З початком повномасштабного вторгнення велика кількість українців, особливо зі східних і центральних регіонів, у пошуках безпечнішого місця поїхали на захід. Великі міста та містечка стали переповнені переселенцями. Олександра Педченко на той час із сім'єю жила в Києві, але 24 лютого разом із двома дітьми поїхала до Чернівців, де ще у 2013 році з чоловіком відкрила першу кав'ярню.

«Ніхто не знав, що робити. Частина людей кудись поїхала. На той час узагалі нікого не цікавило, що робити з бізнесом. Стояли питання, що робити взагалі. Планів не було», – згадує перші дні війни Олександра. Постійні тривоги, налякані діти. Були навіть роздуми виїхати за кордон. Але зрештою, попри невизначеність, вирішили залишитись. Попит був величезним, але забезпечити його було не так просто.

Напередодні річниці від початку повномасштабного вторгнення шеф-кондитерка та співвласниця Coffee Records у Чернівцях і Києві в розмові із The Village Україна розповіла про те, як шукала нову команду, з якими проблемами стикнувся бізнес і чому не хоче їхати з країни.

Про роботу з переселенцями та страхи

У період від початку повномасштабного вторгнення до середини травня в Чернівцях була велика кількість тимчасово переселених осіб. Люди приїздили зі всієї України через те, що західна частина країни вважається умовно безпечнішою. У той самий час місцеві, хто міг, виїхали до Румунії. «Відбулася така заміна. А оскільки працювали, звичайно, місцеві, у всіх роботодавців виник кадровий голод. Нові люди приїздили, шукали роботу. Але їх на процеси так швидко не поставиш, спочатку потрібно навчити, усе показати. У цьому була основна складність», – згадує Олександра Педченко.

Усі троє кондитерів Олександри поїхали, і вона залишилась сама. «Я робила десерти, чоловік мив посуд, допомагали діти та дорослі, які в той час у нас жили», – згадує вона. Так без вихідних Олександра пропрацювала місяць. Зрозуміло було, що довго так продовжуватись не може. Співробітників шукали звичним шляхом – через сайти оголошень і знайомих. Але процес був довгим. Наново команду остаточно вдалося зібрати лише у вересні. «Тепер у нас кондитери – переселенці з майже всієї країни: з Харкова, Києва, Миколаєва й, звісно, є співробітники з Чернівців».


Буває так, що хтось неохоче бере переселенців на роботу, боїться, що вони поїдуть. У нас такої позиції немає

– говорить вона.


Крім проблем із персоналом, Олександра згадує, що на початку війни спостерігала цікаву ситуацію з продуктами в країні. У Чернівцях, наприклад, не було круп і макаронів, але були молочні продукти. У Києві – навпаки. «Було страшно, що в один момент усе може закінчитись, і не буде з чим працювати. Тому були такі параноїдальні настрої. Базові продукти – борошно, масло, дріжджі, цукор – ми стали замовляти в дуже великій кількості», – розповідає Олександра. Решту проблем, за її словами, можна було вирішити, особливо коли запрацювала «Нова пошта».

Через стрес людям хотілось чогось солодкого

Той перший місяць війни, коли Олександра працювала одна, навантаження було великим. «Я думаю, що через стрес людям хотілось чогось солодкого. Приходили та змітали все, що бачили. Багато купували із собою додому, інколи по 10 десертів за раз», – згадує вона той період. Якщо у звичайний час заготівель вистачало на два дні, то тепер кав'ярня все розпродавала до 16:00–17:00. «І це все круто. З одного боку, здається, що все несеться, але з погляду бізнесу одна людина не могла забезпечити такі обсяги продукції», – каже вона.

Крім того, коли в травні більшість переселенців поїхали, місто значно спорожніло, що стало відчутно й для бізнесу.


У середині травня в нас був сильний провал. Почали з'являтись новини, що Київ оживає, і багато хто поїхав. А ще й попереду традиційно мертвий літній сезон

– розповідає Олександра.


З того часу не можна сказати, що в кав'ярні були якісь надприбутки. За її словами, у Чернівцях було спокійніше працювати та жити, не було так багато тривог. Але в плані бізнесу не можна сказати, що все було так добре. Крім того, ще з лютого тягнулися деякі борги, водночас ухвалили рішення відновити роботу закладу в Києві, що також потребувало коштів.

Це вже не про паніку, а про прийняття ситуації

За час повномасштабної війни розвивати власну справу стало складніше. «Усе стало інакше. Ти не можеш спланувати завтрашній день. Намагаєшся, звісно, але мусиш підлаштовуватися під обставини – повітряні тривоги, відключення світла», – розповідає Олександра. Для їхньої родини адаптація під обставини звичніша. Олександра разом із чоловіком, окрім бізнесу, займалися музикою. Тому часто бували ситуації, коли плани потрібно було змінювати та їхати на концерт.

Але більшість людей, говорить власниця бізнесу, не такі. Вони звикли до стабільності – записуватися завчасно до стоматолога, будувати плани. Тому для більшості персоналу нові умови на початку були складними. Згодом Олександра помітила, що колектив став спокійнішим, легше реагує на складні ситуації. «Ми живемо сьогоднішнім днем. Намагаємося підлаштовуватися під обставини. І це вже не про паніку, а про прийняття ситуації».


У бізнесі ми почали продумувати кілька варіантів розвитку подій. Ми стали ідейнішими та спритнішими. Загалом навіть цікаво стало

– ділиться співвласниця.


Про підтримку країни на плани

Сьогодні Coffee Records – це не тільки про заробіток. Насамперед це про психологічну підтримку людей і матеріальну допомогу державі через податки та донейти. Звичайно ж, це й робочі місця, які ще нікому не були зайвими. Олександра згадує, що на початку війни в неї були думки про те, щоб поїхати з країни. Лишити бізнес на когось, хто б залишився тут. І якось би воно все працювало. Якийсь час. Але потім відчула, що не хоче нікуди їхати.

«Кажуть, що на початку війни весь Київ можна було б евакуювати, але що тоді місто, якщо в ньому немає людей? Так само і я думаю.


Якщо сьогодні всі бізнеси поїдуть і відкриються десь в інших країнах, що тоді ми залишимо собі? Нічого?

– говорить Олександра.


Вона із сім'єю не тільки не планує нікуди їхати, але й намагається розвивати бізнес і надалі. Крім уже відомих закладів у Чернівцях і Києві, відкрили ще два заклади. «Ми розвиваємося й рухаємося далі. Я не хочу нікуди їхати. Можливо, колись ми й поїдемо. Але не зараз. Зараз ми потрібні тут», – вважає вона.


Цей матеріал підготовлений у співпраці з Інститутом Центральноєвропейської Стратегії в межах ініціативи Re:Open Ukraine