«Конотопська відьма» на сцені театру імені Івана Франка – не перша вистава для Івана Уривського. Режисер також поставив п’єси «Калігула», «Пер Гюнт», «Лимерівна», «Безталанна», «Трамвай «Бажання». Уривський працює не лише з театром Франка: для театру «Золоті ворота» зрежисував «Фрекен Юлію» й «Украдене щастя», а для Театру на Подолі – «Камінного господаря». 

26 листопада в театрі на Подолі відбулася ще одна прем’єра постановки Уривського – «Хазяїн» за п’єсою Івана Карпенка-Карого. Квитки на виставу, як і на «Конотопську відьму», розкуплені до Нового року, але режисер попереджає: «Хазяїн» – повна протилежність до «Конотопської відьми».

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова побувала на преспоказі вистави й розпитала Івана Уривського, чому вирішив узятися за тему корупції, як працюють парадокси й «кіношна» картинка в театрі, як поставити українську класику зі смаком і, звісно ж, як дістати квитки на «Конотопську відьму».

 

 Іван Уривський

   

   

Ми всі живемо в сучасності, і, якщо ти йдеш «від себе», то вистава вже сучасна

   

 

– В анонсі вистави ви кажете, що ще не працювали з темою корупції. Чому таки вирішили почати? Наскільки я розумію, ви обирали з кількох творів для постановки.

– Мені було цікаво поставити «Хазяїна», бо я не знав, як робити цю п’єсу. Вона мені здавалася дуже нетеатральною й побутовою, місцями вузькопрофільною, але добре скроєною. Також мені було цікаво поговорити не про любов, сім’ю, смерть чи зраду, а про бізнес-схеми, корупцію. Хоча в п’єсі є і про сім’ю, і про дружбу, і про зраду, але бізнес-імперія «Хазяїна» – це основа. 

Я довго вагався між двома п’єсами. Другу не буду називати – це не українська класика, але я її поставлю пізніше. У мене йде багато сил та енергії, щоб вибрати назву. Зазвичай я називаю кілька керівнику театру й маю право вибору, а потім мучуся, на якій зупинитися: перечитую п’єсу, дивлюся на акторів у трупі – чи зможуть вони зіграти ту чи іншу роль. У певний момент пазли складаються. [Керівник Театру на Подолі] Богдан Бенюк одразу був не проти, хоча в театрі вже йде п’єса-побратим «Хазяїна» – «Сто тисяч». Думаю, це інтуїція, може, любов до Карпенко-Карого спрацювала.

 

Фото: Іра Марконі

 

– Як загалом відбувається співпраця з різними театрами, коли основне місце роботи для вас – це театр Франка? Вам дзвонять і просять поставити п’єсу?

– Так, у театрі Франка я маю раз чи двічі на рік поставити виставу, це мій основний театр, але якщо в мене є вільний час, то цікаво пізнавати інші театри, їхні цехи та людей. Бо ти звикаєш до одних акторів, то потім з іншими акторами тобі може бути складно. Робота в інших театрах дає новий досвід, різноманітність, іншу енергію.

Коли я був молодий, то сам дзвонив до театру та просив поставити дипломну виставу, мені багато відмовляли. Зараз дзвонять мені й пропонують поставити. Я дуже рідко погоджуюся. Психологічно мені важко ставити понад три вистави на рік.

Режисер залежить від часу, акторів та інших чинників. Спочатку коронавірус, потім повномасштабна війна, багато цікавих проєктів «злетіло». У наших реаліях усе дуже швидко змінюється. Потрібно, щоб усе збіглося за часом. Наприклад, вистава в Івано-Франківську [«Підступність і кохання» за Шиллером] тягнулася чотири або п’ять років, а «Хазяїна» я поставив за кілька місяців після задуму.

– Якщо говорити про «Хазяїна», то в мене як у глядачки одразу виникає невідповідність – як можна про буряки говорити в офісних костюмах? Але виходить доволі органічно. Особливо класні були вівці, які паслися на екрані.

– У цьому ж і прекрасність української класики взагалі – що вона звучить парадоксально. Так, текст «Хазяїна» в офісі – це парадокс. Це такий бізнесмен, який заробив багато грошей і зміг побудувати в селі такий офіс. У цьому парадоксі і є для мене театр. І так, вівці – на екранах, десь далеко, їх не можна торкнутися. Це про цікавість цієї історії. 

– Як ви вирішуєте для себе, це хороший підхід до осучаснення чи це вульгарно? У театрі є своєрідні «бета-рідери», як у літературі, яким ви показуєте виставу?

– Я сам на собі тестую і з художником-постановником. Що таке осучаснення? Ми всі живемо в сучасності, і, якщо ти йдеш «від себе», то вистава вже сучасна. Але є різна сучасність. «Хазяїн» – це сучасність напряму: телефони, телевізори, кулер в офісі. Мені раніше таке не подобалося, це було не моє. Але коли я зробив певну кількість вистав, то зрозумів, що саме цього мені не вистачає. 

В інших виставах, як-от «Конотопська відьма», немає сучасних костюмів. Вони народні, але стилізовані й чорно-білі. Є хата-мазанка, усе автентичне, можна сказати. Але акторська природа існування, «монтаж», іноді музика сучасних композиторів надають п’єсі свіжого подиху. Вона зроблена за сучасними технологіями створення вистави. Будь-яку виставу можна назвати сучасною, навіть якщо там є сині шаровари й кольорові вишиванки.

 

– Але ж справа ще в смаку.

– Правильно, смак. Сучасність ще у смаку, це для режисера й актора один із найголовніших чинників. У мене зараз студенти, перший курс, і перше, чого я хочу їх навчити – це смак. Він у кожного свій, але має бути хорошим. Ми ж розуміємо, коли приходимо на виставу, що ця вистава «смачна», а ця – «несмачна». Але в «несмачних» вистав також є глядач. Його не можна звинувачувати в тому, що в нього немає смаку. Може, він просто не бачив іншого театру.

– Повертаючись до «Хазяїна». Цікава була знахідка з фіолетовим світлом, яке спалахувало тоді, коли герої не встояли перед корупцією.

– Гроші світяться під ультрафіолетом, як мітки. Мені хотілося провести цей прийом всією виставою, але є специфіка використання цього ультрафіолетового світла. Воно не працює, якщо ще є якесь інше світло, втрачається ефект. Технологічно це було складно зробити, тому ми лише в трьох місцях вистави це позначили.

– Як думаєте, вистава вийшла мінімалістичною?

– Середньомінімалістичною. «Конотопська відьма» – це більше про мінімалізм. У «Хазяїні» було багато офісного побуту. Було ще більше, але ми його прибрали. А загалом я люблю, щоб не було нічого зайвого, щоб усі предмети були відпрацьовані й на своєму місті.

 

   

«Хазяїн» – це іронія з мене

   

 

– Мені здалося, що в обох виставах ви використовуєте кінореференси, щось з італійської неокласики. Наприклад, неоновий хрест на стіні в сцені з «Конотопської відьми» нагадав про «Молодого папу». Це так, чи я шукаю те, чого немає?

– Знаєте, зараз такий час, що театр може бути в кіно, а кіно – у театрі, грані потроху змиваються. «Кіношна» картинка мені інколи подобається. У «Хазяїні» вона навіть більш «кіношна», ніж у «Конотопській відьмі». Мені вже згадували й серіал «Офіс», і фільм «Вовк з Волл-стріт», у глядачів складається враження, що є якісь відсилання. Навмисно ми їх не робили, але хотілося досягти «кіношної» картинки. Я сам жартома це називаю «вистава – ситком». Тільки ситком на серйозні теми.

У плані акторської гри досягти «кіношності» – це найскладніше, бо природа існування актора відрізняється. У «Хазяїні» хочеться, щоб актори існували «кіношно», тобто великим планом. Бо невелика сцена, і сама сценографія пропонує такі умови гри.

Кіно я ще не знімав і не маю таких навичок, але можу побавитися з цим на сцені. Театр прекрасний тим, що там ти можеш робити все, що захочеш, це жива структура. Можна експериментувати не лише з кіно, але й із музикою чи живописом – великий вибір, головне, щоб була фантазія. Є black box – і роби, що хочеш. Як, наприклад, у «Хазяїні».

Я давно хотів попрацювати з такою картинкою сьогоднішнього дня. Ще два роки тому я б не поставив би телевізор на сцену, я б навіть не міг про таке подумати, бо для мене це був би не театр. А зараз – чому б ні, хочеться спробувати різне, хочеться шукати. Найголовніше – це збуджувати себе, щоб у цій професії не ставало нудно й одноманітно. Тому я й роблю такі вистави, як «Хазяїн» чи «Конотопська відьма», які відрізняються від усього, що я робив раніше.

– Ще до «Конотопської відьми» ви поставили «Калігулу». Над цією виставою ви почали працювати ще до повномасштабної війни. Коли зрозуміли, що хочеться чогось іншого?

– Це було поступово. «Калігула», «Пер Гюнт», «Безталанна», «Трамвай «Бажання», «Лимерівна», «Камінний господар» – це різні вистави, але зроблені плюс-мінус зі схожою атмосферою у плані музики, монтажу вистави. Я любив створювати образи прямо такі конкретні й заплутані. Але мені стало нудно з цим працювати, не пішло. Це як їсти заварне тістечко щодня, і через місяць тебе починає від нього нудити. Зі мною трапилося те ж саме. Коли переходиш до іншого тістечка, то, можливо, за пів року тобі захочеться знову тістечка із заварним кремом. Тому дві останні вистави вийшли більш іронічні, хоча й попередні були з іронією.

«Хазяїна» ми зробили доволі швидко, за півтора місяця. Я й раніше таке робив, «Фрекен Юлію» ми поставили за 22 репетиції. Мені нецікаво робити довгу виставу, хочеться «стрибнути» в матеріал і «витиснути» з нього максимум. 

Також шість або сім тижнів – це європейська структура, мені було цікаво потренуватися й у плані організації творчого процесу. Якщо ти потрапляєш у якийсь серйозний європейський театр, то треба вміти працювати в такі строки, бо на наступний день там уже почнеться робота над іншою виставою. В Україні теоретично можна сказати: «Я не встигаю, давайте перенесемо ще на місяць».

 

– А «Конотопську відьму» за скільки поставили?

– За два місяці. Але до цього ми ще два місяці придумували сценографію, костюми – треба було пошити, закупити матеріали. У театрі Франка це довгий процес. Також треба було написати музику, зібрати всі пісні, які є у виставі.

Така стилістика була для мене нова. У мене були спостереження за глядачем, що саме така вистава зараз потрібна. Оскільки зараз війна, я вирішив зробити цей крок і для себе теж. До цього я робив похмурі, млосні, тягучі вистави й кайфував від цього, але в якийсь момент захотілося якоїсь світлої вистави в плані візуалу чи подачі.

 – Насправді сюжет «Конотопської відьми» не дуже світлий. І ще цікаве рішення зробити виставу чорно-білою, як воно виникло?

– Воно виникло, коли з’явилася оця біла мазанка нескінченна. Нам із художницею Танею Овсійчук захотілося чогось чорного. Це було просто.

А світла вистава – я маю на увазі з гумором. Я ніколи цим не зловживав і вважав, що не можу робити якісь смішні штуки. Але це не чисто комедія, там дуже багато думок закладено. Якби я робив цю виставу раніше, я зробив би її страшнішою, тягнув би драму й трагедію. Але я не хотів так робити в той момент. Пістряк із Забрьохою знищують людину й навіть цього не помічають, і для них це як гра. Убивство жінок відбувається «легко».

Насправді це дуже страшна історія. Тема реально серйозна: засуха, природні катаклізми, герої ухиляються привести військо на збори до гетьмана. Багато актуального, але подача іронічна. Інколи про серйозні речі треба говорити з гумором, так само як у «Хазяїні». Те, що роблять герої – це бацила нашої держави, але якщо показувати такий фарс, то це стає ще страшніше.

 – Чи є щось таке в «Хазяїні», що зробили вперше?

– Наприклад, сценографія. Коли ми зустрілися з Петром Богомазовим, я кажу: «Петю, нам треба зробити те, що ми не робили до цього, взагалі. Ніби виставу поставив інший режисер». Я й «Конотопську відьму» хотів під псевдонімом випускати, написати своє прізвище задом наперед. 

«Хазяїн» – це іронія з мене. Я не дуже люблю телевізори чи довгі побутові сцени, як тоді, коли герої їдять. Але я вирішив таке зробити й подивитися, що з цього вийде. 

– Загалом які були відгуки?

– Перед прем’єрою ми зіграли три прогони на глядача [інтерв’ю записували за день до прем’єри, 25 листопада]. Я завжди так роблю, щоб актори трохи впевненіше почували себе на прем’єрі. І не лише вони, але й освітлювачі, звукорежисери, усі технічні служби. До прем’єри треба «награти м’язи», це важливий момент. Тому передпоказ – це для мене ще репетиція, ми перевіряємо, що працює, а що ні, що можна встигнути доробити. Коли приходить глядач, то з’являється ще одна дійова особа у виставі, яка вносить свої корективи – певний темп, правила гри. Тому ми робимо генпрогони перед глядачами.

Першим глядачем були студенти. Я завжди борюся за те, щоб пускали студентів, бо вони навчаються, їм цікаво. Тому перший пробний показ був суто студентським: ми зібрали мій курс, [Богдана] Бенюка й Довженка [В’ячеслава Довженка, виконавець головної ролі «Хазяїна»], вийшла майже повна зала. На преспоказі була більш доросла аудиторія. Загалом мені здавалося, що «Хазяїн» – це більш доросла історія, але студентам вона теж «зайшла», як на мене.

Мені цікаво почути відгуки після прем’єри. Здебільшого глядачі пишуть їх у соцмережах, але спеціально не хочу питати. Я сам відчуваю, у мене є такий сенсор, на який я спираюся. Тому насамперед є моя оцінка й оцінка акторів. Мені дуже важливо, щоб актор кайфував від того, що він робить. І якщо це відбувається, то це великий успіх для мене. А потім я відштовхуюся від того, чи кайфую я, чи хочу передивлятися виставу. 

– Мені здається, актори кайфували.

– Мені теж хочеться в це вірити, бо «Хазяїн» – дуже акторська вистава. Звісно, ми йдемо за текстом Карпенка-Карого, але якщо в деяких моментах виникає імпровізація, я за те, щоб актори не боялися її використовувати. Це достатньо ігрова вистава, тому хочеться, щоб вони балувалися на сцені. Уже після вистави я можу сказати, що це зайве й не потрібно.

Чомусь останнім часом у «Конотопській відьмі» та «Хазяїні» мені хочеться зробити менше своєї присутності й більше віддати актору. Це круто, коли актор кайфує й відчуває свободу. Театр для мене став на грані імпровізації й точного існування в сітці вистави. Це такі внутрішні експерименти для мене. Не знаю, чи вийде, подивимося з часом.

 

– Актори часто вносили свої «фішки»?

– Актори дуже багато вносять, бо я це дозволяю. Наприклад, бітбокс вони запропонували. Був момент, коли я запропонував Серьожі, який грає Харітона Залуського [Сергію Гриніну], щоб він почав трошки м’ятися, бо дуже злякався. На наступну репетицію актори мені принесли цілий естрадний номер. До речі, у Залуського в п’єсі було прізвище Зеленський: ми це змінили, бо не хотіли дешевого хайпу на відомому прізвищі, та і в структурі вистави це виглядало недоречно. 

Мені як режисеру головне – задати настрій і правила гри, а далі я щось «підкидаю», щось – актори. У «Хазяїна» більш довільна структура, там є сцени, де можна гратися, але водночас у цих сценах є кордони. Наприклад, є сцена планування, там можна бавитися, скільки хочеться. Але далі є сцена, де цього робити не можна, щоб вистава тримала структуру. Як режисер я вибудовую каркас, щоби вистава не «розвалювалася», роблю якісь точки, де вистава «збирається» через музику чи точну мізансцену. Потім концентрація знову відпускає, і можна імпровізувати. Я зараз шукаю для себе формулу в театрі.

– Я помітила, що ви там даєте посилання на самого себе. Коли герої говорять про пам’ятник Котляревському, а потім про режисера, який осучаснює українську класику.

– Це вони імпровізували на репетиціях, я насправді спочатку про цей жарт не знав. Там Феноген питає: «Хто такий Котляревський? Може, йому не лише пам’ятник, а ще й п’єсу поставити?» А далі вони почали цей жарт розганяти. Коли актори входять у кураж, вони завжди щось додають. Мені цікаво, що вони можуть сказати на наступній виставі, але, звісно, у межах тексту. З «буряками» та «економами». І «шмаровоз» – це ж теж слово Карпенко-Карого, його текст.

 

 

– Загалом наскільки ви змінювали текст, як його адаптували? 

– Ми просто дуже його скоротили. Насправді майже нічого не додавали, крім цього моменту з Котляревським. Ще був момент, коли Ліхтаренко каже: “Monica, happy birthday, present for you”.

Для мене важливий парадокс тексту й картинки, у цьому стилістика й концепція. П’єса отримує нове дихання й нову історію. Якщо переписати «Хазяїна» сучасно, п’єса б працювала не так. Хоча я вже чув відгуки: «Спотворили українську класику, познущалися з неї».

– Як загалом оцінюєте виставу – вдалося?

– Навіть у хорошій виставі, коли здається, що все збігається одне з одним і рухається у хорошому темпі, є помилки. У мене довго було відчуття, що не виходить. Вистава народжувалася швидко, але важко. Це був один із найважчих процесів для мене. Але є й моменти, від яких я кайфую як глядач, інакше навіщо було ставити?

– Це які моменти?

– Перехід на день народження Хазяїна, наприклад. До цього вистава йде більш-менш рівно, послідовно. Сцена дня народження вийшла на контрасті до першої частини, де вішається Зозуля. Він робить це за сценою, але ніби в прямому ефірі. 

Також на сцені планування мені бувало смішно на репетиціях, коли актори розкручують жарти. Але мені про це незручно казати.

   

Я хочу й далі робити свою роботу, яку я люблю, й отримувати насолоду від цього, а не змагатися із самим собою

   

 

– Я не буду запитувати про секрети успішного успіху, але у вас точно є гіпотези: чому такий бум на «Конотопську відьму» саме зараз? Прем’єра ж, здається, була ще в травні. Лише тому, що уривок вистави «залетів» у TikTok?

– Просто так збіглося. Звісно, TikTok привів глядача, дуже багато прийшло людей із шоубізнесу або тих, хто давно не ходив у театр чи не ходив туди взагалі. Я не знаю, як не працює, чесно, але це якась мода, прийти на «Конотопську відьму».

У мене не було ніяких прорахунків, це була для мене спроба. Я думав: «Конотопська відьма» – це українська класика, глядач піде, так само як і ходить, наприклад, на «Безталанну». Я не розраховував, що люди будуть бігати за квитками, хоча це приємно, звісно.

Воно так і працює: один передав другому, а другий третьому, й пішло далі. Соціальні мережі – це сучасне сарафанне радіо. Така реакція означає, що ми зробили непогану виставу, і тут немає секретів. Не було ніякого великого промо, була звичайна реклама в театрі Франка. За «Конотопською відьмою» підтягнулися й інші вистави. На тій самій «Безталанній» стало набагато більше глядачів, ніж було до цього.

У театрі Франка, до речі, не дозволяють знімати, але іноді люди приходять і вмикають телефон одразу, як починається «Конотопська відьма», і знімають так пів вистави. Ще до прем’єри «Хазяїна», мені здається, можна вже знайти в Instagram усю виставу по шматочках. За законом так не можна, але це теж реклама.

Для мене [така популярність «Конотопської відьми»] це велика відповідальність. Від тебе очікують, що ти й далі будеш дивувати, а мені цього не хочеться. Я хочу й далі робити свою роботу, яку я люблю, й отримувати насолоду від цього, а не змагатися із самим собою. Я ж розумію, що прийдуть на «Хазяїна» в очікуванні: «А що ж там буде після «Конотопської відьми»? Але «Хазяїн» – це навмисний крок зробити протилежність до «Конотопської відьми», за стилем і взагалі.

– Тобто ви не шукали слави «наймоднішого режисера»?

– Не шукав. Мені цікаво експериментувати з глядачем, спостерігати, вивчати його. А починаю я завжди із себе, бо я сам глядач і дивився всі свої вистави з повітряними тривогами й без, із ранковими обстрілами, коли люди не спали цілу ніч і йдуть у театр. База спостережень і спонукала мене зробити всю виставу. Це не про те, що я пішов за глядачем, мені стало цікаво для себе зробити таку історію. А «Хазяїн» – це спостереження за глядачами й за собою після «Конотопської відьми».

Коли зробив 20 вистав, хочеться себе чимось підживлювати. Коли все в одному стилі, то в якийсь момент розумієш, що втрачається хвилювання перед прем’єрою, той мандраж, який був раніше. Я якось заспокоївся в один момент. Тому мені потрібні були такі вистави, як «Конотопська відьма» й «Хазяїн». 

Коли вийшла «Конотопська відьма», то спочатку було дуже багато реакцій на кшталт: «Ми любили цього режисера за «Камінного господаря» або за «Калігулу», а він отаке зробив». Люди не розуміли, навіщо я це роблю.

– Цікаво ще, що пік популярності був не одразу, а за кілька місяців.

– Насправді вистава одразу залетіла. Але зазвичай прем’єра виходить, і за два чи три місяці вона вже не така актуальна, немає такого попиту. А в мене таке відчуття зараз, що в «Конотопської відьми» досі прем’єрні покази. Це цікаве спостереження.

– Коли плануєте відкривати продажі на вистави після Нового року? І що робите з перекупами й фальшивими квитками?

– Буде ще додатковий благодійний показ 11 грудня, але квитків також немає. Спочатку це було смішно, коли мені надіслали скриншот з Olx, де продавали квитки на «Конотопську відьму». Поки з перекупами квитків важко боротися, але я закликаю купувати квитки лише в касах театру та на офіційному сайті.

Зазвичай квитки на «Конотопську відьму» відкривають трошки пізніше за весь репертуар. Репертуар на січень уже є, але квитків на «Конотопську» поки немає. Але все-таки можна зловити цей момент і купити квиток. Або через місяць, два, пів року, коли ажіотаж спаде, можна буде прийти подивитися. 

Люди потребують десять вистав на місяць, а я взагалі хочу, щоб «Конотопська відьма» йшла двічі, а не п’ять разів на місяць, як зараз. Бо такими темпами вистава може швидко «затертися». Але театр, звісно, буде це використовувати, бо це і гроші, і попит глядача.

– Загалом що вас у театрі драйвить, надихає, а яка стилістика, навпаки, дратує?

– Я кайфую від стилістики Боба Вілсона. Рік тому, коли ставив виставу в Каунасі, дивився його виставу, він випускав «Доріана». Також кайфую від стилю Ромео Кастеллуччі, наприклад, або [Міхаеля] Тальхаймера.

А не подобається мені багато чого насправді. Наприклад, як деякі театри ставляться до сценографії, до візуала. Я сприймаю виставу очима все-таки. Картинка є камертоном, буду я дивитися чи ні. Це, може, недобре звучить, бо театр – це суть, філософія, але мені хочеться зануритися, коли я бачу красиву картинку. Так, коли красива лише картинка – це теж недобре. Але коли збігаються й картинка, і зміст, і акторське виконання, тоді все складається. Такі вистави є в Україні та за кордоном, але їх небагато.

– Одна з речей, яка дратує, наприклад, мене – це перегравання акторів, коли вони кричать на сцені. Навіть кінорежисери іноді кажуть, що їм простіше працювати з непрофесійними акторами, ніж з акторами театру, які можуть грати дещо перебільшено. Як думаєте, чому так?

– Тут є такий момент, як техніка актора та сценічний майданчик, на якому він грає. Коли виходиш на сцену театру Франка й будеш грати, як у кіно, то тебе ніхто не почує й не побачить. У кіно ж нема глядача під час зйомки, є лише кадр і є мікрофончик. У театрі трошки інша енергія. Коли на тебе дивляться 800 людей, то спрацьовує виплеск енергії. Цей виплеск і породжує такий награш, «плюс». Актор репетирує, усе нормально, «кіношно», а потім виходить на велику сцену, приходить глядач, і спрацьовує ця енергія. Своєю енергією треба «взяти» 800 глядачів. Тому навіть і хороші актори «плюсують». Це також момент роботи з голосом.

Раніше грали дуже широко, щоб гучно й із подачею театральною. Зараз такого все менше й менше, але, не сперечаюсь, воно є. Але більшість режисерів, які працюють в Україні, намагаються досягти того, щоб на сцені не було зайвих емоцій.

Актор Юрій Кулініч («Погані дороги», «Кіборги», «Мати апостолів», постановки «Дикого театру» та Малого драматичного театру) розповідав The Village Україна про те, чому обирає ролі поганців і чому за десятиліття активного розвитку кіно за підтримки держави в нас не з’явилося покоління впізнаваних акторів.

– З іншого боку – глядач. Раніше в інтерв’ю ви казали, що треба враховувати особливості його сприйняття, кліпове мислення. Як утримати увагу глядача дві з половиною години, але водночас зробити так, щоби театр залишався театром?

– У мене теж кліпове мислення, я сиджу в Instagram і Facebook, перегортую стрічку. Це частина життя, і мозок до цього звикає. Тому мої вистави недовгі, з дуже швидким монтажем. Я їх так монтую, як комікси, перемикаю картинки. Не те щоб я роблю це навмисно для глядача – це моє сприйняття, і я роблю те, що хочу дивитися сам.

Найдовша моя вистава – це «Пер Гюнт» (2:20). «Калігула» взагалі триває 1:15. Я намагаюся втиснути великий об’єм п’єси в невелику виставу, а глядач уже обирає, подобається це йому чи ні. Хтось любить великі полотна на чотири або п’ять годин, а я люблю лаконічні й змістовні вистави. Якщо ти робиш виставу на чотири години, то маєш зробити так, щоби весь цей час глядач не хотів вийти й не міг відірватися. Можливо, я до такого не доріс, але якщо я відчую, що це буде потрібно, я це зроблю.

 – Зараз ви працюєте над постановкою «Марії Стюарт» у театрі Франка. Коли можна буде її побачити?

– У мене пішла така тенденція, що я чергую українську класику з європейською. Наприклад, після «Конотопської відьми» був Шиллер, німецька класика, й після «Хазяїна» також буде Шиллер.

Якщо все буде добре, то «Марію Стюарт» можна буде побачити навесні наступного року. Мені давно хотілося зробити цю постановку. Працювати над сценографією ми з художником почали ще кілька років тому. Але зараз відчули імпульс саме почати роботу над виставою. Єдине, що поки можу сказати про неї – що мене дуже підживлює ця історія, як і «Підступність і кохання» Шиллера.