2 квітня – Всесвітній день поширення інформації про аутизм. Точної статистики щодо кількості дітей із розладом аутичного спектра (далі – РАС) не існує: за дуже приблизними підрахунками таких дітей у світі близько 1%. Через необізнаність вони та їхні батьки часто стають жертвами гострої критики, жорсткого засудження та несприйняття з боку суспільства.

Ми зібрали п’ять історій матерів дітей із РАС, які розповідають про свої щоденні битви, – цькування, сприйняття та засудження іншими – адже саме вони найчастіше стикаються із проблемою соціалізації та виховання дітей.

Грабор Катерина


Син Вова, 6 років

Діагноз: РАС, затримка психічного розвитку

Про діагноз я здогадувалася сама, коли Вові було два з половиною роки й він не реагував на своє ім’я, не дивився в очі, не розмовляв, у нього було багато своїх ритуалів – усе це притаманне РАС.

Тоді я звернулася до нашого дільничного педіатра через проблему з комунікацією та затримкою мовного розвитку. Я почула коротку відповідь: «Не хвилюйтеся ви так, хлопчики пізніше розвиваються, усе нормально».

Десь усередині я розуміла та відчувала, що відбувається, але мені до кінця хотілося вірити, що це все мені здалося, оскільки під час пологів ніяких проблем не було, Вова добре розвивався фізично.



Хочеться, аби люди не сприймали цей діагноз за дикість, адже це може трапитися з абсолютною будь-якою дитиною



Приблизно у три роки після консультації із психіатром Вові встановили діагноз: РАС. І тут для мене почалося найстрашніше – неприйняття діагнозу: чому це сталося саме зі мною, що взагалі робити, де робити? Немов паралізована, я стояла та ставила собі лиш одне питання: «Що ж далі?»

Цей період тривав приблизно пів року – потім я почала водити Вову на всі можливі заняття і процедури: Томатіс, мікрополяризацію мозку, БАК, до логопеда, психолога, на сенсорну інтеграцію. Це був дуже важкий для мене період, адже я очікувала, що станеться диво й моя дитина враз стане нормотиповою. Але було як було. Дива не сталося.

Відвідуючи спеціалістів і заняття з розвитку, ми постійно користуємося громадським транспортом. Якось ми виходили із тролейбуса й один чоловік, проходячи поруч, сказав: «Як узагалі можна з такими дітьми їздити у громадському транспорті?» Зрозуміло, що весь шлях додому я плакала.

Хочеться, аби люди не сприймали цей діагноз за дикість, адже це може трапитися з абсолютною будь-якою дитиною. Так, Вова привертає увагу, але часто хочеться простого буденного щастя, яке доступне всім: спокійно сходити в кафе, гуляти на вулиці без постійних осудливих поглядів. Тому я щиро радію, коли бачу погляди розуміння – завдяки їм я продовжую вірити в добро та людей.

Олена Йоненко


Син Назар, 13 років

Діагноз: розлад аутичного спектра

Усе почалося з діагнозу логопеда: затримка мовлення. Далі нас скерували до психолога та невропатолога. Відхилень не знайшли. Згодом був психіатр, який спрямував до мовного центру Павлова. У стінах лікарні нам остаточно поставили діагноз «розлад аутичного спектра». Тоді Назару виповнилося 3 роки.

Усі ці роки зі мною постійна негативна емоція, яка відбивається на всьому: зовнішності, здоров‘ї та стосунках насамперед. Я не звернулася до психотерапевта, бо для мене такою підтримкою став мій чоловік. Попри те, що він близько до серця приймає все, що стосується сина, він завжди заспокоює мене, коли бачить, що в мене у якийсь момент уже немає сил. Він справжній приклад для мене. Коли вони з Назаром на вулиці, чоловік дає йому більше свободи, ніж я. Бо мені досі якось ніяково: хочеться, аби твоя дитина у транспорті сиділа тихенько, щоби десь у гостях не бігала у всій хаті. Що б я не робила та скільки б часу не проходило, однаково хочеться, щоб усе було, як у всіх.

З нами ставалося багато неприємних ситуацій у соціумі. Пам’ятаю, коли Назар був ще малим і щось траплялося, я просто мовчки забирала його та йшла. Потім це переросло в агресію. Тепер якщо людина справді зацікавлена нашою історією, я спокійно все розповідаю. Та з близькими, у родині, і досі важко називати речі своїми іменами. З молодим поколінням простіше – мабуть, вони більш прогресивні. А от для старшого покоління це дуже хвороблива тема, від них – тільки нарікання й жаль.



Від навколишніх хочеться розуміння, терпіння й толерантності



«Віддайте його куди-небудь» – так часто реагують люди. Читала якось пост однієї матері, яка у відповідь на агресію запитала: «Може, ви пропонуєте мені його усипити, як собаку?» Тільки після такої жорсткої реакції люди починають трохи розуміти. Мама віддає дитину – вона погана, залишає її та намагається щось робити – теж погана. Але ніхто не думає про те, що мати тим часом втрачає психічне та фізичне здоров’я, стосунки.

Родини дітей з аутизмом позбавлені багатьох звичних речей: вільного часу, особистого простору, можливості мандрувати, відпочивати, спілкуватися.

У ті рідкісні моменти, коли батьки перебувають у суспільстві зі своїми особливими дітьми, від навколишніх хочеться розуміння, терпіння й толерантності.

Олена Лутаєва


Син Олексій, 12 років

Діагноз: двостороння сенсоневральна глухота, розлад аутичного спектра

До невролога ми звернулися, коли Олексію було 8 місяців, у лікарів не було жодних нарікань щодо слуху дитини. У мене були підозри, тому що його «лепет» не переростав у щось більше, а навпаки – дитина практично замовкла. Та вже в півтора року сину поставили діагноз: двостороння сенсоневральна туговухість, спочатку – третій ступінь, пізніше – глухота.

З восьми місяців ми займалися за програмою для глухих дітей, але вона практично не давала ніякого результату, і стало зрозуміло, що є ще щось, окрім порушення слуху.

Аутизм нам поставили в чотири з половиною роки, після тривалого періоду тестів. Коли я почула діагноз, ніби відчула певне полегшення: тепер я розумію, що і як робити, як працювати. Але за фактом усе виявилося набагато складніше, ми опинилися в пастці: два різних діагнози (самі по собі не у важкій формі), поєднуючись, моделюють одне одного, а в сумі дають дуже тяжку навчальну форму дитини.

Згадую одну досить показову ситуацію неприйняття й осудження. Одного разу їхали в маршрутці, Олексій постійно хотів зазирнути до водія, йому дуже хотілося все роздивитися. Водія це вкрай дратувало, і він почав лаятися на Олексія. Я відповіла йому, що все марно, адже мій син нічого не чує. У цей момент водія ніби підмінили: він одразу став приязний, запропонував Олексію потримати талони. Я їхала, плакала та ставила собі питання: чому звичайна дитина не може бути допитливою, а коли говориш діагноз, то дитину відразу сприймають як дефектну, тільки з жалю змінюють своє ставлення? Узагалі, що старша дитина, то більше соціум від неї очікує. Молодшим дітям якось усе легше вибачають. А коли дитина вже доросла, одразу покладають відповідальність за погане виховання на батьків.

Мене дуже підтримує чоловік. Завдяки йому в мене є сили на себе, і я набагато простіше реагую на критику в нашу адресу. Просто погоджуюсь і відходжу, щоби не викликати більшу агресію.

У цілому, вважаю себе щасливою жінкою. Хочеться, аби люди перестали жаліти й давати поради та зрозуміли, що особливі діти хочуть того самого, що і звичайні: радіти, дружити, гуляти та насолоджуватися життям. Щиро вірю, що це можливо.

Олена Мірошниченко


Син Ярослав, 8 років

Діагноз: розлад аутичного спектра

Для нас усе почалося з пологів: двійня, (донька і син), екстрений кесарів розтин на 35-му тижні, 10 тижнів реанімації. За цей час було дуже багато припущень і діагнозів, я була готова до всього. Як ми вже потім дізналися, у Ярослава було органічне ураження головного мозку через неправильні дії неонатологів.

Життя мами дитини з особливостями розвитку – це життя на краю леза, на мінному полі, адже ти ніколи не знаєш, де та яка небезпека чекає на тебе та твою дитину.

Певний час жили ми в селі, де люди могли сказати: «Він що у вас дурник?». Спочатку я не афішувала діагноз, не вважала за потрібне ділитися з кимось. Але зараз моя точка зору змінилася: потрібно казати всім, аби уникнути додумувань. Це буде з нами все життя, тож що швидше ми навчимося сприймати чужу точку зору, то легше буде жити.



Вони не гірші й не кращі – вони просто інакші.



Коли Ярослав трохи підріс, у нього, як у всіх дітей, з’явилися гаджети. Дав телефон – і дитина спокійно сидить. У таких ситуаціях чую: «Яка в тебе золота дитина. Просто дав гаджет – і він спокійно сидить, такий зручний!» чи «Хіба це не мрія!». Ні, це ніяка не мрія, я не хочу, щоби мій син був зручним. Моя мрія – щоби він грав з однолітками, ганяв у м’яча з усіма, і мені не доводилося весь час ходити слідом і впевнюватися, що його не ображають чи він не ображає когось.

Часто присутнє нерозуміння з боку рідних. Їм здається, що все дуже просто: сидиш увесь день удома, займаєшся дітьми, не працюєш. Та я б із радістю помінялася з ними місцями: працювала та ходила гуляти з подругами замість того, аби кожного дня бути зв’язаною за руки та ноги.

Найбільший страх для мене зараз – це те, що Ярослав дорослішає. Як він будуватиме стосунки зі своїми однолітками?

Необхідно якомога більше просвітніх бесід із дітьми та підлітками у школах і вдома. Батьки, розповідайте своїм дітям, що є й інші, особливі діти: вони не гірші й не кращі – вони просто інакші.

Ідея й текст: Алеся Шевченко, Дарія Сипигіна

Редактор: Марк Лівін

Світлини: Настя Должениця

Окрема подяка: Діана Чемезова, Ольга Терлецька, Олена Бєлова, Erte Qoob