Соціальну ініціативу «Тожсамість» запустила українка з нігерійським корінням Аліса Журавель. Аліса народилася в Харкові, її батько з Нігерії, а мати українка. Журавель росла й навчалася в Харкові, закінчила там історичний факультет. До початку повномасштабного вторгнення працювала з креативними сферами, спробувала себе в диджитал-маркетингу та дизайні, на момент 24 лютого працювала з Frank Wines, київською галереєю The Naked Room та українським павільйоном на Венеційській бієнале. Від березня живе у Львові й працює в міжнародній гуманітарній організації Impact Initiatives, що вивчає досвід українських громадян та інших людей, які виїхали за кордон після початку повномасштабної війни.

Проєкт «Тожсамість» з’явився наприкінці літа. Це платформа, на якій розміщені інтерв’ю з українцями різноманітного походження. Серед героїв – харків’яни Толу та Дженіфер, чиї батьки родом із Нігерії, і «казах із Києва Алан», на черзі – розмови з журналісткою Інгою Гезаліан, яка має українське та вірменське походження, дизайнеркою Едіє, яка є кримською татаркою, та учасницями українського гурту Fo Sho, батьки яких з Ефіопії.

Поспілкувалися з авторкою платформи про її героїв, про те, яка мета проєкту, навіщо досліджувати національну ідентичність та як реагують на ініціативу за кордоном.

You can also read this piece in English.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

Про що цей проєкт?

«Тожсамість» – це про національну ідентичність. А національна ідентичність не закріплюється за етносом, за генетичним походженням. Вона закріплюється за твоїм відчуттям приналежності до народу. Там, де ти почуваєшся, як удома, в єдності з людьми, які тебе оточують, якщо ти відчуваєш себе так само, як вони, то це і є твоя ідентичність.

Але тут є певні складнощі, бо етнос завжди надає тобі якусь базу за замовчуванням, яка формує національну ідентичність також.

Згідно з опитуванням Центру Разумкова, станом на 2017 рік 74% людей в Україні відчували свою належність лише до однієї національності, 12% – одразу до двох або кількох національностей, 6% – не відчували належності до жодної національності, 8% – не визначилися. Станом на травень 2022-го, за даними соціологічної групи «Рейтинг», українцями за національністю себе вважають 92% громадян.

Наприклад, один із героїв проєкту, Толу, має нігерійське походження. Обоє його батьків із Нігерії, вони там народилися, навчалися, виросли й лише в студентські роки приїхали в Україну. І Толу дуже добре знайомий із Нігерією через батьків, відчуває цей зв’язок.

Дженіфер також має нігерійське походження, але тільки наполовину, від батька, і відчуває себе цілком українкою. Вона не знає ні мови, якою спілкуються в Нігерії, не знає, як поводяться там люди, не відчуває цього суспільства. Як вона може відчувати себе нігерійкою, якщо вона народилася в пологовому будинку міста Харків, ходила в український дитячий садок, у школу й так далі. Вона каже, що відчуває себе українкою, і в неї це не може бути інакше.

Тож моя історія – не про те, щоб точно вказати на чиюсь ідентичність. Ми про дискусію. Про те, як люди, які мають різноманітні походження, відчувають себе в Україні. Чи відчувають вони себе українцями, чи не відчувають, чи їм зручно, чи дуже проблематичними були для них пошуки ідентичності, чи ні.

Едіє, наступна моя героїня, наприклад, ідентифікує себе кримською татаркою: її пращури завжди жили в Криму, були депортовані та повернулися в 90-х. Едіє все життя жила в Україні та вважає її рідною, але її національна ідентичність продиктована етнічною ідентичністю. Алан, перший мій герой, так само. Обидва його батьки з Казахстану, а себе він називає «казах із Києва», нині Алан пресофіцер у ЗСУ. Тобто є багато різних варіацій, але, попри це, усі ці люди вважають Україну своїм домом та однаково поважають Україну.

Згідно з опитуванням Центру Разумкова, станом на 2017 рік 74% людей в Україні відчували свою належність лише до однієї національності, 12% – одразу до двох або кількох національностей, 6% – не відчували належності до жодної національності, 8% – не визначилися. Станом на травень 2022-го, за даними соціологічної групи «Рейтинг», українцями за національністю себе вважають 92% громадян.

Аліса. Фото: Марина Ярова

Як виникла назва проєкту?

Поки я працювала над концепцією, дуже багато читала на тему ідентичності. Зокрема, літературу націоналістів – Дмитра Донцова, Юліана Вассияна. В одній із праць натрапила на слово «тожсамість», загуглила й з’ясувалося, що воно позначає ідентичність або самобутність, однак давно не використовується.

До речі, Вассияна хочу окремо відзначити: він мав вірменське походження, водночас був одним із перших, хто будував українську націоналістичну школу, виступав за визвольний націоналізм. Збираюся також представити його іноземній спільноті.

Серед цілей проєкту – розвиток «позитивної культури». Що це означає?

Позитивна культура – це стратегія найкращого майбутнього. Ідея проста: сьогодні треба робити те, що в майбутньому покращуватиме щоденне життя наших нащадків, це і є позитивна культура. Вона може стосуватися соціуму, екології, економіки і так далі. Це ті зміни, які ми можемо робити в межах своїх взаємин і професійної діяльності, щоб проблеми, які є зараз, у майбутньому просто не існували.

«Тожсамість» – це теж про позитивну культуру, а не про те, щоб просто показати людей із різним типом шкіри або волосся, або зробити якусь естетичну сторінку в Instagram. Сьогодні ми робимо базу, соціальний фундамент для майбутнього. Те, що ми дискутуємо в суспільстві на широку аудиторію, усі питання, які ми порушуємо, у селекції приведуть до того, що в нас сформуються цінності.

Ми не виходимо з того, що в Україні є якась проблема з різноманіттям. Не говоримо, що права неетнічних українців в Україні порушуються. Ми вважаємо, що такої проблеми немає. Я від народження живу в Україні, у мене ніколи не було проблем із працевлаштуванням, я не стикалася з нацизмом і расизмом на державному рівні.

Ми просто говоримо про те, що різноманіття є. Якщо воно обговорюватиметься, то зайде в межу цінностей. Тобто це вже буде норма, стандарт, усі про це знатимуть, прийматимуть.

Толу. Фото: Акіліна Фітель

Чому важливо говорити про це зараз?

Один із найголовніших наративів російської пропаганди якраз про те, що в Україні немає різноманіття, що російськомовні українці тут страждають, що страждають представники різних націй, які не є етнічними українцями, і тільки одні українці тут можуть жити комфортно.

Для нас, українців, цю пропаганду не роблять, бо ми знаємо, що в нас тут усе нормально. Але для західного суспільства, яке не знайоме з українським, для людей, які живуть Америці, це не так очевидно. Є ризик, що вони можуть повірити в цю дезінформацію.

[«Тожсамість»] може стати ще одним доказом для західного суспільства, що в нас усе гаразд зі сприйняттям різноманіття, і допомогти спростувати брудну дезінформацію про наш дім.

Фактично проєкт отримав увагу саме тому, що користувачі соцмереж використали його як відповідь на одну з тез російської пропаганди. Це сталося після того, як в одному з американських шоу [Bad Faith] ведуча [Бріана Джой Ґрей, політична оглядачка, авторка Current Affairs і The Intercept, – ред.] заявила, що Україні допомагають тільки тому, що тут живуть «блондини з блакитними очима», а, наприклад, Венесуелі, Афганістану та Ямайці, де також криза та де також гинуть люди, уряд США не допомагає нібито тому, що там живуть темношкірі люди. Після цієї заяви виник резонанс у Twitter, і якраз у той період я випустила матеріал із Толу. І його підхопили, бо це була дуже крута відповідь для цієї жіночки. Це був класний спосіб показати, що в Україні живуть не тільки «блондини з голубими очима», що українці різні. З того моменту уваги до проєкту дуже багато.

Те, що до українських біженців у ЄС і США ставляться нібито краще за інших, – теза російської пропаганди. Її поширюють, щоби звинуватити країни ЄС і США в расизмі та особливому ставленні до українців. У такий спосіб росіяни створюють реальність, у якій українські біженці нібито привілейовані. Подібні тези проникають й на американські канали, як-от NBC і CBS, пише «Детектор медіа».

Дженіфер. Фото: Анна Бардакова

Як формувалася ваша ідентичність?

Я відчуваю себе українкою, але, звичайно, не забуваю про своє нігерійське походження. Однаково є якась різність, скажімо, між мною та моєю мамою, етнічною українкою. Щонайменше ця різниця зовнішня.

Наприклад, для мене важливим індикатором завжди було волосся – те, що завжди вирізняє й гуртує африканських дівчат. У дитинстві в мене було суперафриканське волосся, і я не могла з ним нічого зробити. Не могла зробити зачіски, які інші дівчата носили у школі, косметики для мого типу волосся в Україні знайти було майже неможливо. У такі моменти мені здавалося, що я відрізняюся, що маю інакший вигляд, і тому я відчувала трохи себе дистанційованою від цього суспільства. Але мене це не зруйнувало, для мене це не було боляче.

Був період, десь у 14 років, коли я хотіла якось позбутися африканського коріння або зробити його не таким виразним. Тому я вирівнювала волосся, робила з ним якісь маніпуляції. Наприклад, підстригла «під вісімку» пів голови, а інша половина була з прямим пурпуровим волоссям. Це був симбіоз внутрішніх і зовнішніх експериментів. Потім, десь уже у 20 років я, навпаки, почала цінувати своє походження. Я ходила з афро просто так на вулиці. Не для того, щоб провокувати людей або відчувати увагу. Я, навпаки, хотіла не відчувати нічого у зв’язку з цим, почуватися, як усі. А зрештою навіть почала кайфувати.

Десь у 20 я почала свідомо цінувати своє нігерійське коріння, не спростовувати його, не демонструвати його. І тільки так, мені здається, я змогла перетворитися на самоповажну українку. Тому що ідентичність – це коли ти повністю себе зрозумів, прийняв, полюбив і відчуваєш себе цілісним, ідентифікованим і сильним. Якби я не пропрацювала африканське коріння, я не впевнена, що я б змогла зрозуміти, наскільки я українка.

Тому так, я вважаю себе українкою з нігерійським корінням. Усе дуже просто. Я прекрасно знаю історію нашого краю, говорю українською та прекрасно розумію, що я не менше українка, ніж ті, чиї батьки народилися тут.

Як реагують на проєкт за кордоном?

Фідбеку дуже багато, зокрема, від людей різного походження, які живуть за кордоном і також замислюються про свою ідентичність. Багато відгуків і від етнічних українців, які живуть у Канаді чи Америці, вони також дуже рефлексують про своє походження зараз.

Мені писала дівчина з Бразилії, яка має чоловіка-українця. І вона каже: «Це так круто, що там, звідки мій чоловік, є люди, які описують те, про що ми тут, у Бразилії, замислювалися». Їй і її друзям, які живуть у супермультикультурній країні, справді цікаво, як у нас живеться представникам різних етносів. Мій проєкт – не єдиний спосіб дізнатися, та не кожна людина буде робити своє дослідження. Тож для цієї дівчини з Бразилії «Тожсамість» – це Україна, яку вона для себе по-новому відкрила.

На щастя, у нас принаймні є можливість описувати нашу реальність. Ми не кажемо якусь антипропаганду, не вигадуємо контраргументи. Ми просто розповідаємо звичайні речі, які, сподіваюся, спростовуватимуть те, що створюють фіктивно за купу грошей росіяни.

Алан

Фото: Акіліна Фітель

Як проєкт розвиватиметься далі?

Зараз про героїв я дізнаюся здебільшого завдяки своїй роботі із соцмережами. До речі, про багатьох таких людей ми знаємо саме завдяки українському фешну. Тому що в цій сфері вже давно виникла така тенденція, що на зйомки кампейнів і лукбуків шукають людей різних типажів, українців різного походження, з азійським, африканським корінням. Завдяки цьому ми знаємо про цих людей, бачимо їх в інформаційному просторі, на естетичних фотографіях, гарних, веселих, позитивних.

Не так давно я побачила знімання одного бренда одягу з дітками, де було троє моделей, і всі темношкірі. Спочатку в мене самої ввімкнулося стереотипне мислення, бо я одразу подумала, що це Нью-Йорк або якесь інше американське місто. А виявилося, що це Україна. Тож якщо так далі триватиме, якщо таких людей ми частіше бачитимемо в нашому інфопросторі, наше стереотипне мислення буде порушуватися.

У майбутньому в межах проєкту хочеться займатися активізмом, робити онлайн-зустрічі, колаборації, заходи в metaverse з активістами, соціальними дослідниками, психологами, розвивати нашу дискусію. Але спершу планую зібрати побільше людей, які мають різне коріння, мають запитання, хочуть поділитися досвідом, підтримати когось. Це можуть бути різні мотиви, але цих людей хочеться об'єднати в ком’юніті. І людей винятково з українським корінням також хочеться там представити.

Тож якщо комусь хочеться розповісти про своє коріння, свій досвід, родину, це можна робити разом із «Тожсамістю».

У майбутньому я би також хотіла консультувати та інформувати потенційних українських студентів з Африки. «Тожсамість» могла б стати соціальним проєктом, який надає юридичну та інформаційну допомогу.

Сайт проєкту

Instagram

Twitter