Головна редакторка херсонського видання «Кавун.City» Євгенія Вірлич вимушена була тікати з Херсона до Києва після чотирьох місяців окупації, коли її з чоловіком почали розшукувати представники ФСБ. Після теракту на Каховській ГЕС подружжю вже нікуди повертатися – їхній будинок також затопило, а зараз вирішується його придатність до експлуатації. За цей період робота видання під керівництвом Євгенії, яке працює з 2019-го року, не зупинялася – там продовжують висвітлювати актуальні події Херсонщини.

Ми розпитали Євгенію Вірлич про ситуацію в регіоні після теракту, виклики й потреби населення та чому завжди важливо розуміти історичний контекст.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Євгенія Вірлич

Я сприймаю події на Херсонщині не інакше як трагедію


Мало хто знає, але можливість катастрофи на [Каховській] ГЕС вивчалася в Херсоні зі школи. У старших класах, а згодом на парах у вишах ми розв'язували задачі про те, що буде, якщо підірвуть Каховську ГЕС. Ось така регіональна особливість. Це було ще з радянських часів, я пригадую всі ці задачники 1980-го року. Тобто морально область була готова до такого перебігу подій ще з «червоних» часів, коли ж всі навколо були ворогами. Іронія долі.

Уся ця загроза завжди витала в повітрі, але уявити, що це буде реальним, ми змогли лише у 2022 році. Перше, що робили росіяни ще на початку [повномасштабного] вторгнення, – обстрілювали мости й, зокрема, Каховську ГЕС. Тобто до цього були готові навіть тоді. Ще наприкінці жовтня ми в «Кавун.Сity» робили роз'яснення, які пішли після підриву Каховської ГЕС. Ці самі зображення на жовтому тлі в жовтні публікувала голова Херсонської МВА.

Тоді вони вчергове анонсували й дали роз'яснення, що робити. Оці роз'яснення фактично ми знали зі школи умовно. Тому морально до трагедії були готові. Ми добре знали історію будівництва Каховської ГЕС. Це теж була трагедія. Тобто одна трагедія – це те, що її збудували, інша трагедія – коли її зруйнували. У будь-якому випадку це трагедія, спричинена росіянами, причому, як на мене, вони самі не розрахували масштабів скоєного, тому що їх там теж утопило нормально. Тобто для мене це трагедія.

Я була в Херсоні напередодні [теракту] й була в один із днів після. Мій будинок теж затопило.


Ситуація на Херсонщині через місяць із моменту трагедії

У самому Херсоні все більш-менш стабілізувалось, вода спала. Але залишилися дикий сморід, купа мулу, затоплені будинки. Я зовсім не хочу нівелювати трагедію обстріляних будинків, але ми маємо розрізняти два типи трагедії – обстріляний будинок і затоплений. Будинок після прильоту теоретично можна поновити. Але ніхто ніколи не знає напевне, чи можна жити далі в приміщенні після затоплення. Плюс треба брати до уваги, що це не лише вода, там же і мул, і міни плавали, мертві тварини, мертві люди. Це страшно. Кладовища якісь стікали з правого берега й так далі. Тобто, чи можна там жити, ще ніхто не знає.

Люди, які наживали своє протягом років, фактично позбавлені всього зараз і не знають, повертатимуться вони чи ні. Тобто ця трагедія мешканців є. Тут треба ще розуміти, що вздовж берега Дніпра в Херсоні дуже багато так званих елітних жител. Це й обстріляне та затоплене селище Антонівка, це Дніпровський район, мікрорайон Річпорт, мікрорайон Острів, який дуже сильно постраждав. Там теж були елітні хати, хоча там більше поверхів, але люди вкладались туди грошима. Зараз то все знищено. І ніхто не знає, чи екологічна ситуація, безпекова ситуація, ситуація з інфекційними хворобами взагалі дасть змогу там жити та відновлюватись. Наразі стоїть питання про те, де людям жити. Ось ці люди, вони перебувають в дуже важкому стані, який потребує допомоги психологів, може, і психіатрів ще. Це критична межа.

Навіть із власного досвіду можу сказати: наприклад, я дуже довго трималась, майже рік, під тиск окупації, нас із чоловіком шукали ФСБ, обстріли й так далі. Але ситуація з Каховською ГЕС мене все ж трішки добиває, тому що я в такому стані незрозумілості. Головне запитання: що буде далі?


Про епідеміологічну ситуацію

От буквально щойно читала про погіршення показників забрудненості річок Дніпро й Інгулець. Треба віддати належне, що моніторинг здійснюється постійно. Є гуманітарна допомога, вона дещо хаотична, але принаймні не як у перші дні. Уже є думки такі, що багато херсонців дуже добре почуваються на гуманітарці. Такі проблеми завжди є в громадах, які довго живуть завдяки гуманітарній допомозі.

Якщо говорити про лівий берег, це ще більша трагедія, тому що він окупований. Олешки, Гола Пристань, громади, які поруч. Якщо громади затоплені на правому березі, то вони принаймні підконтрольні Україні, там можуть урятувати, туди може прийти гуманітарна допомога, людей можуть доправити, то Олешки та Гола Пристань – це громади, у яких росіяни просто відмовлялись евакуювати людей. Перші дві-три ночі люди просто сиділи на дахах своїх хат. Там неймовірна кількість загиблих людей. Центр Національного спротиву повідомляв про щонайменше 500 загиблих. Я думаю, що це правда і, можливо, число навіть більше.

У перші дні говорили про 90 [загиблих], причому з незалежних джерел. Ми певний зв'язок маємо з лівим берегом. І це жахливо. Українська влада офіційно дозволила ховати людей і тварин там, де зможуть. Тобто у дворах, на городах, де втрапить, там і ховати. Росіяни ж не завжди дозволяють навіть це. Коли вода стала спадати, вони [росіяни] почали евакуювати місцевих, але це одиниці, це люди, яких беруть до евакуації, якщо в них є російський паспорт. І це дуже мала частка, тому що їм потрібні люди для репортажу й усе. Вони відмовляють у будь-яких послугах, зокрема, в евакуації тим, у кого є український паспорт. Люди виживають, як можуть. Там усе дуже складно. Днями повідомляли мої друзі, що був дикий сморід у Херсоні з боку лівого берега.

Є припущення, і лікарі також це підтверджують, що, можливо, росіяни спалюють трупи. Своїх, не своїх – ніхто не знає. Грабують будинки, вода відходить, вони заходять у будинки, грабують. Я не знаю, що там можна вкрасти з того, що вони ще не вкрали, але грабують.


Виклики та потреби в регіоні

Я неодноразово чула від людей, які там, що найстрашніше буде зараз, коли вода спала, тому що ми почнемо аналізувати втрати, а спеціалісти, інженери, гідрологи аналізуватимуть, що взагалі відбувається з ґрунтами, де можна й не можна жити. Почнуться загрози епідеміологічні й інфекційні. +30 [градусів] у Херсоні відчуваються дещо спекотніше, ніж у Києві. Зважаючи на те, що ще й там ліси горіли (їх неодноразово підпалювали), а це знищення зеленого простору ще й в окупації, тобто ніяк ніхто вплинути на це не міг.

Зараз буде загроза інфекційних хвороб. Так, її наразі ніби контролюють, але це може бути важливою загрозою. За повідомленнями, мені здається, Генштабу на лівому березі вже є гепатит А. МОЗ повідомляло, що холери не має бути, але представники міських закладів охорони здоров'я попереджали, що холера – це страшно, ще страшніший ботулізм, оскільки його набагато складніше лікувати, але легше підчепити в цих умовах.

Буде проблема, вона вже є, з водою. Мікрорайон Острів найбільше постраждав, він фактично є островом, він з'єднаний із материком мостом, тому так і називається. Його забудовували в 1950–1970-х роках, під суднобудівний завод, який там розташований. Так от, Острів затопило найбільше – лише вдень там умикають централізовану воду та водопостачання. Увесь цей час у ньому була вимкнена. І пити цю воду та вживати в їжу однаково не можна. Це сказали в міській військовій адміністрації, це офіційна інформація. Забруднення джерел води – це буде страшно.

З нагальних потреб, які є зараз, обласна військова адміністрація називає машини з випомпування води, машини для прочищення підвалів, ливнівок і так далі. Це те, що забезпечують здебільшого міста-партнери або донори. Як повідомляють ті, хто там, і я це дуже підтримую, треба цікавитися в місцевих, хто постраждав від затоплення, що конкретно їм треба. Тобто цільова допомога. Є люди, які залишились без нічого. Буквально. Тобто потрібно підтримати мешканців новим одягом, взуттям, продуктами тривалого зберігання, меблями.

Будинок Євгенії

Зараз будуть потрібні ліки для тих людей, які постраждали, тому що, навіть якщо це люди із заробітком, але це люди, які позбавлені всього. Якщо їм потрібні якісь ліки для підтримки, то важливо, щоби вони були в доступі, тому що в людей грошей зараз не буде. Техніка так, тому що постраждали люди з технікою, якоюсь і побутовою, й електронними пристроями.

Мене дуже приємно вразило, що люди, ризикуючи власним життям, допомагали літнім людям і тваринам, тобто беззахисним. Моя подруга Ольга перебувала весь час в окупації, у неї є громадська організація, вона опікується дітьми з ДЦП, це понад 30 родин. Так от, усю окупацію вона на волонтерські гроші підтримувала родини, щоб вони не пішли до окупантів за гуманітаркою, тому що, як правило, у цих родинах є лише мама. Навіть якщо є батько, то роботи не було, в окупації просто жахливо було. Соціальні виплати були дуже маленькі, аліментів, у кого вони є, не було до весни цього року. Тобто жінки, які виховують дітей із такими важкими хворобами, не отримували жодних офіційних виплат. Але водночас у найскрутніші моменти люди рятували тварин, люди рятували людей. Попри все – обстріли, затоплення.

Але не все так добре. Є й негативні моменти, як-от те, що люди звикають до гуманітарки. Гуманітарна допомога необхідна, але вона має бути цільовою. Вона має бути винятково для тих, хто її потребує. Тому що я була шокована деякими речами, коли приїздила додому. Уже не було такого, щоб я не бачила цих черг за гуманітаркою. За гуманітаркою стоять і доволі непогано живуть, скажімо так, маргінальні верстви. Їх стало дуже багато. Волонтери, які займаються ліками та продуктами, уже потроху скаржаться. Ми з цим стикнулися ще в окупації.

Зараз лунають замовлення такі, м'яко кажучи, не першочергових потреб. Уже й червона риба була, і презервативи. [сміється] Ну, пардон, не першочергові потреби людей, які постраждали від затоплення. Тому з гуманітаркою, мені здається, треба якось інакше будувати видачу допомоги, тому що реально дуже багато людей просто розслабилось. У результаті її можуть не отримувати ті, хто дійсно її потребує.


Історичний контекст – це вже половина відповіді на всі запитання про стійкість херсонців


Про нас мало знають. Херсонці – це доволі емоційні люди, але водночас дуже прикуті до свого. Тобто цей галицький вислів «свій, до свого, по своє» дуже притаманний і нашому регіону. Ми дуже хазяйновиті.

Я народилась у Криму, тому дуже довго бачила цей контраст. У Криму цього не було, тому що й російська влада, і радянська попіклувались про те, щоби Крим був якомога менше населений корінним населенням. Вони звідти просто витурили репресіями й депортацією кримських татар. У Херсоні теж таке було, але не в такому обсязі. Переживши страшні періоди своєї історії, і війни до радянщини, і під час радянщини, жахливі сталінські репресії – херсонці завжди виявляли оцей хист до українського, який придушувала радянська влада. Тут завжди було дуже багато українського.

Я дуже переживала, коли розуміла, що розпочинається те, що ми називаємо окупацією. Я переживала, що буде, як у Криму. Це буде така переважна згода. У Криму росіяни довше до цього готувалися: це і заселення, й інформаційний оцей увесь накрут. Там дуже багато росіян насправді заселених. У Херсоні вони з цим не вгадали. Тут дуже багато місцевих, у кількох поколіннях місцевих. Тому постійні мітинги в окупованому Херсоні проти РФ – це наша позиція, що ми тут нікого не кликали. Ми дуже емоційно ставимося до своєї влади. Гетьман хорошим не буває, історія це показує. Але це наше, і ми з цим упораємось. Ось ця відмінність від росіян, вона дуже важлива та потужна.

Ще Херсон дуже багатонаціональний. Безліч вихідців з Ізраїлю, Польщі. У нас лише офіційно зареєстровано 16 організацій національних меншин в обласному центрі. У нас дуже сильна та потужна єврейська спільнота. Херсон на початку 20 століття – це 26 синагог. Так, «совєти» їх знищили, у нас лишилась одна, і та реконструйована. Але це місто з багатою історією, з багатою культурою. Люблю наводити приклад, що в Херсоні народився й отримав шкільну освіту перший міністр закордонних справ і другий прем’єр Ізраїлю Моше Шарет. Тобто це місто з дуже потужними культурними освітніми традиціями та традиціями любові до свого.

Це протистояння, коли прийшли загарбати твоє, воно доволі потужне. Я розумію, що зараз буде таке відкочування назад, тому що дуже багато людей виїхали, вони цього й не бачили, не відчували зсередини цього спротиву. Уже починаються розмови щодо того, що не все так однозначно тощо. Я розумію, що це вплітання російської дезінформації та впливу. Є моменти, коли свої звинувачують своїх, бо працювали на росіян. Такого не має бути.

Але це дуже властиво нам. Як я вже казала, ми дуже емоційні. Але коли до нас прийшли зі зброєю, то супротив – це єдине, що має значення. Я живу в мікрорайоні, де багато рибалок, недалеко від річки. Під час окупації ми просто ходили по сусідах і пропонували рибу. Кому безплатно, хто давав якісь гроші. Ми дуже хазяйновиті, ми любимо своє, ми ладні ділитися своїм зі своїми, щоб сюди не прийшли ті, хто хоче це забрати.

Ось такий історичний контекст всього цього. Я думаю, що він нас урятував. Знову ж таки, тим людям, у яких є прабабусі, прадідусі, які теж жили в цьому регіоні, для них дуже важливо врятувати свою землю. Саме тому люди часто не виїжджали з окупації. Саме тому сиділи під обстрілами, тому що для нас кинути своє – це страшно. Я поїхала тільки тоді, коли почула під вікнами Росгвардію, яка шукала мене.


Питання до влади

Те, що відбувається з боку певних представників влади – це повна необізнаність і небажання занурюватись у тему. Тобто давати ті поради, які дає, наприклад, Мінреінтеграції – це знущання з людей, просто знущання з тих, хто там. Мені, звісно, дуже приємно, що наші інструкції передруковували в медіапросторі, навіть «ОК Південь», але це було чи не єдине, або одне з небагатьох роз'яснень, що конкретно потрібно було робити в ті моменти. Тобто не було комплексної інформаційної кампанії щодо підриву Каховської ГЕС, а вона мала бути.

Те саме ми спостерігаємо зараз щодо можливості іншої катастрофи. Я вже бачила, як Оксана Мороз з ініціативи «Як не стати овочем» теж зауважила, що зараз має бути потужна комунікаційна й інформаційна кампанія з інформування щодо того, що буде, якщо станеться підрив Запорізької АЕС або хімзаводу «Кримський Титан».

Коли ми опинилися в окупації, то стикнулись із відчуттям, ніби нас кинули, про нас забули. Це добре знайоме відчуття, про яке мають розповідати психологи. У випадку з Каховською ГЕС ми знову занурились у те саме відчуття. Найбільш спокійними в той момент були херсонці, які перебували в місті, ті, хто пережив окупацію й обстріли. Окупація – це фактично життя без влади, тобто українська влада нічого не могла зробити, російська влада робила все, щоб знищити українців. Люди жили без влади, самі гуртувались, вирішували щось, не здавали.

До речі, це дуже круто, коли, навіть ворогуючи, дуже багато людей не здавали одне одного через проукраїнську позицію. Люди настільки звикли жити без гетьмана, що зрозуміло, що їм треба вирішувати свої питання самостійно. І тому ті роз'яснення, які дає Мінреінтеграції, виглядають, як знущання для місцевих. Фактично це роз'яснення для тих, хто на місці. Вони вже краще знають.

Мені здається, що треба вже просто виїжджати на місце, цікавитися, бачити те, що відбувається. Мені не дуже подобається те, що робить влада на місцях, але там ми можемо говорити, у нас є прямий зв'язок із міською військовою адміністрацією, з обласною, вони слухають. І ми також із цього приколювалися, що, здається, немов у них паніки більше, ніж у мешканців. Тобто мешканці пережили окупацію, обстріли, але панікували набагато менше. Я вважаю, що комунікаційна підтримка жахлива, тобто немає жодної комунікації, це неправильно.

Ми маємо розуміти та пам'ятати, що чиновники живуть коштом наших податків. Так, вони теж сплачують податки, але зарплату, з якої сплачують податки, вони отримують із наших податків. Вони мають піклуватись, принаймні виконувати свої обов'язки гідно. І мені здається, що зараз те, що ми бачимо протягом півтора року, це дуже неякісне виконання обов'язків, але водночас я підтримую думку, що «Критикуєш? – Пропонуй». Я проти петиції про звільнення, я проти радикальних кроків на кшталт звільнити просто, щоб звільнити.

Вважаю, що чиновників треба час від часу штовхати, вказувати їм, що не так, критикувати, не радикально. Не люблю вислів «не на часі», але час зараз дійсно не той, ну й узагалі не дуже ефективно просто критикувати. Посадовцям треба говорити, що не так і що треба зробити, щоби було, як треба. Приклад – це те, що ми зробили з цим роз'ясненням із Каховської ГЕС. Так, була погана інформ-кампанія. Ми взяли, показали, це всі розібрали, і це зайшло, тобто так. Я проти якихось масових звільнень, тому що я, наприклад, розумію, стосовно Херсона особливо, якщо змінюється влада: вони по два-три місяці в'їжджають у роботу, а ми не маємо цього запасу. Ми не маємо часу, щоб звільняти старих радників, призначити нових, міняти заступників, ми маємо робити все на місці.

Якщо начальник МВА або голова ОВА призначений, він має працювати. Якщо він робить щось не так, йому про це треба сказати та вплинути на нього, щоб він працював ефективніше. Тому я проти того, щоб масово звільняти, лишати посади тощо, але так, я вважаю, що комунікаційна складова провалена.

Якщо говорити про ГЕС, то абсолютно провалена комунікація з волонтерами, тому що туди приїздив хто хотів. Дуже погана комунікація правоохоронців, я маю на увазі поліцію, це просто жесть.

Тобто коли мешканцям заборонено проходити туди, де вони мешкають, вони тільки нещодавно почали заходити до своїх хат і побачили ті хати розграбованими. У мене єдине запитання, хто ж туди заходив?


Я настільки вірю в ЗСУ, що не сумніваюся, що все те, що вони роблять – правильно


Якщо ЗСУ чогось не зробили з того, що ми хотіли, – не підірвали якийсь міст у певний момент або не зробили там ще чогось, – це лише означає, що їм видніше. Я дуже сподіваюсь, що під час контрнаступу росіян виженуть до Криму, потім там помаринують і виженуть ще й звідти. Але в Криму їх мають помаринувати, вони мають відчути всю нашу лють на власній шкірі наостанок. І почнеться відновлення області, усієї області.

Мало того, що це припинення обстрілів, це ще й про людське відновлення. І матеріальне, і моральне. Мені б цього хотілося дуже. Я не знаю, чи повертатимусь додому найближчим часом через обставини, які склались, адже поки просто нікуди повертатися. Але я сподіваюся на повернення. Своє й людей. Поступове повернення місцевих додому попри обставини, тому що будь-яке місто любить людей у собі. Люди мають повертатись додому, люди мають підтримувати економіку. Країна не може жити без податків.

Бути дотаційним регіоном – це ж трошки не по-нашому. Ми завжди були дуже потужними платниками податків, ми утримували себе самі. Ну і знову ж таки – як любительці історії, для мене взірцем у плані повоєнного відновлення є Польща. Я покладаю великі надії на повоєнну відбудову. Нам треба брати приклад із Варшави, яку знищили після Другої світової. Можна брати приклад із Вроцлава, де було шалене затоплення в 1997 році. До речі, фільм зняли з цього приводу, «Потоп» називається, на Netflix. Тобто є досвід Європи, що страждала й від обстрілів, і від підтоплення. Нам треба брати в руки цей досвід і йти далі.

Обкладинка: Rescue Now