«Ґрати, песик, дужка, гривня, знак питання, долар, нуль» – сатирична програма, яка щотижня виходить на телеканалах «UA: Перший», «Громадське» і «24 канал», а також YouTube-каналі «Телебачення Торонто». Сатиру для обговорення новин за прикладом програм на зразок The Daily Show на американському телебаченні «#@)₴?$0» використовує вже протягом трьох сезонів.

Під час передвиборчої кампанії 2019 року «#@)₴?$0» підготувала серію матеріалів про основних кандидатів у президенти, водночас зробивши мемами слова штибу «Ніт!», «пам’ятник свині» та «страшне».

Обличчям програми є телеведучий Роман Вінтонів, який працює під псевдонімом «Майкл Щур». До креативної групи «#@)₴?$0» входять продюсер Євген Самойленко та сценаристи Андрій Кондратенко та Іван Оберемко (на прохання героя ми використали його псевдонім, а не справжнє ім'я). The Village Україна запитує у творців шоу про роботу під час передвиборчої кампанії, вихід на молодіжну аудиторію і «пам’ятник свині».

Обкладинка: Анна Шакун для The Village Україна

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

– Ви почали один з останніх епізодів «#@)₴?$0» про скандал навколо Євробачення з речення «Суспільне ТБ обісралося!». При тому, що серед іншого шоу транслює «UA: Перший, а ведучий Роман Вінтонів – член правління НСТУ.

Іван Оберемко: Це моя гордість. Я дуже радий, що ми це залишили. [сміється]

ЄВГЕН САМОЙЛЕНКО: По-перше, ми ж не «Суспільне». Ми просто виходимо на ньому, як і на «24 каналі». І цей канал ми теж критикували.

АНДРІЙ КОНДРАТЕНКО: Коли ми говорили про абсолютно дебільне висвітлення паризьких протестів в українських медіа, то взяли шматок сюжету «24 каналу».

САМОЙЛЕНКО: Щодо Романа – у юристів є поняття «скляної стіни», коли одна юридична компанія може представляти дві сторони конфлікту. Вони просто розділяються і не комунікують між собою. У цій ситуації Майкл Щур вимушено став стороною конфліктної історії. Хоча він особисто не ухвалював жодних рішень із цього приводу. Але розділив спільну відповідальність. Тому ми з ним проговорили, що пишемо цей блок самі.


 Це дуже хороший кейс, який доводить необхідність існування «Суспільного» як інституції

– Чи були проблеми з каналами через такі випадки?

Самойленко: Жодного спілкування про цю ситуацію не було, навіть на особистому рівні. На мій погляд, це дуже хороший кейс, який доводить необхідність існування «Суспільного» як інституції. Можна говорити, як це все реалізується, це інше питання. Але те, що така інституція потрібна державі, – факт.

кондратенко: Ми знали, що «UA: Перший» не зніме цю програму з ефіру. Як би ми не ставилися до нього, це їхня величезна перевага. Власне, цей кейс вони мають підняти на прапор і сказати: ми випускаємо в себе в ефірі програму, яка критикує нас, якщо ми стаємо частиною процесу. Такого не могло б бути на жодному олігархічному каналі.

– У вас є відчуття, що те, що ви робите, особливо потрібне в такі періоди, як зараз? Зокрема, під час передвиборчої кампанії, коли в інформаційному просторі з’являється стільки сміття, що розібратися в усьому здається неможливим?

Самойленко: Таке відчуття є. Але тут треба бути відвертим перед собою: ми не можемо концептуально змінити те, що сьогодні відбувається в державі та суспільстві. Неможливо розглядати такі проекти як речі прямої дії. Після перегляду кількох випусків ніхто не змінить погляди чи ставлення до ситуації в країні. Це радше працює на тривалу перспективу, загалом формуючи в людей ставлення до інформації.

– В умовах, коли культура споживання інформації в країні досить низька, не кажучи вже про стан медіакритики.

Самойленко: Основною ціллю нашого проекту, як би пафосно це не звучало, було виховання критичного мислення.

Кондратенко: Ми хочемо спонукати людину аналізувати інформацію, думати й ухвалювати рішення.

Оберемко: Але це не те, що можна зробити швидко.

САМОЙЛЕНКО: І насправді це не унікальна ситуація для України. У нас усе так само погано, як і у всьому світі на цьому етапі розвитку – діджиталізація, соціальні медіа, fake news, популярність популістів, трампів. Може, із затримкою у кілька років, але нічого унікального у нас немає. Та головна проблема полягає в тому, що ні в кого в світі відповіді на ці запитання немає також. Почати можна з того, щоб усе обговорювати. Вербалізація – єдиний шлях. 

– Джон Стюарт свого часу починав вести The Daily Show якраз перед початком американських виборів 2000 року. Це було перше серйозне випробування для програми та формату загалом. У вас є відчуття, що ці президентські вибори – випробування для вас?

Кондратенко: Насправді в нас кожен випуск – це випробування. Звичайно, бувають періоди, коли інформаційний фон розслаблений. Але переважно це постійний потік.

Оберемко: Не скажеш, що сьогодні більш напружена ситуація, ніж тоді, коли Надія Савченко планувала підірвати Верховну Раду. Чи коли вбивали і воскрешали Бабченка. Ми живемо в постійній напрузі. Тепер навіть якось спокійніше, можна виправдовуватися: у нас же вибори. Це пиздець, але нормальний пиздець.

Самойленко: Нас порівнюють із The Daily Show, скільки існує наш проект. Це вже починає трохи напружувати. Зрештою, таких форматів є багато. Та ми рухаємося у своєму напрямку, створюючи власний стиль.

 Насправді в нас кожен випуск – це випробування


«Люди з 2014 року прожили у своїй бульбашці, а тут бабах – і з’явився Зеленський»


– В останньому сезоні ви вийшли на стабільний формат, який суттєво відрізняється від схожих шоу.

Оберемко: Думаю, так здається, тому що ми працювали над тим, аби прискорити темп випусків.

Кондратенко: Ця швидкість – насамперед для інтернету. Якщо ми працюємо на платформі YouTube, то змушені постійно зацікавлювати глядача, тримати його біля екрана.

Оберемко: Треба, щоб тебе тримало в напрузі.

– Але водночас ви виходите на кількох загальнонаціональних телеканалах, включно з каналом із найбільшим покриттям у країні. Як витримуєте цей баланс?

КОНДРАТЕНКО: Одні кажуть, що «Телебачення Торонто» – це телевізор. Інші – що Майкл Щур є відомим YouTube-блогером. Не знаю, що за блогер може сидіти у професійній студії зі співведучими, режисером, операторами, дизайнером, художником-реквізитором, 15 сценаристами та ще купою народу, які забезпечують вихід програми. [сміється]

Самойленко: Це страшна таємниця, яку не можна розповідати телеканалам, які нас крутять, але ми не працюємо на ТБ.

Оберемко: Ми робимо проект, тримаючи в голові лише інтернет-аудиторію.

Самойленко: Неможливо всидіти на двох стільцях. Неможливо робити проект і для телебачення, і для діджиталу одночасно. Це різні аудиторії, різна подача і темп. Тому ми робимо продукт так, ніби він існує тільки для діджитал-аудиторії – за версткою, за динамікою. 

 Це страшна таємниця, яку не можна розповідати телеканалам, але ми не працюємо на ТБ

– Тому темп ваших випусків зростає?

Оберемко: Передусім ведучі навчилися працювати в швидшому темпі. Це відчутно, якщо порівняти нові випуски з попередніми сезонами.

Самойленко: Загалом це нормальна світова тенденція – нарощування темпу подачі інформації. Це пов’язано зі змінами в її споживанні. Бо підростає покоління, яке звикло сприймати інформацію у форматі 10-секундних Stories. Їх важко втримати більш повільним темпом і зайвими словами. Тому, щоб зацікавити аудиторію під час 25-хвилинної програми, всередині драматургічний крок має ставати коротшим.

– Як ви працюєте з цією аудиторією? Наскільки це велика частка?

Кондратенко: Наша основна аудиторія – 25-34 роки. Це п’ять найбільших міст країни.

Самойленко: Оскільки ми отримуємо на цей проект грант [Агентства США з міжнародного розвитку], то спочатку мали певну спрямованість на проактивну аудиторію, яка вже залучена в процеси, що відбуваються в державі. Громадський сектор, журналісти, ті, хто й так занурений у новинний потік, – це наше ядро. Але зараз ми пробуємо експериментувати й виходити на ширшу аудиторію.

Оберемко: Останні півроку ми фіксуємо збільшення аудиторії людей 18-25 років. Тепер це близько 25% нашої аудиторії.


– Вихід на молодшу аудиторію – зокрема через натяки на поп-культуру? Звідси жарти про Потапа та Олега Винника?

Самойленко: Так, зокрема завдяки заграванню з масовою культурою, посиланням на персонажів, які можуть бути нам не цікаві, але вони популярні. Можна по-снобськи на це дивитися, але тупо їх ігнорувати.

ОБЕРЕМКО: Приміром, у Лесі Нікітюк є 2 мільйони підписників в Instagram. Або Саша Чистова. У них величезна аудиторія – більша, ніж у розслідувань Дениса Бігуса.

САМОЙЛЕНКО: Зрештою, цьому ядру соціально активних людей, трохи замкнутих у своїй бульбашці, важливо розуміти, що відбувається навколо. Ми ніби кажемо – є світ за межами вашої стрічки в Facebook. Хоча й Facebook уже перетворився на «Однокласники».

– Що вони пропустили, що десь поруч встигло вирости покоління, яке думає зовсім інакше.

Самойленко: Люди з 2014 року прожили у своїй бульбашці, а тут бабах – і з’явився Зеленський. Класична ж історія: 10-15 років тому всі повикидали телевізори і ніби відмежувалися від старшого покоління. Але водночас вони могли не завести Instagram. І таким чином провтикали величезний пласт процесів, що відбувався з іншою аудиторією. Не зі своїми батьками, а з дітьми чи молодшими братами, сестрами. Наприклад, вони провтикали прихід в Україну російського репу, який у певний момент став визначальним для покоління 18-річних.

Гра престолів, Чучундра, Гладковський, Instagram, Потап, Тимошенко, ТІК: #@)₴?$0 з Майклом Щуром #19

Оберемко: З іншого боку, це покоління принаймні не замкнене. Воно вже обговорює все. З’явилася мода не тримати в собі, все проговорювати. І це добре. Це люди постмодернізму. Мені подобається їхнє ставлення – усе вже було зроблено, знято, сказано, і те, що сьогодні існує, це переосмислення переосмислення. І подобається стиль спілкування, який притаманний 20-річним.

Самойленко: Ми звертаємо на це увагу і вважаємо, що маємо про це говорити. Я не знаю жодного іншого проекту, який говорить про політику чи соціально важливі речі для цієї аудиторії.

– Але щоб говорити з цим поколінням його мовою, ви переходите на мову мемів.

Оберемко: Ми беремо побутові, але смішні речі, і саме вони можуть бути найбільш меметичними. Програма сама плодить меми. Наприклад, «пам’ятник свині». Це ж зовсім не політична історія.

САМОЙЛЕНКО: Меми – це ж не про котиків. Це про те, що ми можемо маскувати серйозні речі під котиків. Тобто надягати на щось маску котика, але говорити насправді про антикорупційний суд. Сподіваючись на те, що хтось зачепиться спочатку за простіший рівень, хтось дійде до другого, до третього.

Кондратенко: Але це не меми заради мемів. 

– І щоб знайти такий скарб, треба й постійно моніторити регіональні медіа. Як ви це робите? Це ж повинно займати чимало часу.

Самойленко: У нас є люди, які займаються моніторингом. Є окремий файл, у якому підбірка з понад сотні телеканалів. Але цього зазвичай недостатньо. Теми народжуються не з сюжетів, а з нашого обговорення сюжетів. Тому ми могли б спростити собі життя і взяти людей, умовно, на аутсорс, які моніторили б регіональне ТБ. Але так не вийде.

Кондратенко: Регіональні канали – це окремий світ. 90% сюжетів – це нудятина або стандартні теми, які ти не можеш розбирати щоразу. Це прорвані труби, побиті дороги, сесія міськради.

Самойленко: Але водночас там є і «перли».

Оберемко: Три дні сидиш у депресії, а потім знаходиш «свиню» – і радієш.

 Три дні сидиш у депресії, а потім знаходиш свиню – і радієш


«Зеленський – не наша провина»


– Ви самі згадали про Зеленського, про те, що цей феномен з’явився раптово для вашої цільової аудиторії. У США після приходу до влади Трампа в ліберальних медіа була думка про те, що вони самі певною мірою у цьому винні. Ви як люди з цієї сфери не відчуваєте провину за те, що з’явився Зеленський?

Кондратенко: Зеленський – феномен, що мав з’явитися. Це просто мало статися. Він типовий протестний кандидат, який збирає всіх, хто проти естеблішменту. Це можливість через голос за нього висловити своє невдоволення ситуацією в країні. Якщо немає альтернативи, то вакуум заповнюється.

Самойленко: Зеленський був на екрані останні 20 років, з ним виросло покоління.

ОБЕРЕМКО: На якомусь етапі був ще «Зеленський для розумних» – така сама людина, яка здобула популярність в іншій сфері і думала про політику. Але він відмовився йти на вибори.

САМОЙЛЕНКО: Зеленський – це провина політичних еліт, а не наша. Власне, так само, як це було і в США. Єдиний варіант, за якого він міг не трапитися – якби політичні еліти змінювалися, якби вони запропонували адекватних кандидатів. Ось ще влітку в нас стався скандал із Семочком і що? Нічого. А потім ми звинувачуємо Зеленського, що він з'явився. Якби зникали семочки, то не з'являлися б зеленські. 

ОБЕРЕМКО: Владі треба були нові обличчя, і не нудні, як Гройсман.

Кондратенко: Був період кілька років тому, коли в українській політиці почали з’являтися симпатичні люди. Було відчуття, що зараз прийдуть Нефьодови, Омеляни тощо – і все зміниться. Потім цей тренд пішов на спад, і ми знову отримуємо дуже дивних і страшних людей.

Оберемко: На цьому тлі припікати громадянському суспільству, що воно не згенерувало собі Зеленського – дивно. Воно згенерувало, але всіх цих людей сховали. Лишився Омелян з кримінальною справою.

– І як тут жартувати? У вас робота, яка передбачає переведення навіть найбільш диких історій у площину жартів. Як ви це робите?

Оберемко: Адаптол, барбовал, алкоголь та інше. [сміється]

Самойленко: Якщо ми пишемо жарти, це не означає, що ми сміємося. [сміється]

Кондратенко: У нас був складний момент, коли ми ще робили програму «Утеодин» в 2015 році й нам потрібно було вийти в ефір, коли обстріляли Маріуполь і було багато загиблих. Це була справжня війна. Тепер не відбувається якихось речей, які б тебе могли винести. Емоційні реакції тут зайві, це ж професійна частина.

Оберемко: У нас профдеформація дійшла до клінічної межі. Ми вже не сміємося ніколи й ні з чого вголос. Якщо хтось засміявся, то це має бути щось дике.

Кондратенко: Чи є у нас емоційна напруга? Звичайно, тому що це досить складна інтелектуальна робота. Вона виснажує.

Оберемко: Але ми можемо дозволити собі бути в зомбованому стані лише в понеділок і вівторок. У середу треба брати себе в руки, бо в п’ятницю має бути готовий сценарій. А в неділю виходить випуск.