Є легенда, що в кількох придністровських селах Борщівського краю під час татарської навали загинули всі чоловіки. Тоді дружини й дівчата прийняли присягу протягом семи поколінь носити траур і вишивати сорочки лише чорними нитками. Жінки, які народилися на початку 20 століття, – останні, які мали дотримуватися цієї присяги. 

Є й інша подільська легенда. Жінка відправила сина до війська. Сумувала й думала про дороги, якими він ходить і якими повернеться додому. Одного дня, коли вишивала собі сорочку, подумала: «А чого б мені не вишити її гірляндами, листочками та квітами, думаючи при цьому про синові дороги? Може тоді, коли я складатиму хрестик до хрестика, квіточку до листочка, мій син ходитиме легкими дорогами і його минатимуть всі труднощі». Тоді вона вишила кілька сорочок, а згодом син повернувся живий додому.

За давніми подільськими сорочками сьогодні полюють приватні колекціонери. Знають, що за кожною вишиванкою стоїть історія людини, яка її вишивала й носила. А за борщівськими вишиванками – історія подільського краю. 

 

 

 

 

«Проливає кров християнськую в моїй Подолії»

У листопаді 1648 року Богдан Хмельницький відводив свої війська з більшості західноукраїнських міст і Поділля. Це стало наслідком перемир’я в місті Замостя (сьогодні Польща) між козаками та Річчю Посполитою. Та Хмельницький залишив за собою право захищати населення цих територій. 12 грудня він надіслав до Львова та Кам’янця-Подільського універсал, де застерігав польську шляхту: «Ніякої злоби ні до своїх підданих, ні до Руської релігії… І не дай Господи, щоб до нас дійшла звістка про те, що хтось впертий і злобливий знову почав проливати християнську кров і вбивати бідних людей…».

Уже скоро до гетьмана почали надходити скарги, що пани «стинають, вішають, на палю вбивають» підданих. Ситуація загострилася, коли польський староста Петро Потоцький розпочав наступ проти Подільського козацького полку, який сформувався влітку 1648–1649-років, і перебував у місті Бар. У лютому поляки захопили місто, козаки відступили. Події набули розголосу. Богдан Хмельницький 24 лютого під час розмови з посольством Адама Кисіля, який вимагав повернення захопленого в Барі Анжея Потоцького, заявив: «Потоцький нехай тут почекає брата свого старосту каменецького, котрий заволодів моїм містом і проливає кров християнськую в моїй Подолії. Я приказав послати туди полки і привести єго живим».

25 лютого підписали нову угоду в Переяславі. Лінія розмежування між Річчю Посполитою й козацькою Україною мала проходити по річці Горинь і Прип’ять, на Поділлі по місту Кам’янець-Подільський. За цю лінію не мали права проходити ні українські, ні польсько-литовські війська. Але цей договір не змінив ситуації. Польське командування ще на початку січня вирішило знищити Подільський полк і захопити все Поділля. Довелося вести протистояння. Протягом лютого-травня в Кам’янецькому повіті відбувалися масові виступи селян і міщан. Богдан Хмельницький, який просив допомоги в турецького султана, писав: «Багато нашого християнства, невинних душ порубали в місті Гусятин».

Згодом поляки почали втрачати свої позиції. Отримавши підтримку кримських татар, Богдан Хмельницький місто за містом розбивав польських противників. 10 липня козаки разом із союзниками заблокували противників у Збаражі. Почалася Збаразька облога поляків. Українці звільняли Кам’янецький повіт від ворогів. Тоді Подільське воєводство знову стало частиною Української держави. 

 

 

Подільський месник

На початку 19 століття на Поділлі процвітало кріпацтво. Селяни працювали по шість-сім днів на тиждень і не мали часу обробляти власні клаптики землі. Працювали всі – чоловіки й жінки, діти, дорослі та старі. Поміщики купували та продавали селян як товар, віддавали в рекрути, розлучали сім’ї, висилали до Сибіру, ґвалтували. Одним із цих кріпаків був й Устим Кармалюк. Пан не любив хлопця через непокірність і в 1812-му віддав у солдати. Через рік Кармалюк утік із російського війська, повернувся на Поділля й очолив там компанію інших дезертирів, кріпаків, дрібних шляхтичів проти гніту поміщиків. З 1813 до 1835-го загони Кармалюка здійснили понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки, господарства заможних селян і корчми.

Царська влада кілька разів арештовувала Кармалюка, присуджувала йому понад 100 ударів батогом, чотири рази його відправляли на каторгу до Сибіру. Та щоразу Кармалюк тікав і повертався до повстань на Поділлі. За напади на поміщицькі маєтки до суду притягнули понад 2700 людей. За зв’язки з Кармалюком підозрювали понад 20 000 осіб. Устима застрелив шляхтич Рутковський у 1835-му. Після цього його тіло кілька днів возили подільськими селами, щоби залякати селян від майбутніх нападів. 

Про повстанця з Поділля склали чимало переказів, пісень, художніх творів. Тарас Шевченко назвав його «славним лицарем». Також його називали «народним месником» та «українським Робін Гудом». 

Сьогодні образ Устима Кармалюка асоціюють із прикладом мужності, волі та свободи в боротьбі за українську незалежність. Недаремно ж український письменник Михайло Драй-Хмара у вірші «Прощання з Поділлям» писав:

Минуть роки, і кров зашерхне,
і висихне Збруч, мутна ріка –
і тільки пісня не померкне,
як гнів і ніж Кармалюка.

 

Притулок у столиці УНР

22 жовтня 1918 року киянка Софія Русова виступила з промовою під час урочистого засідання Ради професорів українського університету в Кам’янці-Подільському, який щойно відкрили на Поділлі. На той час Русова була відома педагогічною та громадською діяльністю, бо однією з перших організовувала жіночий рух в Україні. Про відкриття навчального закладу згадувала: «Тут справді було місце для університету: сила архівів, два місцеві музеї, великий будинок семінарії й так близько до Галичини, до Європи». Тоді ще не знала, що до Європи буде тікати саме з Поділля.

Другий візит до Кам’янця-Подільського був незапланований. Довелося тікати з Києва, захопленого більшовиками. Трохи була у Вінниці, потім – у Кам’янці, потім тікала до Рівного. А коли в червні 1919-го українські війська перемогли більшовиків біля Смотрича, знову повернулася до Кам’янця, який із 22 березня 1919 до листопада 1920-го був столицею Української Народної Республіки. 

З того часу 63-річна Русова взялася до громадської роботи – очолила громадську організацію «Комітет допомоги козакам», разом з Іваном Огієнком створила подільський відділ товариства Українського Червоного Хреста, організувала шпиталь для вояків армії УНР, їздила до Польщі довідатися, як ставляться до українських військовополонених у таборах, видавала дитячий журнал «Ранок», а згодом почала викладати педагогіку в університеті. Здавалося, що ніщо не порушить її працю для народу. 

Та вже в середині листопада 1920-го органи влади й війська УНР залишили місто. Через кілька днів довелося звикати до нових комуністичних порядків. Русова не думала виїжджати з міста, але почалися обшуки. З жахом згадувала про діяльність чекістів у Кам’янці: «Заарештували молоденьких дівчат-слухачок і розстріляли їх. Це був один жах, із цим не можна було ніяк примиритися, вони нищили нашу красу, нашу свідому молодь... З цим фактом нелюдської жорстокості я не могла ніяк помиритися. Пішла до своїх приятелів в університет. Усі в розпачі сидять і чекають: «Сьогодні ти, а завтра – я». Вирішила виїжджати. Перетнула кордон лише з третього разу. Більше до України не повернулася.

Тоді писала: «Прощай, рідна, дорога Україно. Кидаю тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення Твого народу, щоб знову пишалася Ти й волею, і наукою, і багатством». Під час еміграції у Празі продовжила громадську роботу. Русова виступала на багатьох міжнародних сценах. Наприклад, від Ліги націй просила висловити ставлення до радянської влади, уряд якої є «урядом терору і насильства над народами, що мають нещастя належати до совітів». Була першою з тих, хто закликав світову спільноту рятувати український народ від Голодомору. А перед смертю самим ж українцям заповідала: «Жийте в згоді, не сваріться, тоді й мені буде лекше».

 

 

Подільська репетиція Голодомору 

У 1922 році в українських газетах «Канадійський ранок» і «Канадийський українець» опублікували вірш Олександра Олеся. Він мав назву «Голод» і мав так рядки: 

Землю укрили ми трупом холодним,
Згляньтесь, о згляньтесь на муки…
Хліба нам, хліба нам, хліба голодним!
Хліба нам, хліба, звірюки!

За рік до того в південних і східних регіонах України сталася посуха. Там зібрали від 7,4% до 24,9% звичного врожаю. Регіоном ширився голод. Радянській владі довелося шукати рішення. Того ж року Подільська губернія зібрала 54% врожайності. Тому вирішили, що Поділля має сплатити найбільший обсяг продовольчого податку з усіх регіонів УСРР – 16 мільйонів пудів із врожаю. Та навіть застосування військової сили не забезпечили результат. Зібрали трохи більш як 13 мільйонів пудів. Регіон залишився практично без насіння.

Та влітку 1922-го посухи зазнало й Поділля, голод почався й тут. У багатьох подільських містечках почала діяти Американська організація допомоги. Влада голод не визнала, а продовжувала збирати зерно, щоб допомоги людям, які голодували в російському Надволжі та на півдні України. Люди почали звертатися до влади про звільнення від податку. Мешканець Вінниці в червні 1922-го писав: «Так як я зі своєю сім'єю, що складається з дружини та трирічної дитини, біженці з міста Одеси, де вмирали від голоду, а нині проживаємо тут, де також сильно бідуємо, ходимо голі та босі й буквально не маємо, на що день прожити. Сам ходжу без роботи й тому переконливо просимо переконатись у нашому тяжкому становищі, звільнити нас від 84 фунтів продподатку». 

Звільняли не всіх. На вересень 1922-го на Поділлі почалися масові виступи селян. До людей застосовували не лише судові й адміністративні репресії, а й зброю. На початок 1923-го народні суди та революційні трибунали розглянули 1982 справи та винесли 1303 адміністративні покарання, серед яких переважали арешт майна та взяття під варту порушника. Засоби забезпечили результат. До 5 січня 1923-го на Поділлі зібрали 11 мільйонів пудів натурального податку, що складало 95, 65% збільшеного плану. Репресивні дії продовжилися й на 1924 рік Поділля залишилося без продовольчих запасів. 

На 1925-й Поділлям поширився голод і радянська влада вирішила надати допомогу. Цю допомогу один делегат-селянин із Могилів-Подільської округи оцінював як «справжній бандитизм», коли спочатку хліборобів змусили продавати державі пуд збіжжя по 50 копійок, а коли ті залишилися без хліба та грошей, «влада каже, що вона повернулася до нас обличчям, дає нам хліб. За нього вона вимагає у вісім разів дорожче – по чотири карбованці». Кількість жертв голоду на Поділлі в ті роки невідома. Та за кілька років радянська влада повернулася на Поділля з голодом знов. 

 

 

 

 

 

   

 

Історичний подкаст «Вулиця Історії України» реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».