Інтерв'ю«Ницо Потворно» взяв відпустку в лікарні, щоб випустити альбом. Інтерв'ю з репером-лором

Отоларинголог Сергій Гусак має 12 позитивних відгуків і загальний рейтинг 4.1 на ресурсі для бронювання медичних послуг doc.ua, але навряд вам радили скористатися послугами Сергія настільки часто, як радять послухати «Ницо Потворно». Щоправда, мало хто знає, що це одна людина. Нещодавно Сергій взяв на основній роботі довготривалу відпустку, щоб дописати мініальбом «А може, це я?», який уже вийшов 14 липня 2023 року, але повертатися в крісло лора він не поспішає. 

Журналіст The Village Україна Серж Хуцану зустрівся з «Ницо Потворно» перед його концертом у Києві, що відбудеться 20 серпня, і розпитав, на якій роботі легше себе прогодувати, що робити з вигорянням і як навчитися відʼїбатися від себе.

– Багато знає тебе не інакше як музиканта «Ницо Потворно», але якщо прогуглити твоє повне імʼя, то виявиться, що до тебе можна записатися на прийом як до отоларинголога. Як твоя медична практика сьогодні? 

– Починаючи з першого курсу, я працював молодшою медичною сестрою операційного блоку, потім закінчив університет, після чого нас розподілили і я поїхав у Житомир працювати на швидкій. Далі я відучився на інтернатурі, після роботи на «швидкій» переспеціалізувався на отоларинголога й уже років шість-сім працюю лором. 

Зараз я в довготривалій відпустці. Але консультую онлайн, описую аудіограми, тому що я ще сурдолог. Так, загалом у мене три медичні спеціальності: лікар невідкладних станів, отоларинголог і сурдолог.

– Що робиш під час відпустки?

– Гадав, що впродовж усієї відпустки, а це з травня по вересень, буду писати альбом «А може це я?» Пройшло два тижні відпустки, альбом я вже добив. По правді, писати його почав, напевно, у квітні чи березні. Просто ці тексти тоді були готові частково. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я не міг писати не про війну. Пройшло вже більше року, і я захотів щось випустити, тому що в мене накопичилися тексти. У мене були якісь старі чернетки. Наприклад, два роки тому помітив собі, що треба написати пісню про Наташу. Текст до треку «Швидка, але відкладна допомога» теж у мене був доволі давно. Інші тексти свіжі й написані якраз упродовж останнього року, уже після 24 лютого. Там нема бенгерів якихось чи щось таке. Просто особисті історії. Думаю, у цей час можна таке вже собі дозволити після року повномасштабного вторгнення. А раніше якось… 

– Ти звик виходить?

– Так, звикаю. Трек «Йайа звик» якраз про те, що ми вже потихеньку звикли до війни. Звикли до жахливих новин. І можна щось, напевне, говорити не про війну.

– Альбом залишає доволі неприємний тривожний післясмак через бруд реалізму в ньому. Прикрашати – зовсім не твоя історія?

– Ну, я не бачу сенсу в прикрашанні. Я почав [проєкт] «Ницо Потворно» з думкою про те, що мені набридли гарненькі пісні про любов і все вилизане. Раніше всі хотіли потрапити на радіо, а зараз це радіо нічого не дає. Але багато хто й досі орієнтується на оцю ефірну форматність, щоб там не було, не дай боже, якихось матюкашок. Я просто хотів написати про те, про що розмовляю з друзями, наприклад. Ну, чи просто в побуті. Як є, так є. Прикрашання мені не пасує. 

Але брешу. Я трохи прикрасив «Швидку, але відкладну допомогу», бо насправді не зʼїв той шашлик зі столу. Хоча це, напевне, не прикрашання, а таке собі ліричне перебільшення. Треба було просто добити цей панч. Але шашлик ми хотіли зʼїсти, це правда. Ми його зʼїли б з колегами, але поліція заборонила нам щось чіпати, бо це місце злочину. Хоча ми перші туди зайшли, а вони зайти боялися. [сміється]

– Добре. Зараз буде питання-тест лікарю невідкладних станів. Коли мені було десь років 11, мій батько порізав собі вени. Я знайшов його на підлозі передпокою в темній калюжі крові й лайна. Довелося викликати швидку, оце все… Але головне запитання з дитинства, чому він обхезався?

– Насправді легко обісратися, коли вмираєш. По-перше, людина ріже вени, то вона втрачає багато крові, розслабляється анальний сфінктер. І, упс, неприємність така під кінець. Таке також буває, коли люди вішаються, наприклад. Ще насправді варто зважати на те, що невідворотність скоєного може прийти вже в кінці і ти можеш тупо злякатися до всирачки. Він помер?

– На жаль, ні.

– Угу. [сміється] Ще варто зважати на стани: людина була пʼяна чи твереза. У будь-якому разі лайно в такому процесі – це нормально. 

– Ти активний користувач Twitter і нещодавно написав там, що твоєму батьку твій останній альбом сподобався. А тобі?

– Мені здається, що це якийсь зовсім не пісенний альбом. Ну, це для мене якісь приколи, які можна послухати двічі-тричі й усе. Це як, умовно, піти подивитися стендап якийсь. Подивився, посміявся, виніс (або не виніс) для себе якийсь урок і все. Ти не будеш його передивлятися десять разів.

Першою почула альбом Марла, наша собака. Їй теж ніби сподобалося. Мені ж не дуже. Пісні звідти, звісно, прикольні, але коли ти їх і пишеш, і зводиш, то воно, звісно, трохи приїдається. Для мене це просто якесь висловлювання про себе в музичній формі. Не можу сказати, що це прямо музичний альбом. Я не знаю, що це таке, як не знаю, що це за жанр, у якому я пишу…

– Стендап-хіп-хоп?

– О, гарно.

– То ігри у високопарність і метафоричні образи – це не до «Ницо Потворно»? 

– Я нещодавно слухав по радіо якусь пісню. Правда, точно не згадаю виконавця, але, можливо, то був якийсь відносний Ivan Navi абощо. Так от там тексти й образи, немов із хрестоматії з української літератури. Оце мене, звичайно, задрочує. Тому що ніхто так не говорить! Для чого тоді писати пісню? 

– Але трохи легше прогодувати себе, якщо твоя музика «форматна».

– Раніше я не міг собі дозволити просто займатися музикою, тому що вона тупо не приносила гроші. Ну, я й не розраховував на те, що вона колись ці гроші принесе. Мій перший альбом важко навіть назвати альбомом, бо таке зазвичай не продається. Але я писав просто тому, що не міг не писати.

Потім десь комусь залетів альбом «Реанімація», хоч там я теж пишу про якусь повну хуйню, як-от про те, що мене відпиздили і я ледь не вмер, або про те, як я пʼяний ходжу купувати 10 літрів пива в магазині. Ну, може, комусь це й цікаво, але знову ж таки навряд чи я буду збирати стадіони цією музикою. Точно ні. Але прослуховування вже росли й доросли до такого рівня, що можу, в принципі, цією музикою себе якось хоча б мінімально, але забезпечувати.

– Скільки врешті можна заробляти на «стендап-хіп-хопі»?

– Зараз в артистів є стримінгові платформи. Ти викладаєш свої напрацювання, і люди там слухають. Я ж ніколи навіть не рекламував нічого. Ну, десь про мене написали декілька раз, наприклад, у якихось профільних виданнях про музику, як-от: «Слух», «Лірум». Люди почитали й пішли слухати. У мене жодного кліпу, до речі, немає. Але вони мені й не треба. Просто пишу. 

Це невеликі гроші насправді, але якщо навалювати, то заробляти більше реально. Прослуховування приносять на місяць приблизно доларів 350. Плюс у мене є ще Patreon, ну, і концерти, звичайно. Коротко кажучи, навіть з моїм рівнем музичної популярності можна себе забезпечувати. А далі собі рости, пиши. Заробляй більше. Стелі немає.

– За всі процеси відповідаєш ти сам: від тексту до звуку. Не важко?

– Я можу дозволити собі просто сидіти вдома, клацати. Не важко, але трохи задрочує, звісно. Вокал під «Трикутний ключ» я переписував 15 разів, бо хотів, щоб він красиво звучав. Зрештою, залишив першу чернетку. Перший варіант, який просто начитав, не стараючись, і мені врешті якраз сподобалася ця неідеальна версія.

– Як навчитися так відʼїбатися від себе?

– Можна наїбати себе. [сміється] Я от, виходить, себе наїбав, тому що переконав себе в тому, що пишу чернетку без вимог. А коли ти щось робиш невимушено, то найчастіше виходить добре. А тільки ти починаєш дуже старатися, то це одразу відчувається. Тож можна спробувати себе наїбати. Або просто має бути досвід. Я завжди це порівнював із роботою в клініці.

Я ніколи не переживаю, коли до мене приходить пацієнт. Тому що я знаю, що з ним робити. Я себе дуже розслаблено й упевнено почуваю, тому що я професіонал своєї справи. І це просто досвід. 

Коли в тебе щось не виходить або думаєш, що в тебе не виходить (оце найгірше), то починається хвилювання і, як наслідок, виходить щось не те, щось максимально не органічне.

– У тебе у «Швидкій…» ще є рядки: «В якийсь момент в мені померла дитина, я став зацементованим циніком з поганими чорними жартами. Я живий тільки через те, шо я до цього готовий». Зазвичай такі зізнання приводять людей у психотерапію. Як би ти оцінив свій ментальний стан?

– Нормально. Я два роки працював на швидкій. Кілька років лором. Але нічого особливого, окрім того, що почав вигоряти на основній роботі. Мене це просто заїбало. Коли ти ходиш на роботу, як стара бабця, знаєш. Починаєш бути сварливим, нервовим, трошки відбитим, десь відмороженим. 

У всіх є якийсь травматичний досвід. Але не всі мають ПТСР. Дитячі травми – це вже треба розбирати окремо. Я не можу казати про посттравматичні розлади, бо я не на війні. У мене все взагалі заєбісь. Узагалі повномасштабне вторгнення нівелювало трошки всі проблеми, зайоби, дитячі травми. Чувак, ти спиш у ліжку, ходиш у душ, маєш сигарети на кожен день і ще й можеш випити пива. Які в тебе можуть бути проблеми? Узагалі зараз якось все стало неважливим. 

А втім, нещодавно подумав, що на першу пресконференцію треба було б взяти шампанського і стриптизерок із фанфарами. Це було б «рок-н-рольно». Але зараз нічого не «рок-н-рольно», крім ЗСУ.

– Ти закінчуєш цей куплет словами про те, що тепер ти живеш із мінімальними емоційними витратами. Навчиш? 

– Насправді я просто за собою спостерігаю, що раніше був активніший, а зараз на багато всього просто похуй. У якийсь момент у тебе немов стирається заточеність на багато речей. Як ключ, який дуже часто відкриває-закриває замок, з часом зубчики на ньому стираються. Але нічого, цей ключ потім легше заходить в отвір. [сміється] Як по маслу.

Так, я зрозумів, що немає сенсу злитися. Не можу порадити, як до цього стану дійти. Це просто органічна зайобаність. Є ж таке, наприклад, що ти працюєш увесь день, сидиш шість, вісім, десять годин на роботі, а потім уже так заїбався, що від цього вже зловив дзен. Ти немов входиш у якийсь транс, знаєш, тобі вже однаково, тебе вже ніхто особливо не дратує. Ти настільки заїбався, що в тебе нема сил на те, щоб там комусь щось відповідати чи нервувати. 

Уперше я відчув це дитиною в бабці на городі. Памʼятаю, напіздуєшся на тому городі, сидиш на землі, дивишся на якийсь кущ і думаєш: «Боже, я так заїбався, що ніяких в мене проблем більше нема». Так, може, їх і нема настільки, наскільки ми собі вічно думаємо? Але постійно емоційно згораємо на них. Що з цим робити? Класно інколи просто поспати.

– Ще у Twitter ти нещодавно писав, що «тобі 30, ти отупів, шо буде далі я хуй знає. В 15 я був набагато розумнішим». Може, це ще від віку залежить?

– Може бути. Коли тобі 15 років, ти все поглинаєш із цікавістю, щиро всьому радієш, погоджуєшся на всі авантюри. У 30-ть ти дійсно вже тупієш, емоційно так точно. Починаєш на все бурчати, усім незадоволений. 

Плюс війна, знаєш, усе, що навколо, не таке вже й цікаве, крізь призму розумінння того, що тебе можуть розʼїбати ракетою. Тотальне відчуття невизначеності.

– Що з цим робити?

– А нічого ти з цим не зробиш. Їбане так їбане, як то кажуть. Зроби все, що від тебе залежить, щоб себе вбезпечити, а далі – то вже як пощастить. Головне на цьому не циклитися, бо так можна й в дурку загриміти. Гадаю, у мене з менталкою ніби все ок, але в місті неврівноважених людей стало більше. Такі висновки з власного досвіду. Навіть серед моїх пацієнтів набагато більше тривожних, дехто 100% має проблеми зі здоровʼям виключно через психічні проблеми. 

Йобнуті завжди є, просто останнім часом їх значно побільшало. Ось нещодавно один із пацієнтів каже мені: «Ну, вы же понимаете, что вот эти ракеты над нами не зря летают? Не мне вам рассказывать, кто за этим стоит». Друже, тобі дійсно треба до лікаря, але не до отоларинголога.

Тому я ще не вірю, що війна закінчиться швидко й круто. Може статися що завгодно. Не думаю, що опісля все буде добре, що в день перемоги всі піднесено підуть на парад і зіллються в єдиний космічний «український стовп», блядь, і понесуться по всесвіту. Гадаю, швидше за все, усі почнуть сратися. Тому що зараз в умовах воєнного стану гайки прикручені. Ну, і слава богу, що зараз якось не так сваряться. Але я бачу, що у твітері вже трошки пахне гімном, люди починають одне до одного дойобуватися. Я вже за свої кружечки (сатиричні наголошую) отримував, що я й «зєлєбоба», і «порохоскот». У людей кляма падає на фоні того, що вони не мають змоги вільно одне до одного доїбатися.

Вангую, що після перемоги буде популярна фраза на кшталт: «Блядь, поки воювали, було легше». Потім почнуться дойоби, хто що де розмінував, а хоча це вже є. Хто, де, коли, скільки спиздив. Як зовнішнього ворога не буде, то треба буде шукати його серед своїх, бо без ворога ми не можемо. 

– Маємо національну проблему з душнілами? 

– Це дійсно проблема. Завжди будуть ті, кому зробиш усе, що вони хочуть, а вони скажуть, що це однаково хуйня. От є в людей усередині якась злість чи гнів на когось, який вони хочуть трансформувати у якийсь дойоб. Завше хтось має бути винний у всіх гріхах. Незадоволеність якась постійно. На жаль, що зробиш.

– То що з того, що сьогодні відбувається для тебе найбільш ницо, а що – найбільш потворно?

– От усе те, про що ми говорили: ця піздьож і гризня політична в інтернетах і на диванах. Це просто ядерний вибух ницості й потворства. 

– Як регулюєш свою напругу? На «Барбі» ще не ходив?

– Ну, я люблю півашку випити перед телевізором. Я ж дід уже. [сміється] На «Барбі» ми позавчора з дружиною сходили до речі. У мене не було жодних очікувань, що це пиздатий фільм. Оце коли йдеш без очікування, то якраз нормально все заходить. Але фільм дійсно гарний. Він якісно знятий, веселий, з купою деталей, добре реалізований. Плюс акторська гра Марго Роббі й Ґослінга чудова. 

«Оппенгеймер» не дивився, бо він іде скільки, три години? Мені якось важко сидіти. У мене швидко затікає поперек. Ну, я ж кажу, дід. Це, напевно, через роботу в поліклініці. Я свого часу міг по 12 годин поспіль працювати сидячи. Так що виділи в тексті для читачів, що «Ницо Потворно» радить: якщо ви працюєте в сидячому положенні, то час від часу треба вставати пройтися, покрутитися. Бо зараз здебільшого всі сидять, а потім тобі 30-ть і в тебе проблеми з жопою і попереком. 

Люблю ще музичку послухати. Здебільшого слухаю якісь добірки на Spotify. Дуже раджу, коли не знаєте, що послухати, пошукати плейлісти на тому ж Spotify за рандомним словом. Наприклад, «Порошенко». Ви охуїєте.

Під настрій можу послухати Рея Чарльза, Adele. Часом Tyler, the Creator. Але нічого конкретного в мене ніколи в голові немає. Насправді яка різниця, що ти будеш слухати, усі знають, що однаково в кінці буде Arctic Monkeys. [сміється]