Діти бачать і проживають війну по-своєму. Щось може їх травмувати, щось пройти повз, і не завжди помітно те, що відбувається всередині. До основних наслідків війни психологи наразі відносять підвищений рівень агресії, стресу, тривоги й фаталізм, а також брак друзів, дому та живого спілкування. Часто тривожність дітей випливає із їхніх запитань батькам – коли дитина прокидається з апатією і питає, навіщо ходити в школу, якщо зараз це неважливо, чи цікавиться, коли закінчиться війна.

Ми поговорили з психологинями благодійного фонду «Голоси дітей» Інною Князєвою та Оленою Лісовою, щоб зрозуміти, як відповідати дітям і допомогти їм пережити складні події з якнайменшою травматизацією.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

?

«Коли закінчиться війна?»

«Коли ми переможемо?»

Олена Лісова: Це запитання діти ставлять чи не найчастіше. Відповісти можна так: «Війна обовʼязково закінчиться. Усе колись закінчується. Ніхто не знає, коли це станеться, але ЗСУ й свідомі українці роблять усе можливе, щоби наблизити перемогу. Щоб війна закінчилася якнайшвидше, ми можемо робити те, що зазвичай. Продовжувати вчитися чи ходити в садок, працювати, снідати вранці… Адже одна з головних цілей ворога – налякати нас і знищити можливість жити так, як до війни. Ми маємо протидіяти планам ворога й підтримувати одне одного. Усе це – наш вклад у перемогу».

Також можна запитати дитину, що б вона хотіла робити додатково, щоби наближати перемогу? Якщо дитина старша, можна брати участь у шкільних ініціативах, ярмарках, волонтерстві. Наприклад, нещодавно мій син-шестикласник із друзями організували ярмарку своїми силами, напекли смаколиків, вторгували 8 тисяч гривень і передали на ЗСУ. Або можна разом із дитиною купити щось для людей, які цього потребують.

?

«Ми колись повернемося додому?»

Олена Лісова: Це друге за частотою запитання. Можна говорити так: «Я вірю, що ми колись обовʼязково повернемося. Але зробимо це тоді, коли буде безпечно. А якщо раптом це буде неможливо, то в нас достатньо любові, щоби створити свій дім там, де ми будемо. Бо дім – це не тільки стіни й речі, а насамперед люди. І наш дім – там, де ми зараз».

Інна Князєва: Визначте на рівні сімʼї, чи плануєте повертатися. Окей обидва варіанти: і так, і ні. Важливо не тримати життя на паузі в очікуванні повернутися, як це часто буває. Якщо сімʼя вирішила не повертатися, важливо пояснити дитині: «Так склалося, що там, де ми жили, поки не можемо жити. Це небезпечно. Можемо будувати життя тут. Якщо ситуація буде безпечною, ми повернемося. А поки це наш другий дім. Ти матимеш тут друзів, я познайомлю тебе з … . Можливо, ти хочеш піти на якийсь гурток?»

За можливістю познайомте дитину з новим оточенням, не будьте в ізоляції. Якщо дитина малює свій дім, не заважайте їй. Утрата місця проживання – теж утрата. Людина проживає її як горе. Цей процес у кожного минає по-різному. Можна проговорити з дитиною це: «Ти сумуєш за домом? Я також. А що ми ще можемо намалювати?»

?

«Коли я виросту, також піду воювати?»

Олена Лісова: Можна відповідати щось на кшталт: «Поки ти виростеш, мине час. Ми сподіваємося, що до того часу війна завершиться й потреби воювати не буде. Але чи будеш ти військовим, коли виростеш, чи підеш воювати у разі чого, це буде твоє рішення, яке ухвалюватимеш тільки ти. Ти обиратимеш, коли матимеш багато знань, будеш сильним і досвідченим. Нині є багато військових, які роблять свою справу й виконують непросту роботу».

Інна Князєва: З питання можна зробити висновок, що дитина втратила відчуття контролю. Спробуйте повернути його через інструкції. Тобто чіткі плани дій. Наприклад, звучить повітряна тривога – спускаємося в укриття. Щоб знизити напругу й емоційність, можна виконати техніку «Безпечне місце». Заплющіть очі, глибоко дихайте й уявіть місце, яке подобається. Робіть це разом із дитиною, опісля поділіться враженнями.

?

«Чому росіяни хочуть нас убити?»

Олена Лісова: Можна відповісти: «Росіян злить, що ми хочемо жити так, як нам подобається, а не так, як вони цього хочуть. Вони заздрять нам, бо ми вільні, незалежні, сильні, уміємо постояти за себе». Можна провести паралель між дитячими конфліктами, щоби пояснити на прикладі знайомої ситуації, чому між країнами виникають воєнні конфлікти. Мовляв, часто в групі дітей зʼявляється хтось, хто хоче, щоби всі гралися за його правилами. І якщо всі не погоджуються, він починає битися чи сваритися. Або буває, що дитина не питає дозволу, а нахабно хоче відібрати іграшку – так і росіяни хочуть загарбати те, що належить нам, як-от території чи цінні речі.

?

«Чому це сталося саме тоді, коли я живу?»

Інна Князєва: В основі цього питання лежать сум, прикрість, що дитина потрапила в цю ситуацію. Тут важливо нормалізувати її почуття, не знецінювати емоції й показати дорослу позицію. Дитині важливо відчувати, що вона поруч із відповідальними дорослими.

Олена Лісова: Можна казати щось на кшталт: «Я теж хотіла б, щоби ти не переживав цього. Мені шкода, що ми потрапили в такий непростий час. Але ми не могли його вибрати. Війна відбувається поза нашою волею. Насправді майже кожне покоління людей потрапляє в складні випробування. Наприклад, у моєму дитинстві не було війни, але сталася аварія на Чорнобильській АЕС. На твоє покоління випало це випробування. Ми разом будемо старатися, щоб пройти це. Я тебе люблю й усіляко підтримуватиму й оберігатиму».

?

«Чому ми не скидаємо ракети на Росію так, як це роблять росіяни?»

Олена Лісова: Можна пояснити так: «Ми не загарбники. Ми обороняємося. Убиваємо росіян як чужинців на своїй території, яких ми не запрошували. Якщо ми почнемо скидати ракети на їхні території, то перетворимося на загарбників. Ми не такі».

Інна Князєва: За цим запитанням можуть стояти агресія, гнів, злість, нерозуміння, чому Росія залишається непокараною. Тож можна пояснити дитині, як вона може скидати злість на безпечному рівні. Наприклад, можна промальовувати свої емоції, рвати листочки, бити подушку чи бити кулаком у натягнутий листок.

?

«Навіщо росіяни крадуть речі з наших домівок?»

Олена Лісова: Можна казати, що це «окупантисько» – заздрісно, напевно, вони ніколи не бачили того, що вкрали. Від заздрості захотіли мати це собі. Це їхній спосіб зробити нам прикро й боляче. Шкода, що так сталося. Але ми віримо, що колись зможемо все відновити. Головне, що живі й разом.

Інна Князєва: Ще один варіант відповіді: «Мені прикро, що так сталося. На жаль, буває так, що людям чогось бракує й вони відчувають заздрість. Вони хочуть легко досягнути швидких результатів, тому крадуть. Це поганий вчинок. У цьому разі ми не змогли зберегти наше майно, але головне, що ми живі й зможемо придбати це згодом».

?

«Мамо, а ми помремо?»

Олена: Страх смерті актуалізується приблизно в 4–5 років. Однак під час війни цей процес загострений, особливо для тих, хто близько стикнувся з переживаннями чи травмувальними подіями. Говоримо: «Я вірю, що ми помремо тоді, коли будемо старенькими, коли проживемо гарне й цікаве життя, встигнемо зробити все, що хотіли. До того ми будемо разом старатися жити так, щоб нам було цікаво і ми зробили все, що плануємо. Це буде наша перемога».

Якщо дитину переслідують такі роздуми, говоріть про це, хай малює свій страх. Далі запитайте: «Як ти почуваєшся, коли вже намалював цей страх?» Дитина може сказати: «Стало ще гірше. Я тепер бачу, як він виглядає». Тоді питаємо: «А що ти хочеш із ним зробити?» Далі, враховуючи бажання дитини, можна якось його знищити, спалити й розвіяти попіл, пожмакати чи порвати: «Подивися, як твій страх розвіявся разом із попелом».

Можна спробувати зробити цей малюнок смішним. Як-от домалювати щось, поглузувати зі страху. Це допомагає знизити напругу. Тоді знову просимо: «Прислухайся до себе, цей страх досі сильний чи вже менший?»

?

«Який сенс зараз учитися?»

Олена Лісова: Я так кажу своїм дітям: «Солдати на фронті борються за наше життя й країну. Ти продовжуєш навчатися, щоби вирости розумним, активним, дієздатним членом суспільства. І це буде твоя й наша спільна перемога. Так Україна вистоїть і зможе перемогти, якщо з дітей виростуть розумні й добрі дорослі. Якщо уявити, що ми не будемо ходити в школу, учитися й спілкуватися одне з одним, то скоро перетворимося на диванних хробачків, яких Росія швидко склює».

Інна Князєва: Можна дати стимул: «Після війни комусь треба відбудовувати нашу країну й міста. Нам будуть потрібні різноманітні спеціалісти. Україна – наш дім. Ми маємо не тільки захищати себе зараз, а й думати про майбутнє. Те, ким ти станеш, і твої знання будуть важливими».

?

«Коли помре Путін?»

Олена Лісова: Можна говорити про те, що ми всі хочемо, щоби він помер якнайшвидше. Можна навіть зробити з дитиною щось на кшталт ляльки-вуду чи зліпити Путіна з пластиліну й чимось його поколоти, намалювати портрет і покидати дартс. Така практика буде корисна навіть дорослим.

!

За якими правилами говорити про складні теми

Олена Лісова: Якщо дитина прийшла із запитанням про війну до дорослого, то, найімовірніше, ці переживання давно зріли. Не знецінюйте почуття дитини через фрази на кшталт «чому ти про це думаєш, ти ще маленький». Не уникайте відповідей, намагайтеся заспокоїти й дати орієнтир, на який дитина буде рівняти інформацію, яку знайде самотужки.

Інна Князєва: Інколи важливо визнати, що ви не знаєте відповіді на ось це запитання, і можна подумати разом. Дитині не варто брехати, бо якщо не станеться так, як ви обіцяли, вона може втратити довіру до вас, розчаруватися й шукати інші джерела інформації. Після важкого запитання запропонуйте розрядитися, наприклад, погуляти й подихати свіжим повітрям і сконцентруватися на чомусь позитивному.

!

Коли треба звертатися до фахівців

Олена Лісова:

  • якщо погіршилися або розірвалися стосунки з друзями;
  • дитина замикається в собі, усамітнюється, особливо якщо раніше це не було їй властиво;
  • значно погіршилася шкільна успішність, або дитина категорично відмовляється ходити до школи;
  • зʼявилися часті скарги на соматичні нездужання, але медики кажуть, що фізичний стан у нормі;
  • дитина почала погано спати і їсти або, навпаки, переїдати чи спати цілодобово;
  • дитина тільки й говорить про одне запитання. Наприклад, як добре тим, хто вже помер;
  • у депресивних обставинах часто на другий план відходить гігієна: дитина перестає слідкувати за собою;
  • її переслідують страшні жахіття, неконтрольовані спогади, лякають звуки чи шурхіт.
  • у маленьких дітей можуть бути стереотипні ігри про одне й те ж саме, де діти програють частинку травмувальної ситуації.

Ще кілька порад від редакції The Village Україна:

Текст: Марія Марковська

Обкладинка: Анна Шакун