Власний досвідДитсадок «на колінках»: як Baby Shark став прихистком для українських дітей у Лісабоні

У приміщенні колишнього хостелу в центрі Лісабона почалося нове життя під жовто-блакитним прапором: тут у березні 2022 року українки відкрили дитячий садок для дітей, які виїхали з батьками після повномасштабного вторгнення Росії й отримали тимчасовий прихисток у Португалії. 

За десять днів старе приміщення, що потребувало ремонту, привели до ладу, зробили косметичний ремонт, знайшли необхідні меблі, іграшки, посуд і канцелярські вироби, і садок відкрив двері для перших дітей. Далі на базі дитячого садка Baby Shark почав функціонувати ще й денний міський табір для дітей шкільного віку – Urban Shark. Дитячий садок «на колінках» без жодного документа й дозволу на різних стадіях існування підтримали муніципалітет Лісабона, Міністерство освіти Португалії й президентка Європейського парламенту.  

У серпні 2023 року Baby Shark припинив роботу. Проєкт пропрацював 16 місяців і відчинив свої двері для близько 400 дітей. «Він виконав свою місію», – пояснюють у команді. 

Редакція The Village Україна попросила команду розповісти, як і навіщо працював Baby Shark Lisbon та які плани в команди далі. 

 «Я прилетіла в Лісабон 18 березня, а 28-го ми вже взяли перших десять дітей у садок». З чого все почалося?

Для мене все почалося 24 лютого, як й у всіх. А потім, мабуть, на другому чи третьому тижні війни, промайнула думка: їдуть жінки й діти, грошей нема, працювати треба, мову не знають, куди діватимуть дітей? 

Я одразу написала своїй подрузі й партнерці за проєктами в Україні Насті [Пономар], яка на той момент була в Польщі. Ми купуємо їй квиток на літак, у який вона сідає без документів. І починається справжня магія. Не перебільшую.

Щиро кажучи, я зараз розумію, що була в стані шоку й просто намагалася робити все, що могла: і волонтерити, і гроші збирати, і розселяти тут наших. Страшно не було точно, бо не було часу на обдумування, рішення ухвалювали дуже швидко, без зайвих думок.

Так я знайшла через знайомих приміщення в центрі міста. Далі зареєстрували донейти на сайті. Написали в інсту: шукаємо волонтерів для роботи в дитячому садочку. І понеслося! Португальці дуже чутливі люди, дуже-дуже добрі. Вони нам почали нести стільці, столи, гроші, їжу – словом, усе, що було потрібно. За два тижні ми відкрили двері для перших десяти дітей.

Було відчуття, що нас підтримує весь світ: до дітей приходили португальські вчителі, які безкоштовно з ними займалися; нас безкоштовно водили в зоопарк й океанаріум, до нас приїздила пані посол США, СNN, усі журнали, місцеві газети. І від цього розуміння, що є такі класні люди, завжди хотілося плакати. 

Ну, і діти, звісно, дуже розчулювали й мотивували не зупинятися. Кожен приїжджав зі своїм бекграундом, хто як добирався, очі у всіх по п’ять копійок. Згодом ми почали проводити з ними арттерапію, робили зустрічі для підтримки з психологом для батьків. 

Багато болю й водночас багато великих відкритих сердець. У часи великих трагедій, мабуть, ми бачимо найкраще й найгірше одночасно, у такі моменти немає сірих відтінків. У результаті ми зробили не просто садочок, а справжнє місце сили для малих і дорослих.

Я тоді була вже два тижні в Польщі: розгублена, думала, що робити далі, чи шукати школу дитині, роботу собі. І тут Оксана написала з Португалії, що «їдуть мами з дітьми, їм потрібна підтримка, треба відкривати садочок». А ще вона сказала «ти мені тут потрібна», а мені в той момент треба було комусь бути потрібною. Я переживала через мову, відстань, житло, ціни й узагалі «як це, ми відкриємо садочок в Лісабоні?»

Вона кілька разів спитала, а потім просто купила квитки, надіслала мені й написала, що «приміщення є, треба працювати». 18 березня я була в Лісабоні, а вже 28-го ми відкрилися. Ми розуміли, що це не буде ані традиційний український садочок, ані традиційний португальський садочок; хотіли допомогти діткам адаптуватися в новому місці й водночас створити своє, зрозуміле й підтримувальне українське середовище. Спершу зовсім не розуміли, що робити з харчуванням, денним сном і прогулянками, але вирішили почати й вибудовувати все в процесі.

Перших дітей ми збирали за гугл-формою, анонсували набір у різних групах для українців у Португалії, а також в інстаграмі. Згодом у нас зʼявилася черга з понад 20–30 дітей, бо приміщення не дозволяло нам прийняти більше людей. Але згодом місця звільняли: хтось ішов у місцеві школи й садочки, хтось повернувся в Україну чи поїхав в інші країни. Здається, що близько 400 дітей ми поняньчили за ці 16 місяців. 

Моя мотивація була й до останнього дня залишилась у тому, що я дійсно непогано пораюся з дітьми. А ще дуже розумію мам, яким треба вирішувати тут мільйон справ: працювати, шукати житло, займатися доками, плакати іноді. І я дуже хотіла їх у цьому підтримати – я була з їхніми дітьми, поки вони займалися дорослими справами. А діти тимчасом класно проводили час, спілкувалися, гралися. У нас зібралася дуже класна компанія, привітна атмосфера, усі діти подружилися, це не передати словами. Я дуже вдячна всім за допомогу, за довіру.

Always your home away from home: де відкрили Baby Shark

 Дитячий садок розташований у будівлі 18 століття в одному з центральних районів Лісабона Chiado. Раніше в приміщенні базувався Lisbon Old Town Hostel – один із перших хостелів Лісабона, що пропрацював тут з 2007 по 2020 рік.

«Щодо приміщення спрацювали мої соціальні контакти, але насправді я вірю, що допоміг всесвіт, бо нам безкоштовно дісталося чудове приміщення в центрі міста. Я просто зробила публікацію в інстаграм, що шукаю приміщення. І так через знайомих знайомих інших знайомих ми знайшли свій новий тимчасовий дім», – розповідає про локацію співзасновниця Baby Shark Оксана Романюк. 

«В Україні в мене з партнерками був садочок у Дніпрі, – продовжує Анастасія Пономар. – Ми відкрилися і встигли пропрацювати лише пів року до війни, зараз він спакований у коробках. Але якщо той садок ми запускали три місяці, то тут довелося пришвидшитися й зробити все за десять днів. Не пам’ятаю, щоб було страшно, була дуже сильна підтримка з боку волонтерів, португальців. На перші вихідні місцеві зібралися кількома родинами, принесли фарбу, музику, пиво й пофарбували нам всі наші пʼятиметрові стіни, це було неймовірно. Нам привезли меблі, канцелярію, посуд, іграшки, книжки – усе до дрібниць». 

Від попередніх мешканців залишилися зелені двері й віконниці, розмальовані стіни деяких кімнат, а також графіті з кораблем на паркані, яке у 2018 році зробили художники з Греції, і символічний напис Always your home away from home над вхідними дверима. І, головне, хостел залишив кавоварку: «Ми хотіли її викидати, а потім хтось увімкнув її, а вона працює! Дуже нас виручала й готувала досить непогану каву».

Приміщення складалося з шести кімнат, кухні, двох санвузлів, довгого коридора, комори й вузького балкона через все приміщення. У першій кімнаті – кабінет для занять: тут старші діти займалися творчістю, учили португальську, інші дисципліни. Також був телевізор, інколи в цій кімнаті працював «Катрусин кінозал»: діти дивилися мультфільми і їли попкорн. 

Найбільшу кімнату одразу виділили під ігрову. «Батут, намет, гірка, купа іграшок, конструктори на будь-який смак, величезна корзина з мʼякими іграшками, звідки діти обирали собі мʼякого друга для тихої години. Але найпопулярніший спот ігрової – саморобний будиночок з великої картонної коробки, на якому майорить український прапор», – кажуть у команді.     

У другій великій кімнаті щоранку проводили ранкову зарядку, це могла бути «руханка» або дитяча йога. Також тут проходила тиха година в старшої групи. 

«Минулої весни український футболіст Роман Яремчук, який тоді ще грав за лісабонську «Бенфіку», разом із дружиною відгукнулися на наше прохання, приїхали в гості, поцікавилися, що потрібно. На той момент дуже не вистачало дитячих ліжечок для тихої години. Вони придбали їх, а потім ще й зі своїми друзями задонатили велику суму нам на роботу, коли ми збирали гроші через GoFundMe», – згадує Пономар. 

Меншу за площею кімнату з книжковими шафами віддали найменшим вихованцям. «Коли я перестала думати, що за два тижні ми повернемося додому, я попросила сестру відправити в Лісабон нашу з донькою домашню бібліотеку, книжки українською. Здавалося, це єдине, що ми не могли роздобути тут. Друзі казали, що я навіжена, але захопили із собою у Львів й передали перевізниками шість сумок з книжками, 100 кілограмів! Так розпочалася наша бібліотека», – додає Пономар.

Згодом книгозбірню допомогла поповнити місцева активістка Саша Бойченко. «Вона зібрала кошти й домовилася з видавництвом «Чорні вівці», які надіслали нам близько 80 новеньких дитячих книжок. Зокрема, наші улюблені книги Йорґа Мюле про «Маленьке зайченя», – кажуть у команді. Також допомогла письменниця й арттерапевтка Анастасія Вольховська: «Її старший син продав дещо зі своїх книжок, і вони замовили й принесли нам дуже класні видання: усю Джулію Дональдсон, наприклад. Тож у нас точно найкраща українська дитяча бібліотека в Лісабоні!»

Пізніше приїхали коробки з книжками від київської книгарні «Сенс», на кожному з видань стояла печатка «Книжка з дому», а ще листівки з написом «Читай українською – лишайся українцем». «Ми це все розпаковували й плакали», – каже Анастасія Пономар. 

Ще одну кімнату, з розмальованими стінами, виділили школярам і таборівцям. Тут на одній зі стін бачимо експозицію «Суперматизм» із малюнками дітей з табору Urban Shark, натхненні супрематизмом – стилем мистецтва, який започаткував український художник Казимир Малевич. 

«Ми спеціально ходили з дітьми до Музею колекції Берардо дивитися представлені там роботи Малевича і його послідовників. Потім діти малювали свої роботи в схожій стилістиці. Але оскільки переважна більшість дітей замість «супрематизму» говорили «суперматизм», вирішили обрати саме цю назву для виставки. Варто зазначити, що всі роботи і справді вийшли супер! Наприклад, у нас на експозиції представлена унікальна робота «Майже чорний квадрат», – розповідає вожата табору, вихователька старшої групи й за сумісництвом «кураторка» виставки Романа Батрак.   

Найменша за площею кімната – «кабінет Оксани». Тут малеча займалася творчістю, також у цьому кабінеті з дітьми проводила заняття логопедка Інна Полухіна. 

«У нас на фасаді садочка висів український прапор. У якийсь момент на стіні будинку навпроти з’явилося графіті – червона буква Z. Деяких батьків це стривожило. Ми тоді звернулися до поліції, а поки чекали на їхнє рішення, підібрали крейду потрібного відтінку і превентивно замалювали графіті. За тиждень літеру зафарбували. Пізніше подібні графіті зʼявлялися ще не раз, за деякий час їх розфарбовували. А ми вирішили, що якісь люди дуже сумують і заздрять, що не було такого садочка в їхньому дитинстві», – згадують у команді.   

 «Памʼятаю, як прийшов кожний, і з їхньою появою я зрозуміла, що можемо ще добирати дітей»: про команду

АНАСТАСІЯ ПОНОМАР: Найголовніше – зібралася класна команда, кваліфіковані й віддані своїй справі люди. Памʼятаю, як приходив кожний, і з новою появою я розуміла, що ми можемо ще добирати дітей, працювати повний день, ходити на прогулянки вузькими вуличками Лісабона, їздити за місто на пляж. Усі настільки круті, різні, так класно взаємодіяли одне з одним і з дітьми. Ми без слів розуміли одне одного. Це була така команда, яку навіть якби собі намріяв, не зібрав би, а вони були тут зі мною, поряд щодня.

Багато хто приходив, бо шукали місце для своїх дітей, а в результаті залишилися з нами у складі команді. Тому й атмосфера була домашньою, а ставлення до дітей – відповідним. Ми стали однією великою українською родиною.   

Памʼятаю, як до нас на співбесіди приходили люди з дипломами про завершення педагогічних ЗВО. У всіх були певні очікуваннями від нас, які ми запропонувати не могли. Ми ж просто шукали своїх людей, які прийдуть і зможуть взяти частину роботи на себе. З максимальною віддачею й без очікувань. 

У когось з команди була освіта й відповідний досвід роботи з дітьми. У когось такого досвіду зовсім не було. Але кожен був цікавою й реалізованою особистістю, професіоналом у своїй сфері, тому дітям було цікаво проводити час зі своїми вихователями.

Кожен закривав якусь потребу, наприклад: Оля Горкова – професійна баскетболістка, майстер спорту й найтерплячіша людина у світі – проводила найкращі тренування для дітей. Віта Коновалова – професійна дитяча психологиня, вона так упевнено до нас прийшла й усе поставила на свої місця, збирала батьків на психологічні сесії, навчила дітей терплячості й взаєморозумінню. Алесь Єсипчук – професійний гірськолижний тренер, майже половину свого життя присвятив навчанню дітей – став улюбленцем дітей і таким класним прикладом чоловіка в освітньому середовищі. Ілона Кубенко привела до нас доньку й почала проводити хореографію, а в результаті залишилася працювати вихователькою молодшої групи. Скількох дітей вона адаптувала, не передати. Оксана Ярось – фея раннього розвитку, майстриня творчих занять з елементами сторителінгу для наймолодших. 

Армен Оганян – продюсер телепроєктів, він приніс концепцію нашого літнього табору, я не знаю людини більш дотепної, яка знаходить спільну мову з підлітками. До нього вожатою приєдналася Юля Комар – подих свіжого повітря й наша провідниця в історію Португалії й Піренейського півострова. Романа Батрак займалася промоцією українського кіно, з її появою в розкладі табору й садочка зʼявилися музеї, театри й найцікавіші екскурсії Лісабоном. Оксана Позняк – найенергійніша у світі людина, яка може й оригамі, і дві години волейболу, і квести, і настолки, і пісні, і танці. 

За все, що відбувалося на кухні, а ще за чистоту й порядок у садку спершу відповідала Ольга Юріївна, а далі – Уляна Харабара. «Від початку в нас було чергування батьків на вечірнє прибирання. Але порядку від цього було небагато. Ольга Юріївна – одна з тих, хто приходили на чергування, бо вона бабуся одного з наших вихованців. І щоразу, коли була її черга прибирати, це було вау. Вона ніколи не питала, що, куди, з чого почати, а навпаки, краще за нас знала, як усе зробити. І коли постало питання, що нам потрібна постійна помічниця по господарству, то я сказала, що хочу тільки Ольгу Юріївну до нас. [сміється] Вона погодилася і стала величезною опорою, бабусею для всіх нас. Ми всі, а особливо діти, її дуже любили! Коли вона поїхала ми довго плакали, намагалися поратися, поки Уляна, одна з мам, погодилася допомагати нам. Вона вдихнула на нашу кухню квіти, бургери, вафлі, красу та свято», – додає Пономар. 

«Війна війною, а обід за розкладом»: про розпорядок і побут дитячого садка

У садочку в різні часи функціонували дві-три групи: молодша для дітей 3–4 років; середня – 4–5 років; старша для дітей 5–6 років. Садок працював спершу пів дня, потім – повний день. З понеділка по пʼятницю, з 09:00 до 18:00. 

Діти їли тричі на день: фрукти, повноцінний обід і печиво з молоком після тихої години. «На самому початку з харчуванням нам допомогли місцеві, зокрема Ізабелла. Вона сама зі своїми подругами почали готувати й приносити для дітей обіди. Потім вони знайшли місцеві ресторани, які зголосилися допомогти. Спочатку їх було три, потім залишилося два. Щотижня протягом пʼяти місяців вони щось для нас готували. Так ми спробували всі місцеві спеціалітети, зокрема всі види бакаляу [місцева популярна страва з засоленої тріски]», – згадують у команді. 

Із часом Baby Shark краще освоївся на місці, команда відмовилася від допомоги й почала готувати самостійно. За закупівлю продуктів відповідали батьки, меню розробляли теж спільно з батьками, враховуючи технічні можливості кухні: одна електроплита, одна мультиварка й відсутність гарячої води. У періоди, коли не було помічниці по кухні, готували й чергували вихователі. «У нас було все: борщ, млинці, сирники, вареники, вафлі й навіть бургери. Серед улюблених страв дітей – спагеті, нагетси й соус болоньєзе від Оксани», – розповідає співзасновниця Baby Shark Анастасія Пономар.

Важливим пунктом розкладу були заняття та творчі майстер-класи. «У Португалії всі спокійніше ставляться до навчального складника в садочках, діти переважно грають і гуляють, але ми все ж старалися йти за українською програмою «рік до школи» й «два роки до школи», – розповідають у Baby Shark.

Найбільше малі обожнювали арттерапію і творчі майстер-класи: оригамі, термомозаїку, пластилін, аплікацію, плетіння, малювання, колажні техніки й театр. «Творчості в стінах садочка було дуже багато... І нам завжди не вистачало жовто-блакитних олівців і фломастерів, бо діти їх змальовували першими», – згадують у команді.

«Найголовніше, що все це було рідною мовою, – доповнює Пономар. – Діти розуміли нас й одне одного, а ми – їх. Знаю, що дуже розповсюджена думка, що дітям однаково й вони дуже швидко вчать іншу мову. Але більшість з них тільки нещодавно опанували свою й почали отримувати радість від того, що всі навколо їх розуміють. Деяким було дуже важко в місцевих садочках через брак розуміння й комунікації». 

«Діти приходили тривожні… Ще більш переляканими і тривожними були мами»: про психологічний стан переселенців

У садочок діти приходили тривожні, з певним регресом у розвитку. Багато розмовляли про війну, малювали її, боялися відпускати батьків. Ще більш переляканими і тривожними були мами, з якими я проводила кола підтримки й пояснювала, що з дітками коїться, чому і як допомогти з цим. 

Baby Shark став для них безпечним місцем, де розмовляють рідною мовою, ми знизили (і батьків попросили знизити) усі очікування щодо розвитку дитини й концентрувалися на фізичній активності і творчості. Ми розмовляли з ними про війну, коли вони починали цю тему залежно від віку дитини. Найбільш допомагало для адаптації, коли батьки ставали більш впевненими в завтрашньому дні й хоч трохи відпочили.

Якось нам принесли малу дівчинку, дуже малу. Принесла виснажена мама й зі сльозами попросила залишити її хоч до сну, хоч на декілька годин. А мала не відпускала. Мама сиділа на підлозі, плакала від утоми й безсилля, а мала гралася тільки в неї на руках. І ми крок за кроком м’яко заслужили довіру дівчинки – і вона пішла й до нас. Маму змогла відпустити. І таких історій було десятки. У них найбільше відчувається, наскільки важливу справу розпочали Оксана й Настя.

«Зʼявилася нова необхідність – підготувати їх до повернення: вони їдуть додому, який уже змінився»: про денний міський табір Urban Shark для старших дітей

Армен Оганян

вожатий табору, вихователь старшої групи

до війни – продюсер телепроєктів 

З початком перших літніх канікул повномасштабної війни зʼявилася проблема зайнятості дітей шкільного віку. Це вже повноцінні соціальні одинці, усі вони прагнули спілкування з однолітками. Так виникла ідея міського табору Urban Shark, з якою я прийшов до Насті [Пономар]. 

Майже два місяці діти від 8 до 14 років разом їздили на океан, відвідували музеї, грали в ігри, займалися всіма видами творчості. І головне, це вони робили без мовного барʼєру, який змушував їх місяцями до цього сидіти вдома. 

Після року в португальських школах і паралельного навчання в українських школах онлайн почалася хвиля повернення в Україну, і зʼявилася нова необхідність – підготувати їх до повернення: вони їдуть додому, який уже змінився. Це стало провідною темою літніх таборів цього року. 

«Ми виконали свою місію»: про закриття проєкту й подальші плани команди

Попередні домовленості з власниками приміщення в нас були про те, що ми можемо бути в ньому до січня. Тому в листопаді ми активно почали думати, що далі, бо в нас 50 дітей і попит не меншає. Ми почали роботу з місцевою юристкою та католицьким освітнім проєктом. Спочатку думали про обʼєднання, потім вони залучили до питання пошуку нового приміщення місцеву владу. Здавалося, що весь світ допомагає нам зберегти Baby Shark. Поки тягнулася бюрократична тяганина, а муніципалітет всіляко шукав для нас нове місце, власники приміщення дозволили нам бути до кінця зими, а потім і до кінця весни. 

Увесь цей час тривали перемовини й зустрічі з департаментом і Міносвіти, міською владою (а ми все ще нелегальні, групка ентузіастів, яких ніхто не тільки не «сварив» і не прикрив, а ще й підтримав), що привели нас до переїзду в одну з лісабонських початкових шкіл. Це небувалий випадок. 

За один день, 31 травня, ми перевезли весь садочок у наш новий дім, і 1 червня, у День захисту дітей, зустріли наших малих у новому приміщенні. Нам виділили крило школи з двома кабінетами, дозволили користуватися всіма благами школи: їдальнею, бібліотекою, дитячими майданчиками. Португальські школярі приходили до наших дітей, проводили майстер-класи, допомагали нам вкладати їх спати, ми всі разом бавилися під час прогулянок. Підтягували португальську, звикали до місцевого розкладу. Це була неймовірна атмосфера підтримки й добра. 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Ksu (@by__barabanova)

Ми переїхали на літні місяці й розробили ідеальний план закриття: наші діти мають з вересня перейти в місцеві заклади освіти. Ми виконали свою місію, підтримали їх у найстрашніший момент, допомогли розслабитися й адаптуватися. 

Так багато людей говорили, що так не можна, що це чужа європейська країна, де нічого не вийде без ліцензії, без дозволів. Але Baby Shark – це один із прикладів успішного самоврядування українців за кордоном. Закони й ліцензії цивілізованого світу не працюють, коли йдеться про наслідки страшної й жорстокої війни. І поки уряди країн ухвалюють важливі рішення й надають прихисток нашим громадянам, українці самі закривають багато болісних питань. І якщо правильно комунікувати й пояснювати потребу своїх дій, місцеві органи влади йдуть назустріч, захоплюються й приєднуються до твоєї боротьби.

Це логічне й грандіозне закінчення грандіозного проєкту. Багато хто радив нам перейти в комерцію, робити приватний садочок, але Baby Shark був не про це. Ми хотіли, щоб він був відкритий і доступний для всіх, кому була потрібна ця допомога. Він залишиться в наших серцях, серцях батьків і дітей світлим дивом і фантастичними, наповненими мільйонами прекрасних подій, 16-ма місяцями підтримки, любові й турботи одне про одного.

Більшість сімей і вихователів з Baby Shark поки залишаються в Лісабоні. Діти зі старшої групи збираються в перший клас до португальських шкіл, малюки – у місцеві садочки. Частина команди вихователів зараз працює над дитячими серф-таборами для українських дітей у складі команді Penguin Team – це проєкт, що започаткував один з вихователів Алесь Єсипчук. Армен Оганян продовжує робити літні табори для українських підлітків у Лісабоні.  

Подяка від команди: 

Анастасія Пономар, Оксана Романюк, Віта Коновалова, Алесь Єсипчук, Оксана Ярось, Ольга Горкова, Ілона Кубенко, Романа Батрак, Ольга Сидоренко, Армен Оганян, Юлія Комар, Оксана Позняк, Уляна Харабара, Ксенія Барабанова, Інна Полухіна, Олена Горєлова. 

Текст: Романа Батрак

редактор: Ярослав Друзюк

Фото: Ксенія Барабанова