараз я вже хочу більше сфокусованості.


Хочу обрати для себе країну, у якій розвиватимуся. І зараз це не Україна, бо суто логістично це важко, вона зараз трохи відрізана.


Я думаю, між Францією й Англією, точніше між Парижем і Лондоном. І в Лондоні, я розумію, що вигідніше з точки зору бізнесу, а до Парижа в мене більше лежить душа. Тож, хоч я і кажу, що намагаюся сфокусуватися, досі за старою звичкою їжджу туди-сюди, винаймаю житло і там і там – це непросто припинити постійно кудись їхати.


Україна – країна можливостей. Як Америка, тільки дешевша.


Тут багато підприємців, люди запускають бізнеси у 20, у 25 років. Люди взагалі наш скарб, таких людей більше ніде немає. Але, на жаль, багатьом, особливо поза великими містами, бракує культури любові до себе, гедонізму, насолоди життям. Мені прямо шкода, коли я дивлюся на наших людей, у них навколо все є, а вони ніби не вміють цим насолоджуватися.

Ще з мінусів світогляду українця, який приїхав до нової країни – недовіра до всього. Ти ніколи не впевнений ні в чому, нікому не довіряєш узагалі, увесь час шукаєш якусь зраду, боїшся, що тебе виженуть із приміщення. Ти завжди готовий, що щось може статися, і ця тотальна недовіра не дуже позитивно впливає на ведення бізнесу.

Що дає життя на дві країни

Мені таке життя дало гнучкість, здатність не прив'язуватися до матеріального, бо це ж про антикрихкість. У наш час це найголовніший скіл – жити без прив'язок фізичних та емоційних. Навіть тіло твоє звикає до переміщень і швидше адаптується. Зараз якщо мене кинути в будь-якій країні світу, навіть без грошей, я розберуся, як там влаштоване життя. Це про гнучкість і резистентність до подій.

До того ж я багато чого навчилася. Наприклад, Європа навчила мене розбиратися з фінансами, бо коли я приїхала вперше, виявилося, що я нічого не знаю про податки.

Ну і, звичайно, я завжди любила міждисциплінарність, різність культур. І мені дуже подобається брати щось з однієї культури та привносити в іншу.


І коли ти живеш на кілька країн, у тебе більше можливостей щось побачити, адаптувати й утілити це в іншому місці.


Тобто, буває, просто грає скрипка, буває, просто грає піаніно, а буває – оркестр. От життя між країнами – це оркестр.

Наті Гресько

співведуча YouTube-шоу «Ебаут»


Бельгія – Україна


«Я їхала просто навідати сестру»

Коли почалася повномасштабна війна, я виїхала з Києва й уже 24 лютого ввечері була в батьків, на заході країни. Ми залишалися там певний час, я все чекала, що скоро повернемося до Києва, але паніка лише наростала, і батьки попросили мене поїхати в гості до сестри. Я не хотіла, а вони переконували: «Ну поїдь просто навідай». Моя сестра живе в Бельгії вже 13 років.

Я майже не брала із собою речей (хоча в мене їх був мінімум ще з Києва – інстинкт самозбереження диктував тікати, а не збиратися), сіла в машину, узяла сина, найкращу подружку, яка була на той момент із нами на заході, і поїхала.

Про Бельгію

Коли ми приїхали, нам допомогли з квартирою, але я весь час повторювала: «Ні, ні, нам це не потрібно, ми тут ненадовго». Я навіть не хотіла їхати в Брюссель оформлювати тимчасовий прихисток, бо я до останнього вірила сама та казала всім навколо, що ми скоро повертатимемося в Україну. Але перше, що я зробила – одразу записала Марка [син Наті – ред.] до школи, бо для мене було дуже важливо його чимось зайняти та мати можливість працювати. Я була певна, що ми побудемо тут кілька тижнів, але ці кілька тижнів тривають уже понад рік. Ми в Бельгії з 5 березня 2022 року.

Марк пішов в один клас зі своєю двоюрідною сестрою, вона допомогла йому адаптуватися, багато чого перекладала. У березні ми приїхали в Бельгію, а влітку Марк уже вільно говорив нідерландською. Це багато в чому залежить від оточення, педагогів, бажання дитини, але зараз, хоч я теж учу мову, Марк перекладає мені, що говорять сусіди, коли зустрічають нас на вулиці.

Про Україну

Ми з командою [YouTube-шоу «Ебаут» – ред.] вирішили не зупиняти роботу та продовжувати знімати відео. Спочатку намагалися все робити віддалено, записувати у форматі Zoom, але стало зрозуміло, що люди дуже сильно втомилися від онлайну та відеоконференцій ще за період пандемії. Після кількох випусків, знятих онлайн, ми зрозуміли, що це не воно. Треба було продовжувати знімати в такому форматі, як ми це робили до повномасштабного вторгнення. І вийшло так, що за кордоном була лише я і наша режисерка. Але якщо без режисерки проєкту, ще якось можна обійтися, віддати їй на монтаж, а на майданчику посадити когось іншого, то ведучу я не хотіла міняти. [сміється]

Ми почали розглядати різні варіанти, і я вирішила, що буде окей, якщо я буду приїжджати на кілька днів зніматися, а потім всі інші процеси здійснюватиму дистанційно, поки я в Бельгії. І насправді це дуже цікаво, бо я, спостерігаючи за власними почуттями, розумію, ніби проживаю два життя.


У мене ніби є дві Наті, і все так змінюється залежно від того, в Україні я чи в Бельгії: і по настрою, і по всьому.


Зараз я приїжджаю в Україну в середньому раз на місяць. Ідеальні мої поїздки – коли виходить приїхати на тиждень, у гіршому випадку приїжджаю на 40 годин. І тоді дорога займає більше, ніж перебування в Києві. Але я приїжджаю на зйомки, і нам цього вистачає, щоб відзняти чотири епізоди та закрити місяць. Нам головне зняти, а решту роботи можна робити дистанційно.

Дорога

Іноді в мене з’являється відчуття, ніби я живу якесь рок-н-рольне життя, бо дорога – це завжди якийсь треш. Потяги переносяться, я не встигаю на літаки. Дорога приблизно займає 24 години.


Мій рекорд – дістатися Києва за 19 годин.


Зазвичай я їду з Брюсселя до Варшави, і з Варшави до Києва прямим потягом. Або до Хелма, і з Хелма до Києва.

Нещодавно говорила з подругою про те, що, мабуть, найбільше витратила цього року на донати та квитки до України. Це просто якийсь космос. У середньому я витрачаю на квитки до Києва 10 000 – 20 000 гривень.

Порівняння життя у двох країнах

Я приїжджаю в Бельгію, і тут починається якесь нудне життя. Мені здається, я навіть по-іншому виглядаю. А коли приїжджаю в Київ, почуваюся дійсно живою. В Україні я здоровіша, красивіша, ефективніша.

І це так дивно взагалі спостерігати за собою – дійсно проживаєш два життя. У Бельгії я максимально закрита до соціалізації. А в Україні ще з потяга одразу біжу на зустрічі, не маю ані хвилини вільної, намагаюся з усіма зустрітись. І виходить, що моє життя тут, у Бельгії, ніби весь час на паузі. Я особливо не намагаюся кудись ходити. А навіть якщо беру участь і залучена тут у якісь заходи, все одно за відчуттями все не так. І це якесь відкладене життя.


Раніше я їздила в Європу за натхненням і відпочинком, а тепер все перевернулося навпаки.


Тому що моє місце сили та місце, де я беру ресурс, це Київ, Україна.

Велика різниця ментальності в тому, що в Україні все дуже розмито в плані робочих та вихідних днів. Якісь робочі моменти, які не встигаєш зробити протягом тижня, відкладаєш на суботу-неділю. А в Бельгії такого немає. Тут ніхто не працює у вихідні, це моветон. А ще ввечері – тут усі працюють до 17:00, а після – розважаються або проводять час із близькими. Днями я відвела Марка на сходини в «Пласт» і мала вільні дві години. Узяла із собою ноутбук, щоб попрацювати, але вже була п’ята, кав’ярні зачинені, відкриваються бари та паби. Я сіла в пабі, замовила пиво, відкрила ноутбук, і люди дуже косо на мене дивилися, типу: «Серйозно, ти будеш зараз працювати?» Це дуже класно тебе структурує.

Ще у Бельгії я вчуся продумувати все наперед, бо, наприклад, у середу магазин біля нас не працює, і, якщо не купити продукти заздалегідь, не буде з чого зробити сину в школу сендвіч. А прийом у стоматолога, якщо випадково пропустив, наступний може бути через пів року.

В Україні я замовила книжки, і вони вже на наступний день були на пошті, при тому, що в країні війна. А в Бельгії замовила шампунь і місяць чекаю. Щоправда, тут умови праці набагато комфортніші. У Бельгії люди не перепрацьовують, мають фіксований графік, їм класно платять, вони забезпечені на майбутнє і старість.


Але я дуже глибока патріотка в душі. І я не змогла би собі пробачити відбудову та розвиток країни без моєї участі.


Можливо, це мій егоїзм, але я дуже хочу бути частиною цього процесу і робити теж якийсь внесок.

До того ж, коли ти працюєш в медіапросторі та створюєш якийсь контент для української аудиторії, ти не можеш жити іншим життям. Життя в Європі все одно відрізняється. І дуже легко випасти з контексту. Тому, щоб працювати в Україні та для українців, потрібно й жити в Україні.

Зараз, коли я приїжджаю до Києва, намагаюся купувати речі українських брендів, ходити, куди тільки можна, в усі кафе, щоб підтримувати економіку та місцевих виробників. Я в Бельгії все відкладаю на київський період. Навіть у кафе ходити не хочеться.

Повернення до життя в Україні

Я розробила план, який видається мені найменш травматичним. Наприкінці червня, коли в Марка закінчиться другий клас, ми повернемося з ним до України нібито на канікули, і там вже зрозуміємо, чи готові залишитися. Бо зараз не хочеться виривати його з навчального процесу, тим більше нещодавно я питала в нього, чи хоче він повернутися до України, а він відповів: «Знаєш, я забув, як букви писати». Я сказала, що це не проблема, що я знайду репетиторів, сидітиму з ним увечері, допоможу, але розумію, що для нього це стресово. Він заледве звик до життя та навчання тут, почав усе розуміти, тож спробуємо зробити це плавно.