У світі є понад 360 мільйонів дорослих із симптомами РДУГ [розладу дефіциту уваги з гіперактивністю – ред.] Симптоматика розладу може бути дуже різною залежно від адаптації й інших чинників, хтось може контролювати РДУГ через надмірне планування, а хтось, навпаки, – не має ніякого планування в житті. Серед найпоширеніших симптомів: забудькуватість, розфокус уваги, труднощі з контролем емоцій.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Люди з РДУГ – це люди, які:

  • роблять кілька справ одночасно, але їм важко закінчити бодай одну з них;
  • не можуть примусити себе сфокусуватися на якійсь справі;
  • вдаються до румінацій і постійно «пережовують» одну й ту саму думку;
  • мають сенсорні перевантаження – можуть утомитися від гучних звуків і наповнених людьми приміщень;
  • мають постійний безлад навколо;
  • постійно щось перебирають у руках;
  • потребують одночасно кількох потоків стимуляції уваги (перемикаються з TikTok на YouTube, а звідти на Instagram);
  • можуть мати стани гіперфокуса, коли вони відмикаються від усіх подразників і припиняють помічати час, поки не відчують біль у тілі;
  • можуть раптово втомитися й почати засинати через сенсорні перевантаження;
  • драматизують дрібниці, щоб мати більше приводів для відволікання;
  • постійно об щось б’ються;
  • усе забувають і мусять записувати дрібниці чи проговорювати вголос, куди поклали ключі;
  • мають неконтрольовані приступи тривоги, агресії або апатії;
  • можуть збоку здаватися дуже організованими, але так вони компенсують тривогу.

Згідно з Міжнародною класифікацією хвороб, для дорослих із розфокусом уваги немає окремого діагнозу, тому в Україні досі дуже мало людей знають про свій стан. Його діагностують лише деякі психіатри в спеціалізованих установах, а черга до них доволі велика.

Найчастіше РДУГ діагностують у дітей, які не можуть усидіти на місці, сфокусуватися на чомусь, довести справу до кінця чи контролювати емоції. Але цей розлад є генетичним і вродженим – деякі діти переростають його в підлітковому віці, коли дозріває префронтальна кора, але 3–5% залишаються з проявами розладу й у дорослому віці.

Що відбувається на рівні біології

За розладу дефіциту уваги префронтальна кора правої півкулі мозку функціонує лише на 5–20%. Це та частина мозку, яка відповідає за концентрацію, увагу й емоційний контроль. Тому таким людям складно фокусуватися та ладнати зі своїми емоціями.

РДУГ – це стан, якому узагальнено притаманні три категорії симптомів:

- гіперактивність,

- імпульсивність,

- неуважність.

Люди з РДУГ можуть мати один або кілька з цих симптомів, що можуть змінюватися за частотою або характером залежно від обставин.

«Коли в тебе РДУГ, у тебе немає єдиного потоку думок. Ти йдеш вулицею, бачиш, що жінка вигулює собаку, а в того собаки курточка жовтого кольору. Ти згадуєш, який одяг у тебе є жовтого кольору, який узагалі буває одяг… І далі думка нашаровується на думку, вони стріляють, як із кулемета. І ти водночас навіть не помічаєш цього», – розповідає Ольга, 3D-художниця, якій кілька місяців тому діагностували РДУГ.

Упоратися з таким станом може допомогти когнітивно-поведінкова терапія або медикаментозне лікування. Ми поговорили з людиною, яка має РДУГ, і психіатркою, яка працює з цим діагнозом, чому важливо знати про цей розлад і як із ним жити, зокрема в умовах війни.

Марія Олексієнко

лікарка-психіатр

Що таке РДУГ

Патофізіологія РДУГ досі не вивчена повністю. Зазвичай РДУГ відносять до порушення розвитку нервової системи, але, звісно, це не такі порушення, як, наприклад, затримка розвитку.

Простою мовою РДУГ – це «поламка» гену, що призводить до інакшого функціонування нервової системи. У людей із РДУГ може бути розсіяність уваги, імпульсивність, порушення концентрації, гіперактивність. Серед симптомів може переважати складник дефіциту уваги, може переважати гіперактивність, а може рівною мірою бути проявлене й те, й інше. РДУГ може бути генетично обумовленим і передаватися від когось із батьків.

Вроджене чи набуте?

Я працюю з дорослими, з людьми віком від 18 років. Зазвичай прояви РДУГ вони мають із дитинства, бо це вроджений, а не набутий розлад. Деякі діти переростають його, а з деким РДУГ залишається в дорослому віці.

Для психіатра важливо зрозуміти, як минало дитинство, як проявлявся розлад і чи дійсно це він, бо велика кількість симптомів, властивих РДУГ, може бути також симптомами й інших розладів.

«Маячки» РДУГ

Я роблю все повільніше за інших. Часто пацієнти звертаються зі скаргами на те, що навчання чи виконання робочих завдань займає в них набагато більше часу, ніж в інших. Наприклад, на вирішення завдання людина може витратити шість годин, у той час, як інші роблять те саме за дві-три години. І вона не може навмисно сфокусуватися, бо коли намагаєшся зосередитися силою, увага розсіюється ще більше.

Я не можу просто сидіти. Також людям із РДУГ властиво перебирати щось руками: рвати папір, щось ламати, гратися власними пальцями. Якщо такі люди намагаються сфокусувати себе силою або не рухатися, це призводить до посилення сильної внутрішньої напруги. Через це таким людям буде максимально некомфортно спокійно сидіти. Вони крутяться на стільцях, встають і сідають по кілька разів, рухають ногами.

Я погано контролюю свої емоції. Ще один з елементів РДУГ – висока імпульсивність і перепади настрою. Людину може охопити раптова тривога або сум.

Розлад чи синдром?

Розлад дефіциту уваги й гіперактивності – це окремий діагноз, а синдром може бути складником іншого діагнозу.

Історія Ольги

Як я дізналася про РДУГ

Певні симптоми в мене були ще з дитинства, але я не розуміла, що зі мною відбувається. Я розсіяна, часом маю тунельне бачення. Роки чотири тому в розмові зі знайомим, який навчався на психотерапевта, розповіла про свої симптоми й він сказав, що це схоже на РДУГ. Але я тоді не діагностувалася, просто відвідувала психотерапевтів, бо мала запит. Терапевти мені також казали, що, можливо, треба звернутися за консультацією до психіатра. Я приймала антидепресанти та лікувала тривожний розлад протягом кількох років. Але тільки кілька місяців тому мені офіційно діагностували РДУГ.

Психіаторка пояснила мені, що РДУГ дуже часто парується з РАС [розладами аутичного спектра – ред.], але в дорослих діагностувати це дуже складно. Тому РДУГ у мене є точно, а от щодо розладів аутичного спектра – це під питанням.

Погана пам’ять

Ще в дитинства мені постійно казали, що в мене розсіяна увага, що я забудькувата. Бували епізоди, коли я щось роблю, а потім ніби якийсь провал у пам'яті, і я опиняюся на якомусь іншому місці. Наприклад, я йшла зі школи, але сам шлях не пам'ятаю взагалі.

Я могла щось вивчити на шкільний урок, але якщо цим не користуватися, я дуже швидко забуваю вивчене. Так само з переглядом фільмів чи мультиків. У дитинстві воно не так яскраво проявлялося, але зараз я можу дивитись щось, що я вже бачила рік тому, як уперше. З віком стало дуже важко через це взагалі щось дивитися чи читати. Щоб прочитати книгу, мені доводиться по кілька разів перечитувати одне й те саме, бо в мене постійно кудись розсіюється увага.

Сенсорні перевантаження

Я маю підвищену чутливість до текстур. Наприклад, торкнутися мікрофібрової серветки мені прямо фізично боляче. Або якась бирочка на одязі може довести до істерики. У мене бувають сенсорні перенавантаження. Але водночас буває й навпаки – десь у клубі, де гримить музика, я можу почуватися, ніби у вакуумі. Тобто ніби й гучно, але ти поринаєш усередину цього звуку, можеш навіть заснути. І в той самий час ти можеш сидіти в тиші, але якийсь маленький звук, який ніхто, крім тебе, не чує, може довести до сказу.

Фіксація на їжі

Моменти фіксації можуть бути пов'язані як із їжею, так і з якою-небудь діяльністю. Буває таке, що готуєш собі окремий сендвіч, і, крім цієї їжі, ти не можеш їсти взагалі нічого іншого – у тебе фіксація на цьому. Але в один момент може статися так, що ти дивишся на той самий сендвіч і не можеш його їсти. Це може бути через текстуру чи температуру продукту. Наприклад, їси йогурт, а на останній ложці натрапляєш на часточки фруктів, і більше їсти це ти не можеш. Тобі ця їжа стає якоюсь дивною. І виходить, що ти постійно шукаєш для себе comfort food [їжу, яка викликає приємні емоції – ред.], так само і в інших сферах ти шукаєш моменти, які дають тобі дофамін.

Зараз у мене найбільша складність у тому, що я заходжу в магазин і в принципі не можу нічого обрати. Тобто я бачу продукти, але в мене не з’являються думки, що я можу взяти та приготувати з цього набору продуктів щось. Я гублюся у виборі й нічого не можу купити. Тому зараз, якщо я хочу їсти, я йду в заклад на кшталт «Пузатої хати», де є великий вибір готових страв. Іду повз них і думаю: «О, точно, ось яка їжа є». Таке враження, що мозок забуває, що я можу щось приготувати. Стаються усвідомлення: «Вау, точно, я вмію готувати млинці».

У мене через це були проблеми з апетитом, бо я не розуміла, чи хочу я їсти й що саме, тому ми з психотерапевтом випрацювали такий лайфхак – я знаю, що раз на чотири-п’ять годин мені треба щось поїсти, і їм.

Навчання нового

У мене немає проблем із навчанням, навіть зараз я вивчаю новий софт на роботі. Мені було дуже важко почати, але якщо пізнання нового підкріплене дофаміном, тобто якщо я від знань кайфую і в мене виходить, я можу навіть розплакатися. Проходжу урок – і мені добре. Інша річ, коли це було щось у школі, наприклад, математика або ще щось, що мені було не цікаво. Я могла щось зазубрити під контрольну, але воно швидко вилітало з пам’яті. Табличку множення я вже не пам’ятаю.

У якихось моментах моя фіксація є і суперсилою, бо якщо я ввійду в потік, можу шість годин поспіль просто сидіти, суперпродуктивно щось робити. Але виконувати монотонні задачі, – наприклад, читати – мені важко. У дитинстві, якщо було цікаво, я могла прочитати за день книжку на 300 сторінок, а зараз уже не можу. Багато думок у голові, чіпляюсь за одну – і вже кудись понесло в роздумах – не пам’ятаю, про що читала.

На це перестрибування з теми на тему витрачається дуже багато ресурсу. І під час навчання це також те, що може ступорити, бо ти зачепився за якусь знайому тему, і думки вже розганяються, їх важко зупинити, а до нових знань ти так і не дійшов.

Як діагностувати

Я б радила спочатку почитати самому про РДУГ, багато цікавого можна знайти на іноземних сайтах, або варто поспілкуватися з людьми, яким уже діагностували РДУГ. У нас ще донедавна про це майже не говорили. Тільки зараз психіатри нового покоління почали працювати з цим.

Моя психотерапевтка казала, що спочатку треба стабілізувати психоемоційний стан, бо коли в тебе РДУГ, можуть з’являтися нав’язливі думки, румінації, надмірне мислення, тривожно-депресивні розлади. Мені призначили ліки, щоб стабілізували стан перед діагностикою. Бо результати тестування в депресивному стані будуть неправильними.

Я пройшла десь місяць медикаментозного лікування, щоб прибрати тривожний розлад. Після чого прийшла на онлайн-прийом до психіатрині, вона ставила запитання, ми зробили кілька тестів. І вона повідомила, що в мене є РДУГ і під питанням певні аутистичні нахили. Тобто психотерапевт може підозрювати, але діагностувати може лише лікар-психіатр.

Саме тестування – це одна сесія, але ми з психіаторкою ще зідзвонювалися, щоб обговорити мій стан. «Фішка» РДУГу в тому, що велика кількість симптомів є суміжною з іншими діагнозами. Тобто погана пам’ять і розсіяна увага можуть бути симптомами навіть гормональних захворювань. Тому тестування ніби збирає твої різні епізоди з життя й перевіряє, чи підпадає це саме під РДУГ.

Про медикаментозне лікування

Я приймала антидепресанти для стабілізації стану. За РДУГ часто призначають також стимулятори, їх радять використовувати, якщо дуже важко сконцентруватися. Але, на відміну від антидепресантів, які мають довгий механізм дії та починають проявлятися через кілька тижнів, стимулятори швидко діють на мозкові центри, і коли тобі треба зосередитися й зібратися, ти можеш прийняти їх разово. Мінус таких препаратів у тому, що вони підвищують тривожність.

Коли в тебе РДУГ, ти знаєш, що в тебе, наприклад, погана пам'ять або розфокус уваги, і ти багато собі надумуєш, що, може, я щось забув, або не так зробив, запізнився чи ще щось – ти перебуваєш у постійній тривозі. Ця постійна тривога є не суто психологічною, а й обумовленою хімічними процесами – організм має проблеми з отриманням дофаміну. Людям із РДУГ важче отримувати задоволення від побутових речей і доводиться постійно шукати собі додатковий дофамін. Через це в людей із РДУГ висока схильність до тривожно-депресивних розладів. Мені, наприклад, десь раз на рік треба звертатися до психіатра за курсом антидепресантів.

Я постійно думаю про свій стан і спостерігаю за собою – чи мені треба на терапію, чи є щось, на що я не можу повпливати терапією, тоді треба йти до психіатра по ліки.

Я пробувала вживати стимулятори кілька разів. Ефект цікавий, дійсно стає набагато легше концентруватися, але потім усе-таки воно додає тривожності. Тому я вирішила намагатися жити без них. Я можу себе звичками та ритуалами краще сфокусувати та ввести в стан, коли можу працювати.

Що допомагає

Рутини. Мені дуже важлива рутина. Маю розуміти, що сьогодні я прокидаюся і в мене ось такий-то розклад. Коли рутина налаштована, у тебе менша тривожність, бо ти ніби передбачаєш, який сьогодні буде день. Ти ніби вбезпечив те, на що самостійно можеш повпливати.

Записи. У кожного свої приколи, але мені дуже допомагає все записувати. Я пам'ятаю з дитинства, що моя мама всюди розвішувала собі стікери. У неї не було нічого діагностовано, але я підозрюю, що вона мала щось подібне. Тут треба пробувати формат, який зручний саме тобі: комусь списки справ, хтось робить таблиці у форматі гри, де ти цілий день прокачуєш свого персонажа, типу кожне виконане завдання – це плюс рівень. Комусь це допомагає. Мені важко на такому сконцентруватися, тому я собі намалювала планер і там заповнюю, що треба зробити. Пишу все, навіть що треба випити таблетки.

Спорт. Також дуже допомагало, коли я ходила в зал. Це теж варіант рутини, коли ти постійно працюєш головою, і тобі регулярно треба вмикати якийсь розумовий процес, важливо розвантажуватися фізично: ходити, гуляти, йти на тренування. Треба знаходити комфортну діяльність для себе.

Я називаю це «тепличними умовами». Тобто щоб не губити фокус уваги, мені потрібно постійно прислухатися до себе й розуміти, як себе «закомфортити». Наприклад, я не можу працювати, якщо сиджу без шкарпеток. Мені тактильно неприємно, що ноги торкаються підлоги. Такі штуки в кожного свої. Серед моїх друзів із діагностованим РДУГ хтось постійно ставить будильники на телефоні, хтось щось записує, у когось ранкові ритуали – ходити саме в цю кав’ярню за цією кавою. Тобто тут важливо поставити галочку – «завдання виконане», отже, можна рухатися далі.

Ще велика проблема, якщо в тебе є якась зустріч посеред дня, то день розділяється на дві частини. І перша частина перетворюється на режим очікування. Ти переживаєш, щоби не запізнитися, і вже навряд можеш фокусуватися на чомусь іншому, ти вже у вакуумі – чекаєш. З цим можна боротися, але важко. Можна ставити будильники, наприклад, але вони також підсилюють тривожність. Щоби заспокоїти себе, я можу поставити кілька будильників: за півтори години, за годину, за пів години й тоді, коли вже треба виходити. Щоб точно нічого не пропустити.

Багато корисних лайфхаків для себе я позичаю в інших. Дивлюся, як люди собі допомагають із концентрацією, і теж пробую.

Чому важливо знати про свій діагноз

Для мене знати свій діагноз важливо не для галочки. Цей діагноз потрібен, щоби розуміти, чому я функціоную трохи інакше. Коли ти знаєш діагноз, починаєш читати, вивчати, помічати й розуміти, що взагалі відбувається. От днями мене раптово накрило неконтрольованою тривожністю. Мені стало дуже погано, я не могла зрозуміти, що відбувається. Але великий плюс терапії в тому, що я починаю в такі моменти прислухатися до себе й помічати, що саме не так. Тобто мені, наприклад, треба було зняти готель, де я зможу побути сама й відчути себе в безпеці.

Або коли знаєш, що ти забудькуватий і не можеш повністю на себе покластися, це дає велике поле для людей, які люблять газлайтити. І без терапії та знання про свій діагноз можна постійно думати, що з тобою щось не так. І тоді самооцінка падає ще нижче, а разом із нею й толерантність до себе.

Терапія допомогла мені зрозуміти, що мій комфорт важливий, я варта того, щоб прислухатися до себе. Немає сенсу сердитися на себе за те, що раптово підскочив рівень тривоги, адреналіну або стало сумно. Ще в мене є моменти гіперактивності, коли тобі раптово треба кудись піти та щось зробити. Це дуже важливо не обмежувати, бо якщо в такий момент себе перетиснути, ти потім стискаєшся, наче пружинка, а розтиснутися не можеш. І це може вилитися в істерику або напружений емоційний стан.

Тобто якщо раптом ти відчуваєш, що організм потребує якоїсь активності, я або йду кудись пройтись, або квіти пересаджую. Я знаю, що мені це потрібно й це не можна зараз не зробити.

Або якщо раптово стало сумно, то я кажу людям навколо, що це не ви щось зробити, це в мене зараз такий момент. Мені треба це прожити, воно нікуди не дінеться. Я така є, я маю дозволити собі відчувати те, що відчуваю. До цього треба звикнути.

Жити з РДУГ під час повномасштабної війни

Коли в тебе тривожно-депресивний розгляд, ти тривожишся, навіть коли нічого не відбувається. А коли в тебе над головою літають ракети, ти стаєш максимально зібраною. Твій організм ніби все життя тебе до цього готував. Тобто іноді під час ракетних атак я почуваюся набагато спокійніше, ніж інші люди. Бо це ніби виправдана тривога, я нарешті маю для цього причину.

Той вплив війни, який міг дійсно мене вибити – це втрата роботи або можливості працювати. Бо коли я працюю, я можу заробляти гроші, я почуваюся потрібною та знаю, що можу забезпечити себе. Це дає мені впевненість. А щодо безпеки – «куля в лоб, то куля в лоб». У мене не те щоб через війну зруйнувалися всі плани. Планувати, звісно, зараз важко, але я і до повномасштабної війни не те щоб сильно щось планувала. Мені головне знати план на день: от я знаю, що мені сьогодні треба зробити, бачу в холодильнику їжу на цей день, отже, усе добре.

Єдине, що мені фізично й морально дуже важко дається – складати тривожну валізку, бо я дуже прив'язана до місця її стабільності, і сама думка про те, що треба кудись переїжджати, мене сильно вибиває. Мені дуже потрібен власний закритий простір – комірка, де можна сховатися. І що характерно ще для людей із РДУГ, навіть якщо ти вже мав подібний досвід, навіть якщо ти вже зривався й тікав із тією тривожною валізкою, вдруге це зробити не буде простіше. Усе буде знову, як уперше. Тому треба себе «дресувати». Тобто мені треба тренуватися ходити вночі в укриття, щоб зменшити рівень тривожності. Я ніби переконую себе в тому, що я знаю, що треба робити в разі чого.


У моменти повної втрати стабільності я тримаюся за дрібниці: зубну пасту, яку знаю, чи шампунь, який стоїть на своєму місці.


Про обмеження

Я точно знаю, що мені важко бути організаторкою чи керівницею. Мені простіше бути саме виконавицею. Я, наприклад, працюю художницею, але в мене така позиція, що мені дають завдання, розписують його, є людина, яка розробила концепт, а я його просто виконую. Бо мені важко зібрати в голові ідеї та щось нове вигадати.

Також доводиться працювати зі своїми страхами, бо в мене донедавна був панічний страх ескалаторів. Якщо треба було піднятися ескалатором, у мене могла трапитися істерика. Тобто мені потрібно було обов’язково шукати маршрути, де мені не трапиться ескалатор. Так само зі здоров’ям – у мене алергія на сонце, і я постійно переживаю за те, щоб нанести крем.

Для мене важливо розуміти, що відволікає й виводить із рівноваги, стежити за своїм станом, вчасно звертатися по допомогу й не звинувачувати себе в тому, що я якась «не така».

Як діагностувати РДУГ

На початку нашої з пацієнтом роботи важливо дослідити, чи немає в нього інших супутніх патологій: наприклад, тривожності або депресії. Це вкрай важливо, бо якщо, наприклад, є тривога або депресія, то симптоми на тлі лікування РДУГ можуть лише посилитися. Тобто спочатку ми займаємося корекцією тривожності або депресії, і вже потім переходимо до лікування й корекції РДУГ. Діагностика проводиться згідно з DSM-5 [Diagnostic and Statistical Manual of mental disorders, fifth edition – ред.]

Для дослідження стану ми проводимо клінічне діагностичне інтерв'ю. Нам важливо знати, що симптоми в людини проявлялися в дитячому віці (до 12 років) і тривають більше, ніж пів року. Далі є запитання, які мають розкрити п’ять критеріїв, що показують, чи є РДУГ, і, якщо так, то який.

Діагностика РДУГ триває одну сесію й може бути здійснена онлайн. Далі ми з пацієнтами залишаємося на зв’язку, щоб я могла відстежувати зміни в їхньому стані. Особливо якщо людина приймає медикаменти. Бо хоч стимулятори й діють тут і зараз, вони можуть у комплексі давати побічні реакції: підвищену тривожність чи безсоння.

Медикаментозне лікування

Коригувати стан пацієнта з РДУГ можна за допомогою когнітивно-поведінкової психотерапії, а також за допомогою медикаментів. Медикаментозно за протоколами рекомендовано застосовувати стимулятори – це препарати, що нормалізують кількість дофаміну в організмі. Звучить парадоксально, бо ніби ми й так дуже збудженим людям призначаємо ще й стимулятори, але все працює навпаки – під впливом стимуляторів люди з РДУГ стають надзвичайно спокійні. Увесь рій думок у голові зникає, пацієнти говорять про те, що стає занадто тихо. Декого це навіть бентежить, бо незвично. У людей із РДУГ зазвичай на тлі думок може навіть грати в голові музика.

Деякі пацієнти відмовляються від ліків, бо за все життя навчилися справлятися без цього – знають, що спрацює саме з ними і як покращити свою працездатність. Є ті, хто ритуалами можуть навіть ввести себе в стан гіперфокуса – це коли ти абстрагуєшся від зовнішніх чинників настільки, що ніби перебуваєш у вакуумі. Не всі люди з РДУГ це вміють, але є ті, у кого вийшло знайти для себе такі способи фокусування.

Я раджу пацієнтами приймати препарати лише за потреби. Наприклад, перед іспитом чи важливою зустріччю, коли потрібна тривала концентрація уваги. Вони мають разову дію. Є стимулятори довготривалої та короткотривалої дії. Короткотривалі тримають ефект близько трьох-чотирьох годин, а довготривалі – п’ять-шість годин. Але все абсолютно індивідуально. Декого навіть довготривалі стимулятори не тримають довше трьох годин – це залежить від нервової системи кожного пацієнта.

Як із цим жити

Жодних протипоказань для людей із РДУГ немає. Важливо також, що в дорослих цей розлад діагностують дуже рідко. Деякі психіатри налаштовані скептично щодо цього й лікують симптоматично: тривогу чи депресію. Це пов’язане з тим, що згідно з Міжнародною класифікацією хвороб, РДУГ – це діагноз, який ставлять дітям. Але згідно з DSM-5, він може бути й у дорослих. Там само є і протоколи щодо його лікування. Але є ті, хто посилаються на Міжнародну класифікацію хвороб, тому навіть зараз далеко не всі спеціалісти працюють із дорослими з РДУГ.

Мені здається, що дорослі люди почали помічати в себе РДУГ завдяки тому, що загалом виросла культура дбання про ментальне здоров’я. Люди помічають у себе симптоми, які загалом не підпадають ні під депресивні, ні під тривожні стани, і вже в дорослому віці починають цікавитися симптомами розладів аутистичного спектра чи РДУГ. Раніше на таке просто заплющували очі: просто неуважний або маєш погану пам’ять. Це не виносили в окремий діагноз.

У людей із РДУГ можуть бути свої «суперсили». Наприклад, унаслідок розфокусованості вони можуть робити щось довше, але ретельніше. Є дівчинка, яка просто неймовірно прибирає у квартирі завдяки РДУГ – вона постійно відволікається, але так прибирає все. Або можливість відімкнутися від усіх чинників завдяки відволіканню на фон. Наприклад, пісня чи подкаст на тлі займають її думки, виключають інші подразники, а вона тим часом робить якусь монотонну дію. І в такому стані людина може перебувати кілька годин.

Дуже добре, що люди почали дбати про ментальне здоров’я так само як і про фізичне. Це, крім того, що допомагає жити, ще й знімає стигму з психічних станів. Адже в нас досі багато людей бояться каральної психіатрії.

Коли людина знає про свій діагноз, це має певний психотерапевтичний ефект. По-перше, це дає визначеність – у мене є або немає РДУГ. Це додає внутрішнього спокою. Бо симптоми можуть фруструвати і створювати додаткову тривогу.