Люди в містіДекому з них уже немає куди повертатися. Це люди, які беруть на роботу вимушено переміщених осіб

Понад вісім мільйонів українців були вимушені залишити свої домівки з початку повномасштабного вторгнення. Найбільше виїжджали з Харківської, Київської, Донецької та Луганської областей. А приймали переселенців в основному в Дніпропетровській, Вінницькій, Полтавській, Київській і Львівській областях. Ми поговорили з п’ятьома підприємцями та найманими працівниками, що беруть на роботу внутрішньо переміщених осіб. Запитали про обставини, мотивацію, особливості роботи та позитивні моменти в роботі з людьми, які нещодавно приїхали в нове місто.

Усе почалося з того, що на початку повномасштабного вторгнення до Тернополя приїхав мій друг із Києва. Ми випадково побачилися біля пекарні, куди він зайшов на каву. У нього в Києві залишився бізнес – він шив рюкзаки та бананки, але з початку війни опинився в іншому місті, без планів і в пошуках безпеки. Я, можливо імпульсивно, запропонував йому стати за бар. Він уже працював баристою зі мною сім років тому. Через кілька днів друг погодився.

Це був такий період, коли дівчата-баристи їхали з міста, дехто – за кордон. Я дуже хотів їм допомогти, писав знайомим із кав’ярень Берліна та Кракова. Вони погоджувалися влаштувати їх на роботу, проте мої баристи цим не скористалися. А друг із Києва лишився з нами, пропрацював 2,5 місяці та став ще одним старшим баристою.

Ця ситуація повторювалася. Наші люди їхали, нам потрібна була заміна, ми давали оголошення й кандидати з інших міст писали нам. Вони були вимушено переміщені в Тернополі й, звісно, шукали роботу. Це був великий подарунок – працювати з людьми з інших міст, інших кав’ярень, дивитися на їхній досвід. Добре, що я також виявився для них корисним.

Я розумів, що люди, які приїхали сюди тимчасово, можуть працювати недовго

Час на адаптацію до особливостей нашого місця – мінімальний. Ми – публічний заклад у центрі міста. Тут багато нових людей у цілому, тому новизна наших працівників була дуже органічною. Тим паче всі люди приходили зі своїм досвідом роботи, щось підказували, радили. Єдиний раз, коли я вирішив відмовити кандидату з іншого міста – він був власником кав’ярні, здається, у Броварах. Я побоювався, що він продовжуватиме несвідомо грати далі цю роль і це призведе до конфліктів і напруження. У такому випадку краще відразу сказати «ні». Особливих сумнівів, чи брати немісцевих не було, адже ми всі в цьому світі внутрішньо переміщені особи, що постійно перебувають у пошуку свого місця.

Я розумів, що люди, які приїхали сюди тимчасово, можуть працювати недовго. Але хіба ж не в цьому суть життя?! Усе мінливе, ніщо не постійне. Звісно, я розумію, що в людей свої плани на життя та свої пріоритети. Якщо вони відчувають, що готові їхати додому, я перший буду їх вітати. У нас навіть з’явилася невеличка традиція – коли ми проводжаємо колег, що їдуть, ми разом фотографуємося на поляроїд і вішаємо знімок на наше особливе місце. Це велика дошка з аналогічними фотографіями наших відвідувачів, друзів і працівників. Люди їдуть, але знають, що вони назавжди залишаються нашими друзями.

Ми планували 1 березня відкрити новий великий салон, де, з одного боку, була б чоловіча зона з барбершопом, а з іншого – жіноча з косметологією, епіляцією, манікюром. Перед війною в нас уже був повністю сформований колектив. Але 25–26 лютого з колективу поїхало 13 людей. Я не полишала надій усе ж запуститися, тому почала терміново шукати працівників. 19 березня ми почали працювати.

Першою вимушено переміщеною особою в команді стала наша подологиня Надія. Вона з Волновахи. На третій день війни Надя змогла звідти виїхати, але захопити із собою інструмент не встигла. Щоб узяти її на роботу, ми за один день терміново шукали в Дніпрі інструмент. З нами поділилися інші подологи міста, це було неймовірно, я дуже їм вдячна.

З часом до нас приїхала дівчинка-бровистка з Києва. Вона попрацювала з нами тижні три та знайшла іншу стабільну роботу, бо їй було дуже важко знайти клієнтів, тож довелося йти працювати не за фахом. Потім приїхала дівчина-перукарка із 16-річним досвідом роботи. У неї в невеличкому містечку Донецької області була своя студія перукарського мистецтва. Вона встигла забрати інструменти й одразу вийшла на роботу. У неї багато клієнтів, ми її вже офіційно працевлаштували. Також до нас приїхав барбер із Харкова, дуже талановитий хлопець. І дівчинка-мейкаперка з Донецької області. Усіх цих людей я взяла на роботу не тому, що вони переїхали, тікаючи від війни, а тому, що мені потрібні були працівники.

Але був і випадок, коли я просто вирішила допомогти. Нам написала майстриня манікюру з Покровська. На той момент ми не шукали спеціаліста, але одна наша клієнтка розповіла, що їздила до неї на манікюр до Покровська з Дніпра. Тож ми вирішили взяти її до нас. Вона дуже швидко набила клієнтську базу, і її ми теж уже оформили в штат.

Ці люди надихають. Показують, що можливо все, головне – не опускати руки

Люди, що прийшли до нас працювати, – висококласні професіонали. Я в захваті й від їхнього досвіду роботи, і від якості роботи, і від старань. Вони тримаються, хоча бачили справжній жах: власні зруйновані будинки та робочі кабінети, а вони посміхаються клієнтам і в них сяють очі.

Коли я наймала цих людей, спочатку думала, що війна закінчиться, повернуться мої майстри, а ці поїдуть у свої міста. Але тепер розумію, що зроблю все, щоб усіх забезпечити роботою. Для мене важливо, щоб усі залишилися. Дехто з тих, хто поїхав, не збирається назад. У Волновасі, наприклад, уже немає куди повертатися. Звісно, є ймовірність, що вони підуть, але ніхто не може передбачити, як і коли це станеться.

Я помітила у своїх нових працівниках спільну рису – скромність. Ніхто з них не просить про допомогу, навіть коли вона їм дійсно потрібна. Перший час я діставала їх запитаннями. Бачила, що наша подологиня Надія ходить у тоненькій курточці, коли холодно. Я привезла в її гуртожиток купу речей, а наступного дня вона знову приходить у цій курточці. Я запитую: «Чому? Ми ж привезли тобі одяг», а вона відповідає, що все роздала сусідам по гуртожитку, бо в них теж нічого немає.

Я не думаю, що мають бути обов’язкові квоти щодо кількості працівників-ВПО, але якщо це справжні професіонали, я для себе зараз надаю перевагу саме людям, що приїхали в наше місто.

Вони навчили мене радіти кожному дню та цінувати те, що є зараз. Ці люди надихають. Показують, що можливо все, головне – не опускати руки.

2014 року я переїхав із Донецька до Харкова, де закінчив університет і почав працювати в компанії зі сфери туризму з головним офісом за кордоном. Коли компанія вирішила відкрити офіс у Харкові, мене призначили регіональним менеджером, до моїх обов’язків додалися пошук і наймання працівників для української філії.

Першою людиною, яку я запросив до компанії, був мій приятель із Донецька, ми разом вчилися в університеті, я добре його знав і був впевнений у його компетенціях. Я приїхав до батьків у Донецьк і випадково зустрів його на вулиці. Друг поскаржився, що з роботою в місті не дуже. Того ж вечора я показав йому вакансію, яка на той час була відкрита в нас в компанії. За місяць він уже переїхав до Харкова.

Я зрозумів, що в особистому спілкуванні мені простіше знаходити спільну мову з вимушено переміщеними людьми, бо вони мають такий самий досвід, який маю я

Щоразу, коли я наймаю людину, я думаю про те, що це насамперед особистість зі своїми потребами й інтересами. Ситуації й обставини, у які людина може потрапити, абсолютно непередбачувані. Ризики, пов’язані з тим, що людина піде, є завжди, але це жодним чином не пов’язано з віком, статтю, досвідом чи її місцем проживання. Це неможливо передбачити, але про це слід пам’ятати.

Я не думаю категоріями «місцевий/немісцевий», бо сам ще нещодавно не почувався місцевим у Харкові. Я оцінюю кандидатів на посаду виключно за їхніми навичками. Потреби в людей, що живуть у місті давно, і тих, хто опинився тут нещодавно, однакові: зручний графік, офіс та атмосфера в колективі. Особливостей щодо очікувань від зарплатні я також не помітив.

Я зрозумів, що в особистому спілкуванні мені простіше знаходити спільну мову з вимушено переміщеними людьми, бо вони мають такий самий досвід, який маю я. Але після 24 лютого ця ситуація торкнулася значної частини країни та припинила бути локальною, тому ступінь розуміння ситуації серед людей став зовсім інакшим. Коли в роботі зустрічаєш людину, що має подібний досвід, особливо, якщо це досвід травматичних ситуацій, це як підтримка ближнього, але безумовна.

Найважливіше, що я для себе зрозумів з досвіду роботи на цій посаді, це те, що в кожного своє життя та своє сприйняття. Дуже важливо в потрібний момент знайти підхід, зрозуміти, що відбувається в житті колеги. За можливості допомогти чи просто бути поруч, щоби вислухати. Спілкування та вміння знаходити спільну мову – найцінніший досвід. Залишається сподіватися, що не лише для мене.

З початку повномасштабного вторгнення для мене принципово важливим було взяти до нас на роботу нових людей – тих, хто вимушено опинився у Львові. У мене на це було дві причини: по-перше, хотілося допомогти тим, кому зараз складно, хто втратив дім і роботу, а, по-друге, у такий турбулентний час було бажання заміксувати команду, зробити її більш адаптивною та гнучкою. Я переконана, що в кожному місті є своя специфіка, і якщо до війни 90% наших гостей були львів’янами, тепер усе навпаки – переважна більшість із різних міст України. Тобто й сервіс має адаптуватися. До того ж частина наших працівниць виїхала до міст Європи та вирішила там зафіксуватися.

Я зробила сторіз на особистій сторінці, де написала, що ми шукаємо людей у команду й перевагу надаємо саме вимушено переміщеним особам. У нас є правило, що ми проводимо співбесіди з усіма, кожному даємо шанс, але пріоритет я надавала людям, що приїхали до Львова з інших міст. Так до команди долучилися семеро людей: два офіціанти з Одеси, чотири офіціанти з Харкова та один кухар із Харкова.

На співбесіді з кожним кандидатом я, звісно, запитувала, коли вони планують повертатися додому. Хтось казав: «Якщо війна закінчиться завтра, то післязавтра я буду в рідному місті», а хтось: «Якщо війна закінчиться завтра, то я повернуся в рідне місто за місяць». Зрештою я дійшла висновку, що немає гарантії, що якщо я візьму на роботу львів’янина, він точно відпрацює з нами, наприклад, рік. Я розумію, що історії з усіма нашими працівниками кінцеві. У випадку з вимушено переміщеними людьми, хай ці історії закінчуватимуться швидше, бо це означатиме, що закінчилася війна, їхні міста стали безпечними. Той внесок, який ці люди вже роблять у команду, неоціненний. Зараз ми маємо сім пар свіжих очей, які по-новому дивляться на наші процеси, ставлять запитання, і це насправді дуже допомагає нам подивитися на роботу збоку та покращити її.

Ставлення в нас до всіх однакове: усі проходять однакові етапи стажування, все чесно та справедливо, жодних потурань. Якщо комусь треба перескладати знання меню тричі, він це робитиме. Ніякої жалості до вимушено переміщених осіб у нас немає. Колектив класно прийняв новеньких хлопців і дівчат, усі швидко адаптувалися та працювати стало ще цікавіше.

Я вірю в те, що коли чогось дуже хочеш, усе вийде. Головне – завзятість і правильні люди поруч. Так, 7 років тому я запустила маленький бізнес. Починали з 15 м² площі та $1000 стартового капіталу. Тоді нам вистачило на одне перукарське крісло й одну перукарську мийку. Решту зробили своїми руками та доповнили вінтажним декором. Це складно було назвати салоном, це була кімната. Звідси й назва – Romm Room. Ромм – моє прізвище, room – кімната. У червні минулого року ми запустили нову філію, Romm Room Arcadia. Це салони краси, що більше нагадують творчий простір.

З початку війни салони не працювали, але за місяць ми вирішили відновити роботу в одній із філій, у центрі міста. Спочатку мені здавалося це неможливим, відчуття тривоги не відпускало, я не була певна, що це комусь буде потрібно і, звісно, було страшно.

Але все виявилося навпаки – люди дуже дякували за можливість повернутися до звичної рутини, зробити звичні процедури та побачити своїх майстрів. Інколи навіть плакали. І майстрам виявилося простіше переживати стрес, коли занурюєшся в роботу. До того ж у нас з’явилася додаткова можливість – коштом прибутку салону допомагати ЗСУ, пенсіонерам, сім’ям із гарячих точок. Ми організували в салоні пункт збору одягу та їжі, збирали гроші. Якось за 12 годин зібрали 100 000 грн на автомобіль, запропонувавши клієнтам замість кави переказати 100 грн на наш збір. Ми щотижня й досі допомагаємо людям із гарячих точок: зустрічаємося, підбираємо одяг, знаходимо візочки, медикаменти, збираємо бокси з їжею і всім необхідним на перший час.

Через місяць роботи мені на пошту почали приходити резюме від майстрів, що вимушено опинилися в Одесі, і тепер шукають роботу. Резюме ставало дедалі більше, і я зрозуміла, що треба відкривати другу філію, щоб допомогти професіоналам б’юті-індустрії. Спершу ми взяли трьох майстринь манікюру: двох із Миколаєва й одну з Маріуполя. Через певний час до нас доєдналася колористка з Херсона, і зараз ми чекаємо на ще одну майстриню манікюру з Миколаєва.

Кожен новий майстер вчить мене нового

Це був великий ризик, бо я жодним чином не могла спрогнозувати кількість клієнтів і щільність запису. Багато хто з наших постійних відвідувачів зараз перебувають не в Одесі. Але я мала намір допомагати – і все склалося вдало.

Усі співбесіди я проводжу особисто, тож сумнівів щодо того, що люди не залишаться з нами надовго, у мене не було. Я розумію ситуацію, розумію, що сьогодні люди тут, а завтра можуть поїхати в інше місто. Одна з дівчат, яку ми взяли на роботу, через місяць вирішила переїхати до Праги. Ми щиро та тепло проводжали її всією командою та чекатимемо назад. Якщо вона вирішить залишитися там, це буде її вибором, я порадію, що в неї все склалося якнайкраще. Добре, що на якомусь етапі ми змогли її підтримати.

Якщо обирати, узяти до команди місцевого чи вимушено переміщену особу, я б орієнтувалася все ж на людські якості. Мені важливо, щоб у всіх людей у команді збігалися цінності й цілі. Ну і, звісно, це має бути професіонал або людина, що хоче вчитися.

Кожен новий майстер вчить мене нового. Я завжди дослухаюся до думки дівчат і хлопців і завжди чесно обговорюю з ними плани на майбутнє. Я дуже пишаюся кожною людиною, з якою мені довелося попрацювати. Я точно знаю, що ми сильні, коли разом. І підтримка в такий складний час – наш єдиний шлях до перемоги.

Ми маємо бути уважними одне до одного, тому як тільки я матиму можливість узяти на роботу ще людей із гарячих точок, я обов’язково це зроблю.