Волонтерство, яке у світі сприймається як «позакласне» втілення соціальних проєктів, стало професією для багатьох українців із 2014 року та продовжилося вже після початку повномасштабного вторгнення РФ, у лютому 2022-го. Чим відрізняється волонтерство у США й Україні? Що таке інституціалізація волонтерства й чи потрібно це Україні? Запитали про це голову правління благодійного фонду «TAPS Україна» Юлію Дмитрову, а також керівницю ГО «Клич» Марію Мороз і комʼюніті-менеджера «Клич» у Північній Америці Олександра Крапівкіна.

«Клич»

   

Олександр Крапівкін: Я переїхав у США 19 років тому, виріс в Америці. Тут багато програм, які долучають дітей, щоби вони зрозуміли, що таке волонтерство й чому воно важливе. Я був волонтером уже через рік після того, як переїхав у США, починав допомагати місцевій бібліотеці. Якось мене просто запитали: «А чи не хочеш ти нам допомогти із цим проєктом?» Це є у всьому світі, але у США дуже багато офіційних програм на кожне велике американське свято, де люди можуть піти в місцеві організації та стати волонтерами. Це як голосування, коли наші батьки йдуть із дітьми, щоби ті побачили, як це відбувається. Тут те саме – я бачу, як родини йдуть волонтерити з дітьми, щоби ті побачили, що це нормально й важливо для суспільства.

Марія Мороз: Уже понад рік я працюю зі Сполученими Штатами, там і справді є ця культура. Це дійсно культура та традиція, там цього вчать. Але я би не погодилася, що в Україні цієї культури зовсім немає. Як показали останні 10 років, зокрема два роки після початку повномасштабного вторгнення РФ, ми вміємо волонтерити. На День подяки я спілкувалася зі своїми друзями з Кремнієвої долини, вони розповідають, що люди в цей час завжди намагаються зробити пожертву на проєкт, цікавий для них. Нормальним вважається, коли працівники на роботі приходять до своїх колег і долучають їх до пожертв на цікаві для них благодійні проєкти – це, власне, те, що ми всі українці зараз робимо в соцмережах.

Фото: Дарина Склярова

instagram

Крапівкін: Для цього навіть є день, він називається Giving Tuesday («Щедрий вівторок»), це вівторок після Дня подяки. Кожна громадська організація намагається зібрати кошти на цей день.

Про інституціалізоване волонтерство у США

   

Олександр Крапівкін: Мінуси є, це як із їжею: можна щось їсти й усе буде добре, але якщо зʼїси забагато – ні. Я думаю, що так само і з волонтерством. Де цей момент, коли волонтерство переходить у працю? У США багато дискусій на цю тему, це складне питання. Волонтерство має існувати, бо інакше світ ми не змінимо. Особливо коли більшість цього світу – це про капіталізм.

Віталій Дейнега запустив «Повернись живим», а тепер робить «Український свідок» і «Клич». Інтерв’ю

Марія Мороз: Якщо це буде вкрай бюрократизована інституція, і ми будемо розраховувати тільки на державу й великі бізнеси, то тоді це називатиметься якось інакше. Історія волонтерства – це коли люди займаються тим, що їм цікаво. Це процес, який має йти знизу, і коли він зросте до такого рівня традиційності як у США, це йтиме на користь.

Крапівкін: Тут, у країні, яку ми називаємо «лідером вільного світу», без волонтерів нічого би не існувало. Нічого. Я би навіть сказав, що рівність у США є саме через волонтерство.У кожній країні є своя система. Іноді, хоч і не завжди, американці відчувають, що вони знають усе краще за інших. Тому що це країна іммігрантів, вони натурально відчувають, що тут зібралися всі люди з усього світу. Коли я говорю з ними про війну, я кажу, що ми різні, і це нормально. У тому й магія світу. Я не впевнений, що треба робити копію того, що є у США. Я думаю, що в Україні існуватиме своя система. Утім, багато речей матимуть однаковий вигляд. Якщо щось працює добре, його не змінюють.

Фото: Сергій Ліщик

Мороз: США дійсно дуже зарегульована країна. Думаю, кожен, хто зіткнувся у співпраці зі США або країнами Європи, побачив це. Утім, це непогано. Очевидно, у нас буде якась система відповідно до нашої специфіки. У США дуже довго до цього йшли, й у нас теж попереду довга дорога.

Крапівкін: Після розпаду СРСР першими, хто приїхав в Україну, щоби нас навчати, були американські громадські організації. Я це знаю тільки тому, що мої батьки створили першу ГО в Харкові «Співчуття та допомога» про незалежні суди.

Фото: Уляна Сторощук

Про вигорання

   

Олександр Крапівкін: Ми зараз говоримо про це дуже активно, бо це нормально. Американське суспільство трошки вигоріло, але допомога не зупинилася, і це важливо. Ми обговорюємо це, намагаємося знайти ресурси для людей, щоби вони зрозуміли, як із цим боротися, як продовжувати волонтерство. Я завжди думаю про перші дні війни, коли уряд України, що навіть здивувало мене, попросив українців стежити за своїм здоровʼям.

Марія Мороз: В Україні багато волонтерів, які мають досвід вигорання, які роблять це з 2014 року. Ось цим людям насправді найскладніше, бо вони переживають це вже вдруге. Це дуже прикро, але, з іншого боку, дає нам можливість поговорити з ними, запитати про їхній досвід: що вони тоді робили, коли стало «не на часі», коли «випали» збори.

Правда, що у 2014 році перша допомога поїхала для сусіда. Зараз це масштабувалося. Ти не можеш не проводити збори або не донейтити, тим більше, якщо ти родом із Херсонщини або Авдіївки, наприклад.

Крапівкін: Розмовляв з американцями, які народилися у США й нічого спільного не мають з Україною. Вони в один день, коли почалося повномасштабне вторгнення, просто сказали собі: «Я буду робити все, що можу, для України!» Кожен раз, коли я розмовляю з місцевими громадами, у мене завжди відчуття, ніби я можу все, така радість, що люди хочуть допомагати. Це ж не просто людина допомагає – за нею стоїть ціле місто, яке це підтримує.

«TAPS Україна»

   

Юлія Дмитрова,

голова правління благодійного фонду «TAPS Україна»

Я вважаю, що в Україні волонтерський рух – наймасштабніший у світі. Те, як наші люди реагують на ситуацію, обʼєднуються, – ми показник для інших країн. У США найкраще розвинуті донорська підтримка та благодійна допомога. Це вже сталість, бо в них у законодавстві закладені для бізнесів податкові пільги, спроможності бути благодійниками. Це те, чого не вистачає в нашій країні. 

Наші великі заводи й підприємства не мають податкових пільг, навпаки, до них ще потім прийдуть і скажуть: «А що ж ви так багато грошей на благодійність витрачаєте, звідки у вас стільки коштів? Давайте вас перевіримо». Не знаю, чи нам треба йти шляхом інших країн. Я не думаю, що ми колись дійдемо до того, що в нас буде так, як у США. Ми все ж інакше живемо, маємо інший менталітет. Спочатку нам треба попрацювати над тим, щоби побороти корупцію, мати певну позицію на світовому рівні. Я не думаю, що нам треба залучати досвід винятково за кордоном.

Ми лікуємо зуби на фронті. Як працює мобільна стоматологія TAPS Dental

У нас багато організацій, які роблять одну роботу. Знову ж таки, у нас такий менталітет, що кожен хоче бути лідером у своїй сфері, обіймати якісь посади, і йому однаково, що є ще 50 організацій, що роблять ту саму роботу, що краще, можливо, обʼєднатися. Це те, що ми намагаємося зробити в нашому фонді. Я розумію, що немає резону відкривати «TAPS Україна» в містах країни, краще знайти фонди й організації на місцях, посилити їх знаннями, матеріалами, що розробляють наші психологи, можливо, посилити їх грошима, які дають наші партнери за кордоном. Якщо це хороший проєкт поза Дніпром – ми будемо давати кошти, а ви – звітувати. У такому випадку ми закривали би купу питань із забезпечення сімей загиблих. 

У нас немає золотої середини: або роблять зразу, не занурюючись у проблематику, або взагалі нічого не роблять. Держава поки що вчиться. Я сім років працювала в [державній] системі. У цьому сенсі я людина несистемна, тому пішла й забрала із собою досвід, який використовую в громадському секторі, де більше можливостей і менше корупції та бюрократії. Систему треба змінювати. Я не знаю, як швидко, це зробити, адже люди, які в цій системі вже 10–15 років, навряд чи зміняться. Якщо молодих людей не лякати, а мотивувати до змін, зокрема, грошима, то, ймовірно, молодь і зможе змінити систему.

Про культуру волонтерства та лекції для школярів

   

Я би вводила культуру волонтерства у шкільному віці. Молодь має бути активною й залученою до процесів, що дають результат. Це розширення горизонтів, вибудовування особистості, налагодження комунікаційних навичок – усе те, що знадобиться в житті. Це також важливо, враховуючи пандемію COVID–19 і повномасштабне вторгнення РФ, що вплинуло на ізоляцію дітей.

«Українська волонтерська служба» розробила класний матеріал про волонтерство у шкільних закладах. Вони залучають людей, які могли би провести урок на 45 хвилин. Я розповідала дітям про волонтерство у школі, чому треба цим займатися. Але це такий мізер. Що таке потрапити в школу? Спочатку треба написати листа в міську раду… У мене 20 людей у колективі, які можуть це робити – це вже 20 шкіл і 20 уроків за один день. Звичайно, діти сидять і думають, навіщо воно треба, гріє тільки те, що мала бути контрольна з математики. Якщо зробити це масовим явищем, буде результат, тим паче вже є програма. Потрібно просто запустити процес.

Про інститут поваги до військових: досвід США й України

   

У США побудована система військової країни, шани до військового, залучення до військової служби, – вони з дитинства знають, що це. Є пропаганда, яка йде у ЗМІ, органи вищого рівня. Стільки, скільки вони несли жертв… Вони розуміють, що таке шанувати сімʼї загиблих. Це те, чого ми вчимося, бо в нас цього немає за 10 років війни. Починаючи від сповіщення [про загибель], щоби родина з гордістю сприйняла цю звістку. Далі процес поховання, а потім – щоби про цю сімʼю згадували на державному рівні, бо громадський сектор ніколи не забуде.

Як воювати й допомагати ми можемо навчати США вже навіть краще, але їхнє вибудовування ставлення до армії та сімей – це вау. У США, наприклад, дуже розвинений спорт. Коли йдуть якісь ігри, для сімей загиблих завжди є окремий сектор, напередодні гри виставляють фотографії загиблих, їхніх рідних запрошують сказати слова, що спонукає суспільство почути інших людей, віддати шану. 

У військових частинах США завжди проводять заходи памʼяті, обовʼязково залучають сімʼї, у травні вулицями Вашингтона проходять паради на День памʼяті, де беруть участь військові, шкільні заклади й організації, що опікуються сімʼями загиблих. Там не приховують, що військові можуть не повернутися із завдань, але держава наголошує, що попри це сімʼї загиблих не забудуть. Вони не бояться говорити із сімʼями загиблих. Ми до своєї держави не достукаємося, бо вона лякається всього, що стосується загиблих. А люди хочуть розуміти, що віддали своїх рідних не просто так. Поки що маємо, куди зростати. Неважливо, що ця тема болюча. Буде комунікація – люди будуть звикати. 

Про волонтерство з 2014 року та ветеранську політику

   

У 2014-му більшість людей прокинулися й подумали: а чому так відбувається? Що ж ми проґавили в минулому? Люди встали, зрозуміли, що так не хочуть. Я не знаю таких прецедентів у інших країнах, – щоби так допомагати армії, державі, переселенцям, віддавати власні квартири іншим українцям. У 2022-му [після початку повномасштабного вторгнення РФ] нарешті долетіло до тих, до кого не долітало у 2014 році. 

Але у всього є своя межа, людина не може виживати в такому темпі. У нас було 1600 волонтерів, вони протрималися майже півтора року. Зараз усі розбіглися: у когось є своя громадська організація, хтось в армії, а хтось просто пішов на роботу. Багато людей вигорають. Якщо у 2014 році ми тільки починали говорити, що таке поняття є, то сьогодні ми можемо запевнити, що ми відчули це на собі. Я думаю, ми це відчуємо, коли зупинимося. Люди, які випадають [із волонтерства], уже займаються собою, а ті, хто працюють без упину, відчують пізніше. Поки ти в тонусі, не відчуваєш цього [втоми]. 

Мене лякає той факт, що держава не готова зустрічати ветеранів. У кожній громаді буде 1000 ветеранів, які повернулися з іще більш пригніченим станом, ніж ми, волонтери, наприклад. Бо вони були під бомбардуваннями, у холоді й голоді, з мишами в окопах. Уже зараз відбувається велика кількість форумів про ветеранів війни, виробляємо якусь стратегію. Але знову ж таки, якщо держава не відчинить двері й не дозволить робити щось разом… Понад 2 мільйони ветеранів – це велика цифра.

Україні треба єдина ветеранська політика. Що пропонують експертні організації?

На одному з форумів ми три дні збиралися з лідерами ветеранських організацій, був присутній державний сектор, зокрема, Міністерство у справах ветеранів України. На третій день ми дійшли висновку, що Мінветеранів треба реформувати. Закони й підзаконні акти не переписані, понад 56 інституцій займаються виплатами. Ветерану навіть не виходить сказати, хто ж винен у тому, що він недоотримує виплат, бо кожен займається всім і нічим водночас. Якщо сісти та просто почати займатися цим, за три місяці можна це зробити. Це великий обсяг роботи. Позитив є, бо ми знаємо шляхи вирішення, треба лише запустити цей процес.