Стівен Чбоскі чи не у всіх інтерв’ю наголошує, що його надихають невдачі. Цікаво, звідки-от він про невдачі дізнався?

Перша його книжка наприкінці 1990-х стала мегахітом, популярною була й екранізація, котру здійснив сам Чбоскі. А ніщо не вказувало на успіх роману-в-листах «Переваги сором’язливих», що нахабно закинув 15-річного героя в досвіди насилля та втрати й чомусь назвав це дорослішанням (роман є українською). Через двадцять (!) років Чбоскі оголошує про вихід другої своєї книжки; його чисельні терплячі фани тамують подих. І результат: «Уявний друг» тут-таки потрапляє в десятку бестселерів за версією «Нью-Йорк Таймс» і тримається там доста довго. Фани ж Чбоскі негайно розділилися на два табори: ті, хто люблять «Уявного друга», і ті, хто роман ненавидять, – причому і люблять, і ненавидять книжку вони за те саме: вона схожа на романи про Деррі Стівена Кінга.

Ну що, либонь, так і виглядають програші за версією Стівена Чбоскі. Бадьоро виглядають, треба зауважити. Але чомусь його герої – таки відчайдушні лузери, що спрагло кохаються в кожній своїй невдачі.


Найлегший шлях змусити робити зло: навчити всіх, кожного з нас, думати, що в цьому страшному кіно ми ангажовані на ролі хороших хлопців


Грубезна цеглина Чбоскі «Уявний друг» – жахастик, та ще й із тих, де лякають і монстри під ліжком, і кон’юнктивіт напередодні важливої зустрічі. Дивина, як для жахастика, але вираженого злочинця тут не буде, зате хоч греблю гати хороших і дуже хороших людей, які часом помиляються з вибором правильної сторони. Аж поки один ображений герой, що найбільше відповідає уявленню про антагоніста в романі жахів, не пояснить: ті хороші-прекрасні, кожен із них, усі дали слабину, вони повірили, коли їх переконували, що вони хороші-прекрасні, а отже, неспроможні робити зла. І це найлегший шлях змусити робити зло: навчити всіх, кожного з нас, думати, що в цьому страшному кіно ми ангажовані на ролі хороших хлопців. Ідеальний жахастик для зумерів, яким змалечку давали призи за двадцяте місце в естафеті на двадцять учасників; дорога в пекло вимощена тими заохочувальними медальками. І про пекло я тут говорю буквально.

Восьмирічний Девід Олсен утікає вночі з дому, підклавши про мамині та братові очі подушку під ковдру. Перетинає сусідський моріжок, прямує вулицею, де знає все ледь не на дотик, йому і світло повного місяця було б не потрібне, щоби знайти дорогу. Мілл-Ґроув – маленьке містечко. Девіду страшно, він не озивається на голос химери, що він той голос впізнає, адже не вперше чує, не озивається й на інші голоси, вони можуть означати паску. Він прямує до Лісу Місії, там на нього чекають.

Минуло п’ятдесят років.

Крістоферу Різу сім із половиною. Він щойно переїхав до містечка разом із мамою. Це третій їхній переїзд за два роки. Тато наклав на себе руки кілька років тому. Крістофер має дислексію, а мама – жахливий смак на чоловіків, схильних до насилля. Одного вечора, коли мати забарилася забрати Кріса зі школи, а йому набридло читати книжку, що раніше належала комусь, на ім’я Д. Олсен, хлопець гукнув хмару, схожу на красиве обличчя. Хмара відповіла. Крістофер незчувся, як потрапив до Лісу Місії, де його переслідуватиме якась дитина. Малий зникне на шість днів, аж якось уночі знайдеться й розкаже, що його врятував хороший чоловік.

Це самий початок роману (чесно-чесно, десь сорокова сторінка з майже тисячі). І тут тільки стартує страшна історія «Уявного друга».

Крістофер змінився, сильно змінився; і справа не тільки в різкому стрибку інтелекту, постійних мігренях і лихоманках і в непоборному бажанні збудувати хатинку-на-дереві вглибині Лісу Місії. Разом із Крістофером міняються всі навколо: містечко охоплює гнів і біль, біль і гнів – як причина і наслідок, люди бояться й люди б’ють на випередження. Що-що, а в мирних містечках, де нічого поганого ніколи не відбувається, люди вміють боятися. Їхні вміння винагородять. На всіх чекає найгірше Різдво в історії людства (друге місце після винищення Вифлеємських немовлят). Насилля-бо циклічне: дитина, на яку підняв руку батько, колись ударить свого сина. І першим батьком, який завдав шкоди своєму дитяті, був Бог. Настав час сину вдарити. Так, наче боги колись були розгубленими хлопчиками. Так, наче вони ними й залишилися.

Щоби злегка пояснити богоборчу іронію роману, варто прикликати дух Санта-Клауса. Крістофер рано перестав вірити в Санту. Він раз підглянув, що це тато ласує печивом і молоком, залишеним для Санти, і це тато кладе подарунки під ялинку. Після того, як Крістофер знайшов у ванні мертвого тата з порізаними венами, подарунки від Санти були там, де й годиться, під ялинкою. «Крістофер більше не мав батька. Але в нього досі був Санта-Клаус». Злегка нерівноцінний обмін, правда ж? Тепер хтось уявний(?) передає Крістоферу послання про кінець світу через старі листівки із Санта-Клаусом. Хо-хо-хо!

В «Уявного друга» є такий собі офіційний саундтрек. Ця пісня прозвучить раз уже на перших сторінках і надалі буде з’являтися знову і знову. Її чують і наспівують по черзі всі важливі для сюжету персонажі. Ідеться про давню баладу «Синій місяць» Річарда Роджерса, яка стає хітом у кожному новому виконанні, а таких уже десятки. Найімовірніше, кожен, хто наспівує в романі цю пісню, вторує якомусь своєму «Синьому місяцю» – Елвіса, Рода Стюарда, Біллі Голідей. Так і має бути. Ця пісня – дуже інтимний заклик, молитва за того і для того, хто потребує турботи, і кому готові зараз допомогти, але замість нього приходить місячна підміна. Кожен у романі молиться про свою печаль і плекає свої зраджені очікування. У початковій версії «Синього місяця» були слова про те, що погане є в кожній хорошій людині. Хтось наспівує саме цю версію балади в романі Чбоскі? Так, старший брат Девіда, який мав доглядати малого саме в той фатальний вечір, але знехтував обов’язком. З цією людиною Крістофер теж зустрінеться, старий помирає самітником, адже категорично не хотів мати дітей, про яких би не зміг піклуватися. Ой, той старий щось бачить таки правильно (ой, той старий більшу частину свого романного часу є сліпим).


Насилля-бо циклічне: дитина, на яку підняв руку батько, колись ударить свого сина.


Кожна зустріч у цьому світі невипадкова й доленосна. Знову і знову організовуються якісь союзи, кожен раз треба перевіряти, кому ж тут можна довіряти (тоді як відкритим чомусь залишається питання, чи може тут бодай хтось довіряти самому собі). Ми бачимо події в містечку не тільки з позиції Крістофера, право бачити-свідчити тут отримують й інші містяни. Це не тільки задає жвавий темп оповіді в монструозному за обсягом романі, а й передає той клаустрофобний настрій маленьких містечок, де не сховатися від чужого погляду. І найкраще навчитися таки дружити – як не дружити задля чогось, то дружити проти когось.

У романі є два такі тимчасові стратегічні союзи. Малята об’єдналися: до Крістофера пристали «особливий Ед» і близнята Майк і Метт – «Емендемси». Це союз аутсайдерів, хлопці з класу для «відсталих» навчені бути ідеальними жертвами. Дорослі й собі згрупувалися: постарілий шериф із ПТР, удова – жертва родинного насилля, ветеран трьох війн з ОКР. Це союз уцілілих, навчених із першого погляду розрізняти тих, хто може скривдити. Ану питання! Який із цих воєнних союзів вам більше скидається на переможців?.. Ви певні у своєму виборі правильної сторони?

Коли в романі все активно котиться під три чорти, там почне говорити хтось, кого раніше ми не чули, а він сам і не представився. Письмо стрибатиме з «ти» на «ви», будуть плутатися великі й маленькі літери, зникнуть коми та крапки, щоби з’явитися там, де не треба, кожна репліка звучатиме чи то як наказ, чи то як заклик. Неначе сам автор повністю втратив контроль над романом, наче його роман захопила якась ворожа свідомість, що влаштувала тут собі шабаш на наших втомлених вухах. Ці криві фрагменти – найкраще в «Уявному другу». Бо це заговорив нарешті хтось, хто точно знає, що таке програш і що невдачі не надихають, а руйнують. Те, що нас не вбило… повернеться через п’ятдесят років і доб’є. Приємного читання.