ПодкастиРозвал СРСР почався з Чернігова. Що таке «Ковбасна революція» та до чого тут дефіцит харчів

Розвал Радянського Союзу почався з Чернігова, а якщо конкретніше – з «Ковбасної революції». Про Чернігів як місто в авангарді державотворення України та революцію, яку спровокував дефіцит харчів, поговорили письменник і блогер Роман Чихарівський («Пан Роман») і кандидатка історичних наук й експертка Українського центру безпеки та співпраці Аліна Понипаляк у Чернігівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана.

Публічне обговорення історії міста від The Village Україна відбулося в межах проєкту «Вулиця Історії України».

 

 

 

Аліна Понипаляк: Щойно ми вʼїхали в Чернігів, я помітила, що місто гармонійно вписано в природу. Козацькі церкви, ми зараз перебуваємо в одній із головних будівель для Козаччини – це родовий маєток Галаганів, де з 1983 року працює Художній музей. Культове місце для Чернігова. Будівля, яка відіграла фундаментальну роль у творенні української державності.

Ромко Чихарівський: Вісім із десяти відповідей про те, що подобається в Чернігові, – тут усе класно, подобається все. Запитували про історію, усі казали, що дуже багато церков. В однієї жінки запитував, вона якраз вийшла з церкви, поки йшли однією доріжкою, вона перераховувала нам церкви. Мені вже здавалось, що вона їх вигадує на ходу – там уже були якісь такі назви химерні… 

Аліна: Для мене стереотипно те, що Чернігів – це така північ, на межі лісів, але цей стереотип, що тут такі північні суворі люди, зник після того, як я побачила, які вони добрі й привітні.

Ромко: Було кілька суворих, я кількох зустрів… Запитували, що варто побачити в Чернігові – сказали: «Просто йдіть і дивіться». Ми запитували людей про 1980-х, про «Ковбасну революцію». Відповіді були різні.

 

 

Як Чернігів почав процес руйнації Радянського Союзу й до чого тут ковбаса

   

Аліна Понипаляк: Питання їжі в Радянському Союзі було одним із головних. Її постійно бракувало, хоч усі пропагандистські листівки це заперечували. У жоден з історичних періодів, окрім як у СРСР, не було такого бажаного продукту як ковбаса.

Ромко Чихарівський: Я думаю, є сенс написати якусь дисертацію про ковбасу та її вплив на державотворчі процеси. У випадку з Іваном Франком, наприклад, ковбаса, навпаки, стала на заваді державотворчим процесам в Україні. Тому що на Галичині людей, які продавали свої голоси на виборах за ковбасу, називали «хрунями», ніби свиньми.

Франко балотувався від Радикальної української партії та виступив з ідеями відновлення української самостійності. Утім, на заваді стали «хруні». У ті часи так званою «гречкою» була ковбаса. Для підкупу виборців використали близько 70 кілометрів ковбаси, підрахували в Польщі. Але з «Ковбасною революцією» все навпаки. Виходить, ковбаса дала реванш.

Аліна: У 1988–1989 роках у Чернігові відбулася подія, яка фактично змінила хід історії України. Один заможний компартієць, на імʼя Валерій Заїка, якось віз на власній «Волзі» продукти до різдвяного столу й зіткнувся на дорозі з «Жигулем». Сталося це на розі вулиць Рокоссовського й Доценка, і, як кажуть люди, після цього пішло-поїхало. З багажника «Волги» вилетіли «дефіцити»: копчена ковбаса, окіст та інші делікатеси радянських часів, які для більшості людей були справжнім дивом. Зазвичай товари тоді купували за талонами, їх рідко виставляли на прилавки. Цей дефіцит настільки обурив суспільство в Чернігові, що відбулася ціла «Ковбасна революція».

Ромко: Ми побачили одного чоловіка на вулиці, догнали його й запитуємо, чи чув він про «Ковбасну революцію». Він так щиро усміхнувся, закохано подивився на мене й каже: «Чув». Драматична пауза, він смачно затягнувся папіросою й додає: «Так, чув». Я запитую, чи може він більше розповісти, а він відповів: «Можу». Я спитав, як би він міг описати наслідки цієї революції, а він ще раз смачно затягнувся й каже: «Колосальні».

Аліна: Це дійсно були колосальні наслідки. У той момент люди ще не мали Telegram і не могли написати, мовляв, на такій-то вулиці випали «дефіцитні» продукти. Чернігівці влаштували мітинг, зробили такий собі рок-концерт: залізли на ту «Волгу» й використовували її як трибуну. Потім натовп розбив машину й потягнув її до приміщення обласного комітету компартії. 

Ситуація спровокувала ще більш стихійний мітинг, до якого долучилися представники «Народного руху». 7 січня на мітинг зібралися близько чотирьох тисяч людей. Перед ними виступив секретар чернігівського обласного комітету комуністичної партії Леонід Палажченко, який повідомив, що Валерія Заїку, який потрапив в аварію, звільнили.

Дефіцит продуктів – явище, яке відбувається в Радянському Союзі з 1950–1960-х років, воно зростає поступово. «Ковбасна революція» переповнила чашу терпіння людей, стала останньою краплею. Тоді була епоха хіпі, але коли в США був «секс, наркотики й рок-н-рол», то в нас перевертали «Волгу», бо в обкомівця знаходили ковбасу до різдвяного столу.

 

 

А чи був дефіцит продуктів у СРСР?
Був, ще і який

   

Ромко Чихарівський: Може, хтось із зали має спогади про ці дефіцитні часи?

Антон із зали: Мене найбільше дивувало, коли батьки розповідали, що туалетний папір був розкішшю, що навіть писали інструкцію, як нею користуватися. Для мене це було дико. Коли в Європі можна було купити телевізор і не чекати на нього рік у черзі, то в нас туалетний папір давали за розпискою, ще й казали, як ним користуватися.

Аліна Понипаляк: Є гарна книжка хорватської письменниці Славенки Дракуліч «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися», де вона згадує туалетний папір, який мав назву «Голуб»…

Ромко: «Голуб»? А в чому метафора? [сміється]

Аліна: Можливо, хтось ліпив голубів із цього паперу, не знаю. Але цікаво, що в цих тоталітарних радянських країнах у 1950-х не було туалетного паперу, що вже говорити про ковбасу. Її починають масово виробляти в 1920–1930 роках, тоді вже почалися проблеми з постачанням продуктів. 

Зі США привезли цілий завод для виготовлення ковбаси, бо в населення був дефіцит мʼяса й молочних виробів. Я вже мовчу про піцу. Славенка Дракуліч у своїй книзі описує, що піцу вона вперше зʼїла у Варшаві, де зачиняються ворота комунізму. За її словами, саме тоді вона відчула смак свободи. Ми асоціюємо такі речі з їжею, як і з McDonald’s.

Ромко: Як узагалі працював механізм громадських звернень у СРСР? Зараз ми пишемо петиції, а що робили тоді?

Аліна: У той час починаються масові звернення громадян. Лише з 1988 року до січня 1989-го до ЦК КПРС надійшло близько пів тисячі скарг, повʼязаних із дефіцитом продуктів. Один із листів я навіть процитую: «Чому в столиці стало гірше з молочними продуктами? Молока в магазинах не вистачає, кефір буває не завжди, сир теж завозять рідко й мало. Як бути хворим і дітям? Одні слова й заклики!» Чернігівці тоді часто їздили в Київ, щоби купити товари першої необхідності.

У ще одному колективному листі писали: «У магазинах мʼяса немає, кури бувають рідко, уже і з них зробили дефіцит, раніше було скільки завгодно, й значно дешевше. Картоплі теж немає, а за ринковою ціною не всі можуть купити. Твердого сиру взагалі немає, сиру теж, масла вершкового діти взагалі не бачать. Ми втомилися від такого життя, народ злиться й багато хто вважає, що до нас не прибувають жодні продукти». Такі масові звернення писали й у Харкові, Запоріжжі та Дніпрі. Зголодніле населення довели до такого стану, що ті почали перекидати «Волги».

Ромко: Воно так прагматично звучить, – «Ковбасна революція». Я коли запитував про це людей на вулицях, то бачив їхні погляди. Люди не розуміли, чи це пранк якийсь для TikTok, чи що це взагалі таке… А якщо запитати про дефіцит продуктів, то одразу складався діалог.

Аліна: Бо з дефіцитом люди стикалися щоденно. Не вистачало не тільки ковбаси, а й, наприклад, панчіх. У Радянському Союзі робили ракети та зброю масового знищення, якою лякали всю планету, але не елементарні речі, як-от панчохи й туалетний папір.

Ромко: Ми також зустріли одну жінку, яка казала, що проблем узагалі не було: «Усе було класно». Почали розпитувати її про життя в ті часи, то вона розповіла, що «заникалася» в селі. Потім вона мимоволі запитала: «Ну, коли там СРСР розпався, у 2000-му, так?» [сміється]

Аліна: Думаю, та пані дуже довго сиділа в селі. У кожної революції є свої вимоги. Учасники «Ковбасної революції» почали вимагати спочатку від найменшого – рівності та харчових продуктів. Продукти одразу після цього ввезли в Чернігів – і ковбасу, й курей, навіть одяг, взуття.

Потім почали вимагати відставки бюро обласного комітету комуністичної партії та скасувати шосту статтю Конституції СРСР – ліквідувати облкомітет партії, дозволити неформальні обʼєднання та відокремити Україну від СРСР. Це вперше пролунало саме тут.

Ромко: Це пролунало в усній формі, чи є десь на папері?

Аліна: Є перелік вимог революціонерів. Партія запевняла, що не розганяє людей, а просто переводить їх на стадіон, «більш безпечне місце», де ті зможуть мітингувати. Намагалися вивести їх із того важливого місця, де відбулося зіткнення «Волги». Про це зразу дізналися в Москві, перших секретарів обкому партії негайно звільнили, тому що ця позиція була неприйнятна в Москві. Там розуміли, що суспільство починає збурюватися.

На стадіоні мітингувальні процеси стали послаблюватися. «Рухівці», які керували протестом, зазвичай були людьми, які вже пройшли табори або були «політично ненадійними». Їх система вже так покарала, що з ними нічого не могли зробити – вони відсиділи свої 10–15 років у таборах. З цією «Ковбасною революцією» також часто асоціювала Левка Лукʼяненка, бо думали, що це він привідник. 

На стадіоні зʼявилася велика кількість плакатів із написами «Комуністи – це фашисти!» або «Бий комуністів!» Це були дуже сміливі й радикальні заклики для суспільства, яке росло на ідеології Леніна. Ще були заклики «Ми вам ще покажемо!» та «Хто зʼїв моє мʼясо?»

Ромко: Філософське запитання…

Аліна: Але дуже важливе для суспільства, яке того мʼяса й не бачило. 11 січня відбулося розширене засідання обкому партії та нарада партійного господарського активу, де висловили позицію, що перший секретар обкому партії Палажченко мусить піти у відставку. 12 січня розглядали пропозицію про колективну відставку бюро обкому партії, але номенклатура вирішила пожертвувати лише кількома головами. Про «Ковбасну революцію» почали писати в газетах, люди стали дізнаватися про події. Це все відбувалося в дуже короткий часовий проміжок, із 6 до 13 січня. 

На пленумі 13 січня деякі члени обкому висловили нерозуміння, чому стався такий соціальний вибух. Так, відповідальний секретар обласної письменницької організації, на прізвище Репʼях, зауважив: «Стосовно Палажченка. Його в ці дні, так би мовити, закидали камінням. А за що? Невже всі секретарі обкому партії до Палажченка жили в землянках, вкривалися ведмежою шкурою та ходили пішки на роботу? Люди жили в особняках значно більших за Палажченків, жили так, як їм хотілося [...] А чому не говорять про людей, які знімали запасне колесо з машини, що потрапила в аварію, які розмели ту ковбасу, викрутили радіоприймач. Це ж мародерство. Дійшло до того, що приходили у квартири до керівників і заглядали в холодильники й каструлі. Чому ми мовчимо?»

Ромко: Але ж це все не перетворилося на якийсь хаос у Чернігові.

Аліна: Це точно могло перетворитися на хаос. Відіграло роль те, що негатив був спрямований не на певних людей, а на систему загалом. У протестувальників не було закликів, як під час Помаранчевої революції, типу «Ющенко – так!» Були заклики на кшталт «Бий комуністів!»

 

 

Історії чернігівців про дефіцит продуктів і «Ковбасну революцію»

   

Аліна Понипаляк: Можливо, у когось є знайомі, які були безпосередніми учасниками цієї революції в Чернігові?

Чоловік із зали: У мене сусід працював у поліції, він фіксував цю ДТП. Дійсно, люди були обурені. Він – компартієць Валерій Заїка – ховався в машині, а люди його витягали з автівки, щоб ткнути його в ці «дефіцити», щоб показати, що люди голодують, а в нього цілий багажник мʼяса, ковбаси й алкоголю. Поліції довелося його рятувати від людей. Потім поліціянтам казали, що людей треба було розганяти, але до покарань правоохоронців не дійшло.

Жінка із зали: Я була дещо по іншу сторону барикад. Моя бабуся працювала на мʼясному комбінаті, тож ми мали доступ до цих «дефіцитних» товарів. Вони знали, коли ці продукти можна взяти, усі працівники мали вільний доступ. Бабуся приносила в такій кількості ці продукти… Можна сказати, що працівники комбінатів крали їжу, виносили. Продукти нікуди було дівати, тож часто віддавали тваринам. Ті, хто мав доступ до цих товарів, часто налагоджували системи, передавали їжу тим, хто не мав доступу. 

Аліна: У Москві, до речі, усі прекрасно знали про дефіцит. І вони вважали, що це певна манера виховання населення в тоталітарному суспільстві. Стояння в чергах у якомусь сенсі вважалося вихованням.

Ще одна жінка із зали: Мій тато теж, певно, працював із вашою бабусею [сміється]. Він не розказував, що вони прямо виносили ці продукти…

 

 

Чому СРСР «пропустив» революцію в Чернігові?

   

Аліна Понипаляк: Цензура пропустила цей випадок, бо він був нестандартним для СРСР. Так, це могли приховати, але через передачу інформації від сусіда до сусіда це стало надбанням багатьох людей дуже швидко. Про це одразу почали писати локальні газети, навіть київські медіа. Цензура була безсила, жодні таємні органи не могли вплинути на свідомість населення. 

Так чернігівці стали в авангарді українського державотворення. Після революції відбувається явище, так званий «дзвін 90-х», коли в кожному місті й містечку проходять події, які розхитували державотворчі процеси СРСР. Колос на глиняних ногах уже хитався, але чернігівці, так би мовити, дохитали. Цей «дзвін 90-х» дзвенів по всій Україні.

 

 

 

 

Історичний подкаст «Вулиця Історії України» реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».