Війна – виклик для кожного, але є люди, які мали достатньо викликів і без того. Поговорили із засновником проєкту та ГО «Сука жизнь», який попросив залишатися анонімним про те, як він став допомагати безхатькам, чому це важливо і які виклики поставила перед бездомними війна.

Раніше ми розповідали про організації, які допомагають безпритульним, та історію Євгена Щербини, який чотири роки був безпритульним.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Як люди стають бездомними


У суспільстві до бездомних людей ставляться зазвичай зверхньо. Ніхто не намагається стати на їхнє місце. Усі бачать ту фінальну картинку: людину, яка неправильно вдягнена, неправильно пахне. І захищаючи себе та свою психіку, ми намагаємося знайти просту відповідь – та це він сам захотів. Інколи бувають такі ситуації, коли люди самі себе доводять до такого стану. Але навіть у такому випадку цьому передувала історія життя. І зазвичай, коли спілкуєшся з людиною, розумієш, чому вона сюди прийшла. Серед бездомних рідко бувають люди з повних сімей, люди, які мали нормальну освіту. Є купа деталей, які приводять людину до того, що вона не дуже розуміє, як їй жити, і стає на цей шлях бездомності.


Найбільше драйвить, коли я розумію, що мої дії приносять якийсь результат і я бачу його

Найближча історія мого проєкту – історія Володі. Я пройшов із ним повний шлях соціалізації. Володя жив зі своєю сестрою в Токмаку, але мав проблеми в особистому житті, з роботою. Якось під час побутової сварки, коли сестра сказала, що він «висить на шиї», Володя залишив усі речі, навіть телефон, узяв документи та поїхав спочатку у Дніпрорудне до друга, а потім на заробітки до Києва. Він знайшов роботу на будівництві в Фастові, але виявилося, що там використовують рабську працю – у людей забирають документи та не платять. Через певний час Володя зміг забрати паспорт і втекти. Так він опинився на київському вокзалі, де якось уночі йшов до вбиральні, йому пригрозили ножем, забрали сумку з документами – усе, що він мав. І далі він виживав, як міг, у середовищі, у якому опинився.

Коли ми зустрілися з Володею, він мав перелам шийки стегна. Ми його лікували, відновлювали документи – це зайняло багато часу. Щоб остаточно відновити паспорт, треба було поїхати за місцем останньої реєстрації – у Токмак. Я шукав для нього трансфер серед підписників. Зробив допис, хтось ним поділився, і так випадково знайшлася його сім’я. Вони почали наперебій писати мені о сьомій ранку, що це наш дядько і брат. Я поїхав із Володею, бо мене найбільше драйвить, коли я розумію, що мої дії приносять якийсь результат і я бачу його.

Я побачив першу зустріч із сім’єю після п’яти років Володиного бездомного життя. Він лишився там жити з ними. Через два роки після того ми зняли документальний фільм про нього та його сім’ю. Зараз Володя живе в окупації, ми намагаємося тримати з ним зв’язок.

Як функціонує проєкт


Проєкту «Сука жизнь» улітку буде шість років. Його мета формувалася у процесі, бо все починалося більше як артпроєкт, а наразі це адресна допомога бездомним людям у їхній соціалізації, відновленні документів. Найголовніше для нас – зміна ставлення людей до проблеми бездомності, тобто дестигматизація бездомних людей.

Коли все починалося, я працював оператором на телебаченні та в продакшенах, мені хотілося розповідати живі історії людей, але я знімав усе по розкадруваннях. Мені бракувало справжності.

Я створив сторінку, щоб розповідати історії візуально.


Я вихоплював кадри з буденності різних людей. Інколи вони були втомлені, інколи бездомні, інколи розбиті буденністю, інколи п’яні. Це було звичайне нутро мого району, без прикрас.

Пізніше я вперше поспілкувався з одним чоловіком, якого фотографував. Це була коротка скомкана розмова. Рано-вранці я проходив вулицею повз невелику церкву й зустрів там людину з побитим лицем. Я не знав, про що з ним поговорити. Привітався та спитав:

– Ви до церкви йдете?

– Та до якої церкви, мене так відлупцювали за пів чекушки горілки, що я ні в Бога, ні в диявола не вірю вже.

Це був мій старт. Така розмова ні про що, яка стала для мене інсайтом, що те, що я фотографував раніше, вириваючи кадри з життя людей, мало про що казало. Насправді момент, який я вихоплюю – це фінал довгої історії, яка траплялася з людиною до того, і яка її сюди привела.

Це був один із моментів змін у проєкті. Мені захотілося поспілкуватися з бездомними та дізнатися їхні історії – як вони приходять до цього, що має статися, де вони звернули не туди, що опинилися там, на моїх кадрах. Так я почав дедалі більше спілкуватися та розуміти, що приводить їх до цього стану та в чому взагалі полягає проблема бездомності й самих бездомних.

Від спілкування до допомоги


Я розумію людей, які сахаються безхатьків на вулиці. Важко просто підійти до людини та заговорити з нею. Мені теж було складно. І мені треба було з чогось почати. Я вигадав собі такий простий діалог, який нікого ні до чого не зобов’язує, але допомагає почати цю розмову. Я ставлю просте запитання, коли бачу бездомного: «Я можу вам чимось допомогти?». І далі розмова зазвичай може піти двома сценаріями. Або мені скажуть: «Ні, мені не потрібна допомога», і тоді я собі просто йду далі. Або, якщо людина готова до якоїсь розмови, комунікації, вона може сказати щось на кшталт: «Та чим ти можеш мені допомогти». І тоді я запитую, що саме потрібно.


Кожна нова історія для нас – виклик. Кейси з разу в раз ставали все складнішими

Спочатку я допомагав самостійно, за свій кошт. Це було не дуже важко, бо якщо людина просить поїсти й ти їй просто купив бутерброд і теплого чаю – це не такі страшні кошти. Я міг собі це дозволити. Але підписники, які дивилися фото й читали історії в інстаграмі, почали писати, що, може, безхатькам можна якось більш комплексно допомогти.

Та й у мене вже почали просити не просто чай і бутерброд, а казали, що мені треба відновити паспорт чи повернутися додому, а на це вже потрібні більші гроші. Так ми зареєстрували ГО та почали приймати донейти, зробили сайт.

Кожна нова історія для нас – виклик. Кейси з разу в раз ставали все складнішими. Спочатку треба було відновити людині паспорт, це на той момент коштувало 300–320 грн, крім бюрократичних тягот. А потім почали з’являтися історії, коли людина мала хворе коліно чи зламала шийку стегна, впала й лежала, витягнута шпицями, місяцями. І їй треба було десь жити після цього.

Одним із найбільших викликів була пандемія ковіду. Тоді безхатьки стали ще більш обмеженими й ізольованими від суспільства. Майже все було зачинено, нікуди не можна було зайти, нічого придбати, без маски нікуди не пускали, а маски (якщо брати перший час) коштували дорожче, ніж якась їжа, хлібина. Тоді я усвідомив, що потрібно діяти якось рішучіше. Ми зібрали невеличку команду та почали гуманітарний проєкт «Неізольовані». Роздали понад 2450 наборів гуманітарної допомоги: з їжею, засобами гігієни, масками.


Ми обрали для себе таку модель роботи: у холодну пору року ми допомагаємо гуманітарно, а в теплу – проводимо просвітницьку роботу та працюємо над дестигматизацією безхатьків.

Як на бездомних вплинула війна


Коли почалася повномасштабна війна, перший час мені здавалося, що вся моя робота взагалі не має значення. Коли кожного дня люди гинуть від ракет, обстрілів, здавалося, що нікому не до потреб бездомних. Ще більш не до того, ніж було раніше.

Але шок спадав, і потроху приходило розуміння, що війна триває та призводить до того, що ще більша кількість людей втрачає житло, втрачає можливості щось купувати, втрачає своє життя, яке було до війни. Якась кількість цих людей стають бездомними. Тобто роботи лише додається.

Я почав допомагати сусідам, бо багато пенсіонерів опинилися в ситуації, коли вони не могли придбати ліки, не могли отримати допомогу від фондів і гуманітарну допомогу, яку раніше отримували. Також продовжив допомагати бездомним.

Узимку ми вже традиційно, вшосте, збирали «Пакет тепла» до Нового року: шарфи, шапки, рукавички, засоби гігієни, якісь мандарини й печиво, термоковдри.

Здається, бездомні від нас дізналися про термоковдри й тепер цілеспрямовано просять про них, хоча раніше ніхто не знав, що це та як цим користуватися. Тепер ми щороку роздаємо термоковдри.

Цього року було трохи складніше зібрати «Пакети тепла», бо раніше ми просто залучали підписників до цієї акції. І в колаборації з магазином «Ласка» ми збирали в них ці речі, які приносили кияни чи надсилали поштою з інших міст.


Але цього року вдалося зібрати значно менше речей, і я розумію чому. Потреби змінилися, багато хто віддає свої речі людям, які постраждали внаслідок війни, ВПО, тому й сам ресурс став меншим. До того ж багато хто виїхав із країни й не міг долучитися.

І цього року набагато більше речей передали з регіонів, відправили поштою, бо люди повиїжджали, але однаково продовжували долучатися, допомагати. Робили донейти з інших країн.


Якщо говорити про людей, які були бездомними до війни, вони насправді більше нам співчувають – тим, у кого життя дійсно змінилося, в їхній бік

Зараз ми проводимо роздачі гарячих обідів у двох точках: на лівому та правому березі Києва. Роздаємо по 100 обідів за раз. Те, що ми помітили – портрет середньостатистичного бездомного змінився. На роздачі гарячих обідів стало приходити багато людей на межі бездомності чи зубожіння. Наприклад, переселенці чи старенькі, яким фінансово стало складніше.

Якщо говорити про людей, які були бездомними до війни, вони насправді більше нам співчувають – тим, у кого життя дійсно змінилося, в їхній бік. Вони не зрозуміли особливих змін для себе. Єдине, що вони стали ще більш ізольованими. Рамки звузилися, їх не пускають на вокзал, наприклад. Певний час ніщо не працювало.

Так, до них часом підходять і перевіряють уночі під час комендантської години. Особливо перевіряли перші місяці, щоби це були не ДРГ. Але нічим поганим це не закінчувалося, правоохоронці з розумінням ставляться до того, що це люди, у яких немає дому і яким нема куди подітися.

Щодо комендантської години чи сигналів повітряних тривог, хтось із бездомних ховається по підвалах, на теплотрасах, на закинутих забудовах – знаходять самостійно свої прихистки. Вони й до того так жили взимку. Особливо їхні звички не змінилися.

Скільки грошей є і скільки потрібно, щоб допомогти


У нас є скарбничка на Добро UA, на ній певні збереження – з початку війни ми використовували їх. Також збираємо донейти. Цифри не особливо змінилися з минулого року. Якщо є запит на допомогу, люди включаються: як раніше, так і зараз. Залучення людей стало трохи меншим, бо багато хто виїхав і перебуває в іншому контексті.

Приблизно 5000 грн на місяць постійної підтримки від людей ми маємо, за необхідності проводимо окремий збір. Нам є куди рости, але поки що є нюанси. Ми хотіли робити реінтеграційні центри, але були труднощі з приміщенням під це. А потім ковід, війна, і зараз ми допомагаємо так, як можемо.

Соціалізація в державній установі – це складна, бюрократично обтяжена процедура, і тому багато хто з бездомних не наважується на цю соціалізацію. Системний підхід ніби є, але спочатку ти йдеш, реєструєшся як бездомна особа, з цієї організації розсилають запити в різні органи, потрібно написати свою біографію, надати всі дані – де можна було б запитати, що ти дійсно існуєш і хто ти, щоб підтвердити особу. Раніше цей процес займав два-три місяці. Коли ти проходиш цей шлях із документами, тебе реєструють за юридичною адресою, і це ніби заміна паспорта. Після цього є програма соціалізації, але для бездомних це дуже складно. Вони, як правило, на це не наважуються.

Від держави, мабуть, потрібна реформа цієї установи, щоб поріг входу був легшим для людей із вулиці. Потрібно більше комунікувати про це. Також організація «Дім соціального піклування» робить пункти обігріву, бо, наскільки мені відомо, у «Пункти незламності» бездомних не пускають. Також роздають їжу на вокзалі.


Якби ми робили реінтеграційні центри, я б хотів на початкових етапах менше відповідальності покладати на цих людей – спростити для них цей процес.

Я розумію, що вся та інформація, яку вони мають надати, є необхідною для того, щоб підтвердити особу й отримати документи – цього ніяк не зміниш. Але, можливо, воно має бути більш friendly для цих людей.

Ми хотіли створити спочатку гуманітарний центр, куди людина може звернутися по допомогу: їжу, душ, чистий одяг. А далі вже, якщо вона має такий запит, вона б проходила далі. Вона б казала, що їй необхідно, а ми збирали б дані й готували її до переходу в реінтеграційний центр, на наступний етап.

Зараз такий центр є в Ясногородці, але дуже мало бездомних, які туди потрапляють. Процес реінтеграції – це отримання якихось навичок, щоби далі шукати роботу, якісь профільні курси, через які можна далі просуватися по життю та ставати самостійним. Також на всіх етапах необхідною є робота з психологом.

Що може зробити людина, яка бачить безхатька на вулиці


Я завжди схиляю людей навіть не до донейтів, а щоб людина не проходила повз тих, хто потребує допомоги.

Краще не давати безхатькам просто гроші, а запитати, що саме їм потрібно.

Якщо вони просять їжу чи ліки, з ними треба йти й купувати. Бо часто проблема цих людей не так у відсутності грошей, як у тому, що вони не вміють ними розпоряджатися. І перебуваючи в тих умовах, у яких вони живуть, вони можуть нераціонально їх використати. Тобто, отримавши гроші від вас, бездомний може вирішити, що сьогодні він краще просто забудеться або наїсться на п’ять днів уперед, ніж піде відновлювати собі паспорт.


Заговорити можна тим методом, про який я розповідав – спитати в людини, чи потрібна їй допомога.

Гарна перевірка намірів – домовитися зустрітися з людиною в той самий час на наступний день. Це хороший маркер на те, що людина хоче кудись рухатися вперед. Хоча на власному досвіді зауважу, що життя цих людей дуже мінливе й іноді вони можуть не прийти не тому що не хочуть.

Боятися спілкування з безхатьками не варто. Зі мною за всі роки розмов і роботи з бездомними жодного разу не сталося нічого поганого. Це звичайні люди, які опинилися на задвірках життя. Буває таке, що людина не хоче говорити – вони ж теж перебувають у різних емоційних станах. Не кожен із нас утомленим захоче з кимось говорити на вулиці. Не завжди бездомні хочуть допомоги, але кожна людина має на неї право.


Не завжди бездомні хочуть допомоги, але кожна людина має на неї право.