Люди в містіГерої тилу. Це люди, завдяки яким життя в Києві триває, попри обстріли

The Village Україна розповідає про людей, які роблять життя в Києві нормальним в умовах, коли робочий тиждень починається з масованих ракетних обстрілів. Це, зокрема, наші «герої тилу» – рятувальники, лікарі, дорожники, енергетики та ремонтники «Київводоканалу». Люди, які латають асфальт після влучання ракет, гасять пожежі, виїздять лікувати й під час повітряної тривоги, повертають у домівки світло й воду після чергової атаки. Розповідаємо про фахівців, чия важлива робота стала як ніколи помітною в найважчі часи.

You can read this piece in English.

В’ячеслав Мацюк – керівник шляхово-ремонтної дільниці. Він відповідає за ремонт асфальтобетонного покриття в Шевченківському районі, складає плани роботи для ремонтних бригад. 10 жовтня – один із днів, коли все пішло не за планом. Працівники КП ШЕУ Шевченківського району відклали всі інші справи, щоб відновити рух центральним бульваром Тараса Шевченка. Для цього, зокрема, їм потрібно було відремонтувати дорожнє покриття в місці, де з’явилася вирва від влучання ракети.

Технічно це було нескладно, розповідає Мацюк. Головною проблемою виявився пошкоджений водопровід, його працівники «Київводоканалу» ремонтували більш як добу. Потім вирвою зайнялися дорожники: поклали щебеневу основу, влаштували тимчасове покриття з асфальтобетонної крихти. 11 жовтня приблизно о 18:00 рух бульваром Шевченка повністю відновили. Наступного дня зробили асфальтобетонне покриття.

«Що вам сказати, найсильніші відчуття були в групи прибирання, вони бачили все відразу після удару. Ми вже приїхали відновлювати, коли тут позабирали згорілі автівки, тіла, тому не так страшно було»,

– пригадує Мацюк.

У КП ШЕУ фахівець працює вже 12 років, відтоді, як закінчив університет. Спочатку був майстром, потім виконробом, а зараз – начальник шляхово-ремонтної дільниці. Зазвичай у його робочих планах – ліквідація ямковості, планові ремонти тротуарів і проїзних частин. Але з початком повномасштабного вторгнення процес дуже змінився.

Перший місяць дороги не ремонтували, виконували вказівки військової адміністрації: займалися перевезеннями, облаштовували блокпости, встановлювали протитанкові їжаки.

«Ми бачили, як місто змінювалося. Блокпости спочатку будували, а потім їх розбирали, розповідає Мацюк. – Уже як від Києва [російські війська] відійшли, почали повертатися до свого звичного графіку роботи, до свого режиму».

Якщо раніше містяни, здається, здебільшого жалілися на те, як працюють дорожні служби, то в умовах повномасштабної війни, навпаки, захоплюються швидкістю, з якою відновлюють проїзд після ракетних обстрілів. Чи помічає Мацюк якусь зміну у ставленні до комунальників? «Знаєте, жаліються завжди ті, хто взагалі не тямить, як усе працює. Як-от із приходом весни всі жаліються на ями, бо не розуміють, що технологічно не можна в цей час ще робити ремонт, – каже дорожник. – Зараз усе змінюється. Раніше он люди теж жалілися, що світло вимикали на годину, зараз більшість ставиться до цього з розумінням. Війна, напевно, змусила трохи переосмислити, змусила подивитися на деякі проблеми не з позиції пересічного киянина, який іде на свою роботу в офіс, а поставити себе на наше місце».

Найбільшими та найскладнішими аваріями на водогоні в Києві, як-от тією, що була на Володимирській, займається цех аварійно-відновлювальних робіт «Київводоканалу». У комунальному господарстві цих людей прозвали «рамазанівцями» – за іменем їхнього керівника Рамазана Мустафаєва, який керує цехом уже 17 років.

«Усі знають, що ми оперативні, відповідальні. Перші та найкращі в усьому Києві. Найтяжчі виклики – це про наш цех. Ми як десантні війська «Київводоканалу»,

усміхається Мустафаєв.

До 24 лютого Рамазан керував чотирма бригадами, де було орієнтовно пів сотні людей, однак із початком повномасштабного вторгнення дев’ятеро працівників пішли на фронт. Тепер у місті працюють дві бригади АВР, відчувається нестача інженерів.

«Як начальник служби я маю по всіх об’єктах поїхати, підказати, розповісти, як краще робити. А от прив’язався на ямі, бо маю приглянути, поки не розкопають, поки всі комунікації не розкриють. Хлопці в нас досвідчені, але бувають моменти, що чогось не врахують. Усе-таки відповідальність або на інженері має бути, або на начальнику цеху», – пояснює Мустафаєв.

Загальний стаж фахівця в «Київводоканалі» вже понад 30 років. До України переїхав з Азербайджану, коли йому було 17. Був у армії, потім вступив до університету, після першого курсу став працювати майстром у «Київводоканалі», поступово доріс до керівника цеху.

«24 лютого від самого ранку мене всі запитували, де я і що збираюся робити. Я диспетчерам усім сказав: не бійтеся, я вас не покину, я з вами», – пригадує Мустафаєв перші дні після вторгнення. Працювали без вихідних, бо багато майстрів цеху родом із Чернігівщини залишилися в окупації. Людей не вистачало, а пошкоджень було немало.

Ліквідація аварії може зайняти світловий день. На Володимирській «Київводоканал» працював на місці обстрілу майже півтори доби. Водночас постаралися, щоб усі абоненти на ділянці навіть під час ремонту мали воду, наголошує Мустафаєв:

«Намагалися зробити якісно. Тим більше навіть політично на кін було багато поставлено. Хотіли показати, що нам абсолютно однаково. Яка б там війна не була, ми свою роботу знаємо, любимо та виконуємо».

На Пушкінській, де ми зустрілися з Рамазаном на місці чергової аварії, до майстрів уже вчетверте за 20 хвилин підходять запитати, коли буде вода. «Від шостої до сьомої? Дуже вам дякую! Спасибі!» – каже одна з місцевих жительок, і відчувається, що її подяка – не тільки про цей випадок.

«Ось раніше такого не було, – каже Мустафаєв. – Зараз уже, коли бачать, що навколо війна, а хлопці – тривога, не тривога – постійно працюють. І повага зросла, і взаєморозуміння. Виносять бутерброди іноді, чаї, каву, пригощають людей. Не дарма кажуть: якби не чорний день, не розуміли б одне одного. Раніше дивилися звисока, а зараз іноді моляться на нас».

Розмову з Рамазаном постійно переривають телефонні дзвінки, один із них – із фронту. Колишній підлеглий, а тепер військовий, дзвонить привітати Рамазана з днем народження. «Мені праве вухо кацапа привезеш, – замовляє подарунок іменинник. У відповідь на побажання додає: – Найголовніше, щоби ви в мене були живі-здорові».

Мустафаєву виповнилося 50 років. «У мене вже троє дітей, двоє онуків, усе хочеться красиво жити, радіти… І робота подобається, достаток є, можна було б, здавалося б, просто жити й радіти життю. Але і тут війна, і в Азербайджані війна, просто серце розривається», – на його очах виступають сльози. Перше, що Рамазан хоче зробити після перемоги – купити квитки до Азербайджану, де він буває щороку, щоб обійняти й почути батьків.

Лікарям «швидкої» виклики надходять на спеціальний планшет. Там вони бачать причину виклику й починають готуватися: будують стратегію, як спілкуватимуться з пацієнтом, як лікуватимуть. 10 жовтня бригади були готові виїздити на місце обстрілу ще до того, як надійшли виклики. Після перших вибухів, які було добре чутно в Центрі екстреної медичної допомоги, одразу спустилися до машин.

«Коли ти бачиш такий виклик, не знаєш, що буде на місці подій. Виникає якась внутрішня буря, з якою треба впоратися – взяти себе в руки та просто працювати, – розповідає Діана Микульшина, лікарка та керівниця бригади екстреної медичної допомоги, пригадуючи події того дня. – Це було, як у фільмах жахів. Машини горять, усе димиться, вода ллється, повно людей, повно скла».

Шок минає одразу, коли починаєш працювати, каже Микульшина. У той ранок вони з напарницею займалися некритичними пацієнтами: зупиняли кровотечі й допомагали жінці, яка зламала хребет, тікаючи від вибуху.

«Після такого більше починаєш цінувати життя та себе як працівника. Тому що ти дізнаєшся, що таке насправді критичний, екстрений виклик, а що – просто поїхати проконсультувати когось, як пити ліки», – каже Микульшина. Додає:

«Іноді навіть дратує, хочеться людям якось донести, що наша робота створена саме для того, щоб працювати з такими ситуаціями, а не бути виїзними консультантами. Щоби вони цінували наш час, робочий та емоційний ресурс».

Найбільше виклики фільтрували в перший місяць від початку повномасштабного вторгнення. Дзвінки зі скаргами на тиск і високу температуру здебільшого ігнорували, бо розуміли: «прилетіти» може в будь-який момент у будь-яку точку Києва, тож потрібно бути готовим надавати допомогу критично пораненим. Пізніше, коли напруга спала, лікарі «швидкої», навпаки, почали лояльніше ставитися до всіх викликів і потреб пацієнтів. «Люди не розуміли, куди звертатися. Поліклініки не працюють, сімейні лікарі виїхали за кордон. Тому ми й лікували, і консультації давали, і ділилися номерами волонтерів, і радили, куди звернутися за ліками», – пояснює Микульшина.

Улітку робота повернулася у звичний режим. Звісно, за винятком днів, коли доводилося виїжджати на місця обстрілів. Припущення, що лікарі зітхають із полегшенням, коли атаки стаються не в їхні зміни, Микульшина заперечує: «Ні, навпаки. Коли була атака дронами на Жилянській, була не моя зміна, однак опісля я розпитувала всіх, що було, як це все відбувалося. Тому що це досвід. Мені треба розуміти, як правильно працювати в такій ситуації. Тож я всіх розпитувала, де вони стояли, що робили, хто був координатором, як працювали з ДСНС і поліцією».

На Жилянській Микульшина теж встигла попрацювати: упродовж двох днів після атаки рятувальники розбирали завали, а медики чергували на випадок, якби під руїнами знайшовся хтось живий.

«Жінка, яка була в цьому домі, упізнала серед загиблих сусідку, їй стало зле. Ми допомогли їй нормалізувати тиск, підтримали морально, – пригадує лікарка. – Це наша робота також. Заспокоювати пацієнта, доносити до нього, що ми на місці, ми поряд і зараз надамо допомогу, бо ми знаємо, що робити».

У квітні нарешті можна було повернутися з пожежної частини додому, побачитися з батьками й коханими. Відпустки скасувалися, однак хлопці на це не жаліються: «Якби сказали, що потрібен тут, але дали вибір, однаково б залишився», – запевняє Литвин.

Але плани на «після перемоги» вже є. Олександр разом із дівчиною збирається побувати в усіх містах-героях України, Віталій – теж, але спершу «перезавантажитися» кілька днів із коктейлем біля басейну.

Чи вдається «перезавантажуватися» зараз, у період відключень, коли після тяжкого робочого дня можеш прийти додому, а там не буде електрики або навіть води? «Так буває не тільки, коли додому приходжу з роботи, а й коли йду «перезавантажуватися» в зал. Але кілька годин без світла – це взагалі не проблема, особливо за умови, що в країні війна», – відповідає Порєчний.

Сергій Фороща в енергетиці з 1990-х, починав як електромонтер. Тепер керує бригадами, які ремонтують лінії електропередач і трансформаторні підстанції у Вишгородському районі, повертаючи світло після аварій, негоди й обстрілів.

Зараз «Київські регіональні електромережі» працюють у штатному режимі, каже Сергій, є час на планові ремонти. А от під час окупації й певний час після неї рук вистачало тільки на аварійні роботи. Поки йшли активні бої, працювали на територіях аж до лінії оборони, що проходила річкою Ірпінь.

Сергій під час активної фази боїв очолив районний підрозділ. Розповідає, що працівників на підприємстві було дуже мало: частина залишилася на окупованих територіях, інші вивозили з-під обстрілів сім’ї.

Сам Сергій після перших вибухів пішов на підприємство, зв’язався з керівництвом і почав організовувати роботу. «Підтримка надійшла від пенсіонерів, які раніше працювали на підприємстві. Їх хоч і небагато, але вони прийшли та сказали: якщо потрібна допомога, то ми будемо працювати. І вони працювали як волонтери, днями й ночами. Ходили додому помитися і переодягтися та знову приходили на роботу», – розповідає Сергій Фороща.

Поступово почали повертатися й штатні працівники. Деяких Сергій зустрічав з окупації біля зруйнованого мосту через річку Ірпінь. На підприємстві організували тимчасове житло, де майстри облаштувалися з дітьми та дружинами. «Як одна родина жили», – пригадує інженер. До бомбосховища до енергетиків приходили й мешканці Вишгорода, для них завжди був чай, продукти, одежа.

«Я все своє життя пропрацював в енергетиці. У моїй трудовій – один запис на одне підприємство, – каже Сергій Фороща. – Від початку розумів, що там, куди я йду, я повинен працювати для людей. І які б обставини не були – чи мирний, чи воєнний час – я свою лямку тягну й роблю все, що від мене залежить. Є у нас і положення, й інструкції, але головне, що нас мотивує, це наша честь, яка в кожної людини має бути.

Усі, хто тут працюють, із гордістю виходять на роботу, з гордістю носять спецодяг, із гордістю несуть звання енергетика. Зараз ми всі відчули, що це таке. Що дійсно без нас у народному господарстві нікуди».

Після перемоги Сергій мріє поїхати у відпустку – на море чи в гори. Сісти з родиною за круглий стіл, пити чай, смажити барбекю та ходити по гриби з жінкою, дітьми й онуками.

В останні місяці головною ціллю російських атак по Києву стала енергетична інфраструктура. Уражають і тягові підстанції «Укрзалізниці».

«Прилітає – відновлюємо», – лаконічно описує робочий процес Роман Скубак, начальник відділу електропостачання Південно-Західної залізниці. У його відповідальності – майже дві тисячі працівників у кількох областях, зокрема, у Київській.

Після «прильоту» зазвичай потрібно перезаживити підстанцію. «Що так можна підключати, раніше я читав тільки в книжках, – посміхається Роман і додає: – Знаєте, є такий вислів «перша кров». Перший раз зі скрипом виходить, а потім воно вже «за накатаною» йде».

Найважчим був початок – шок від перших влучань, стрес у працівників: «Усі ми насамперед цивільні люди, які так само реагують на війну, – пригадує Роман події лютого. – Але водночас нам ще потрібно швидко ухвалювати важливі для країни рішення».

У кризові моменти багато чого відбувається не за регламентами. Що буває, коли ситуація змушує діяти не за стандартною інструкцією? «Стоїть» лайка в диспетчерській, сміється Роман: «Але якщо серйозно, то за місяці війни персонал уже навчився реагувати. От раніше був стрес, коли план робочий не виконали. А тепер навіть не знаю. Так уже буденно це, просто телефон дзеленчить: влучили, не влучили, включилося, не включилося, перемикнулося…»

На телефоні в Романа – фотозвіти від працівників, які виїжджають на місця обстрілів. Ось відео з підстанцією, де загинув черговий – син одного з колег. «Стараємося вбезпечити всіх, особливо під час повітряних тривог. За цей час я зрозумів, що залізо відновлюється, усе відновлюється. Потрібен лише час. Не відновиш тільки людей», – говорить Роман.

Свою родину – дітей і дружину – вивіз із рідного Харкова на початку березня. Наступного дня було влучання біля їхнього будинку, вибуховою хвилею пошкодило квартиру.

Тепер родина в Києві, Роман працює тут із минулого року. Від 24 лютого й до початку квітня додому приходив раз на тиждень на кілька годин. Тепер графік нормалізувався, восени навіть вдалося взяти чотири дні відпустки. А в Харкові сусіди вже поставили нові вікна. «Життя триває, а що робити», – підсумовує Роман Скубак.