В умовах повномасштабної війни українські науковиці продовжують працювати та досліджувати світ – від ДНК людини до екзопланет. ГО Inscienсe документує їхню роботу в проєкті «Науковиці». Перші випуски вже можна переглянути.

До Міжнародного дня українських жінок у науці, який відзначають 11 лютого, редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова запитала в українських науковиць, що сталося з бактеріями, які зберігалися в лабораторіях у Чорнобильській зоні відчуження, як зараз працюють обсерваторії і як це – евакуювати семеро ведмедів із Київської області. Вийшла історія про те, чому українська наука залишається важливою під час великої війни.

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

Олена Паренюк, радіобіологиня

досліджує бактерії в Чорнобильській зоні відчуження

Професор із Японії сказав: «Я розумію твій дух самурая»

Ми з чоловіком відчували, що буде повномасштабне вторгнення, він – колишній військовий. Тому речі були зібрані, автівка – заправлена. У нас є досвід швидких зборів, бо щовихідних ми їздили до Житомира, звідки ми родом. Тому коли дізналися про початок повномасштабної війни, дочекалися моїх подруг із лівого берега та знову поїхали з Києва до Житомира – четверо дорослих, два коти й дитина (нашому синові три роки).

За ті вісім годин, поки я їхала, здається, мені написали всі колеги-науковці, приходили запрошення ледь не від урядів країн, які хотіли прихистити мене й мою родину. Наприклад, написав професор, із яким ми ніколи не бачилися і до якого я мала їхати лише у вересні, бо виграла стажування за програмою імені Фулбрайта [програма наукових обмінів США, яка фінансується Державним департаментом]. Він сказав, що в нього великий будинок і що мені там знайдуть роботу. Також запрошував професор із Японії – він дізнався про війну раніше за всіх, бо живе в країні сонця, що сходить. «А хто ж буде працювати в Україні?» – відповіла я. «Я розумію твій дух самурая», – відповів професор. До слова, я до нього-таки скоро їду, але всього на місяць, почитати лекції.

У Житомирі в нас велика квартира, що стала таким собі «пунктом незламності». Чоловік облаштував укриття в гардеробній. Але зранку 4 чи 5 березня «прилетіло» в школу в сусідньому кварталі. Мама мені сказала: «Ти як хочеш, а я забираю онука та їду до Чернівців». Чоловік пішов служити за спеціальністю. А я вирішила працювати – перші тижні війни в ядерці був інформаційний вакуум, і разом із біологинею Катериною Шаваною ми почали висвітлювати цю тему у своєму блозі Chornobyl Insight. Тоді в нас додалося багато підписників. Ми також пишемо спільну книжку разом із видавництвом «Віхола», яка має вийти до 26 квітня (рукопис був готовий 23 лютого, але після повномасштабного вторгнення ми його доповнили).


«Люди переживають за інших людей, а я переживала за бактерії. Це дуже егоїстично»


Коли почали обстрілювати Запорізьку ЗАЕС, мені написали колеги о першій ночі: «Що робити?» Але ніхто не знав, що робити. Я так і не заснула всю ніч, писала іноземним колегам і намагалася донести меседж про те, що відбувається в Україні.

Я вивчаю бактерії на забруднених територіях із 2008 року: спочатку в Україні, потім у Фукусімі, потім знову повернулася додому. Зараз працюю в Інституті проблем безпеки атомних електростанцій.

Усередину енергоблока в Чорнобилі я й інші науковці намагалися прорватися з 2010 року. Але Академія наук доволі чоловіча, тож ми чули: «Тобі ж іще народжувати». Це не сексизм, а науковий факт: у чоловіків сперматозоїди змінюються кожні 72 години, а у жінок яйцеклітини зберігаються від початку статевого дозрівання й аж до клімаксу. Але я ж біолог, я знаю, як захистити яйцеклітини. Що робити з тілом – рішення кожної жінки.

Загалом у моїй галузі багато жінок. Я не стикалася з дискримінацією, але є певні очікування, які можуть дратувати. Наприклад, якщо ти єдина дівчинка, то маєш бути секретарем. А це значить, що ти маєш усе записувати, а тому тобі буде важко брати участь у дискусії. На тобі наче автоматично лежить адміністративна відповідальність. Тебе ще й сприймають як перекладача: тобто ти маєш встигати робити переклад, записувати все, відповідати на запитання й водночас вносити свої пропозиції. Тому я доволі непогано пояснила колегам, що секретарем більше не буду.

Щодо бактерій, то врешті ми з АН знайшли точки перетину та отримали зразки із саркофага. Тож на момент окупації Чорнобильської зони в холодильнику лабораторії в мене були унікальні проби, відібрані ще до того, як у 2017 році над енергоблоком встановили новий конфайнмент [ізоляційна аркова споруда, яка накрила застаріле «укриття», встановлене після аварії]. Я знала, що більше не зможу знайти таких проб, тож постійно переживала, щоб холодильник не вимкнули, а мої бактерії вижили (навіть якщо вимкнули, в інституті був такий дубак, що бактерії пережили окупацію). Так, люди переживають за інших людей, а я переживала за бактерії. Це дуже егоїстично.


«Це певний санктуарій, де працюють лише ті люди, які хочуть туди потрапити»


Зараз хочу досліджувати бактерії у саркофазі, але в мене нема лабораторії – її розграбували. Щоб продовжувати дослідження, нам треба побудувати нову лабораторію, реконструювати інститут. Тому ми разом із командою зараз шукаємо для цього фінансування.

Наш інститут – єдина наукова інституція-резидент зони відчуження. Зараз там багато обладнання побито, але колеги продовжують працювати. Також співпрацюємо з «Енергоатомом», проводимо моніторинг відпрацьованого ядерного палива. Іноземні друзі пропонували надіслати нове обладнання, але поки ми відмовилися – не хочемо, щоб у разі повторного наступу воно також постраждало.

Люди, що працюють в Інституті проблем безпеки АЕС, здебільшого там уже багато років. Це певний санктуарій, де лише ті, хто хоче туди потрапити. Як сказав мій начальник (щоправда, про обладнання): «Те, що туди заїжджає, звідти вже не виїжджає». Там така атмосфера, що хочеться залишитись, це відзначають і багато іноземних журналістів. Буферна зона заповідника, автівок не чутно, видно зорі. До 2017 року доступ до інтернету там був доволі обмежений.


Робочий день там триває з восьмої ранку до восьмої вечора. Ти там фактично живеш. Це як монастир, треба кудись дівати свій час – залишається або пити, або працювати. Хтось починає писати книжки, хтось займається духовними практиками. Це було місцем, яке не змінюється – а тут прийшли і його рознесли. Люди, які працювали там, ніколи не були мегаоптимістами, але відчуття сплюндрованості й депресивності тепер вражає ще більше.

Місця, де я відбирала проби, поки не розміновували. Вони доволі віддалені, тому я поки не хочу туди йти або пускати своїх аспірантів.

Чорнобиль – унікальна територія, яка пережила все, що можна було пережити в контексті радіаційної безпеки.

На станції працюють люди, які мали досвід комунікації з терористами. Абсолютно непублічні інженери, яким потрібно було пояснити щось тому, хто не хоче чути складних пояснень: чому не можна заходити на об’єкти з відпрацьованим ядерним паливом, а чому оце гуде, а чому не можна відключати помпи.


Тепер МАГАТЕ має переглянути концепцію ядерної безпеки (її переглядають після кожної аварії). Натомість нам потрібно експортувати свій досвід. Тут мені імпонує думка [міністра закордонних справ] Дмитра Кулеби: він казав про те, що після 2014 року українці розповідали про досвід окупації Криму, а іноземці науковці брали в них сирі дані, аналізували їх і продавали, як свою експертизу; тож нам потрібно уникнути цього з Чорнобильською та Запорізькою АЕС. Це наші знання й ми можемо їх продати, як би це меркантильно не звучало.


«Нам потрібна не лише підтримка індивідуальних науковців, а й цілих інституцій»


Зараз інтерес до теми ядерної безпеки трохи стих (хоч ЗАЕС і досі окупована російськими військами), а ще у вересні я могла давати по п’ять-вісім інтерв’ю для іноземних та українських журналістів. Це могли бути спонтанні включення на ВВС о восьмій ранку, коли я лежала в піжамі поряд із сином і розповідала англійською, скільки енергоблоків працює в Запоріжжі.

Водночас доводилося спростовувати міфи про радіацію. Улюблене запитання – чи допомагає алкоголь. Ну, випийте, якщо не від радіації, то від нервів допоможе. Або чи треба брити домашніх тварин, щоби захиститися від радіації; і як вижити, якщо ядерна бомба розірветься за кілька метрів (ніяк, слухайте улюблену музику).

Повномасштабне вторгнення змінило фокус моєї роботи. Я веду багато публічної діяльності. Міжнародні колеги хочуть допомагати, але часто не можуть дати контакти саме тих інституцій і людей, яким потрібна допомога. Так сталося, що я доволі багато контактую з іноземцями та можу допомогти в цьому нашій науковій спільноті (багато науковців бояться розмовляти з іноземцями англійською). Я їжджу на конференції та розповідаю, що нам потрібні гранти, які даватимуть можливість працювати в Україні, а не гроші на стажування за кордоном, адже це призводить до витоку мізків. Бо якщо тобі просто дають гроші – нема потреби розвиватись.

Ще з радянських часів науковці звикли, що треба просто робити свою роботу, й тобі за це мають платити. Ми не звикли самі шукати можливості. Якщо ти не виграв грант – це не значить, що ти поганий, просто є хтось кращий. У ЄС узагалі лише 12–15% виграшів. А для науковців кожен невиграний грант – це траур, не вистачає психологічної стійкості, щоб переробити, спробувати ще.

Тим паче в нас зараз з’явилося набагато більше можливостей: іноземні колеги хочуть із нами працювати й підтримувати, тому вірогідність отримання грантів набагато більша, треба лише подаватися.


«У суспільному просторі є ЗСУ, медики, волонтери, бізнесмени, а науковців немає. Ніде не звучать українські науковці як ті, хто робить внесок у перемогу»


Мені пощастило в тому плані, що моя родина завжди підтримувала мене не лише морально, але й фінансово. Тому науку я сприймаю як хобі. Крім цього, трохи консультую в агробізнесі: розумна людина, яка знає англійську й трохи китайської, завжди знайде собі роботу. Коли є наукові проєкти – живемо з них, коли їх нема, то виходимо на ринок праці, а потім знову повертаємося до науки.

Якщо ти науковець, ти маєш шукати собі фінансування сам, особливо в умовах війни. Якщо раніше ти вивчав біорізноманіття комах у степах «Асканії-Нови», то маєш розуміти, що країна радше профінансує госпіталь, ніж наукові дослідження. Або дослідження мають бути корисними для оборони – мої знайомі науковці з Чернівців передавали «димовухи» для ЗСУ.

Для прикладу, у Японії з фінансуванням набагато простіше, там можна отримати грант від твого університету. Україна теж рухається в цьому напрямі, у нас Національний фонд досліджень, але поки що він стагнує. Тому неправильно казати: «Держава не фінансує науку, ай-ай-ай». Науковці також могли би робити більше кроків назустріч суспільству.

У суспільному просторі є ЗСУ, медики, волонтери, бізнесмени, а науковців немає. Ніде не звучать українські науковці як ті, хто робить внесок у перемогу. Тому треба пояснювати, що ми робимо не якісь міфічні наукові дослідження, а важливі речі.

Українській науці лише потрібна повага. Якщо буде повага, будуть і гроші.

Пам’ятаю, як мене окрилило, коли у 27 років на японській митниці до мене звернулися «сенсей». Має бути інститут репутації. І війна стала поворотним моментом, який покаже, чи прийде до тями українська наука.

Олена Компанієць, астрофізикиня

освітня кураторка та викладачка дитячого лекторію Science4Kids

У молоді нема мотивації йти в науку, а якщо вона це робить, це значить, що треба одночасно працювати на двох або трьох роботах

Мені з дитинства було цікаво, а що там, у тому темному небі. Тато намагався організовувати екскурсії в обсерваторію, купував книжки й диски ВВС. Але науковці ніколи не приходили до нас у школу, не розповідали, чим вони займаються – у мене не було рольової моделі, яка може бути в дітей зараз. Але я була дуже вперта та не зважала, якщо чула жарти на кшталт «дівчина в науці – як мавпа з гранатою».

До початку повномасштабного вторгнення я працювала одразу на кількох роботах, без вихідних – викладала робототехніку в школі, вела лекторій для дітей і водночас займалася вивченням активних ядер галактик (у центральній частині більшості галактик є надмасивні чорні діри, і якщо на них падає речовина, то кажуть, що галактика має активне ядро. У такому випадку утворюється випромінювання в усьому діапазоні електромагнітного спектра, від рентгенівських до радіо). Вивчаючи активні ядра галактик, можна робити й певні висновки про чорні діри та фізичні процеси, що відбуваються поруч із ними. Щоб отримати ці дані, потрібні спостереження з космічних обсерваторій.

Отримати час для проведення таких спостережень дуже складно, бо основні квоти виділяються дослідникам з країн, які фінансували створення таких обсерваторій. От якби Україна була учасницею міжнародних спостережних програм, ми б мали більше можливостей. Інакше науковці мають чекати, поки спостереження з’являться в архіві. А це значить, що їх опрацювали й усе найцікавіше звідти вже витягнули.

У сучасній астрономії країни об’єднуються в цілі коаліції для спостережень, але велику роль має астроклімат (якщо йдеться про наземні спостереження). Наприклад, в Україні більшу частину зими хмарно, сонця немає. А десь у Чилі такої проблеми немає, телескоп можна розташувати високо в горах і вивчати об’єкти далекого космосу.

Ще до повномасштабної війни українська астрономія перебувала в поганому стані. Лабораторії давно не оновлювалися, телескопи коштують неймовірно дорого. У молоді нема мотивації йти в науку, а якщо вона це робить, це значить, що треба одночасно працювати на двох або трьох роботах. Від такого поєднання твоя продуктивність як науковця падає. Водночас я люблю всі свої роботи, підзаряджаюся від них.


«Я пішла у військкомат, але мені відмовили»


Ми з чоловіком були саме тими людьми, які переконували інших, що повномасштабна війна все-таки буде: заздалегідь зібрали тривожну валізку (хоча мені більше подобається «валізка готовності»), фото всіх документів я про всяк випадок завантажила на Google-диск. Ще із січня було відчуття, що щось станеться.

24 лютого я збиралася йти на роботу в обсерваторію (перед цим якраз була на лікарняному). На дзвінки рідних і колег не відразу відреагувала, бо зазвичай сплю у вушних затичках через «тигидики» своїх котів. Мій чоловік саме захворів, у нього була висока температура, кашель, було схоже на вірус. Чоловік – колишній військовий, але я вмовила не йти його до військкомату, поки він не видужає, інакше заразив би хлопців і зіграв би на руку росіянам.

Я зробила великий запас води, закупила консервів для нас із чоловіком і для котів. Коли чоловік нарешті пішов у військкомат, я запитала, чим можу бути корисною і я. Повідомила, що я – астрофізикиня, а раптом мої знання та вміння можуть знадобитися? Урешті-решт, я вмію працювати з великим обсягом даних або просто вводити щось в Excel. Але мені відповіли, що потреби в таких спеціалістах зараз немає. Чесно кажучи, у мене почалася депресія. Чоловік пішов служити, на Солом’янці було чутно вибухи, а я намагалася купувати собі каву й тюльпанчик, щоби хоч якось насолоджуватися прекрасним.

Олена в ГО «Крила перемоги»

За кілька місяців я схудла на десять кілограмів. Не могла їсти, спати, були постійні мігрені. Ще трохи – й мене забрали б у лікарню з анорексією. Так продовжувалося до літа. Мені допомогли мої друзі та порадили хорошого невропатолога. Зараз я вживаю курс антидепресантів, а також намагаюся займатися спортом (бо адреналін, який накопичується в організмі, негативно на нього впливає; спорт потрібен, щоби його вивільняти).

З часом я почала більш реально мислити (наприклад, у мене алергія на цигарковий дим, я починаю від нього задихатися, і просто не витримала б у війську). Тож моє бажання допомогти переросло у волонтерство. Спочатку зібрала на спорядження для чоловіка, потім набрала контактів і почала закривати вже більші збори. Пізніше приєдналася до ГО «Крила перемоги». Зараз ми маємо невеликий штаб у Києві й увійшли до переліку 50 благодійних організацій, які отримали відзнаку «Золоте серце» від президента.

Зруйнована школа Олени на Херсонщині

«Я мріяла, що захищу кандидатську та прийду в рідну школу показувати дітям досліди. Зараз школа зруйнована»


Село Осокорівка на Херсонщині, звідки я родом, можна впізнати за великим кавуном, біля якого всі фотографуються. Звідти витіснили російські війська ще в березні, але далі просунутися не змогли: місцевість по берегу Дніпра складна, там багато ярів, де росіянам вдалося окопатися. Тому Осокорівка стала лінією фронту з березня до жовтня 2022 року.

Там не було ні води, ні електроенергії, зв’язок пробивався не завжди. У мене там залишалися бабусі й дідусі за маминою й татовою лінією. У маминих батьків було пряме влучання в будинок (на щастя, волонтери їх вивезли за кілька днів до «прильоту»). Татові батьки жили за кількасот метрів від блокпоста, куди також постійно були влучання. Під час розмов телефоном я чула звуки вибухів. Натомість вони мені відповідали, що збираються саджати картоплю.

Я мріяла, що захищу кандидатську та прийду в рідну школу показувати дітям досліди. Зараз моя школа зруйнована. Але я сподіваюся, знайдуться ініціативи, які допоможуть відбудувати село – воно дуже гарне.


«Через яскраве освітлення в Києві було важко проводити спостереження. Зараз у якомусь сенсі для них ідеальний час»


Головна астрономічна обсерваторія Києва розташована в Голосіївському лісі. Перший час після повномасштабного вторгнення до неї було важко добиратися, але фактично вона працювала весь цей час – навіть у березні ми подавали заявки на спостереження. Оформлювали й документи за грантами: «Війна війною, а ви нам у трьох екземплярах і з печатками привезіть». Онлайн-семінари та зустрічі були регулярно. Намагалися й комунікувати з колегами з-за кордону.

Раніше в Києві було дуже важко проводити спостереження через сильне засвітлення неба, яскраве освітлення. Від сили можна було побачити три зірочки. А зараз неозброєним оком Плеяди видно, у якомусь сенсі ідеальний час для спостережень. Крім зір, можна помітити метеори або супутники – хтозна, може, це той самий на який ми донейтили? [усміхається]. Супутник схожий на зірку, але дуже швидко рухається на фоні інших. Тим більше взимку темнішає рано. Щоправда, через комендантську годину спостереження складніше проводити вночі. Астрономи зазвичай залишаються в обсерваторії на ніч, але там доволі холодно, немає опалення.


Однак у моїх колег із Харкова зараз немає змоги проводити дослідження в радіодіапазоні, вони не можуть працювати так, як працювали до повномасштабного вторгнення.

Обсерваторія зруйнована, а один із найбільших у Європі радіотелескопів пошкоджений.

До речі, сильно обмежила можливості української астрономії й окупація Криму. У Кримській астрофізичній обсерваторії були хороші телескопи, але ми туди не їздимо, відколи Крим окупувала РФ.


«В «Інтерстелларі» все було дуже круто з наукової точки зору»


Є наука фундаментальна, а є прикладна. Останню можна пов’язати з бізнесом, а першою зазвичай займаються з цікавості та бажання зробити відкриття, які зможуть змінити майбутнє. Ми хочемо щось дізнатися, але не можемо спрогнозувати результат, а отже, спрогнозувати користь, яку наші дослідження принесуть суспільству.

Водночас ми маємо розуміти, як влаштований світ, який нас оточує, щоб мати кращі технології, виготовляти якісніші матеріали.

Але зацікавити наукою мало, потрібно подолати комунікаційний бар’єр між науковцями та суспільством. Так, з одного боку, це залежить від рівня освіченості суспільства, а з іншого боку – людям потрібно зрозуміти, що роблять науковці.

Звісно, дорослих уже важко переконати. Під час однієї з лекцій був чоловік, який сказав, що я брешу дітям, і насправді Земля пласка й усе навколо – змова. Ще один зі стереотипів: якщо працюєш в обсерваторії, значить, складаєш гороскопи (звідси й думка: «Навіщо нам фінансувати науку зі своїх податків, якщо на ці гроші будуть складати гороскопи?»).

Важко апелювати до людей, що астрологія – псевдонаука, якщо національний телеканал постійно транслює протилежне. Насправді ретроградний Меркурій – це лише спостережний ефект, зумовлений розмірами орбіт Землі й Меркурія. А зодіакальні сузір’я, яким давали назву багато років тому, зараз мають інакший вигляд. Зорі не можуть на нас впливати навіть гравітаційно, бо розташовані на відстані в багато світлових років (один світловий рік – це майже десять трильйонів кілометрів).

Тому набагато простіше зацікавити наукою дітей, щоби вони виросли свідомими громадянами, які вміють спостерігати, дбають про екологію та про майбутнє нашої країни. Діти на лекторії часто запитують таке, що дорослі ніколи не запитають: чи є паралельні всесвіти, тобто чи може бути поруч ще одна Земля? Чи можна подорожувати в часі? (Спойлер: у минуле неможливо, але в майбутнє можна, якщо порівнювати з людиною на Землі). Наприклад, в «Інтерстелларі» вже було дуже круто з наукової точки зору – гравітація та плин часу. І найулюбленіше запитання: що буде з росіянами, якщо пустити в Дніпро багато дротів з електрикою та запустити їх туди?

Марина Шквиря, головна зоологиня Київського зоопарку

співзасновниця притулку для ведмедів «Біла скеля»

Уявіть, що з вольєрів виходять семеро ведмедів

Притулок для ведмедів «Біла скеля» розташований у невеликому населеному пункті Бориспільського району, ми з чоловіком живемо в сусідньому. Перед початком повномасштабного вторгнення ми готувалися – звісно, не розраховували на масові бомбардування, але припускали, що може бути просідання логістики.

Більшість персоналу не могла дістатися на роботу, тому ми взяли домашніх тварин і переїхали в притулок (жили там протягом десяти днів і піклувалися про тварин). Ми також допомагали сусідньому притулку (зокрема дали клітки), одному з них потрібно було вивозити левів. Це теплокровні тварини, їм потрібно опалення, а також свіже м’ясо.

Самі по собі притулки для диких тварин є джерелом додаткової небезпеки для людей. Уявіть, що вольєри пошкоджені, й у Бориспільському районі виходять семеро ведмедів. До того ж для деяких тварин евакуація може бути небезпечнішою, ніж бомбардування. Тому ми не планували евакуювати тварин.

Але змінили думку, коли до воріт під’їхала колона російської техніки – вони не дійшли до населеного пункту – це, певно, була розвідка чи навідники обстрілів. Також ми побачили повітряні бої, краще стали чути «Гради». Притулків для ведмедів не так багато, але ми домовилися з колегами з притулку «Домажир», що на Львівщині, щоб вивезти ведмедів туди. Притулок також передав кілька кліток. Ще дві клітки за кілька годин зварили мій чоловік разом із волонтером. У нас був невеликий проміжок часу, щоб підготувати ведмедів, ми планували їх вивезли в автівці з гуманітарними вантажами.

З анестезією була проблема – залишки використали для колег. Спочатку ми намагалися запросили ведмедів тренінгом, за щось смачненьке.

Але те, що нормально працювало раніше, не працювало зараз – клітка пахне зварюванням, усе гримить, тварина бачить, що ми психуємо.

Так вийшло лише з однією ведмедицею. Між іншими ведмедями ризиковано розподілили анастезію, але на двох найбільш небезпечних не вистачило, тож їх тимчасово довелося залишити. Їх ми вивезли трохи пізніше. Загалом усіх ведмедів вдалося перевезти за дві з половиною доби.

Один із ведмедів травмувався, йому потрібні були дві хірургічні операції, тож ми з ним залишилися на півтора місяця. Трьох ведмедів на постійне проживання прийняли колеги з великих реабілітаційних центрів Німеччини. Оформити документи на тварин – це окреме бюрократичне пекло, там потрібно три блоки паперів. З одним із них нам допомогла Держпродспоживслужба, інші робили самі, щось дороблювали вже тоді, коли тварини були в Німеччині.

З Львівщини до Київської області ми повернули ведмедів у червні, а в серпні вже відкрилися для відвідувачів. Їх було вдвічі менше, ніж зазвичай. У листопаді закрилися на зимовий сон, але навесні знову плануємо відкриватися, навіть робимо ребрендинг фонду.

Улітку наш притулок тимчасово приймав ведмедя з зони бойових дій, якого врятували активісти UAnimals та ЗСУ. Попри сльози персоналу, який швидко звик до ведмедя, ми з UAnimals відправили його в Познанський зоопарк. Звідти він уже переїде до нового дому – одного з реабілітаційних центрів Європи. Також прийняли до себе полярну вовчицю, яку сусідній притулок для диких тварин евакуював із Донецької області.


«У Київському зоопарку жила місцева тероборона та люди з домашніми тваринами»


Київський зоопарк відновив роботу в травні. Там усе було більш-менш спокійно, якщо порівнювати з іншими зоопарками. По сусідніх будинках були обстріли, уламки падали на територію зоопарку. Були розтоптані кладки яєць, відмова від дитинчат, але ми не втратили жодної тварини через війну.

Після початку вторгнення в зоопарку залишалося майже 40 людей, це менше половини персоналу зоочастини. Місцеве ТРО постійно чергувало в зоопарку; а також туди переїхала частина співробітників зі своїми родинами та домашніми тваринами. Вони поділили зобов’язання й обслуговували тварин. У зоопарку доволі багато технічних приміщень, бо й у мирний час робітники залишаються там на ніч. Можна централізовано готувати там їжу та відпочивати.

Тварини реагували на обстріли залежно від виду й індивідуального досвіду. Наприклад, ведмеді почували себе спокійно, хоч їм і не подобалися низькі вібрації – вони лише кілька тижнів, як прокинулися від сну. Найбільший стрес був для птахів і копитних. Щодо небезпечних і важких тварин, як слони чи жирафи, то ветеринари відразу запропонували їм курс заспокійливих. Тому обстріли фактично перевели в розряд неприємних метеорологічних явищ на кшталт грому, які тварини теж не люблять.

Слон узагалі дуже швидко навчився заходити в укриття під час звуків повітряної тривоги.

У кожному відділі були свої запаси кормів, води та ліків. Спершу не було великих проблем з електрикою, але було потрібне світломаскування. У таких умовах важко обігрівати екзотичних птахів і тварин у тераріумах. Виходили з цих ситуацій по-різному – десь перевели великих тварин у менші вольєри, десь змінили раціон, а в горили, наприклад, встановили пічку (не прямо у вольєрі, звісно, а поруч). Загалом зоопарк отримав дуже багато гуманітарної допомоги, особливо від Європейської асоціації зоопарків та акваріумів.

Звісно, відвідуваність впала приблизно у два рази. Під час коронавірусу була така сама картина, але були закриті кордони, люди нікуди не їхали. А зараз виїхало багато родин із дітьми – це головна аудиторія зоопарку.


«Я не чекаю, що хтось буде фінансувати порятунок диких тварин»


У науковій сфері я працюю швидше на перетині різних дисциплін, імплементую зоозахист у природоохоронну діяльність. Це також реабілітація, зоопаркова справа, афілійована з моїми попередніми напрямами, як-от вивчення екології поведінки великих хижаків у природі.

У мене одна з найбільш міфологізованих галузей, пов’язана насамперед із польовою роботою, мисливським господарством. Традиційно це чоловіча справа (навіть не для всіх чоловіків), бо пов’язана із суто фізичною небезпекою, фізичним навантаженням. «Куди ти підеш, ти не зможеш 40 кілометрів по глибокому снігу», – казали мені мої колеги-чоловіки. Припускаю, що вони самі не хотіли йти, їм було простіше, щоб я відмовилася, й ми відпочили. Але в мене непоганий досвід, зокрема туристичний, тож умію з цим справлятися. Загалом вважаю, що дискримінація жінок у науці – серйозна проблема, але не найбільш критична в моїй галузі.

Щодо наукової діяльності після повномасштабного вторгнення, то колегам вистачило такту тижні на два. Уточнили, що ми живі, а потім: «Ми подавали статтю на рецензування, давайте правки».

Ще Київщина не була деокупована, а ми вже були з дедлайнами.

Уже на другий день, як ми евакуювали ведмедів в іншу область, разом із чоловіком- моїм колегою почали писати закордонним колегам щодо двох напрямів – гуманітарна допомога та санкції щодо російських зоопарків із боку міжнародної професійної спільноти. Тож уже навесні санкції суттєво обмежили роботу російських установ. Наприкінці літа українським і європейським фахівцям вдалося обмежити для росіян право голосу й участі в різних комітетах і комісіях.

Наукова робота в зоопарку також продовжувалася, ми мали дві програми з відновлення видів: займалися прийомом постраждалих кажанів із дикої природи, їхньою реабілітацією та випуском, а також тривала робота з відновлення європейського хом’яка й інших видів гризунів.

Наприкінці серпня ми випустили молодняк у природу, щоправда, одну партію, а не дві-три, як зазвичай. Тобто до кінця серпня наукова робота зоопарку відновилася, хоча й не повністю. Так, поки припинилися польові дослідження в зоні відчуження, де ми вели облік вовка та коней Пржевальського. Через тимчасові обмеження на пересування територією ти не знаєш, чи зможеш зібрати польовий матеріал, та й загалом не можеш планувати своє життя – а раптом за місяць усе знову почнеться? Водночас у базах даних уже стільки інформації, що можна працювати з нею ще три роки.

Відключення світла впливають лише в тому випадку, коли мені треба працювати з комп’ютером – для тренінгу тварин світло не потрібно. Але якщо таки треба, то йду в McDonald’s у своєму селі, беру собі гамбургер (точніше фішбургер, бо ми з чоловіком вегетаріанці) й працюю там. Добиратися в зоопарк мені майже дві години, а якщо на мосту застане повітряна тривога – то ще довше. І необов’язково там буде світло.

Фото: М.Лонюк, Д.Матасова

Якщо ти академічний науковець, ти можеш звільнитися, відмовитися від проєктів, поїхати до Європи. А коли в тебе сім ведмедів, нема можливості щось планувати й обирати. Було б наївно очікувати зараз фінансування для реабілітаційного центру. Я не чекаю, що хтось буде фінансувати порятунок диких тварин на державному рівні в Україні, але ми нас підтримують українські та закордонні організації із захисту тварин, а також прості українці.