«Я спеціально купив чорний хірургічний костюм (у мене раніше такого не було), щоби пасувало до протезу», – розповідає 26-річний Алексіс Чолас у відповідь на наш комплімент про те, наскільки органічний вигляд має його роборука від виробника Esper Bionics. Алексіс жартує, що після втрати правої руки він амбідекстр, і демонструє нам на камеру кілька буденних дій, які було б важко виконати без протеза: покласти навушники в коробочку чи відкрити пляшку з водою. «І це лише те, до чого я зараз дотягнувся», – зауважує власник роборуки.

До початку повномасштабної війни громадянин Греції Алексіс Чолас був цивільним лікарем-травматологом, але після 24 лютого вступив до медичного добровольчого батальйону «Госпітальєри» й рятував життя поранених на передовій. Улітку 2022 року, після ДТП на сході України, йому ампутували праву руку до ліктя.

Лікар із позивним «Корінф» розповів The Village Україна, як учився жити з роборукою, як знайшов у собі сили повернутися на медичну службу і що робить, коли на нього, на жаль, витріщаються на вулиці.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів


Це звучить дуже дивно, але на війні краще втратити руку в бою


До лютого 2022 року я був сліпим ідіотом, був із тієї породи людей, яка думала, що війна десь там, на Донбасі, і нас вона не торкнеться. Зараз я відчуваю за це сором. Лише ближче до 24 лютого вже почав розуміти, що ми прокинемося й буде повномасштабна війна. Тоді й пішов до «Госпітальєрів».

Руку я втратив на сході під час виконання медичної евакуації. Це було банальне ДТП, які так само стаються на війні. Ба більше, вони стаються набагато частіше, бо ти не сильно думаєш про правила дорожнього руху, а думаєш про те, як би твою автівку не рознесли. Ми не помітили військову техніку на узбіччі, бо вона була закамуфльована, щоби ворог її не побачив. Увесь екіпаж постраждав. Мої друзі отримали поранення, струси мозку. Одна посестра загинула. Це дуже боляче – втрачати своїх.

Розуміння того, що руки нема, прийшло відразу, коли побачив свою руку без кисті. Це звучить дуже дивно, але на війні краще втратити руку в бою, утім так стається не завжди. У цивільному житті теж бувають ампутації, наприклад на виробництві.

За декілька днів я вже вирішив, що треба протезувати кінцівку. Для мене це був доволі очевидний вибір, можливо, тому що моє оточення – медики. Так, є випадки серед військових, коли вони не хочуть протезуватися, це вже психологічне питання. Але як на мене, протез – це те, до чого має йти будь-який ампуті.

З чого складається протез і як він функціонує


В Алексіса роботизований протез на базі штучного інтелекту під назвою Esper Hand. Для корпусних деталей руки використовують поліамід 12 (РА12), для силових елементів – авіаційний алюміній, різні види нержавної сталі, бронзу. М’які елементи протеза виготовлені із силіконів.

Протез керується спеціальними датчиками, що кріпляться до тіла ампуті, вони зчитують м’язові імпульси й передають «команди» роборуці. Дані з протезу переносяться на хмарну платформу. Із часом такий протез «засвоює» рухи людини, які вона часто повторює, і передбачає хват у різних ситуаціях. Налаштовувати протез можна в спеціальному застосунку на телефоні.

Це біонічний протез, який може виконувати побутові задачі – рухати пальці чи брати предмети різними хватами. Також на ринку є косметичні протези: вони візуально схожі на справжні кінцівки, але не мають функціонального навантаження. Крім того, існують механічні протези. Вони слугують опорою й можуть виконувати лише одну функцію – відкривати чи закривати. Рухати їх можна лише зусиллями власного тіла, як-от здоровою рукою.


Складніше адаптуватися до відсутності руки, ніж до протеза


Перед встановленням протеза я пережив п’ять операцій, із них дві реампутації в різних медичних закладах, де перший – польовий госпіталь. Початковий етап – хірургічне лікування. Простіше кажучи, куксу треба довести до такого стану, щоби її можна було протезувати; підготувати руку, щоб на неї можна було посадити протез.

Спочатку мені здавалося, що протезуватися треба лише за кордоном, що в нас біоніку [біонічні протези] ніхто не робить. Але як виявилося, у нас усе є, просто треба пошукати. За рекомендаціями своїх колег я звернувся до Першого медичного об’єднання Львова.

 Ми також розповідали, як працює центр реабілітації «Незламні» на базі Першого медоб’єднання Львова.

Я хотів протез від німецького виробника Ottobock, бо він був розпіарений. Але мені показали кисть протеза від Esper Bionics, і мене зацікавило те, наскільки крутий вигляд він має. Якщо існує кохання з першого погляду до протезів, то це, напевно, було саме воно. Він дуже стильний, навіть якщо порівнювати з косметичними протезами. Зараз я не погодився б на інший протез.

Спочатку мені поставили тимчасовий куксоприймач. Його ставлять, щоб зрозуміти, чи комфортно пацієнту з протезом. Усі проблеми треба виявити саме на цій стадії, бо постійний куксоприймач – це твердий матеріал, його не можна деформувати.

У когось адаптація до протеза займає дні, у когось – тижні, у когось – місяці, дуже залежить від людини. Як на мене, складніше адаптуватися до відсутності руки, ніж до протеза. Ми дуже швидко знайшли з ним спільну мову – уже за день намагався брати в руку чашку кави. За кілька днів тимчасовий куксоприймач змінили на постійний. Уже за 40 чи 50 секунд після цього мені вдалося взяти коробку від айфона й передати її пані протезистці. Я подумав: «Ого, вийшло, круто!» І побіг, як дитинка, гратися з протезом. Яка різниця, протезована рука чи ні, якщо вона працює?


Сенсорні насадки на пальцях і налаштування жестів у застосунку


Ти не ходиш із біонічною рукою 24 на 7, це радше твій асистент. Ти спиш без неї, купаєшся без неї. Зняти її можна за п’ять секунд, а надіти – за десять секунд.

На пальцях протеза є сенсорні накладки, які сприймають й iPhone, й Android. Це дозволяє мені друкувати на телефоні. Ці сенсорні накладки дуже допомагають: якщо говорити про подвійну ампутацію рук, то як людині інакше користуватися телефоном?

Застосунок для протеза я відкривав два чи три тижні тому. Він під’єднується до руки за допомогою шифрованого Bluetooth-каналу. Слово «шифрований» я почув від інженерів, тому це правильно. І це означає, що не можна просто так взяти й підконектитися до моєї руки.

Здебільшого застосунок потрібен на початку, щоби допомогти протезу краще тебе «розуміти» – налаштовувати датчики, підсилювати чи послаблювати сигнали. Далі налаштування зберігаються в самій роборуці. Тепер застосунок мені потрібен час від часу, щоби робити кастомні хвати, інакше кажучи, нетипові жести під різні ситуації. Наприклад, я був на рок-концерті й хотів показати «козу». Для цього треба було зайти в застосунок і налаштувати такий хват.

Ти не ходиш із біонічною рукою 24 на 7, це радше твій асистент

Протез не потребує особливого догляду. Іноді я приїжджаю до Esper Bionics, щоб дати відгук про користування протезом. Це необов’язково, радше моя ініціатива. Протез чистять щомісяця чи півтора, але бувають моменти, коли я просто беру зубну щітку й прочищаю в певних місцях або протираю протез вологою серветкою.

Водночас треба розуміти, до кого звертатися, якщо виникне проблема. Наприклад, якщо запалилася сама кукса, треба йти до лікарів; якщо щось не так із куксоприймачем – до протезистів; а якщо із кистю – то до виробника. Тобто до виробника немає сенсу йти із запаленою куксою – так само, як немає сенсу питати в лікаря, чому зламався протез.


Із протезом ти отримуєш повернення можливостей


Мені подобається протез, я до нього звик і вважаю частиною себе. Без нього відчуваю себе голим. Звісно, користуватися протезом не так зручно, як рідною рукою. Після ампутації людина звикає функціонувати однією рукою, поки їй не встановлять постійний протез. Коли його встановлюють, повертається можливість робити щось двома руками, із часом усе більш впевнено. І це нереальний момент.

Загалом доволі складно пояснити комусь без ампутації, що дає тобі протез. Із ним ти отримуєш повернення можливостей. Із часом навіть починає здаватися, що частково навіть стало краще, ніж було.

Певно, від дорослого чоловіка це може звучати трохи дивно, але знаєте, у дитинстві всі хлопчики б’ють палицями кропиву? Нещодавно я сходив у ботсад й отримав велике задоволення від того, що можу рвати кропиву протезованою рукою, бо не відчуваю її. У вас є знайомі, хто може робити таке без болю? [усміхається]. Роборука не мерзне на холоді, їй не спекотно влітку.

Також я не думав, що з протезованою рукою реально відтискатися від підлоги. Але реально зі збереженням техніки – болить не кукса, а грудні м’язи. Можна довго розповідати, що ти можеш робити з біонічною рукою, легше розказати, чого ти не можеш. Наприклад, не можеш її намочити; бігати десь у бруді, забивати цвяхи. Водночас ця рука не тендітна: нічого не станеться, якщо з нею відтискатися або, наприклад, потрапити під легкий дощ.


Мені не потрібне особливе ставлення, радше банальна культура поведінки


Війна – не лише фізична травма. Загалом я мав чотири розмови з різними психологами. Один із них допомагав мені подолати синдром фантомної кінцівки. Я не вважаю, що потребую психолога постійно, бо не закривався в собі ні до протезування, ні після. Але до психологів ходити треба, навіть якщо в тебе немає ПТСР, ти цивільний і відчуваєш, що війна на тебе тисне.

Моє оточення – це лікарі, тому зреагували на мій протез нормально. Сестра взагалі мені каже: «Я забуваю, що в тебе є протез». Коли людина так каже, це найкраще визнання: «Блін, я забув, що в тебе нема руки».

Так, чорний куксоприймач впадає в око й викликає цікавість. Але цікавість має бути культурна. В ампуті краще для початку поцікавитися: «А ти не проти, якщо я запитаю?» Бо коли тобі видають «бідний хлопчик», хочеться запитати, хто тут бідний – я чи той, хто пів року від військкомату бігає. Мені не потрібне особливе ставлення, радше банальна культура поведінки. Хай це буде таке саме ставлення, як до інших людей.

Поки що соціум не повністю сприймає людей з ампутацією, і це залишки радянських поглядів. У СРСР «інвалідів» не було, як і не було ампутацій, бо люди з інвалідністю просто сиділи вдома й не виходили на вулицю. Але ж це має бути гордістю, такій людині мають дякувати, а не кидати косі погляди.

Буває, діти показують пальцем, але це ж діти. Більшість людей не звертають уваги на мій протез, але є унікуми, які витріщаються. Для таких неввічливих спостерігачів я налаштував спеціальний кастомний жест (який, утім, давно придумали до мене). [сміється]


Я знову можу відкривати ампули правою рукою і ставити крапельниці


Тим часом, як мені зробили першу ампутацію, і моментом, як знову вдягнув бронік, минуло рівно пів року. У мене навіть є фото з побратимом біля нового евакуаційного транспорту. Автівку назвали «Австрійка» на честь загиблої посестри.

Коли мені поставили протез, я відразу намагався зробити все, щоб повернутися на службу. Так, у мене протезована рука, і я міг ризикувати своїм життям, але не життям моїх пацієнтів. Тому мені треба бути певним на 100%, що я «потягну» всі обов’язки, які на себе беру. І коли з’явилося це розуміння, я повернувся.

Звісно, є певні моменти, які не роблю, наприклад: важкі ноші з пораненими носять мої побратими. Але я так само можу відкрити ампулу чи зарядити крапельницю [показує ці жести з уявними ампулою й крапельницею].

Зараз я в Києві, працюю в лікарні й займаюся реабілітацією військових і цивільних. Щодня на фронті солдати втрачають кінцівки. Під час евакуації мало хто з них точно усвідомлює, що відбувається. Проте вже в шпиталі вони розуміють, що втратили руку – і це їх знесилює. Доки не з’являюся я, лікар, у якого замість звичайної руки роботизований протез. Я тисну їхню здорову руку своєю роборукою й кажу: «Ви теж можете мати таку».

У мене є один пацієнт з ампутацією на рівні середньої третини гомілки (саме спілкувався з ним перед розмовою з вами). І я його спитав, чи хоче він повернутися назад. І він сказав, що так, чекає протезування і їде назад. Більшість військових-ампуті не мають пригніченого настрою, вони як були бійцями, так ними й залишаються. Із ними спілкуються психологи, і, як правило, до етапу протезування в них уже гарний настрій, вони бачать себе в майбутньому. Більшість із них так чи так продовжують захищати Батьківщину.

Я не знаю, що треба зробити з «госпами» [«Госпітальєри»], щоби вони не їздили на ротацію. Це ж добробат. Звісно, мені було б простіше не повертатися, але воно того варте.

Алексіс – один із перших, хто отримав біонічний протез у межах ініціативи Esper for Ukraine. Цю ініціативу запустила компанія-виробник протезів Esper Bionics, яка має українських засновників. У команді кажуть, що через повномасштабну війну РФ проти України кількість ампутацій збільшилася не менш ніж утричі, тому хочуть забезпечити українців функціональними протезами. Безоплатне протезування від Esper for Ukraine уже отримали десять українців. Команда ініціативи супроводжує ампуті від отримання заявки до встановлення протезу, допомагає пройти реабілітацію, поставити первинний протез, підібрати реабілітолога і встановити роборуку Esper Hand.