Майже 800 тисяч українців втратили свій дім через війну, повідомила віцепрем’єр-міністерка Ірина Верещук. Ще у травні кожен десятий українець зазначав, що потребує матеріалів для відновлення зруйнованих будинків, ця кількість зростає з кожним днем повномасштабної війни. У чийсь дім буквально потрапила російська ракета, а хтось втратив відчуття дому разом із відчуттям безпеки й усвідомленням масштабів наслідків, які спричинила російська окупація.

Разом із психологинею, психотерапевткою та психіаторкою Аліною Шумак пояснюємо, як формується відчуття дому; чому так важко відпустити матеріальне, як примиритися з його втратою та чому людям, які вже покидали батьківський дім, може бути легше.

Ілюстрації: Анна Шакун


Як формується образ і відчуття дому


Майже для кожної людини дім означає безпечне, комфортне та затишне місце. Але ми рідко усвідомлюємо, як виникло це відчуття дому. Наприклад, усвідомлення саме батьківського дому побудоване не нами, а людьми, які нас виховували та створювали атмосферу: тато любив щось лагодити чи приносити в дім, а мама – готувати. Батьки могли говорити з нами про цінність нашого дому або демонструвати, чому ця цінність важлива. З домом пов’язані важливі моменти життя, спогади та події.

Якщо ми втрачаємо дім (ідеться як про фактичну втрату, так і про втрату відчуття), то руйнується й образ нашого дому. Людина не може визначити, що для неї тепер значить дім. На запитання про нього вона може реагувати нерозумінням чи розгубленістю. Може формуватися відчуття дереалізації, фонове або більше гостре. Це відбувається тому, що стара «картинка» дому більше не працює, а нова ще не сформована.


Нове відчуття дому будується так само довго,

як і сам дім


Люди, які поїхали з батьківського дому, на новому місці стикаються з тим, що відчуття цього дому потрібно відродити. Це неможливо зробити швидко, протягом кількох місяців, бо дім формує не лише затишок, але й соціальне оточення, можливість себе реалізувати. Нове відчуття дому будується так само довго, як і сам дім – це кропіткий процес, не все виходить одразу. Швидкість побудови цього відчуття залежить від нашого часу та бажання продовжувати життя, робити його більш комфортним.

У пошуках відчуття дому деякі продовжують змінювати місце перебування: переїжджають у нову квартиру, місто, країну.

Хтось намагається вибудовувати затишок: купити новий плед, повісити штори, зробити кухню. Хтось має якірні предмети, як-от улюблену чашку або можливість щодня виходити на пробіжку. Це дає людині відчуття суб’єктивного комфорту та закріпленості. Урешті настає момент, коли в новому домі стає добре.

Ті, хто мав досвід переживання себе як людини без дому, можуть краще справлятися з почуттям його втрати під час війни, бо їм уже знайомий цей шлях. Вони розуміють, що робити, щоби відчути себе в іншому місці приблизно так, як удома. А ті, хто не мав такого досвіду, або ж не закінчив вибудовувати відчуття нового дому та ще не усвідомив, що ця дорога має закінчення, можуть сильніше переживати стрес, пов’язаний із втратою дому.


Дім – не просто образ, а елемент нашої безпеки, який викликає купу запитань


Дім можна втратити фізично, через війну (зруйнований унаслідок бойових дій або перебуває під окупацією), або через внутрішній аспект – суб’єктивний страх, відчуття небезпеки: у такому випадку людина знає, що може повернутися у свій дім, але не переживає його відчуття так, як раніше, бо не може там жити старим життям.

У разі фактичної втрати дому ми не просто втрачаємо його образ, а важливий елемент нашої безпеки.

А у випадку, коли людина фізично має дім, але не відчуває себе там безпечно, вона (усвідомлено чи ні) починає ставити запитання: що для мене означає безпека? Що важливо, щоб почувати себе вдома? Що робити, щоб мені було комфортніше? Як я зробив або зробила попередній вибір, чи справді я обирав або обирала жити там? Чи обирали ми людей, поряд із якими жили? Чи функціонує ця система зараз?

На тлі війни ті запитання, які хвилювали нас у мирний час, загострилися, їх стало більше. Нам доводиться робити фундаментальні вибори в такій кількості й так часто, як ми не робили ніколи. Саме з цим і пов’язаний той обсяг розгубленості, дискомфорту та тривожності, з яким ми стикаємося.


Відчуття втрати дому схоже на відчуття втрати близької людини


Відчуття втрати дому схоже на відчуття втрати близької людини, розставання чи розлучення: ми втрачаємо когось або щось, дуже важливе для нас. Незалежно від того, втрата фактична чи це відчуття втрати, людина може переживати горювання за відомою схемою:

  • заперечення («Такого не може бути, ми туди повернемося»)
  • гнів (бажання власними руками різати русню)
  • торг («А що як будуть перемовини, і ми зможемо повернутися додому»)
  • депресія (відчай, безсилля, проживання факту неможливості повернути минуле, аж до клінічних проявів)
  • прийняття (примирення зі змінами життя)

Цю схему запропонувала клінічна психологиня Елізабет Куперус: так вона описувала переживання факту власної смертності чи смертності близьких. Також у цій схемі може бути присутній шок: порушення емоційної регуляції, поведінкове порушення чи їхня комбінація.

Наприклад, горить дім: десь глибоко в душі людина розуміє, що йти туди небезпечно, але в цей момент не може мислити раціонально, бо їй хочеться туди забігти та врятувати свої речі. У стадії шоку людиною керують страх, злість, відчай або переживання можуть бути відсутні взагалі.

Як правило, шок триває недовго: кілька годин, максимум – доба-дві. Якщо шок триває довше, людині, імовірно, потрібна медикаментозна корекція.

Звісно, ці стадії можуть виникати в рандомному порядку, проходити по кілька разів, аж до моменту примирення. Усе залежить від того, яка історія в особистості, як вона реагує й емоціює, чи адаптована в соціумі, чи має коло підтримки, а також супутні соматичні чи ментальні розлади.

Загалом горювання в межах клінічної форми триває до року. Якщо відчуття втрати затягується – це пролонгована реакція, що має підпадати під увагу лікарів.


Чому насправді ми не можемо відпустити матеріальне


Люди розуміють себе завдяки контексту, у якому перебувають, вони знають себе такими, якими їх формує тло. Немає іншої ідентифікації себе, тому це тло так важко полишити, це лякає.

Ми стараємося, щоб заробити на майно, вкладаємо свій час, зусилля та переживання. Тому, наприклад, гардероб – це для нас не звичайні лахи, він може асоціюватися з важливим етапом у житті, несе його відбиток.

Кожен може розповісти історію, пов’язану з річчю, яка є вдома. Це не лише сентиментальна прив’язка, це наче фізичне відбивання життя, його матеріальне підтвердження, а не просто те, що зберігається в пам’яті. Тому дім і все, що нажито в ньому за роки – це наче свідчення «я був тут», «був на цій планеті», хоч і не завжди усвідомлене.


Як прийняти те, що твій дім змінився


Ситуація: людина боїться побачити, що сталося з її домом, тому відтягує момент повернення, навіть якщо там відносно безпечно.

Тут є два підходи. Деякі травмотерапевти вважають: що раніше зайнятися експозицією, тобто показати людині зміну обставин, то швидше пройде її адаптація до нових умов.

На думку інших спеціалістів, швидка експозиція може стати дезадаптивною, тому краще робити невеликі кроки й оцінювати їх. Якщо динаміка позитивна, то слід прискорити рух, а якщо проявляються соматичні чи психологічні симптоми, то краще знизити темп. У будь-якому випадку треба враховувати індивідуальну переносність.

Ситуація: людина каже, що під обстрілами відчувала себе краще, ніж після повернення до зруйнованого міста.

Коли людина сидить під обстрілами, вона, хоч і пасивно, бере участь у тому, що відбувається. Умовно – вона може прибрати з вікна улюблену вазу, щоби вона не розбилася. Тобто людина перебуває в ситуації, де переживання відповідають контексту. Вона відчуває себе учасником, а не спостерігачем.

Так, під обстрілами людина фактично безсильна, але куди більше безсилля вона відчуває, коли вже бачить факт змін і розуміє, що нічого вже не може з цим удіяти. Побачене не вкладається в картину світу: незрозуміло, чому так узагалі може ставатися, чому ніхто нічого не робить. Це не той світ, де хочеться жити. Через неможливість змиритися з цим обсягом безсилля людина може навіть брати на себе відповідальність і, як наслідок, відчувати провину за те, що не може нічого змінити.


Як полегшити відчуття втрати дому


1. Не уникати старих спогадів, а намагатися на їхній основі побудувати нові

Зі старими спогадами не вийде порвати: можна намагатися забути щось справді для вас важливе, але воно нікуди не подінеться. Але насправді, орієнтуючись на старі цінності, можна вибудувати нові.

Наприклад, ви згадуєте, як збиралися з друзями та вечеряли разом. Не варто замінювати цей спогад, але можна спробувати створити новий у тому місці, де зараз перебуваєте. Він не буде кращим, але також матиме цінність. Сентиментальні спогади можуть стати підказкою для нового життя. Так, щось виявиться неробочим, але щось продовжить бути для вас важливим.

2. Якщо не виходить створити відчуття дому (наприклад, за кордоном), намагайтеся принаймні мінімізувати дискомфорт

Наприклад, людині виділили ліжко в таборі для біженців. Але межі її дому більші за межі цього ліжка. Вона навряд чи прийме факт «тепер я живу так», буде сподіватися на щось більш затишне, таке, що можна назвати своїм. Тому, наскільки можливо, варто мінімізувати дискомфорт, знайти місце, де можна на деякий час закріпитися.

3. Шукайте однодумців

Контекст змінюється, а отже, змінюються культурні та соціальні особливості, наприклад, близькість комунікації між незнайомими людьми. Що більш специфічна культура, то складніше, але складнощі можуть виникати й у межах України.

Люди, які живуть в іншому контексті, можуть не розуміти ваш бекграунд, навіть якщо це дуже емпатичні та співчутливі люди. Вони не знають, що таке відсутність образу «завтра» чи можливості мріяти про щось і бажати чогось, бо вони не переживали безпосередньої небезпеки.

Якщо через це виникає роздратування, така реакція може свідчити про те, що ви не «дореагували», частково не усвідомили страшні події, які відбулися з вами, або не розділили це відчуття з кимось.

Ті, хто опинявся у схожих обставинах, імовірно, зрозуміють контекст, у якому ви опинилися. Тож спілкування з однодумцями – це не обговорення людей з іншого контексту, а швидше підтримка, можливість розділити переживання з тим, хто був у схожих умовах. Так, переживання таких подій – це відбиток на все життя. Але це насправді не трагічно: можна сприймати це як одне з кілець на стовбурі дерева – у когось воно темніше, у когось – світліше.

4. Наскільки можливо, намагайтеся визначити час

Коли нам відомий кінцевий час перебування, з’являється більше відчуття визначеності, а отже, більше відчуття безпеки.

5. Пігулкою-рятівницею може стати ідея відбудови, навіть якщо вона здається утопічною, і це лише ідея «зробимо краще», а не конкретні дії

Ця ідея насправді переконує: «Я вірю в інший світ» та «Я вірю в інших людей». Хоч ми й не можемо нічого вдіяти в теперішньому, ідея відбудови вселяє віру в те, що ми можемо мати вплив на майбутнє.

Матеріал створено в партнерстві з IREX у межах програми СИЛА (Єднання через спільні дії молоді), що працює над інтеграцією внутрішньо переміщеної молоді в Україні та забезпеченням найбільш комфортних умов для них