Війна не ставить життя на паузу. Люди, які давно планували стати батьками або раптово усвідомили, що готові вагітніти через пережиті ситуації, розповідають, як вони наважувалися на вагітність, з якими труднощами стикнулися й чи було у воєнній вагітності щось позитивне.

You can read this piece in English.

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

Donate

Андрій Фріл і Саша Дармограй

батьки Остапа й Соломії

Андрій – музикант, репер, Саша працює в медіа й викладає українську іноземцям. Дізналися про вагітність двійнею в січні 2022-го, за місяць до повномасштабного вторгнення

Андрій: Ми в один момент зрозуміли, що вже досить відкладати. Є відчуття, ніби люди іноді відкладають власне щастя. Я памʼятаю, що в мене були схожі думки, коли думав зробити Саші пропозицію. Для мене все було очевидно з самого початку, чого тягнути. Я розумів, що ми обоє готові, що достатньо дорослі, що достатньо зрілі. Може, ми не встигли закрити якісь матеріальні питання. Наприклад, із власним житлом. Але чи це привід відкладати народження дитини?

Коли ми дізналися, що завагітніли, уже був страшенний накрут. Ми отримали позитивний тест у січні, а ще з листопада всі навколо говорили, що буде війна. Уже з’являлися мапи зі стрілочками, я вже тоді ходив перевіряти бомбосховище.

У грудні 2021-го я перевіряв укриття в нашому домі – воно було непридатним, у січні 2022-го дізнався, що ми вагітні.

Я спитав у себе: «Ну що ми будемо робити, ми що, піддамося цьому страху?!» Ми були дуже щасливі. Це був прекрасний момент життя, коли вийшло завагітніти, я дуже багато займався творчістю. Ми вирішили просто жити життям, яким мріяли жити.

Саша: 20 січня я пішла на УЗД підтвердити вагітність і побачила, що там ніби дві яйцеклітини. Спочатку я подумала, що, певно, то одна, але з різних ракурсів. Але думки вже роїлися в голові. І тут лікарка сказала фразу, яку ми чуємо, мабуть, найчастіше: «О, подвійне щастя».

Андрій: Або, що ми «відстрілялися», оскільки одразу двоє, ще й різних статей.

Саша: Коли почалася повномасштабна війна, я була на десятому тижні вагітності. На 11-му тижні є обов’язкові обстеження, скринінг [тест на виявлення генетичних патологій плода – ред.], який я не змогла повноцінно зробити через переїзди. Аналізи з 11-го тижня перенеслися аж на 19-й. На облік я стала на 25-му тижні, хоча зазвичай це стається на 12-му. Але я змогла це зробити, лише коли повернулася до Києва, бо до того ми жили в селищі міського типу, де не було нормального гінеколога й лабораторії.

У перші тижні війни в мене чомусь як рукою зняло токсикоз, він закінчився одразу. Потім ще періодично нудило, але я не розуміла, чи це вагітність, чи стрес.

Насправді у всіх цих емоціях і намаганнях бути корисною я забувала, що вагітна.

Я дивилася всі ці фотографії з Бучі, Ірпеня й думала, що це все нереально, я не реагую на це, а потім нагрібало. Не знаю, для чого я це робила. Стресу було досить багато, і я дуже рада, що принаймні наразі мені здається, що це ніяк не позначилося на дітях і вагітність пройшла досить добре. Але насолоджуватися, звісно, як планувалося, не вийшло. Я, коли тільки дізналася, що вагітна, напланувала собі курси, навчання, а в результаті почала готуватися до пологів на 30-му тижні. Точно так само з материнством, батьківством: ти не можеш сповна насолодитися цим процесом.

І хоча мене материнство захопило і я дозволяю собі публікувати фото й писати про дітей, дуже часто мені доводиться все ж себе зупиняти, ніби не дозволяю собі повноцінно радіти. З народженням дітей трохи менше, але до того я не дозволяла собі писати щось про вагітність. Саме в контексті війни мені здавалося, що це не доречно.

Було відчуття, ніби через війну я пропускаю життя. І хоч ми й не планували робити фотосесію, усе ж було прикро, що такий класний етап життя минає і я можу просто його пропустити й забути. Мені подобалося, який маю вигляд із животом, тож ми пішли на прогулянку й нам зробили фото на згадку.

Андрій: Ми планували в період вагітності багато подорожувати. На початку лютого встигли з’їздити в Копенгаген. До речі, це було востаннє, уже виходить більше, ніж за рік, коли я добре спав. Накрут в Україні був страшний, а туди ми прилетіли й наче відчули спокій. Наступна подорож у нас була запланована на 25 лютого. Ми скасували квартиру на Airbnb десь за години три до того, як [росіяни] перетнули кордон. Я вже в твітері прочитав, що все, уже точно, зараз заходять. Кажу: «Кохана, ми скасовуємо квартиру». А Саша пручалася до останнього: «Ну, може, ще не буде війни. Я хочу в Будапешт».

Саша заснула, а я сидів і думав, що робити. Уже було чутно вибухи, я всім написав і не знав, чи будити її, що сказати, бо вона ж вагітна, не хочеться будити вагітну дружину зі словами «війна почалася». Але її розбудила перекладачка з медіа, написала, що затримує текст, бо евакуюється з Харкова, усе навколо вибухає.

Саша: Перед усіма обстеженнями й пологами тебе просять підписати згоду, що ти не проти отримувати медичну допомогу під час повітряної тривоги. Насправді ти можеш спуститися в укриття, але, якщо, наприклад, слухають серцебиття дитини, ви ледь його намацали, одягли датчик і тут тривога, ніхто нікуди не йде, бо обстеження треба зробити.

24 серпня, ніч, Саша й Андрій у коридорі пологового, Саша спить на боксі з дітьми

Андрій: Наші діти народилися 23 серпня, на День прапора. У перший день їхнього життя, 24 серпня, сталася найбільша на той момент ракетна атака. Тобто перший свій день життя вони провели в укритті. Ми не спускалися в підвал, а були в коридорі пологового, бо двійнята були в спеціальних боксах, які підігрівалися й спустити їх у підвал було нереально, хіба що нести на руках, але вони дуже мерзли.

Також я думаю про те, що наші діти більшу частину життя поки що провели в темряві. Ми жили на 19-му поверсі й пережили багато відключень, зокрема й блекаут, коли чотири чи п’ять діб не було світла, води, тепла. У нас була якась аномальна ситуація, коли навіть в інших не вимикали, у нас світла не було.

Саша: Я прив’язувала дітям ліхтарики до іграшок, щоб вони їх бачили, бо зима, темніє рано. Звісно, із переваг, що вони доволі багато спали, але я дуже переживала, чи взагалі будуть вони нормально розвиватися через те, що вони нічого не бачать.

Андрій: Я знімаю відео, щоб діти потім могли подивитися, що були учасниками подій. Там усе починається з відео, коли дізнався, що стану батьком. Я сиджу просто на кухні й на фронтальну камеру говорю щось типу: «Дорогі діти, привіт. Щойно дізнався, що ви у нас зʼявитеся. Зараз ситуація така, що ми не знаємо, як далі буде, щось російська армія на кордоні, але все буде добре». А вже наступне відео з укриття: «Дорогі діти, ми сидимо в укритті, почалася повномасштабна війна».

Саша: Цей файл називався спочатку «Щоденник вашого життя», а потім Андрій перейменував його на «Щоденник вашої війни».

Андрій: Мені дуже шкода, що спочатку русня вкрала в нас вагітність, а тепер краде батьківство. Це дуже складний стан, бо через обставини ти не можеш повноцінно відчувати всі емоції, дивишся на життя, як через фільтри: усе сіре, кольорів немає. Батьківство з двійнею – це дуже складно. А зараз у нас ще й немає можливості якось відновити ресурс, якось перекрити всі недосипи, бо додаються ще й труднощі воєнного часу.

Саша: Мені здається, доки я не поживу в мирному житті, не зрозумію, наскільки я втомилася. І то виходить, що це буде порівняння не зовсім правильне. Тому що я поживу в мирному житті з дітьми, але вже після війни, маючи вже досвід життя з дітьми під час війни. Діти ще не бачили миру. Діти бачили тільки війну, більше нічого. За це дуже прикро.

Іван Вишталюк

батько Іванки

Іван служить у ЗСУ, пішов добровольцем 24 лютого. Його дружина Олена пережила окупацію в Бучі. Після виїзду звідти почали планувати дитину.

Іван: Зараз я не перебуваю в зоні ведення бойових дій, але брав участь у бойових діях. Коли я прийшов у військкомат, це було 24 лютого, в Бучі все навколо літало й вибухало, тож ми одразу, говорячи військовою мовою, приступили до виконання бойових завдань. Звісно, я не знав, що доведеться пережити Олені. Тому для мене це досі дилема, чи правильно я зробив, що пішов у Збройні сили, а не побув тоді з нею, бо їй довелося сидіти в підвалі під час окупації. На жаль, вона побачила те, чого мені не хотілося б, щоб вона бачила.

На початок повномасштабного вторгнення ми не були одружені. Олена колись жартома казала, що дійдемо до РАЦСу, коли Путін нападе. Ну, і 24 лютого я зробив їй пропозицію. Тоді ж я пішов до військкомату. Тому вже документами ми почали займатися десь у квітні, коли в мене вперше були вихідні й ми з Оленою нарешті побачилися. До того ми бачилися лише, коли вона їхала в евакуаційній колоні з Бучі недалеко від мого місця дислокації. Я відпросився у командира, щоб підійти і побачити її. Це було лише декілька хвилин, але дуже емоційна зустріч.

Коли ми розписалися, одразу почали порушувати питання про дитину. Я, щиро кажучи, трошки вагався, бо тоді Київ мав дуже моторошний вигляд. Я своє місто таким ще не бачив. Воно було ніби зґвалтоване. Я дивився на це місто й мав дивні відчуття, а Олена була налаштована рішуче. Я спитав: «Ти впевнена, що це слушний час для цього?» Вона сказала, що, напевно, більш слушного вже ніколи не буде. Тоді ми й вирішили завести дитину.

Мене вразило, наскільки Олена була рішуче налаштована. Я дивився на неї й розумів, що, певно, це дійсно хороший час для того, щоб заводити дитину й вирушати в таке серйозне плавання.

Наш будинок у Бучі постраждав, але саме наша квартира вціліла, там можна жити. Проте я зараз живу у військовій частині, а Олені важко самій, тож вона поки живе з батьками в Києві.

Якихось пільг для військових, у яких народилася дитина, наскільки мені відомо, немає. Єдине, коли народжується дитина, можна взяти відпустку за сімейними обставинами. Максимум – до 10 днів. Під час вагітності я намагався приїжджати якомога швидше, і завдяки тому, що служу зараз умовно недалеко, мені вдавалося десь двічі на місяць побачити Олену. Мені дуже пощастило з командуванням, ми маємо гарні стосунки, тому я доволі багато бачив дружину.

Коли в Олени відійшли води, мені просто сказали: «Кидай усе, їдь». Я приїхав, але Олена ще певний час перебувала у відділенні, де неможлива була моя присутність. Розумів, що вона під контролем лікарів, усе добре, але я переживав, що раптом у мене відпустка закінчиться до того, як вона народить, або вона тільки народить, а відпустка закінчиться. Дуже хотілося подовше з ними побути. Наскільки це можливо, звісно.

Зараз я намагаюся на кожну можливість взяти якісь вихідні й приїхати. Але Іванка дуже швидко росте. Олена надсилає фото, і щотижня я бачу зміни. Буває, їду, наприклад, у частину, у голові прокручую, який вона має вигляд – от вона в мене в такому образі. І тут мені приходить фотографія, я розумію, що в неї вже там десь щічки більше зʼявилися, вона ще змінилася.

Зараз я найбільше переживаю, що вона мене забуде чи не впізнаватиме.

Бо щоразу, як я приїжджаю, у неї вже геть інший вираз обличчя. Вона прямо дорослішає.

Чи змінило мене батьківство, чи став я більш розсудливим? Напевно, ні. Але почав помічати, що більше часу думками я не тут, а там. Ніколи за собою такого не помічав, а тут прям хочеться порозглядати фотографії.

Зараз я постійно переживаю за них, кожну повітряну тривогу, бо на Київ дійсно летить багато ракет. Під час відключень світла намагалися підгадувати з виходом на вулицю, щоб працював ліфт. Але найстрашніше – те, що, коли не було світла, не було й опалення. Намагалися всіма способами обігріти кімнату. Добре, що вже весна. Сподіваюся, що найскладніше ми вже пережили.

Аня й Віталій Шашуріни

батьки Луки й Захара

Аня – дизайнерка інтер’єрів і маркетологиня, Віталій – ресторатор й обсмажувальник кави. Дізналися про другу вагітність у квітні 2022 року.

Аня: Ми говорили про те, що хочемо дітей, але не складали графіків чи планів. Наші діти самі обирають, коли з’явитися на світ, ми тільки попередньо озвучуємо між собою стан «готові», а далі – коли складеться, тоді і супер. Так було зі старшим Лукою і коли йому виповнилось два роки, ми вирішили – готові. Але з початком повномасштабної війни, звісно, про це зовсім не йшлося. Тож для нас вагітність стала, швидше, приємною несподіванкою.

Я дуже погано почувалася перші два місяці, не могла ні спати, ні не спати, але з вагітністю це зовсім не пов'язувала. Ну бо кінець лютого (цей нескінченний тиждень), березень, початок квітня.

Коли ми дізналися, радості і страху було якось порівну. Якраз ставало відомо про трагедії у Бучі, Ірпені, Бородянці. Страшно так, що здавалося неможливо вдихнути від жахів воєнних злочинів росіян. А з іншого боку – це диво, нове життя, в період тотальної невідомості.

Я дуже боялася народжувати, переживала, щоб це взагалі сталось успішно, щоб не довелось народжувати в підвалі, без чоловіка поруч, під обстрілами, чи в блекаут, в холоді. Ми вирішили, що я не поїду за кордон і ми всі будемо поруч.

Дуже бісило, як усі навкруги кажуть: «Не дивися новини, не нервуй, не читай, не зважай – твоя задача думати про хороше. Ти мусиш». Про хороше?! Ніяк не могла собі цього уявити, не те щоб дозволити.

Я постійно нервувала і тривожилася, від цього злилася на себе і дійсно переживала за те, щоб чисто фізіологічно все було добре, щоб дитя було здорове. Коли я ще не знала, що вагітна, на ранніх строках, самих ніжних, ми кілька разів переїжджали, я тягала на руках старшого сина, сумки, візочки.

Усю першу вагітність я працювала, до останнього, і вже на п’ятий день після пологів приїхала на роботу. Другу вагітність я уявляла легкою, думала, що цього разу буду відпочивати, насолоджуватися нею, буду готувати щось для дитини, читати книжки, гуляти в парку. Але коли виявилось, що друга вагітність ось зараз, під час відкритої війни з росією, я заціпеніла. а потім дуже злилася, що не про таку вагітність мріяла, що її красиву у мене вкрали рашисти і я нічого з цим не можу зробити.

Мені зовсім не хотілося себе фотографувати. На роковини вторгнення я переглядала свою галерею за рік, щоб згадати. Звичайні фото до 23 лютого, а наступне – 27-го. Селфі зі старшим сином, чоловік завіз нас в безпечне місце і повернувся до команди переформатовувати роботу ресторану на волонтерський пункт. Я примусила себе зробити те фото, щоб просто було. Як фіксація історії.

Я довго не могла фотографувати нічого взагалі, якось думки не виникало. Себе – тим більше. Ходила в одному і тому ж спортивному костюмі пару перших місяців, навіть на свій день народження (у квітні мені виповнилося 35) була в ньому. Я розуміла, що дитя не винне, і якщо він мене спитає, як я виглядала з ним у животику, мені зовсім не буде, що показати. Тому я почала змушувати себе робити якісь фото на згадку. Якісь усвідомлені фотографії з’явилися лише після сьомого місяця вагітності. Але і їх дуже мало. Народжувати я теж почала не тоді, коли ми планували, а на два тижні раніше, тож маю тільки селфі серед ночі в дзеркалі родзалу. Мені здавалося, що я все буду пам'ятати, бо ж це все неможливо забути, війну неможливо забути, але тепер дивлюся ті фотки, і розумію, що все тоді бачила не так, як бачу зараз. Я навіть не могла думати про ім’я дитині до останнього місяця, так сильно переживала, аби воно тільки було здорове.

Я навіть не могла собі дозволити обирати ім’я дитині, так сильно переживала за те, щоб дитина просто була здорова.

Останній місяць перед пологами я ніяк не могла прийняти рішення, де народжуватиму, в Києві чи в Житомирі (в Києві 23й поверх, обстріли і відключення світла, а в Житомирі мені пропонували тільки кесарів розтин). Тож дитя, певно, вирішило за мене і народилося раніше. Щоб я не мучалася вибором.

Віталій: Аня розбудила мене вночі тим, що в неї відійшли води. У нас не зібрані речі, комендантська година, старший син ще спить, бабусі й дідусі в інших містах, гінекологиня каже, що вона за 400 кілометрів, і ми починаємо якось збиратися. Аня плаче, що все знову стається неочікувано: уся вагітність не так, як вона хотіла, і навіть пологи не так, як хотіла. Ми розбудили нашу колишню няню, викликали їй таксі, самі сіли в машину і їдемо в пологовий. Порожнє місто, комендантська година, я їду й думаю: «Ну, зупиніть мене, щоб, як у кіно, спитали, чому порушую комендантську, я відповів би, що дружина народжує, – і мене б провели з мигалками».

Приїхали в пологовий, а мені кажуть: «Де ваш тест на ковід?» Мене дуже здивувало, що тут коронавірус актуальний навіть під час війни. Я зробив тест, Аня весь цей час плакала, що все не по плану. Потім ми пішли народжувати, а навколо так тихо, нікого більше немає. Виявилося, що за добу народилося лише троє дітей: усі породіллі, певно, виїхали з Житомира, бо місто насправді військове.

Узагалі в Житомирі є така особливість, що влітку тут вимикають повністю всю воду на кілька днів, ремонтують труби. Наш старший син народився саме в цей період, коли на вулиці +40°C, а по всьому місту відключили воду. Молодший народився у розпал обстрілів і відключень світла. Ми найбільше переживали, що буде холодно й не буде світла. Хоча ми точно знали, що в пологовому є генератор. Звісно, збирали запаси їжі й води, порозтикували по всіх кишенях батарейки й ліхтарики, але безпеки це абсолютно не додавало. Однаково залишалося відчуття, що ти не знаєш, що буде, і не можеш нічим себе вбезпечити.

Аня: Мене попустило лише, коли я народила. Я тримала дитя на руках і раптом зрозуміла, що тепер, коли я його бачу, у мене набагато менше страхів. У разі чого я його просто схоплю й побіжу.

Віталій: А мені в цей момент ніби, навпаки, додалося відповідальності.

Якби виписувати «переваги вагітності під час повномасштабної війни», я сказав би, що найкраще, що мій фокус змістився з війни на дружину й сина. Тобто я бачив усе, що навкруги, але фокусувався саме на родині. Ніби цей екзистенційний страх за все був не такий великий, а більш локалізований.

Аня: Мені здається, що вагітність допомогла переживати морок, який був довкола, змушувала перемикатись і тримати себе в руках. Ніби увесь екзестенційний жах був змушений локалізуватись і стати осяжним, таким, який можна подужати.Але я все одно дуже злилася, що якісь лишайні виродки крадуть мою радість, наше велике щастя, те, на що ми чекали, і те, чого ми хотіли.

Я не знаю, якою б я була і що б я робила, що б робив Віталік, куди б він пішов і куди б вліз, якби не моя вагітність. Тому вагітність допомогла нам залишитися разом, і це було перше й найважливіше рішення. Ми нікуди не їдемо, ми разом, народжувати будемо разом попри все. Тож завдяки вагітності ми максимально трималися купи.