Перші сторінкиКейтлін Аліфіренка, Мартін Ґанда: «Я завжди писатиму у відповідь»

The Village Україна уривки з книжок, які щойно вийшли українською мовою та пояснює, чому їх варто читати.

«Я завжди писатиму у відповідь» – книжка, заснована на реальних подіях. Кейтлін із США та Мартін із Зімбабве завдяки простому домашньому завданню стають друзями. Написавши перші листи одне одному, вони навіть не здогадувалися, як сильно це змінить їхні долі. Забезпечена й трохи розпещена Кейтлін почне відкладати гроші не на нові прикраси, а на сплату навчання у школі свого талановитого, але бідного друга. Вона усвідомить, що у світі є проблеми набагато складніші, ніж сварки з подругами. Мартін має головну мрію – поїхати на навчання до США, щоб стати лікарем і допомагати своїм нужденним співгромадянам. Чи справдиться вона? Залежатиме від обставин, старанності хлопця й зусиль родини Кейтлін.

Мартін

Листоноша привозив пошту в «Чісамба сінґлз» щосуботи. Я чекав, доки він приїде на велосипеді, сподіваючись, що буде щось від Кейтлін. Він завжди дзвонив у свого дзвоника, а тоді вигукував імена людей, для яких прийшли листи та пакунки. Щоразу, коли чув, як його хрипкий голос кликав: «Мартін Ґанда», я мчав щосили, знаючи, що це точно щось від Кейтлін. Наступну годину я читав і перечитував, що вона написала. Її розповіді дали мені уявлення про те, як воно – бути американським підлітком. Ми росли разом, розділені понад десятком тисяч кілометрів, як вона колись написала в листі. Я завжди ділився її новинами й фотографіями з сім’єю та друзями – для них усіх на той час вона вже теж наче стала подругою. Її листи покращували всім настрій. І тільки мало не завчивши лист напам’ять, я віддавав його мамі, яка тримала їх усі в коробці з-під печива. Одного червневого ранку листоноша вручив мені великий м’який конверт, більший за підручник. Я знав, що він від Кейтлін, бо його, як завжди, прикрашали маленькі сердечка, смайлики та зірочки. Поруч із моїм іменем фіолетовим чорнилом із блискітками вона написала «НДН». Від неї я дізнався, що це означає «Найкращі друзі назавжди».

Я стримався, щоб не відкрити пакунок просто там, на очах у всіх тих, хто чекали на пошту. Повернувшись додому, вирішив зайти всередину. Мені хотілося побути на самоті. Через те що в нас був один двір на чотири сім’ї, там завжди хтось тинявся. Ми жартували: якщо хочеш побути сам, просто заплющ очі. Але вдень у будинку зазвичай було порожньо. Без електрики та вікон там завжди панувала темрява. Ми лише вбиралися там зранку й спали вночі. Я увійшов всередину, радіючи прохолоді й тиші. Спочатку я побачив листа, приклеєного до пакунка скотчем, на якому Кейтлін написала: «ВІТАЮ З МИНУЛИМ ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, МАРТІНЕ!», також фіолетовим чорнилом із блискітками. Я був дуже розчулений. Я чув, що багаті люди в Зімбабве влаштовують вечірки на свої дні народження, але мій завжди минав, як і будь-який інший день. Єдиний подарунок я отримав, коли мені виповнилося десять. – Яке сьогодні число, Мартіне? – запитав мене тато того вечора. – Дев’яте березня, — відповів я. – Ти знаєш, що сьогодні тобі виповнюється десять років, правда ж? – сказав він. – Точно, – мовив я, всміхаючись. – Мало не забув. Він узяв мене за руку, повів до жінки, що продавала різні напої біля дороги, і запропонував обрати улюблений. – «Фанту», – сказав я. Зазвичай ми пили «Фанту» на кожне Різдво. Батько купував кожному з нас по пляшці, й ми повільно смакували, насолоджуючись кожною краплею, сподіваючись розтягнути задоволення якомога надовше. Так ми святкували. Востаннє я пив «Фанту» два Різдва тому – тоді економічні негаразди ще тільки починалися. Щоправда, вже того року батько зміг купити лише одну пляшку, тож ми передавали її з рук у руки, відпивали потрошку, тримаючи в роті сонячно-солодку рідину якомога довше, перш ніж таки ковтнути. Я обережно відклеїв скотч на пакунку і не міг повірити в те, що побачив всередині, – справжню фірмову футболку «Рібок»! Навіть найбагатші діти, які ходили зі мною в одну школу, жили в будинках і їли тричі на день, не могли дозволити собі такої дорогої речі. Їхні футболки були підробками з Південно-Африканської Республіки чи Мозамбіку.

А на цій висіла бирка з написом «Виготовлено в Америці»! Доказ того, що вона дійсно справжня. Я відразу в неї перевдягнувся. Тканина була приємна до шкіри. Ніколи в житті в мене не було жодної нової речі. Навіть шкільна форма, яку ми мали купувати щороку, була вживана – часто затерта чи в дірках. Тканина ж цієї футболки була щільна й пахла солодко, наче стиглий фрукт.

Я замислився, чи Кейтлін побризкала її якимись парфумами, чи просто це так пахла нова річ. Так чи так, у ній я почувався могутнім, наче Супермен, що надягає свою накидку. Перш ніж вийти надвір, я витягнув бирку «Виготовлено в Америці» назовні, щоб люди бачили, що це не якась там дешева підробка з Мозамбіку. А тоді, широко всміхаючись, набравши повні легені повітря й випнувши груди, вийшов надвір. – Звідки це в тебе? – вражено запитав Нейшн. – Від Кейтлін, – сказав я, широко всміхаючись. Він узявся за краєчок і потер пальцями тканину. – Ого! – Вона справжня! – сказав я, вказуючи на бирку. Нейшн присвиснув і ляснув мене по спині.

– Та ти тепер як кінозірка, Мартіне! Саме так я й почувався. Щонайменше десятеро людей прокоментували мою нову футболку, й безліч попросили дозволу до неї доторкнутися. Я надягнув її, щоб зустріти батька того вечора, але він, здається, майже нічого не помітив. Зазвичай він походжав би навколо, вихваляючись перед усіма сусідами, що я отримав іще один подарунок від американської подруги. Того ж вечора він просто сказав: «Радий за тебе, синку». Я знав, що він занепокоєний – у нього на роботі ходили чутки про скорочення. За тиждень до того він прийшов додому і сказав, що компанія запропонувала працівникам платити або зімбабвійськими доларами, або склянками меленої кукурудзи. Багато хто обрав їжу, але мій батько мав сплачувати, крім продуктів, ще й за школу та житло. Він виглядав знервованим, погляд його весь час блукав десь далеко, кутики губ були опущені. Він працював на фабриці понад вісімнадцять років і більше нічого не вмів. Але чи стривожили його чутки, він не сказав.

А тоді одного вечора прийшов додому нетверезий. Це спричинило велику сварку. Мама почала кричати: «Як ти можеш витрачати гроші на пиво, коли твої діти лягають спати голодні?» Він був надто п’яний, щоби щось відповісти. Я знав, що він радів доброті Кейтлін, просто мав більші клопоти. Наступного понеділка я вдягнув нову футболку під форму і пішов так до школи, витягнувши бирку з-під коміра. Через тиждень, нарешті знявши її, щоб випрати, я стояв і пильнував, доки вона сохла, щоби ніхто, бува, не вкрав. На тих вихідних її вбирав батько, а згодом, іноді, прийшовши додому зі школи, я бачив її на мамі чи Нейшні. Я збагнув, що відколи її отримав, її завжди хтось носив. Мені хотілося показати Кейтлін, як сильно я ціную її щедрість, але я вкотре не був певен, як це краще зробити.