Раз на місяць літературна критикиня Ганна Улюра обирає для The Village Україна книгу місяця й у деталях пояснює, чому її варто читати, але і критикувати теж не забуває.

Розповідей про трагедію Бабиного Яру в нас критично мало. І за останні тридцять років серед них буде лише три-шість романів (і ті – «експлуатаційна проза»). Чому? Бо складно такі книжки писати і страшно такі книжки читати. Бо моральні уроки ми, люди, схильні прогулювати за школою.

Роман Олексія Нікітіна «От лица огня» (переклад роману українською отримав назву «Бат-Амі») написаний із залученням широченного спектра документів, у тому числі й архівних, написаний дбайливо щодо своїх героїв та їхніх прототипів, написаний у дещо вже й незвичній для високої прози послідовно-реалістичній манері, написаний сильно і точно. В історії про київського юнака, чиє ім’я є базах Яд Вашем із зазначенням місця смерті – Бабин Яр, у цій історії про самі розстріли згадають хіба тричі. Полтавський староста, антисеміт, якому раптом стає шкода євреїв, які колоною йдуть на смерть; селянин із-під Києва, що зауважує: оцей-от єврей кинувся на поліцаїв, а інші-то помирали тихо; власне поліцай, що неохоче зазначить: усе на Сирці робили німці, українців хіба до селекції допускали. Ні, в романі не буде сцен розстрілів. І тим не менш «Бат-Амі» – про розстріли в Бабиному Яру. А ще більше – про Київ, який закінчився тими убивствами, і про Київ, що після них почався. І ні, Нікітін пропонує нам не (лише) моральний урок, а таки добру літературу.

У київському Гіппо-паласі значна подія, люду набилося по вінця. Відомий цирк Крутікова ясно що і не таке бачив: від Шаляпіна до Мейєрхольда, та тут виступав сам Піддубний! Скоро-скоро Гіппо-палас закінчить своє існування, вибухне разом із Хрещатиком. Але нині – спортивне свято. У квітні 1941 року відбувається товариський матч збірних УРСР і РРСР із боксу. Реалізовує проєкт тренер українського Динамо Леонід Саплівенко, саме той, який зібрав під своє крило і виховав визначних українських боксерів початку 1940-х («банду»). Москва кілька разів міняє склад делегації, всі розраховують, що приїде непереможний Микола Бєляєв і тут його нарешті покладуть. Але ні, Бєляєва не буде, буде Карцев, «третя рукавиця» Союзу. В 1936-му Моква розгромила Київ із рахунком 1:7, тож динамовці прагнуть реваншу. Останнім на ринг вийде киянин-важковаговик, 22-річний Ілля Гольдінов – срібний призер СРСР у важкій вазі, «супернова» динамівців.

У переповненому залі Гіппо-паласу є і молода дружина Іллі, теж атлетка – Фелікса, з маленькою донечкою на руках. Поруч із ними сидить директор київського клубу НКВД Ребрик, колись відомий цирковий антрепренер, саме він менеджерував Піддубного. Поки іде бій, Ребрик розказує Феліксі, що недостатньо бути добрим спортсменом, аби стати зіркою. Можна бути майстром своєї справи, – каже Ребрик, – але не стати героєм, лишившись персонажем. Зірка потребує легенди, – наполягає він. Великі легенди формуються за правильних умов, вони потребують ситуації, яку всі годні зрозуміти і ніхто не годен відтворити… Гольдінов веде бій проти Карцева. Видовищно красиво драматично. Такі бої роблять ім’я і кар’єру, якщо хлопчик виграє, звісно – підсумовує Ребрик. Ілля перемагає в третьому раунді. Хлопчик може стати зіркою, якщо спроможеться на легенду, як зуміє перемогти.

Любить Київ легенди. І людей, готових легендами стати, любить.

Фелікса ще двічі зустрінеться з Ребриком. В евакуації, де він допоможе їй влаштуватися на роботу, щоб дитина, яка сильно захворіла, не померла з голоду. І вдруге – в коридорах НКВС, де Фелікса, буде вибивати бодай якоїсь інформації про зниклого чоловіка, а Ребрик уже отримав звіт про гибель його родини. А Ілля, звісно, матиме легенду, хоча і неясно, чи переміг він у цьому бою.

Історія молодого київського боксера, єврея, який після окупації повернувся в місто як розвідник, його впізнали і видали та розстріляли в Бабиному Яру. Ця історія – одна з київських легенд, котра виявилася правдивою і котру по уламках зібрав Нікітін (ой довго збирав, пам’ятаєте, у нього було давнішнє оповідання про Іллю Гольдінова, яке-от, очевидно, стало панорамним романом). Ім’я Іллі є в списках розстріляних в Бабиному яру, але загинув він не тоді і не там: легенда, стаючи знову біографією, втрачає свої чари, і залишається гола біда.

Ще один київський міф зазвучить і набуде біографічного життя в «Бат-Амі». Кажуть, під час війни один сімдесятирічний рабин врятувався з Києва, потрапив до партизанів, де організував синагогу і хедер, а сам із шашкою наголо верхи на коні рубав фріців. Ребе Нахум дійсно був три роки в загоні Ковпака, перед тим врятувався з Києва і переховувався в Полтаві. Та і старший він за сімдесят, сильно старший. І коли ребе переказували, які байки про нього травить люд, то він тільки посміювався: якщо треба людям таких утішних казок, хай беруть їх собі.

Що тут скажеш? Любить Київ легенди. І людей, готових легендами стати, любить. Навіть забувши їхні імена. Тим більше забувши їхні імена. А Іллю в романі будуть звати часом й Ільком (українська родина його дружини), й Еліяхо (старші друзі матері)

У романі Нікітіна ці дві київські легенди – Ілля і Нахум – переткнуються. Саме Ілля доставить ребе до партизанів. Завербований НКВС Ілля прямує до Києва (відомий спортсмен, кожен собака знає, ще й єврей – ідеальний кандидат для розвідувальної місії), дорогою в Полтаві дізнається, що знайомі переховують старого єврея, забирає його із собою. Ребе крихітний і слабкий. Ілля несе його в наплічнику – спина до спини. І ребе в цей час розказує юнаку-єврею, який втратив будь-яке відчуття приналежності до єврейської спільноти, є натомість добре змайстрованою радянською людиною, цьому хлопцю ребе розказує, як важить саме євреям знати своє минуле, звіряти поточний момент із тисячоліттями митарств. Через два роки і через мільйони смертей ребе переміниться: що менше знаємо про теперішнє, то більше маємо надій на майбутнє, припустить. А поки що в цій неймовірно сильній сцені – спина до спини, хребет до хребта – ребе (уцілілий), який буквально дивиться назад на дорогу, що її уже пройшов юнак (який не вижив), стає самим емблематичний янголом історії (чи Нікітін свідомо відтворює акварель Паула Клеє та знану її трактовку Вальтером Беньяміном, не знаю). Ребе-історик дивиться в минуле і спиною вперед обережно простує в майбутнє, залишаючи за собою жах і руїни, і не бачить такого ж попереду.

Історія не про батьків, а про дітей, що так і не зустрілися з батьком, попри роки чекання і розшуків

У романі, написаному від третьої особи, в двох фрагментах чомусь обізвуться від МИ. Я певна, що треба для себе вирішити, хто такі ці МИ, та чи от цей-от читач відчує зараз причетність до цього МИ. І тоді стане зрозумілим, який саме роман і про що саме роман читаємо. Перший раз: «Ми живемо звичками і планами, тягнемо нитки надії з минулого в майбутнє, зав’язуємо на них вузлики завдань і намагаємося сплести велику мету». Другий раз: «Що менше ми знаємо про теперішнє, то краще ми думаємо про майбутнє». Той самий ангел історії спиною вперед, правда? Тільки до всього ще й очі заплющив і ногу підвернув… На першій же сторінці в першому ж розділі, датованому листопадом 1941 року, є короткий опис боїв, перелік втрат і інформація про дислокацію військ у районі Імені Кагановича. Імені Кагановича – це тодішня Попасна. Спробуйте не здригнутися, не відвернутися і продовжувати спостерігати за тим, як із табору військовополонених до військових частин під Попасній прибув поранений-покалічений Ілля.

Олексій Нікітін свідомий того, що пише річ епічну – за задумом і за реалізацією. В його романі є дві сюжетні лінії. Є Ілля, який залишився в Києві. Є Фелікса, яка евакуюється на Урал із родиною Іллі. Паралельні історії (і в цьому трагедія). Поки одна сюжетна лінія не обривається і не залишається тільки Фелікса на пустках-обширах епічної Історії. Вона тут для того, щоб утілити віддане чекання Пенелопи, либонь. Тільки це не Одіссея, «Бат-Амі» – Телемахіда. Історія не про батьків, а про дітей, що так і не зустрілися з батьком, попри роки чекання і розшуків. Бат-Амі – це «дитина мого народу» буквально, так зветься дочка Іллі і Фелікси, яка, дорослішаючи, стає все більше схожою на батька. В останній сцені роману Фелікса (яка вже знає правду про смерть Іллі і навіть домоглася справедливості, але не розради) дивиться, як до неї, розкинувши руки для обіймів, біжить донька. Епічні історії тим сильніші, що простіший і недосяжний у своїй простоті мають фінал. Заридати на берегах Ітакі. Обійняти малу Тамі. А Бассаму (так промовляється Бат-Амі) все частіше звуть Оксанкою, і їй уже сім, цієї осені піде до школи, мабуть.