У Києві працюють три держустанови, які надають послуги безпритульним людям: Будинок соціального піклування, Центр обліку бездомних громадян та Центр соціальної адаптації під Києвом. Крім цього, у місті діють кілька громадських і благодійних організацій, які теж допомагають безхатькам. Найбільші з них − рух «Молодь за мир», «Спільнота святого Егідія» і благодійний магазин «Ласка».

Є також ті, хто самостійно допомагає – це волонтери, активісти та просто небайдужі мешканці. Ми поспілкувалися з ними й дізналися, чому вони допомагають безпритульним і як правильно це зробити.

Раніше ми розповідали історію Євгена Щербини, який чотири роки був безпритульним.

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Suka_zhizn


Проєкт почався 2017 року як Instagram-акаунт, де викладали фото бездомних. Допомагає безхатькам з 2018 року. Засновник проєкту бажає залишатись анонімним.

Я мешкав у районі ДВРЗ, що оточений промзоною. Там є величезна теплоелектростанція, яка постійно димить. Вся ця сірість осідала в мені, і в якийсь момент я сублімував її в Instagram-сторінку suka_zhizn. Спочатку я викладав світлини зі свого району. Я фотографував бездомних й інших людей – пенсіонерів, алкозалежних, бабусь, які просять милостиню. Я не намагався нічого нікому нав’язувати своїм акаунтом, лише показував хворобливе нутро району. До того ж мене дратувало, що на той час відбувалось в Instagram: селфі, сніданки, вечері, подорожі. Хотілось публікувати щось інше.

Часто люди сприймають назву акаунту як констатацію факту чи як мою думку про життя. Але це зовсім не так. Suka_zhizn – це крик про допомогу. Це те, що відчуває людина у тій ситуації, в якій я показую її в проєкті. Цей проєкт не про те, яке життя погане. Життя може бути різним.

Одного дня я помітив біля храму чоловіка, якого жорстоко побили. Я не знав, що у нього запитати, але дуже хотілось заговорити. Я запитав, чи збирається він іти до церкви. Він каже: «Мене так побили за пляшку горілки, що я тепер вже ні у Бога, ні в диявола не вірю». Ці слова дуже вразили. Я ніколи не думав про те, що відбувається з безпритульними перед тим, як я їх зніму. Я усвідомив, що треба дивитись глибше в тему і розповідати історії бездомних, дізнаватись, що з ними сталося. Однак тоді я ще не уявляв, як їм можна допомогти системно.


Він каже: «Мене так побили за пляшку горілки, що я тепер вже ні у Бога, ні в диявола не вірю». Ці слова дуже вразили


Спочатку я міг купити поїсти безхатьку, якого зустрів на районі. Або ж просто поговорити з ним. Тоді я почав збирати гроші, провіант та одяг для безпритульних. З часом довелося перейти на фріланс, бо проєкт почав займати більше часу. Справа набирала обертів: на акаунті з’явилося більше підписників, люди стали цікавитись, про мене написали певні медіа. Я почав допомагати пенсіонерам і бідним людям.

Часто в коментарях під історіями я натрапляв на хейт. Писали, що я неправильно обираю тих, кому потрібна допомога. Навіть коли образливі коментарі адресували герою історії, я відчував, ніби пишуть саме мені. Неодноразово був на межі вигорання, навіть тоді, коли позитивно закінчував історію. Я вирішив піти до психолога, щоб розібратись з цим і навчитись реагувати правильно. Це досить важко, коли ти керуєш ком’юніті з аудиторією понад 10 тисяч людей і повинен з ним взаємодіяти.

Допомагати безпритульним – нелегка та іноді невдячна справа. Я не звик перебувати серед бездомних і мав ще й підтримати того, хто зараз у повній дупі – нерідко у повній дупі через себе. Людині треба було м’яко донести це, щоб вона не пішла й не напилася. Це постійний пошук контакту, і це те, у чому я себе знайшов. Я зрозумів, що мені під силу знаходити потрібні слова.

Люди, які допомагають бездомним, – це ті, хто може їх зрозуміти. Зрозуміти усе те пекло, через яке їм доводиться проходити. Я намагаюся підняти життя цих людей до тієї межі, коли воно стане мінімально комфортним. Для цього потрібна емпатія, яка завжди нагадує, що перед тобою людина. Байдуже, наскільки вона брудна, п’яна чи побита. Це – людина, а вона має право бути одягнутою, чистою і не голодною.


Часто кажуть, що так жити – це вибір безпритульних. Але ж ти можеш помилитись від незнання


Найбільше мені запам’яталась історія Вови. Я допомагав йому півтора року. Коли зустрів Вову, відчув, що він дуже світла людина. Це було чутно з того, як він говорить, як поводиться. Вова упродовж п’яти років жив в околицях Дарницького вокзалу. Через травму коліна він не міг нормально пересуватись і не мав жодних документів, а щоб їх відновити, треба було їхати в його рідне місто Токмак на Запоріжжі.

Спершу я купував йому поїсти. Потім запропонував допомогу, хотів повернути його до нормального життя. Спочатку Вова погодився, а потім сказав, що йому не потрібна допомога. Втім, я дав йому час подумати. Вова вагався пів року. Згодом він потрапив до лікарні – окрім коліна, травмував стегно, зона тазу була повністю в гіпсі. Тоді він сам попросив про допомогу. Його помістили в «Дім милосердя» і почали відновлювати документи, ми зібрались їхати у Токмак. Я зробив публікацію: просив допомогти відвезти нас туди. І раптово завдяки репосту знайшлась сім’я Вови, яка, виявляється, увесь цей час його шукала і була готова допомагати. Коли я розповів йому про це, він розплакався. Згодився повернутись до рідних, яких не бачив п’ять років.

Він відновив паспорт, я та рідні допомогли полікувати ногу. Його родичі мені часто пишуть, телефонують, надсилають смішні листівки. Розповідають, що він уже почав ходити без милиць і пекти пироги. Вони страшенно вдячні. Усі їхні почуття та емоції я неабияк ціную. Момент, коли я бачу, що життя людини перевернулось на краще, – це найкраща зарплата, яку я можу отримати. Саме тому я цим займаюсь. Завдяки проєкту є щонайменше чотири людини, які змогли вибратися з вулиці, у них тепер нове життя. І ось заради цих чотирьох я готовий боротись, їхні життя надто цінні.

Інколи намагаєшся допомогти людям, а вони відмовляються. Це нормально: вони мають право зробити такий вибір, і я не можу їх засуджувати. Часто кажуть, що так жити – це вибір безпритульних. Але ж ти можеш помилитись від незнання. А не тому, що хочеш цього. Згоден, кожен може зробити неправильний вибір, але треба враховувати, що людина не завжди здатна розуміти його наслідки.


Допомагати безпритульним – нелегка та іноді невдячна справа


Важливо не шукати винного у цій ситуації, а просто допомогти людині. На прикладі кожного безхатька важливо оцінювати не його нинішню ситуацію, а дивитися на увесь шлях. Я не знаю жодного бездомного, який би виростав у повноцінній щасливій сім’ї, де б його любили. Практично завжди це люди з дитбудинків або ті, чиї батьки сиділи у в’язниці або ж у кого були алко- та наркозалежні в сім’ї. І коли ми біля під’їзду бачимо неохайну людину, яка жахливо пахне – це лише верхівка айсбергу. Немає однієї причини бездомності, це завжди сукупність факторів: нещасливої сім’ї, поганої освіти, недостатньої соціальної підтримки, неможливості знайти роботу.

Проєкт уже давно переріс у дещо більше, ніж Instagram-сторінка чи паблік допомоги. Нещодавно я зареєстрував громадську організацію. Назвати її suka_zhizn не дозволили, тому я дав їй назву «Буремне життя». На основі організації я хочу побудувати реінтеграційний центр, де системно розвязуватимуть проблеми безпритульних в Україні, починаючи з Києва. Далі плануємо вийти на країну.


У мережі центрів, яку ми хочемо створити, безхатько зможе отримати системну допомогу. Для початку це буде точка входу, щось на кшталт інформаційного центру. Але там людина отримуватиме не тільки інформацію, а й все інше – речі, їжу, гуманітарну допомогу, медогляд, консультацію психолога, душ. Спочатку плануємо реалізувати все на одній локації, відтак будемо розширюватись. Завдяки цьому в країні почне з’являтись якась статистика щодо бездомних. Якщо ми зможемо правильно взаємодіяти з державою, то є надія, що наш досвід допоможе вирішувати цю проблему на більш глобальному рівні. Крім того, нещодавно ми домовились про співпрацю з «Куражем», який готовий підтримувати нас інформаційно та матеріально. З барахолкою ми будемо співпрацювати й допомагати бездомним упродовж 2020 року.

Олена Федоруца, 36 років


Допомагає бездомним з 2018 року при благодійній організації «Спільнота Святого Егідія»

Я допомагаю бездомним понад два роки. Прийшла до цього через шлях до Бога. Я серйозно почала запитувати себе, для чого живу. Все розклалось по поличках, і знайшлись відповіді на багато питань. Жити стало зрозуміліше, і я відчула, що у мене є ресурси допомагати іншим.

Я дізналась про організацію, яка допомагає безпритульним, бідним і людям похилого віку, і підписалася на їхню сторінку у Facebook. Там побачила запрошення на подію, яка мене зацікавила: треба було зробити подарунок бездомному на Новий рік і Різдво. Крім підготовки подарунку, я ще як офіціантка виносила їжу безпритульним, для яких влаштували святкову вечерю. Так відбулася моя перша зустріч з ними за таких неформальних обставин. Столи накриті скатертинами, горять свічки, а я виношу їм їжу. Мене це схвилювало. Я розмовляла з ними про все. Безпритульні дуже люблять спілкування. Найчастіше хочуть розповісти, як вони опинились на вулиці і як давно так живуть. А ще згадують дитинство і рідних. Ми зберігаємо імена та розповіді бездомних і плануємо випустити книгу з їхніми історіями.


Перед тобою така ж людина, як ти


У нашому суспільстві ставлення до бездомних переважно упереджене. Я гадаю, що причина в тому, що в нас дуже низький рівень культури. Було кілька випадків, коли на нас лаялись звичайні перехожі, які, помітивши, що ми годуємо безхатьків, вважали, що робити цього не варто. Бувало й навпаки: люди розчулювались, коли бачили, як ми допомагаємо. Головне, що треба пам’ятати, – не засуджувати. Перед тобою така ж людина, як ти. Це не нам вирішувати, чи збилася людина зі шляху, чи це її шлях, який вона повинна пройти. Це її життя. Коли тебе просять про допомогу, ти, якщо можеш, маєш допомогти.

Одного разу, коли ми роздавали бездомним їжу на майдані Незалежності, я познайомилась з Петром. Він лежав у підземному переході на картонці, його нога була в гіпсі. Ми розбудили чоловіка, дали йому їжі та чаю. Петро почав розповідати про себе. Виявилось, що його збив автомобіль, у нього були зламані обидві ноги. Одна зрослась, друга заживала довше. Він розповів мені, що практично живе в цьому переході. Якось уночі підлітки обклали його газетами й підпалили. Заради розваги: дивились, як він горить. Ми запропонували йому допомогу. Він відповів: «Дасть Бог, усе буде добре».

За деякий час я знову помітила Петра, він уже міг ходити. Побачив мене, покликав, я підійшла, і ми довго розмовляли. Я не відходила від нього ні на хвилину, стояла і слухала історію його життя. Він розповідав, що вірить у Бога. Що часто збирає їжу для безпритульних собак. Каже, їх ніхто не нагодує ніколи. Сам він рідко залишався без їжі. Тривалий час жив у дворику в центрі міста. Одного разу прокинувся від того, що його засипало шаром снігу. Я зрозуміла, що йому просто хотілося з кимось поговорити. Навіть сфотографувала його. Для фото Петро посміхнувся.

Наша організація не займається системною допомогою бездомним, але кількох безпритульних ми повернули до соціального життя. Наприклад, організація тривалий час винаймає квартиру для двох жінок. Одна з них, коли жила на вулиці, створила власну громаду, захищала бездомних, викликала поліцію чи швидку допомогу в разі потреби. Вона часто приходила на наші заходи й одного дня попросила куратора забрати її з вулиці. Казала, що більше так не може жити, вона вже похилого віку. У спільноті ми разом вирішили, що будемо винаймати для неї квартиру за власні кошти. Ось уже шість років ми робимо це для неї та її подруги. Жінка відновила документи, соціалізувалась. А нещодавно їй почали нараховувати пенсію.


Серед бездомних можуть бути абсолютно різні люди – як добрі, так і злі. Як і серед прохожих на вулиці


Багато бездомних, яких я знаю, живуть по 8-10 років на вулиці. Це люди, які стали жертвами квартирного шахрайства. І вплинути на це майже неможливо. Є люди, які намагаються привернути увагу до цієї теми, навіть вдавалося повернути квартиру. Але зазвичай з цим нічого не вдієш.

Десять років тому я зневажала безпритульних. Вважала, що вони самі винні у тому, що таке з ними трапилося. Тепер я переконана, що будь-яких людей треба приймати такими, якими вони є. Серед бездомних можуть бути абсолютно різні люди – як добрі, так і злі. Як і серед прохожих на вулиці.

Допомога бездомним не викликає в мене відчаю. Певною мірою я розумію, що багатьох з них не змінити. І не чекаю подяк та результатів. Я допомагаю, чим можу. Допомагайте людям, і ви побачите, як змінитесь самі.

Олексій Кучапін, 39 років


Засновник громадської організації «Дім милосердя», допомагає бездомним з 2017 року.

Колись я сам чотири роки прожив на вулиці, зловживав алкоголем. Знаю всю цю кухню зсередини. Але я пройшов це, відновився, почав вести нормальне життя, працювати.

Я товаришував з менеджером благодійної організації «Стефанія», яка допомагала бездомним. Вона територіально розташовувалась у моєму районі, там бездомних годували, допомагали їм відновити документи. Я часто заходив туди в гості до товариша, мені його робота здавалася цікавою і класною.

Одного разу я мав трохи вільного часу і запитав, чи можу поволонтерити в нього. Він знайшов для мене справу на Троєщині. В одному з будинків у під’їзді жив чоловік, якому тривалий час ніхто не міг допомогти. Він не мав документів. Його викинули на вулицю з речами «чорні рієлтори». Сусіди, знаючи його, дозволили жити в під’їзді. Хто чим міг допомагав, кілька разів чоловік потрапляв до лікарні, але звідти його повертали в під’їзд. Так він прожив пів року. Я почав опікуватися цим дідусем. Спробував відновити документи, але без успіху. Нам практично ніхто нічим не міг допомогти.


Зараз ми орієнтуємося лише на людей, які хочуть перестати бути бездомними


І тоді в мене ніби розплющилися очі: я зрозумів, як багато навколо бездомних. Так ми з дружиною поступово стали підтримувати їх. Почали з лікарень: приходили у відділення, запитували, чи є бездомні хворі. Майже завжди вони були. Ми знайомилися з ними й допомагали, чим могли: їжею, одягом. Декого нам навіть вдалось соціалізувати – відправити додому, повернути у сім’ю. Зосередились на бездомних похилого віку та бездомних з інвалідністю.

Потім наші друзі порадили нам винаймати квартиру для безхатьків, щоб на певний час давати їм притулок. З того часу ми цим і займаємось. Заснували громадську організацію, облаштували власний притулок. Наразі в нас чотири квартири, де ми реабілітуємо безпритульних.

Про нашу організацію дізналися лікарі, друзі, священники й почали спрямовувати сюди бездомних. Тепер ми вже не ходимо по лікарнях. У середньому маємо три-п’ять дзвінків щодня з проханням допомогти. Часто лікарі самі телефонують, а ще поліція, консульства. Ми громадська організація, тож наш бюджет досить невеликий, значна його частина – це приватні пожертви, інколи у вигляді продуктів та речей. Наприклад, нещодавно приїхала одна жінка і купила для нас ліжко.

Зараз ми орієнтуємося лише на людей, які хочуть перестати жити на вулиці. Найчастіше до нас потрапляють два типи бездомних. Перші кажуть, що хочуть змінитися, приходять у притулок, починають роботу над собою, але згодом розуміють, що не готові до цього: важко кинути палити, пити, важко боротись із  собою. Такі повертаються на вулицю. Другий тип – бездомні, які розуміють, що на вулицю потрапили через свої неправильні бажання, і кажуть: «Робіть зі мною що завгодно, тільки допоможіть стати іншою людиною». І коли люди готові йти цим шляхом, то, як правило, у них все вдається. Мало хто вибирається з першої спроби. Більшість іде знову на вулицю. Але ті, в кого це бажання не викорінити, – якщо не з першої, то з десятої спроби домагаються свого. Це залежить від людини, наскільки вона хоче і готова змінюватись. Ми ж лише простягаємо руку допомоги.

Наша мета – допомогти людям стати щасливими та задоволеними від правильних речей. Не від вулиці, не від алкоголю. Допомогти їм змінити цінності. Але водночас я не проти локальної підтримки бездомних. Якщо треба врятувати життя людини, ми поступаємось нашими принципами, і рятуємо її. Бездомний у будь-якому разі має право бути не голодним і чистим.

Вважаю, що безхатьку треба чітко і прямо говорити, хто він, щоб він усвідомив повною мірою, у якому становищі перебуває. Якщо намагатимемось не зачепити його почуттів, бездомний не зможе ідентифікувати себе з тим, ким він є наразі. Якщо людина розумітиме, що вона опустилась на дно, їй буде легше від нього відштовхнутись. Я не хочу нікого гнобити, це мій погляд, обумовлений любов’ю до безпритульних. Я сам був на їхньому місці.


Наша мета – допомогти людям стати щасливими та задоволеними від правильних речей. Не від вулиці, не від алкоголю


Насправді я намагаюсь ставитися до бездомних, які перебувають у нашому притулку, як до своїх дітей. Ця модель виникла, щойно ми почали ними опікуватися. У нашому притулку сьогодні отримують допомогу близько 20 людей. І ось я уявляю, що це моя сім’я і в мене 20 дітей.

Пам’ятаю один з перших випадків, коли історія допомоги безпритульному завершилася щасливо. У лікарні ми познайомилися з чоловіком, він казав, що втомився від вулиці, усвідомлює, що це не його. Почали ним займатись. Повернути людину з вулиці до соціуму – це довго й дорого. Ми намагаємось максимально розподіляти можливості, залучаємо, коли пощастить, державу та волонтерів; стараємося шукати родичів. Виявилося, у цього чоловіка є сім’я. Він розповів, що 40 років тому одружився, у нього народився син. Але через постійні конфлікти з дружиною чоловік пішов з дому. Ми спитали, чи хотів би він знайти свого сина. Він погодився. У Facebook я підібрав людей з такими ж даними, написав усім. Син знайшовся та одразу відгукнуся. Написав, що хоче побачити батька. Ми зустрілись, я відвів його до батька, який тоді перебував у лікарні. Зазвичай у людини, із сім’ї якої хтось пішов, залишається образа на довгі роки. Але в цьому випадку все було по-іншому. Емоцій особливих не було, але вони кілька годин просиділи в палаті. І врешті син погодився взяти на себе піклування про батька.


Повернути людину з вулиці до соціуму – це довго й дорого


За цей час я став більше любити бездомних, змінився сам. З’явилося більше співчуття, емпатії. Я вважаю, що кожен безпритульний має шанс на те, щоб перестати ним бути. Але стараюся контролювати свої почуття. Якщо бачу людину в біді, але вона відмовляється від допомоги, просто залишаю свій номер і запевняю, що готовий підтримати, якщо людина готова змінюватись. Я кажу всім волонтерам: не вкладайтесь у людей, якщо бачите, що вам це потрібно більше, ніж їм.

Бувають моменти, коли все хочеться кинути, бо це нікому не потрібно, окрім нас. Останнім часом навіть страждаю від безсоння. Тому що повністю занурений у життя безпритульних, навіть у свій вільний час. Йду з дружиною на прогулянку – обговорюємо їхні проблеми, їдемо до батьків – те саме. Через такий формат багато стресу, це вплинуло на сон. Уночі з’являються різні страхи та сумніви. Спочатку я їм піддавався. А потім помітив, що вранці зовсім по-іншому все сприймаю. Почав розуміти, що це тимчасова слабкість, настане новий день – і все мине. Тому, коли схожі думки лізуть у голову, я кажу собі: «Ранок мудріший від вечора».

Хотілося б залишити меседж для чиновників, які намагаються допомагати бездомним. Залучайте до роботи людей, які мають відповідний досвід. Тому що ті схеми, які розробляють у міністерствах, не працюють. Ці люди ніби на Місяці, а ми на Землі. Прислухайтесь до тих, хто в темі.

Якщо ви хочете допомогти бездомному – як це зробити:

Поради від героїв

  1. Підійдіть і привітайтеся з безпритульним, як зробили б це з будь-ким іншим. Запитайте, чи можете ви чимось допомогти.
  2. Якщо просить на їжу – купіть їжу. Якщо інші питання, а у вас обмаль часу – домовтеся зустрітися з безхатьком у цьому місці в інший час.
  3. Орієнтуйтеся на довгостроковий ефект від підтримки, яку хочете надати людині. Ви можете дати контакт спеціалістів, які допоможуть їй вирішити кризу. Це спрацює більш ефективно, ніж ви нагодуєте чи перевдягнете її.
  4. Намагайтесь дати людині надію: поясніть, що існує нормальне життя, але саме від безпритульного буде залежати, чи продовжуватиме він життя на вулиці, чи буде дотримуватися порад спеціалістів, щоб змінити життя на краще.
  5. Якщо хочете допомогти безпритульним одягом, найкраще віднести його в благодійний магазин «Ласка».

Текст: Саша Дмитрук

Редакторка: Софія Пилипюк

Літературна редакторка: Вікторія Осіпова

Обкладинка та фото: suka_zhizn

портрет Олексія Кучапіна: Олександр Чекменьов

Верстка: Анна Шакун