З «Пікніком біля Навислої скелі» пов’язана сила-силенна запитань, на які немає відповідей. Одне з них: як сталося, що цей культовий роман тільки зараз з’явився українською?!

Австралійка Джоан Ліндсі писала «Пікнік біля Нависної скелі» так, начебто ті таємничі події в буші відбувалися насправді. Почасти роман імітує документальну прозу, посилається нібито на поліцейські звіти, на буцімто газетні статті, оповідач знає все, що було до цього пікніку, все, що буде після, не знає тільки, що саме трапилося, який саме злочин і хто його скоїв.

До того ж авторка давала плутані інтерв’ю, багато плутаних інтерв’ю, де казала, що це все могло так і бути, що це все схоже на історію з її дівочого пансіону, з її власного життя; а потім просто заборонила ставити запитання, чи реальна історія «Пікніка», й лише таємниче посміхалася до кожного перевидання роману. До всього в романі є передмова, де сказано: було чи не було – нікого не обходить, усі учасники подій мертві. Це мало зробити затемнену історію Ліндсі просто-таки моторошною. «Пікнік» – така собі «Відьма з Блер», тільки написана в галюциногенних 1960-х.

А ще ж важливий момент! Нависла Скеля дійсно існує, туди охоче виїздять на пікніки, місцевість Ліндсі описала точно, а ще послалася на відому в Австралії картину «Нависла скеля» Вільяма Форда. Її читачі детально уявляли місце події, а хто не міг – ті рушали в літературне паломництво. Тепер біля Навислої скелі влаштували мінімузей дівчатками, яких авторка «Пікніку» вигадливо повбивала (і чи повбивала?) та понатикали на горі їхніх скульптур, поблизу яких тусуються фанати роману та кіно.

Бо в 1970-х роман Ліндсі екранізували, Пітер Уір створив сомнамбулічне кіно, яке й понині вважають шедевром. І спекуляції щодо того, що саме сталося біля Навислої скелі, сягнули небес. Роман Ліндсі нині не просто цитують такі визнані майстри готичного жанру, як Стівен Кінг і Лорел Гамільтон, уже існують окремі книжки, в яких висувають версії, хто ж так по-крупному напакостив героїням Лінсі на тому клятому пікніку. Таких версій уже понад сотня, до речі (після читання роману раджу вийти на відповідні конспірологічні сайти й поцікавитися).


А ще ж важливий момент! Нависла Скеля дійсно існує, туди охоче виїздять на пікніки, місцевість Ліндсі описала точно, а ще послалася на відому в Австралії картину «Нависла скеля» Вільяма Форда


Навряд Ліндсі на таке очікувала. Вона писала роман три тижні. І до того ж не була аж такою вправною літераторкою. Але розкажу одну байку. На зйомках фільму в один із днів Ліндсі прибула на майданчик і побачила в гримі акторку, що виконувала головну роль – Міранди (бідна багата мертва дівчина). Авторка кинулася те дівча обнімати, пестити й ридати: «Це ти, Мірандо? Де ти була так довго? Як же довго я чекала!». Як і в романі самої Ліндсі, тут уже годі розібратися – маємо справу з екзальтацією, з ексцентрикою або з людьми, які вміють бачити й чути більше за нас, – з містиками та візіонерами.

А хочеться ж розібратися, скажіть!

От, наприклад, чому вона по міліметру виписує простір Навислої скелі, але весь час плутається в датах? Що за викривлення часу в тому романі відбувається й кому воно там треба. Дівчата з «Пікніку» нам скажуть, що 14 лютого випало на суботу, тому святкування й пікнік мали відбутися (це була середа взагалі). Розв’язка (ну, те, що тут на неї трішки схоже) припадає на Пасхальну неділю, 29 травня, через чотирнадцять тижнів від 14 лютого (в реалі то було 15 квітня).

Але чотирнадцять – це вік останньої жертви й одночасно стільки дівчат у романі уціліли. Нас так активно підштовхують до версії часової аномалії, в яку потрапили дівчата чи яку вони запустили енергією некерованої підліткової жіночої сексуальності, що вірити якраз у цю версію хочеться найменше… Пошукаємо інших – є, з чого обирати.

Коли дівчатка їдуть до скелі, Міранда розповідає подругам про цю місцевість. Мовляв, Навислій скелі понад мільйон років, мовляв, це тільки дурній Едіт мільйон – багато, а насправді скеля – дуже юна за мірками геології й тільки почала своє життя. Але лише для білих дівчат Нависла скеля тільки почала своє життя, в реальності вона має довгу історію.

Саме в цій місцевості в середині 1850-х віспа і сифіліс, завезені білими, знищили корінне населення, решки яких запроторили в резервації, а землі викупила корона. Але для білих панянок Австралія – місцевість незаселена доти, юні каміння. Сама земля – таємничий континент – береться мститися за себе. Оця версія мені подобається! Адже завершується вона тим, що три білі дівчинки з роману білої авторки – найвідоміші нині літературні герої Австралії. Таке собі поста, думається.

У всього цього є один прикметний плюс: проспойлерити містичний трилер Джоан Ліндсі неможливо, адже в ньому головна загадка так і залишається нерозкритою.

На День святого Валентина, 1900 року, учениці жіночого коледжу, яким керує вдова місис Епл’ярд, подалися на пікнік до Навислої скелі. Три години туди, три години назад, прогулянка, за мотивами якої дівчата напишуть есе, святковий торт – і повернутися до пансіону близько восьмої. Дев’ятнадцять дівчат, візник і дві вчительки. По обіді четверо з учениць вирішили піднятися на гору.


Що буде, якщо тривалу фантазію, замішану на соромі й бажанні, не завершити? – Буде смерть. Дівчина помре. І помиратиме знову і знову під час кожного читання «Пікніку»


Маріон, Міранда Квед, Ірма – їм сімнадцять, вони заможні, красиві, загальні улюбленці; судячи з того, що Маріон завжди пишеться з прізвищем, вона незаконне дитя, але з добрими перспективами, бо дуже розумна. Ідіт чотирнадцять – товстуля, дурепа, вона «рибка-прилипала», нікому зі старших дівчат не цікава. Прогулянку дівчат бачать два юнаки з місцевих, що так само виїхали на пікнік. Вони останні свідки.

За деякий час Ідіт повертається в повній істериці, вона не пам’ятає, що сталося, дівчата просто продовжили підйом, не озиваючись на її крики, й раптом щезнули. Зате вона згадала, що побачила вчительку математики Ґрету, яка йшла за дівчатами назирці, але чомусь у самих панталонах, без спідниці. За тиждень юнаки-свідки повертаються на гору та знаходять Ірму. Вона зневоднена, побита, роздягнута, але вижила. І вона нічогісінько не пам’ятає.

Історією зацікавилися газети, батьки дівчат і містяни налякані – наростає моральна паніка. Зникнення дівчат стає каменем, що його кинули у спокійну воду, а брижі тепер стривожать десятки людей (які і є героями роману Ліндсі). Ланцюгова реакція, яка закінчується нещасним випадком із летальним фіналом, убивством і самогубством (чи двома самогубствами, хтозна). Вона в «Пікніку» – найцікавіше.

Один із тутешніх слуг-пліткарів обговорює злочин (припустімо, що це таки злочин), що стався тиждень тому, і прикликає до розмови самого Джека Різника, мовляв, тут теж орудує «серійник». Відома штука: злочини Джека Різника завершили ХІХ століття і відкрили браму винахідливому у способах і безкарному переважно убивці, XX століттю. Дівчата з австралійської глибинки (як і лондонські повії) були по суті першими жертвами ХХ століття. Відлік пішов. Перші жертви історичних махин, як годиться, завжди мають імена, часом тільки імена і мають. Міранда, наприклад.

Знаємо все про її волосся й усмішку, на яку квітку скидається й що вона – викапаний янгол пензля Боттічеллі. І нічого не знаємо про її думки, переживання абощо. Не маємо знати. Міранда – об’єкт споглядання, захоплення, бажання. Її сусідка по кімнаті, Сара, закохана в Міранду. Якось директорка пансіону знайде листа, яким буде Сару шантажувати. Либонь, це лист-освідчення, між дівчатами були любовні стосунки. Але і цього нам знати не треба. Наш максимум – дивитися на Міранду очима іншої закоханої жінки чи закоханого чоловіка (на неї встигне запасти один із тих парубків-свідків біля скелі). Вуаєризм – метод «Пікніку». Ми захоплюємося й милуємося. Ми не вважаємо цих дівчат за людей, вони – проєкції наших найпотаємніших фантазій про чисту сексуальність незайманки, здатної зцілювати та рятувати... Та ладно, та скеля виникла з вулканічної магми, тієї скелею саме планета «кінчала».

Що буде, якщо тривалу фантазію, замішану на соромі й бажанні, не завершити? – Буде смерть. Дівчина помре. І помиратиме знову і знову під час кожного читання «Пікніку». Фантазії про секс-порятунок не дорослішають у забитих проблемами дорослих жінок.

«Пікнік біля Навислої скелі» має альтернативний фінал, останній розділ, який не друкують зазвичай (в українській версії його теж нема, і то добре). За рекомендацією редактора Джоан Ліндсі фінал переробила, але ми за бажанням можемо дізнатися, куди ж поділися дівчата. У скелі відкрився прохід, час зупинився і дівчата пішли в інші фізичні виміри. «А Гагаріна похітілі інопланєтянє», ага, саме так. Деякі загадки мають такими й залишатися, бо саме з них прокльовуються культові романи.