The Village Україна обирає 10 нових книг листопада від українських видавців і пояснює, навіщо їх читати.

Підтримай The Village!

Художня література


Фернанда Мельчор «Сезон ураганів»

Deinde Publishing

Переклад з ісп. О. Шендрика

Ні, це історія не про те, як кліматичні катаклізми комусь зіпсували відпустку на пляжі Акапулько. У романі мексиканської авторки ідилії не буде, адже Мельчор пише про потворне й жахливе в людині. Герої її книжки змучені бідністю, сформовані жорстокістю. Вони мають викривлене поняття про те, що таке кохання, але здатні на турботу про інших, хоч і виглядає вона, як ще один злочин… Оповідь, зачин якої будується на вбивстві Відьми-молодшої, поступово розплутує клубок взаємин мешканців Ла-Матоси. Поки читач спостерігатиме за їхніми сварками, бійками, п’яними теревенями, його, найімовірніше, не полишатиме відчуття огиди.

Але людська психіка влаштована так, що мерзенне й страшне привертає нашу увагу, запам’ятовується та залишає набагато яскравіші емоції, ніж щось буденно хороше. Користуючись цим, авторка – безумовно талановита оповідачка – нагадує, що насилля не має ставати повсякденним, звичним і прийнятним. Якщо готові до зіткнення з реальністю, де тринадцятирічна дівчинка вагітніє від свого вітчима, а мачо-гей вбиває коханця через гроші, тоді читайте, якщо ні – чекайте, коли Deinde Publishing перекладе щось таке ж круте, але емоційно легше. Між іншим, «Сезон ураганів» цього року увійшов до короткого списку Міжнародної Букерівської премії.


Елізабет Страут «І знов Олівія»

«КМ-Букс»

Переклад з англ. М. Пухлій

Продовження роману в оповіданнях «Олівія Кіттеридж», що 2009 року приніс Елізабет Страут Пулітцерівську премію. Одна з найпопулярніших у США авторок повернулась до своєї героїні – прямолінійної, шумної Олівії, яка скаже, як відріже. До виходу на пенсію місіс Кіттеридж працювала вчителькою математики в невеличкому містечку Кросбі у штаті Мен. Боялись її не лише учні, а й власний чоловік, який помер, залишивши Олівію з купою проблем, як-от шлюб єдиного сина чи хитросплетіння стосунків їхніх спільних друзів і сусідів. Якщо перша книжка була знайомством зі світом таємниць цілком пристойних, на перший погляд, людей, завданням якого було переконати читача, що зовнішність оманлива, а співчуття – теж мистецтво, то «І знов Олівія» стала підсумком і висновком.

У мудрої Страут він не втішний: попри соціальні зв’язки, родину, любовні інтрижки та навіть славу, ми всі дуже самотні. А ще схильні до самообману та егоїзму, підвладні страху, хворобам і старості… Та це не означає, що не варто продовжувати кохати, виходячи заміж навіть коли тобі за сімдесят, знаходити нових друзів і прагнути дізнатись, ким же ти є насправді.

Славенка Дракуліч «Ніби мене нема(є)»

«Комора»

Переклад із хорв. І. Маркової

Страшно… Жити дуже страшно. Щодня слідувати своїм ритуалам: готувати каву, гортати стрічку новин, дивитись у вікно на перехожих. Страшно, що в ці миті десь може коїтись зло, наруга над чиєюсь гідністю, а ми не можемо цьому завадити. Що ж тоді не страшно? Бути талановитою письменницею. Розповідати про те, від чого холоне кров, щоб винні були покарані, щоб той, хто прочитає, назавжди запам’ятав – горе навіть маленької пересічної людини має значення. «Ніби мене нема(є)» Славенки Дракуліч – свідчення не таких уже й давніх подій, щоб про них можна було забувати, вважаючи, що «ніколи знову» – це виключно про Другу світову війну. Етнічні чистки під час Боснійської війни у 1992–1993 роках теж не мають повторитися, хоч інколи здається, що Європі завжди бракуватиме миру…

Дракуліч розповідає про вчительку С., яка разом з іншими представницями мирного населення невеличкого боснійського селища опинилася в концентраційному таборі. Через свою вроду С. стала однією з мешканок спеціальної «жіночої кімнати», до якої в будь-який час могли прийти солдати, щоб обрати собі жертву для знущань і зґвалтувань. С. вдалося вижити, звільнитись, назавжди втративши віру в те, що у світі існує добро. І тільки одне зможе повернути їй відчуття присутності у цьому світі, значущості й цінності для когось іншого. Що саме? Відповідь очевидна, але не така вже й однозначна.

Кейт Мортон «Хранителька таємниці»

Vivat

Переклад з англ. Г. Пшеничної

Романи Кейт Мортон, однієї з комерційно найуспішніших авторок Австралії, продаються мільйонними накладами на батьківщині, в Європі та США. Письменниці подобається пов’язувати минуле та сьогодення, розкриваючи секрети, що припали пилом забуття. Роман «Хранителька таємниці» вийшов 2012 року, отримавши статус бестселера New York Times, El País, Der Spiegel… По суті, це родинна сага, яка охоплює понад сімдесят років подій: війну, конфлікти з батьками, втечі та повернення, дружбу й розчарування, романтичне кохання та шлюб заради спокою.

Але спочатку читач знайомиться з родиною Ніколсонів – прекрасною матусею Дороті, рішучим батьком і п’ятьма дітьми. Усі вони мешкають у Богом забутому селищі, у будиночку, який колись давно придбали в похмурого фермера. Якось улітку їхня старша донька Лорел стане свідком убивства – злочину, який скоїла її мати. Минуть десятиріччя, але ця подія не зникне з пам’яті тієї, яка з шістнадцятирічної дівчинки перетворилася на зірку кіно й театру. Лорел почне своєрідне розслідування, щоб дізнатися, ким же була її мама до того, як зрослася з маскою ідеальної господині. Роман цілком у межах жанру, хоч подекуди Мортон шкодить динаміці оповіді діалогами про життя та родинні обов’язки.

Ірвін Шоу «Вечір у Візантії»

«Видавництво Старого Лева»

Переклад з англ. П. Мигаля

Ірвін Шоу – літературна знаменитість, але не світило своєї епохи. Від 1949 року, коли вийшов роман The Young Lions, заснований на власному армійському досвіді автора часів Другої світової війни, і до 1980-х Шоу написав низку бестселерів і чимало кіносценаріїв. Ці два види мистецтва у творчості письменника надзвичайно сильно переплетені. Читаючи роман «Вечір у Візантії», не полишає думка, що, пишучи ту чи іншу сцену, автор мислив кадрами. Тому книжка про богемні пригоди кінематографістів на Лазурному узбережжі додасть сонця сірому листопаду.

Якщо про сюжет, то продюсер Джессі Крейґ прилітає на Каннський кінофестиваль. Він написав сценарій фільму й хоче, щоб його взяв у роботу хороший режисер. Крейґ переживає кризу середнього віку, розлучення й паузу в колись успішній кар’єрі. Порятунком від усього цього хаосу для нього стала кохана Констанс, але життя любить підкидати сюрпризи. Якось у розкішний готельний номер Джессі увірветься дивна молода жінка – Ґейл Маккіннон, яка відкорегує плани головного героя настільки, що все пережите ледь не вартуватиме Крейґу життя. «Вечір у Візантії» – атмосферне, неспішне читання про те, що всі наші вчинки мають значення, навіть коли ми не надаємо їм значення.

Нон-фікшн


Барак Обама «Мрії мого батька»

Yakaboo Publishing

Переклад з англ. Н. Валевської

«Мрії мого батька» – перша книжка Барака Обами, що вийшла 1995 року, кілька разів перевидавалась і стала бестселером New York Times. Це щира й докладна автобіографія, написана людиною, яка прагне поділитися шляхом свого становлення як особистості та громадянина. Син «чорношкірого чоловіка й білої жінки», Барак виріс практично без батька. Він мешкав у різних штатах і навіть країнах. Відчував самотність. Добре навчався, знаючи, що проблема расової дискримінації існує, відчуваючи потребу її вирішення. Коли Обама став першим афроамериканцем, якого обрали президентом найвпливовішого юридичного журналу США Harvard Law Review, він узявся за працю над книжкою «з вірою в те, що історія моєї родини й мої зусилля збагнути її можуть промовляти і стосовно расових розмежувань, притаманних американському досвідові, і стосовно плинного стану ідентичності – стрибків у часі, зіткнення культур – ознак нашого сучасного життя». Вийшло легко й цікаво.

У «Мріях мого батька» немає політичних підкилимних ігор і бруду боротьби за владу. Вона – про родину, американську та кенійську, шкільних та університетських друзів, колег і побратимів, кар’єристів Нью-Йорка та мешканців депресивних районів Чикаго. А головне – про людину, яка у двадцять років, як і багато хто у цьому світі, вживала легкі наркотики й алкоголь, закохувалась, хворіла на ідеалізм, але потім стала знаковим політиком, багато в чому знову першим.

Льюїс Дартнелл «Як Земля сформувала історію людства»

«Наш Формат»

Переклад з англ. О. Асташова

«Саме через минуле ми можемо зрозуміти теперішнє й підготуватися до зустрічі з майбутнім», – вважає британський вчений, професор наукових комунікацій Вестмінстерського університету, популяризатор науки й автор численних публікацій у медіа. У своїй книжці Дартнелл розповідає про те, як ті чи інші тектонічні, кліматичні процеси на нашій планеті вплинули на розвиток людської цивілізації, нагадуючи, що ми є частиною цього великого, складного та прекрасного світу, від якого відгороджуємося через свою зарозумілість і недалекоглядність.

Хто така Люсі й чому вона дуже важлива для розуміння еволюції людини? Чому ми – діти тектонічних плит? Чи правда, що дерева теж уміють мігрувати? Які механізми запускає Земля, щоб охолодитися? Середземне море дійсно зменшується й колись зникне? Як залізна доба трансформувала людство? Дартнелл дає відповіді, подорожуючи дуже далеким минулим, використовуючи захопливі дані з археології, геології, антропології. «Як Земля сформувала історію людства» – зразковий нон-фікшн для тих, хто після школи не втратив цікавості до природничих наук.

Вівек Мурті «Самотність. Сила людських стосунків»

«Лабораторія»

Переклад з англ. О. Любенко

2013 року Барак Обама, тодішній президент США, оголосив про намір призначити Вівека Мурті генеральним хірургом країни. Випускник Гарвардського та Йельського університетів, кваліфікований спеціаліст, що кілька років займався освітою молодшого медичного персоналу Індії у сфері лікування ВІЛ і СНІДу, у передмові до своєї книжки підкреслює, що завжди був поза політикою й прагнув залишитися практиком. Обійнявши посаду, Мурті готувався до боротьби з головними ворогами здоров’я американців: ожирінням, хворобами від тютюнокуріння, незадовільним рівнем вакцинування від недуг, яким можна запобігти цим перевіреним способом.

Та після того, як закінчилося його багатомісячне турне Америкою, протягом якого Мурті розмовляв із лікарями, вчителями та пацієнтами, стало зрозуміло, що є одна велика проблема – самотність. Саме вона, на думку автора, є корінням залежності, насильства, тривожності та депресії. Тож про те, як осмислити самотність і збагнути «цілющу силу зв’язку між людьми» і буде ця книжка. Не подумайте, Мурті не вдається до марнославства й не перебирає на себе функції духовного вчителя. Він наводить приклади з власної медичної практики, використовує дані наукових досліджень – усе серйозно та пізнавально.

Джон Берджер «Як ми бачимо»

IST Publishing

Переклад з англ. Я. Стріхи

«Зараз ми бачимо мистецтво з минулого так, як його не бачили ніколи доти. Наше сприйняття змінилося», – написав сорок вісім років тому Джон Берджер. Ризикнемо припустити, що за час, який відділяє нас від автора знакового мистецтвознавчого твору, відбулося ще більше зламів і поворотів, проте класику треба знати. Видання «Як ми бачимо», що постало з циклу телепередач каналу BBC Two, без перебільшення є обов’язковим для прочитання, якщо ви цікавитесь мистецтвом, і тим, як його трактувати. Авторський колектив на чолі із Джоном Берджером – мистецтвознавцем, письменником і художником – пропонує читачеві сім текстових і візуальних есеїв – роздумів і досліджень, які у свій час, тобто 1972 року, сприймались як провокації чи запрошення до дискусій (останній варіант більше підходить під задум видання).

Чому винахід кінокамери вплинув на те, як людство бачить? Як змінювалось значення «видимого», залежно від мистецького напряму? У чому полягає проблема тиражування репродукцій творів мистецтва? Що символізує оголена жіноча натура в живописі різних періодів? Як олійний живопис формує наші культурні уявлення? Навіщо рекламі цитування творів мистецтва? Навіть якщо знаєте відповіді, це не означає, що Берджер не зможе захопити вас своїми варіантами.

Елліс Кешмор «Феномен культури Кардаш’ян»

«Фабула»

Переклад з англ. В. Карасьова

Коли ти, по-перше, британец, по-друге, соціолог і професор Університету Астона, важко дивитися на «культуру знаменитостей» останніх років. Кешмор, уїдливий і влучний, намагається з’ясувати, чому люди перестали цінувати стандартні таланти зірок шоу-бізнесу, обравши для захоплення й сліпого наслідування тих, хто заробляє шалені гроші, по суті, неробством і публічністю, що межує з ексгібіціонізмом. Секрет у взаємодії. Соціальні мережі подарували фанатам можливість спілкуватися та впливати на об’єкт свого захоплення. Це близькість іншого рівня, ніж потиск руки принцеси Діани з-за огорожі, через неї, на думку автора, «першими втратами цифрової ери стали раціональність, логіка та здоровий глузд».

Ви, швидше за все, здивуєтесь, дізнавшись, що назва явища, завдяки якому родина Кардаш’ян і решта блогерів, трендсеттерів і зірок Instagram збільшують свої статки, з’явилася 1899 року. Економіст Торстейн Веблен увів термін «демонстративне споживання» на визначення витрат на продукти та послуги, що покликані підвищити престиж, а не мають якусь практичну користь. Кешмор відштовхується від культурного панування родини Кардаш’ян – збірного образу суспільства консюмеризму, щоб досліди, як змінювався медійний образ фемінізму завдяки Мадонні, як у минулому залишилися так звані «лавандові шлюби», як маркетинг узяв собі на озброєння нарцисизм знаменитостей… Хороша публіцистика для тих, хто вже видалив Twitter і в одному кроці від того, щоб покинути Facebook.