Рік був непростим для всіх українців. Майже в кожного відбулася переоцінка цінностей, майже кожен зазнав втрат і дізнався про нові рівні страху та втоми. Ми запитали у восьми українців, як їх змінив 2022 рік, за що вони йому вдячні, як він вплинув на їхні погляди та їхні бізнеси, а також попросили прокоментувати гарячу тему ставлення до зимових свят – коли тепер святкувати День святого Миколая та Різдво та чи змінилося ставлення до Нового року після усвідомлення того, що це свято українці дістали у спадок від Радянського Союзу.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Влад Троїцький

театральний режисер, культурний діяч


Чого мене навчив цей рік?

Цей рік навчив бути сильним, незважаючи ні на що. Не піддаватися відчаю та зневірі. Показав, що українці – справжні герої, які зараз власними силами захищають увесь демократичний світ. Навчив того, що не можна показувати, що ти жертва, ти нещасний. Ніхто не любить нещасних і жертв. Один раз можуть пожаліти, а потім уникатимуть.

Також цей рік нагадав, що все російське, російська культура – токсичні. Що це – каталізатор зла в усьому світі. І що в цій страшній боротьбі ми маємо попри все зберегти в собі любов. Заради нашого майбутнього та майбутнього наших дітей. І ключова думка року: «Україна – це круто».

Про свята

Я ніколи не любив Новий рік. Але для дітей ми завжди ставимо ялинку та складаємо під неї подарунки. Як буде цього року, я досі не думав і не планував. Найкращим подарунком під ялинку було би повне знищення російських військ. На Різдво і День святого Миколая ми маємо гарні традиції, але цим більше займається моя дружина. У неї це чудово виходить, а я якось не вмію.

Альона Гудкова

засновниця «Куражу»


Чого мене навчив цей рік?

Цього року, тепер я вже це розумію, я обрала не дуже коректну стратегію для себе – стратегію очікування кінця війни. Думала, що дочекаюсь, і після того розпочну жити. Так, цілий рік я ніби не живу, а чекаю життя після смерті – буде воно там чи ні.

Власне, цей рік мене навчив нічого не відкладати. Дякую 2022-му за те, що я усвідомила, яка це дурнувата звичка – відкладати все на майбутнє.

Про свята

Цього року я багато читала про історію, культуру та традиції нашого народу – мені дуже цікаво зануритися в себе, джерела нашого народу й тепер завжди пам’ятати наше коріння.

День святого Миколая тепер ми святкуватимемо шостого грудня, а Різдво – 25 грудня. Так святкували наші предки, поки не почали формувати нові календарі, усе перегравати. До того ж я вірю, що ми тепер заодно з усім адекватним цивілізованим світом, і мені дуже хочеться святкувати сімейні зимові свята одночасно з тими людьми, які зараз нам співпереживають і допомагають.

Новорічні традиції в нашій сім’ї ніколи не були радянськими. Тому святкувати Новий рік ми також будемо. Для нас це символічно – відлік нового року. Ми завжди сподіваємося, що він буде кращим за попередній, а він увесь час виходить гіршим [сміється]. Також є класні свята – Василя, Маланки – дуже хочеться зберігати ці традиції.

Цього року ми вперше кажемо дітям, що є подарунки від Санта-Клауса (святого Миколая), а є – від батьків. І подарунки від батьків будуть на Новий рік, а від Санти – на Різдво.

Дмитро Деркач

співзасновник мережі кінотеатрів «Планета кіно»


Чого мене навчив цей рік?

Перше, що спало на думку – 2022 рік навчив виживати та викручуватись. Але, мабуть, це не зовсім так. «Ковідні» часи сильно підготували нас до виживання. Уже тоді були моменти, коли я думав, що бізнес не переживе. Але вижили, пройшли через дуже складні виклики, швидко відновилися, у нас були навіть успішні місяці: грудень 2021, січень 2022. А потім почалася війна. Це знову велике випробування, але, згадуючи попередній досвід, я розумію, що якось переживемо й це.

Мабуть, найбільший урок 2022 року – навчитися жити сьогоднішнім днем, без планів, прогнозів, жити в умовах постійних змін, у стані перманентної невизначеності та невідомості. Раніше мені здавалося, що я і так живу, сьогоднішнім днем, але це був мій вибір. Зараз вибору немає, і це важко, це давить на мене, на друзів, співробітників, партнерів. Усі люди навкруги та бізнеси в Україні вимушені звикнути до цих нових реалій. І мені здається, що це основне, чого треба навчитися всім зараз.

Ми давно намагаємося будувати системну компанію, у нас були регулярні стратегічні сесії, плани, бюджети, проєкти. Зараз наш горизонт планування у кращому разі – один тиждень. Наприклад, ще вчора ми обговорювали, що в нас непогані продажі на «Аватара», і, можливо, грудень стане другим воєнним місяцем, який ми закінчимо без збитків. Сьогодні [16 грудня – ред.] відбулася нова атака на інфраструктуру України, тож майже всі кінотеатри залишилися без електрики на невизначений термін. Тому важливо прийняти цю нову реальність, не думати про те, як було раніше, треба просто швидко реагувати на нові обставини, жити сьогоднішнім днем.

Про свята

З датами святкуваннями все трохи заплуталося. Ми з родиною вирішили святкувати Різдво 25 грудня. Миколая ж залишили 19-го. 31 грудня святкуватимемо зміну року.

Новий рік для мене завжди був швидше формальним святом – просто початок нового року, ніяких сенсів, просто нагода зібратися родиною. Ще з дитинства я любив цей день за те, що можна не спати хоч усю ніч, мені здається, що моїм дітям це також подобається.

Але в цілому в мене досить філософське ставлення до свят, дат, традицій. Вони всі й так уже неодноразово змінювалися в історії. Церковні свята накладалися на язичницькі, радянські – на церковні, традиції перемішувалися. Змінювалися календарі. Є різні традиції в різних регіонах і навіть родинах. Тому я не вважаю, що є якісь жорсткі правила.

Ми самі в родині для себе визначаємо, що та як нам хочеться святкувати. Нам подобаються традиції Коляди/Різдва (як язичницькі, так і церковні), подобається свято початку нового року. Ми любимо прикрашати ялинку на початку грудня, шукати подарунки або різочку під подушкою на Миколая, на Різдво одягти веселі светри та разом готувати кутю, збиратися родиною, співати колядки, зранку шукати подарунки під ялинкою. Також 31 грудня ми любимо піти родиною в ресторан, о 00:00 ночі випити келих ігристого та послухати промову Президента.

Лейла Туваклієва

співзасновниця БФ «Київ Волонтерський», засновниця пекарні Leilia Bakery


Чого мене навчив цей рік?

Цього року я остаточно зрозуміла, що допомагати з дефіциту не можна. Ти не можеш у розібраному стані генерувати сто й одну ідею про те, як урятувати світ. Якщо ти сам голодний, то нагодуй спочатку себе, тоді в тебе з’являться сили та бажання допомагати іншим. Це моє внутрішнє правило, яке я переношу й у сім’ю, і в бізнес. Якщо я виспалась, поїла та почуваю себе фізично добре – плач мого сина [Лейла стала мамою під час повномасштабного вторгнення – ред.] мене зовсім не дратує. Мені проводити час із малим легко, весело та цікаво. Якщо я голодна, сильно втомлена та хочу спати – турбота про сина стає в рази важчою й наснаги на ігри взагалі немає. Тож я тепер точно знаю, що йому потрібна здорова, сита мати.

З бізнесом та сама історія. Якщо бізнес збитковий, якщо не вистачає коштів на операційні витрати – благодійність бізнес доб’є. Усім зрозуміло, що зараз бізнес має донейтити. Це як оренда або комунальні послуги. Треба враховувати благодійність у P&L. Насамперед треба навчитися рахувати. Не можна віддавати половину доходів, якщо тобі не вистачає коштів на зарплати співробітникам, або ти не можеш розрахуватись із постачальниками. До того ж стратегічно вигідніше мати прибутковий бізнес і донейтити на регулярній основі, нехай меншими сумами, а не задонейтити мільйон і закритись. Тож у бажанні допомагати – не закривай себе в боргову яму. Спочатку дивимось фінансовий результат місяця, потім донейтимо. Я робила навпаки. [сміється]

Те саме стосується й волонтерської діяльності. Коли емоційно виснажений, коли втомлений, допомога іншим стає тяжкою, з’являється купа запитань, сумнівів, починає кидати зі сторони в сторону. Починаються оці запитання: «Де взяти мотивацію?» Може, поїж спочатку, а потім запитай знову? Коротше, золоте правило цього року – «спочатку маску на себе, потім рятуємо світ».

Я навчилася цінувати час. Я волонтерка, усі завдання в мене на вчора. Тож у мене завжди немає часу. Ні, не так. У мене немає часу на беззмістовні речі. Мені більше не хочеться говорити телефоном дві години, я не обговорюю погоду за вікном і не розмірковую над тим, якого кольору светр одягну. Одягаю чистий. Час – це дуже потужний інструмент. Іноді він рятує життя людей.

Мабуть, у кожного українця є родич, друг чи знайомий, який загинув або був поранений на війні. Ця війна моя, особиста. І в мені не лишилося нейтральних поглядів. Я максимально категорична. І такий погляд на світ дав мені змогу швидше та чіткіше будувати стосунки, обирати людей до команди, легше ухвалювати рішення, над якими раніше думала б тижнями. Разом із тим я розумію, що такий світогляд є дещо обмеженим. Але мені подобається, що я відчуваю опору під ногами. Я знаю, хто я, куди йду, що роблю та навіщо.

Я точно цього року навчилася працювати в команді. Мені дуже важлива самореалізація. Моє его потребує слова «я» в кожному проєкті. Але з того часу, як організувався «Київ Волонтерський», я просто охрініваю від того, які масштабні та круті проєкти ми робимо. Бо коли ти робиш щось сам – це 100% результату, коли вас двоє – 300%, а коли працює команда – це польоти в стратосферу. Це наче пробивати уявну стелю над головою з кожним новим проєктом. Я дуже щаслива бути частиною КВ.

Цього року я навчилася дистанціюватися емоційно. Зазвичай я дуже жваво на все реагую, я емоційна та чутлива дівчина. Але в якийсь момент зрозуміла, що мене просто «накриває», і я не можу ані працювати, ані взагалі щось робити. Щодня були погані новини. Тому моя психіка спрацювала на самозахист. Важко про це говорити вголос, але я часто зараз ніяк не реагую на погані новини. Наче це відбувається не зі мною. Мозком я все сприймаю, аналізую, роблю якісь висновки, але чуттєвою стороною зовсім ні. Зараз я максимально зібрана, спокійна. У мене стан, наче я в небезпеці весь час, і я маю бути дуже уважною та сфокусованою. Відповідно, зараз у моєму житті немає місця глибоким емоційним переживанням.

Про свята

Святкувати щось потрібно тоді, коли особисто ви хочете, щоби свято несло вам щастя, радість і тепло. Я, наприклад, ненавиджу Новий рік у принципі. І для мене це не свято, а швидше просто дата в календарі. Ніколи не любила й особливо не святкувала. Особливо бісять підсумки року [сміється].

Класно створювати власні сімейні традиції. Мабуть, із сином зимові свята набудуть нового значення для мене. До того ж, щоби святкувати життя, необов’язково це робити за календарем.

Софія Терлез

психологиня, парна терапевтка, співведуча подкасту «Простими словами»


Чого мене навчив цей рік?

Цей рік навчив мене того, що світ недосконалий, а меритократії немає. Він навчив мене того, що нещастя, як і щастя, не є заслуженим й трапляється зі всіма. Він навчив мене також жити між ударами та бачити «дари» підтримки, співчуття, визнання та допомоги.

Про свята

Я живу з чоловіком у Бельгії та святкую Різдво лише 25 грудня. І не лише для того, щоби мати менше спільного із сусідами, а й тому, що для моєї сім’ї Різдво, що його святкували сьомого січня, не було якимсь дуже особливим святом. Навпаки – джерелом стресів і розчарувань. Тому нова дата – це можливість переглянути цю традицію та залишити від неї лише те, що мені подобається. І я дуже вчуся цього від сім’ї мого чоловіка, де святкування Різдва – це про радість бути разом, а не про 12 страв. Новий рік – він і тут Новий рік, ми святкуємо його з друзями, але радянських традицій не маємо.

Вася Байдак

стендап-комік


Чого мене навчив цей рік?

Мене цей рік навчив не вважати себе людиною, яка зрозуміла цей світ. Я вважав, що раціональний аналіз, побудований на моїй інтуїції, яка базується на невеликому досвіді, мене ніколи не підведе. Але інтуїція не те що підвела. Вона повністю підвела. Бо я вважав, що повномасштабного вторгнення не буде. Я вважав, що якою би ідіотською країна не була, у сучасному світі вона не стане відкрито повномасштабно захоплювати територію, робити геноцид і знищувати міста – і все це під соусом брехні. Я думав, що російську брехню росіяни не будуть сприймати, а вони сприйняли, так ще й залюбки взяли на себе функцію знищення нас. Але Росія перевершила мої очікування. І показала, що те, що виглядає для нас і цивілізованого світу повним абсурдом, можна втілювати в життя.

Тож я став ближче до принципів і внутрішнього відчуття. І не аналізую світ, а живу в ньому кожного дня. І спостерігаю та вивчаю. Як на екскурсії.

Ще я радий, що багато людей, і я теж, відчувають усередині абсолютну непотрібність фідбеку від допомоги. Немов повна концентрація на тому, що можливість допомагати іншим – це і є те, що тобі потрібно.

А ще колись, під час коронавірусу, я рахував онлайн до ста тисяч. Мені було весело. Ніколи не думав, що я знову буду рахувати до ста тисяч. Ще й усією країною. Ще й більш радісно.

Про свята

Різдво я завжди святкував 7 січня, а тепер ще й буду 25 грудня. Традиційно пообіцяв мамі приїжджати додому кожного року 7 січня, ми збираємося родиною, їмо кутю. Святого Миколая святкуємо 19 грудня. Я не вивчав питання свят досконально. Не сказати, що я взагалі святкую свята. Тому, чесно кажучи, не приділяю цьому особливого значення.

Так, мені хочеться послати нахуй усе радянське, з усіма його традиціями та символами. Узагалі я супер за те, щоб приписати Діда Мороза до статистики Генштабу. Я кожен Новий рік складаю пазли та дивлюсь «Годину пік» – не бачив цього в жодній національній традиції. Спробуємо замінити все на свої традиції. Чи вивчити та доєднатися до свідомих українських традицій.

Олена Балбек

продюсерка соціальних проєктів


Чого мене навчив цей рік?

Рік навчив втрачати. Найкращих людей, відчуття безпеки, мрії про майбутнє. Втрати ще ніколи не були такими невимовно болючими.

Рік навчив забувати. Життя до війни, знайомих, чекін у Борисполі, наївність, що затрималась задовго.

Рік навчив слухати. Себе та класичну музику. Я – наче дитина, яка відкрила чарівний і нескінченний світ краси.

Рік навчив відчувати. Себе, своє тіло, силу та слабкість, страх і втому.

Про свята

Рік навчить святкувати Різдво по-новому. На проєкті, де я провела останні шість тижнів, колеги ще першого грудня купили ялинку, адвент-комплекти цукерок і ввімкнули різдвяні треки. Дарма, що за вікном спека та футбол. А ще вони привезли справжніх нюрнберзьких пряників. І от я везу ці німецькі пряники з Дохи до Варшави, потім до Києва, а звідти до Копилова, до батьків, щоби відсвяткувати перше грудневе Різдво.

А на Новий рік традиційно зі Славою [Балбеком – чоловіком Олени] просто рано заснемо. Ми так робимо щороку.

Роман Пашковський

фотограф


Чого мене навчив цей рік?

Цей рік був дуже насиченим. До мене прийшло чітке усвідомлення ідентичності та національності. Через війну чи завдяки війні це дуже підсвітилося. Якщо говорити метафорично, то війна наче форматує твій жорсткий диск: видаляє теки, усе руйнує. Залишаються тільки найважливіші файли, які неможливо «знести». А так усі старі файли зникли, почали з’являтися нові – з новими відчуттями, з новими людьми, з новими враженнями та з новими місцями.

Ще нещодавно я почав їздити деокупованими територіями та відчув усі ступені страху. Два чи три тижні тому в Бахмуті я познайомився з найбільшим страхом, коли за 30 метрів від моєї машини прилетіла ракета. Це був неймовірний момент подолання страху, бо я вперше стикнувся з настільки сильним тваринним страхом, бо був на межі життя та смерті. І коли я повернувся до Києва, зрозумів, що взагалі нічого в житті не страшно. Не страшно підходити та знайомитися на вулиці, робити щось нове, жити без електроенергії й тепла. Навіть не страшно, якщо прилетить ракета, бо я вже бачив, як це. Мені це відчуття безстрашності додає легкості.

Також цього року ми їздили з другом у велоподорож зі Львова до Миколаєва. На велосипедах подолали 815 кілометрів за 14 днів. Під час цієї непростої, але дуже цікавої подорожі друг навчив мене медитувати та робити зарядку зранку. Це стало ще одним відкриттям року – це дійсно дає заряд очищення щодня.

Також цього року підсвітилася й дуже тішить мене легкість, з якою я тепер можу відпускати. Усвідомлюю, що це жахливий приклад, і я не маю права про це говорити, бо не переживав такого досвіду, лише говорив із тими, хто переживав. Але мені здається, що нам дуже важливо навчитися відпускати старе та вірити, що все нове – на краще та дає нам можливість почати життя наново. Наприклад, якщо ти не маєш старого дому, то обов’язково матимеш новий, із новим побутом. Мені дуже хочеться, щоб це усвідомлення допомагало людям проживати горе. Поки що я бачу в їхніх очах багато гніву, розпачу, суму. І я дуже їм співпереживаю. Найближчим часом планую ще більше їздити нещодавно деокупованими населеними пунктами з гуманітарними місіями.

Про свята

У моєму розумінні зараз свята День святого Миколая та Різдво стали набагато крутішими. Але особисто для мене вони зараз не на часі. Я усвідомлюю їхню важливість і розумію, що хочу святкувати саме їх, а не нав’язаний Новий рік. Бо ще не так давно 31 грудня на телебаченні показували «Іронію долі», і всі напивалися радянським шампанським і їли олів’є. Я думаю, що традиція випивати залишиться – навряд ми від неї втечемо. Можливо, випиватимемо в інший день. Але зараз для мене це неактуально. Я не маю святкового настрою. І не маю можливості переосмислювати зараз ставлення до свят. Я не купую подарунки, хіба що якісь необхідні речі. Зараз я збираюся їхати на схід і розвозити гуманітарну допомогу. Тож займаюся поки що цим. Планую виїжджати в перші дні січня.

Валерія Толочина

маркетингова директорка Megogo


Чого мене навчив цей рік?

Мушу визнати, що жахливий 2022 рік став моїм найкращим учителем. По-перше, я навчилася жити сьогоднішнім днем. Усвідомлення того, що завтра може не бути, допомагає краще відчувати момент і не відкладати життя на потім. Так, ми з командою музичного каналу Megogo Live кілька років переносили запуск премії, а зараз узяли та зробили Megogo Music Awards під час війни.

По-друге, я нарешті осягнула, чому важливо піклуватися про себе, що це не егоїзм, а завбачливість. У критичній ситуації потрібно бути в хорошій фізичній і психологічній формі, щоб допомагати, а не бути тягарем. Спорт, достатній відпочинок і сон, здорове харчування та вчасне відвідування лікарів – про це знаю давно – й ось, нарешті, впровадила на практиці.По-третє, мобільність. Про це раніше ніколи не думала. А зараз готова в будь-яку хвилину поїхати настільки далеко, наскільки буде потрібно, з мінімальним набором речей. У мене завжди заправлена машина, поруч рюкзак із документами, грошима та найнеобхіднішим. Тепер у подорож збираюсь за кілька годин (зараз смішно, що колись кілька днів пакувала валізи у відпустку).І найголовніше, я остаточно впевнилася, що Україна – найкраща країна, а українці – нація героїв. Так, я і раніше любила нашу землю, мову, історію, культуру, віддавала перевагу одягу українських дизайнерів тощо. Але цього року ніби додався останній елемент пазла, який змінив усе на метафізичному рівні. Так, вишиванка стала не просто гарним вбранням на свято, а справжнім скарбом традицій і джерелом сили.

Про зимові свята

Я не вельми релігійна людина, мабуть, тому мені легко перейти на новий формат. Цього року планую святкувати Різдво 25 грудня й активно проводжу просвітницьку роботу з батьками. Упевнена, перші кілька років ми матимемо два свята. Та згодом сьоме січня стане вторинним (щонайменше тому, що воно йде другим).

Щодо Нового року, у нашої родини вже давно немає радянських традицій святкування. Мої діти ніколи не їли салат олів’є, не дивились фільм «Іронія долі». Натомість доньки із задоволенням колядують на Різдво й із друзями готують справжнє музичне костюмоване шоу. Упевнена, що перехід ПЦУ на Григоріанський календар тільки підсилить роль і значення Різдва як першого великого свята зимового циклу.

У команді ми також намагаємося більше приділяти уваги збереженню українських традицій. Так, цього року ми не знімали новорічне шоу, а віддали перевагу прекрасному та важливому проєкту «Колядки на Кудрявці», прем’єра якого відбудеться 24 грудня на каналі Megogo Live. Тут звучатимуть автентичні колядки, зібрані в дослідницьких експедиціях. Зараз усім особливо потрібні підтримка та надія – Різдво саме про це. Ну і про те, що українську культуру та свята не знищити.