Дуже страшно ніколи не побачити кохану людину чи близького друга, але не менш страшно – втратити з ним чи з нею зв’язок не буквально. Мати різні інтереси та загубити щось спільне на тлі війни простіше, ніж будь-коли. Кількість розлучень зростає, ветерани діляться, що повертатися до цивільного життя – непросто.

У чотирнадцятому епізоді подкасту «Прийом» військовослужбовець Артем Осипян і редакторка Ірина Виговська поговорили про те, що змінюється у стосунках з іншими, коли стаєш військовим: чого бракує, що заважає, а що насправді здається страшним лише здалеку. 

 Раніше ми вже говорили про те, що писати людині на фронті і як реагувати, якщо вона тобі не відписує.

 

 

 

Як відбувається зміна ідентичності, коли ти з цивільної людини стаєш людиною військовою

Я був пацифістично налаштованою людиною, оскільки в мене є буддистське релігійне підґрунтя, але довелося цю частину особистості підлаштовувати під воєнний стан. 

Перехід у всіх відбувається по-різному. У когось це відбувається поступово, якщо обставини дозволять, а в когось різко та грубо. У моєму випадку мілітаризація була плавною, бо спочатку я був добровольцем і міг сам вирішувати: бути мені на фронті чи повертатися додому. 

Якщо казати про те, що відбувається всередині, усе залежить від твоєї відкритості до нового досвіду. Якщо сприймати армію та свій військовий статус просто як новий щабель життя й новий досвід, усе відбувається легше. А якщо сприймати так, ніби до тебе увірвався поганий дядько з ТЦК, скрутив руки, забрав із дому та привіз у військову частину, а там усе не таке: їжа несмачна й ліжка незручні, адаптуватися буде складніше. Бо це відбуватиметься по-насильницьки.

Тому для мене все, що відбувається зі мною зараз – це просто частина моєї життєвої пригоди. Попри те, що війна – це страшна трагедія, яку ми спостерігаємо щодня, я намагаюся дивитися на це все ж, як на пригоду. 

Зміни в стосунках із близькими цивільними, друзями та родичами відбулися не так лагідно. Бо якщо я був готовий до такої зміни у своєму житті, то інші люди могли бути не готові.

   

Попри те, що війна – це страшна трагедія, яку ми спостерігаємо щодня, я намагаюся дивитися на це все ж, як на пригоду

   

«Я навіть дружині не казав заздалегідь, що приєднуюся до лав ЗСУ»

Неможливо звіритися з усіма й підготувати всіх до свого рішення. Так само неможливо прогнозувати, чи залишиться у твоєму житті та або інша людина.

Дружину я в останній день поставив перед фактом, що завтра їду в навчальний центр. Подумав, що так буде краще. Я багато разів усередині себе повертався до тієї ситуації й думав, чи етично це було стосовно моєї дружини. Але зараз, розуміючи, як у нас складаються стосунки, я розумію, що, мабуть, якби я почав із нею все заздалегідь обговорювати, я не впевнений, що пішов би.

Бо коли ти підходиш, наприклад, до дружини або дівчини й кажеш: «Люба, я хотів би з тобою порадитись, я хочу піти у військо, кинути тебе роки на два-три, можливо, полягти в бою в полі невідомому. Як ти на це дивишся?» Навряд чи у відповідь вона скаже: «Звісно, любий, я начиталася народних пісень, побачила, що це нормально, що так відбувається приблизно із 17 століття. Буду співати сумні пісні, плести рушники й чекати». Так не відбувається. Відбуваються скандали, істерики, умовляння – у всіх по-різному. Щонайменше буде діалог, у якому буде багато спокус не піти. 

Я собі це уявляю, як процес вправляння кісток – якщо ти будеш це робити повільно, буде боляче. Треба зробити різко. І в жодному випадку не з неповаги чи тому, що нецікава думка партнера. Навпаки – якби цей процес затягнувся в довгих обговореннях, було б ще важче. Це в будь-якому випадку біль, але коли це різко, у тебе спочатку шок, а потім одразу починається адаптація до нових реалій.

   

Якщо у вас були хороші стосунки, побудовані на довірі, до війни й до мобілізації, якщо ти впевнений або впевнена у своєму партнері або партнерці, ти розумієш його чи її, ти знаєш, що можна очікувати від цієї людини

   

Що змінюється в стосунках

Коли твій партнер чи партнерка йде у військо, у тебе з’являється дуже багато тривожних фантазій. Ти одразу думаєш, що більше ніколи не побачиш цю людину. Або якщо побачиш, то на хвилину. І взагалі станеться все найстрашніше. Людина зміниться на 100%. Ці тривожні фантазії в більшості випадків не виправдовуються.

Якщо у вас були хороші стосунки, побудовані на довірі, до війни й до мобілізації, якщо ти впевнений або впевнена у своєму партнері або партнерці, ти розумієш його чи її, ти знаєш, що можна очікувати від цієї людини. Навіть в умовах стресу та змінених життєвих обставин ти розумієш, що може бути. 

Якщо ваші стосунки були складними, вам і так було непросто порозумітися, ви погано одне одного відчуваєте й розумієте, в умовах мобілізації, звісно, це відгукнеться. Тобто ти будеш відчувати себе менш стабільно, менш упевнено з цим партнером. Бо такі стосунки були й до того.

   

Думаю, це один із найбільших викликів партнерів – навчитися знову жити самостійно

   

Як підтримувати стосунки на відстані

Я не фокусуюся на стражданнях, які пов'язані з дистанцією. Я намагаюся зайвий раз не казати, що я сумую, що мені погано, що я зморився. Я намагаюся взагалі не наголошувати на негативі. Ми просто ігноруємо ту частину, що ми не поруч і зараз ми не можемо побачитись.

Ми регулярно спілкуємось. Намагаємося зідзвонюватися щодня, якщо є зв'язок. Я розповідаю історії, слухаю історії дружини й частіше намагаюся її смішити. Власне, намагаюся вести ніби звичайну розмову. Ніби нічого не змінилося. Єдине – я більше цікавлюся. Бо те, що я міг би знати й так у звичайному житті, тепер мені треба спитати. 

Найважче для мене в цій відстані, розмовах і підтримці стосунків, коли, наприклад, дружина мені повідомляє якусь проблему, до вирішення якої зазвичай я долучався. Наприклад, почистити сніг. Мені дуже складно з тим, що я не можу їй допомогти, бо я почуваюся безпомічним. Ти починаєш собі фантазувати, що твій партнер або партнерка без твоєї підтримки стає більш вразливим чи вразливою. І ти ніби її чи його підводиш. 

У таких ситуаціях мені допомагає віра в партнерку. Я розумію, що так, це непросто, мене немає поруч, я не можу допомогти, але я знаю, що вона впорається. 

Думаю, це один із найбільших викликів партнерів – навчитися знову жити самостійно. Бо ми входимо в стосунки для того, щоб десь спертися більше, довіритися людині, десь делегувати їй свої вразливості. Ми стаємо залежними й у хорошому, і в поганому сенсі. А тут виходить, що ви вже якби не є таким прям злитим цілим. Вас роз'єднали обставини. І ви знову маєте вчитися жити самостійно. Не всі готові відпустити партнера з-під свого контролю, так само як не всі готові знову почуватися вразливими у своїй незалежності.

Збільшення кількості розлучень

Я дивлюся на питання розлучень під час повномасштабного вторгнення більше позитивно, ніж негативно. Чудово розумію, що це дуже боляче й важко – залишатися самому в таких життєвих умовах. Але якщо подивитися на це з боку життєвої перспективи – це добре. Бо війна – це ціннісні виклики. Люди стикаються з рядом побутових проблем, політичних питань. Війна кристалізує цінності. Мені здається, що це добре, якщо ви розійшлися в таких умовах, бо це насправді просто пришвидшило цей процес. 

Обставини створюють напругу, усе крихке тріскається й осипається. І це добре, бо я не хотів би бути обліплений крихкими елементами. У мене велика ставка в житті на стосунки, і, якби вони потріскалися й розсипалися, я б хотів більш надійного матеріалу для них. Бо поки ми тримаємося стосунків, які нам не потрібні, ми витрачаємо час, який можна витратити на пошук партнера, який тобі дійсно підходить. 

   

Люди стикаються з рядом побутових проблем, політичних питань. Війна кристалізує цінності. Мені здається, що це добре, якщо ви розійшлися в таких умовах, бо це насправді просто пришвидшило цей процес

   

Фронтові стосунки

Звісно, на фронті люди також заводять стосунки. Особливо якщо ми говоримо про хлопців і дівчат, які воюють із 2014, 2016, 2018 років. Для них війна – це спосіб життя. Коли психіка розуміє, що вона не живе в цивільному житті, вона починає шукати стосунки у військовому житті. Ти роздивляєшся по сторонах там, де перебуваєш, і серед цих людей знаходиш однодумців, тих, хто подобається, хто збігається за цінностями, закохуєшся, так будуються стосунки.

Єдиний нюанс полягає в тому, що перебування в зоні бойових дій і взагалі війна – це доволі потужні емоції. Ти не можеш на 100% довіряти психіці тут, тому що коли ти повернешся в цивільне життя, усе буде працювати трошки інакше. Тобто є певний ризик того, що стосунки, які були побудовані на війні, можуть потім не витримати викликів, які приносить із собою повернення до цивільного життя. 

Заведено говорити про виклики війни для стосунків, сформованих у цивільному житті, але не заведено говорити, що стосунки, які були побудовані на адреналіновому вайбі, можуть не витримати цивільного життя. Якщо на фронті ти щодня дивишся на людину, як востаннє, то в цивільному житті цього нема. У цивільному житті є побут і немитий посуд. Немає «Прощавай, ми не побачимось», бо я вийду з туалету й ми побачимося.

Звісно, буває по-різному. Багато пар, які сформувалися на війні, у Збройних силах чи через війну, витримають ці виклики, тому що вони вже витримали виклики війни. 

Насправді все залежить від людей. Бо коли ти йдеш у Збройні сили, ти однаково береш із собою свою особистість. Так, ти можеш змінитися, але не на 100%. Відповідно, усі свої тенденції у формуванні стосунків ти переносиш із собою у війну. Тож не варто розраховувати, що якщо до повномасштабного вторгнення було важко знайти стабільного партнера, то під час війни це буде зробити легше.

   

Заведено говорити про виклики війни для стосунків, сформованих у цивільному житті, але не заведено говорити, що стосунки, які були побудовані на адреналіновому вайбі, можуть не витримати цивільного життя

   

   

Контекст – це дуже важливо для дружніх стосунків, бо на ньому все й тримається. Коли ви намагаєтесь його знайти, а його вже немає, усе починає триматися на спогадах

   

Дружні стосунки військових із цивільними

Так склалося, що саме дружні стосунки в мене постраждали з початку повномасштабного вторгнення найбільше. З одного боку, у мене з'явилися нові друзі – люди, з якими я зараз служу. Це прекрасні люди, у яких я багато чого навчився і з якими подорослішав. А як підтримувати дружні стосунки з цивільного життя – не дуже зрозуміло. 

Якщо дружина чи чоловік на тебе почекають, то з друзями й колегами для продовження спілкування потрібен контекст. Ваш контекст – це школа, університет, робота, спільні захоплення. Цей контекст тримається на спільних поглядах на життя: обговоренні спільних тем, риболовлі, часто – алкоголі. А війна прибирає цей контекст. Ти опиняєшся в одному контексті, а твій друг – в іншому. І настає момент, коли вам немає про що спілкуватися. Мені цікаво поговорити про перспективи озброєння Збройних сил, про тактику бою, а моїм друзям цікаве щось зовсім інше. Бо в цивільному житті в нас були інші теми.

Контекст – це дуже важливо для дружніх стосунків, бо на ньому все й тримається. Коли ви намагаєтесь його знайти, а його вже немає, усе починає триматися на спогадах. Але на фронті краще не фокусуватися на ностальгії, бо тут це неконструктивно. Я не люблю механізм абстрагування та відсторонення від емоцій. Просто, на жаль, в умовах війни це необхідний механізм. 

Але контекст може залишатися, коли твій цивільний друг як символ тилу цікавиться тобою, тим, що тобі потрібно, і це вже схоже на стосунки волонтера й військового. Це про турботу та взаємну повагу. Так можна зберегти дружбу попри різність контекстів.

Дехто намагається продовжувати той контекст, що був раніше, ігноруючи те, що обставини змінилися, що людина стала військовою. Важливо не ігнорувати цей момент і цікавитися реаліями свого друга, якщо це дійсно цінно для тебе.

   

Армія – це виклик не тільки твоїм здібностям, твоїй фізичній витривалості, це ще й соціальний виклик

   

Стосунки з побратимами

Це непросто – дорослим людям опинитися раптом під одним дахом і будувати спільний побут. У тебе зазвичай немає можливості обрати цей колектив. І там можуть бути як люди, з якими ти одразу порозумівся, так і колектив, якого ти намагався, наприклад, уникати все своє життя. Але тобі треба з ними служити. І тут все залежить від твого психічного ресурсу, наскільки ти можеш вплинути на колектив, наскільки ти можеш його змінити, перетворити на те, що тобі потрібно, і з чим ти би хотів мати справу. Наскільки ти можеш витримувати, наскільки ти толерантний. Бо є люди, які можуть занадто емоційно реагувати, а це породжує конфлікт. На війні конфлікти всередині колективу, звісно, не потрібні. Тут всі стосунки відбуваються в межах «нам іще служити».

Насправді це виклик твоїй особистості. Усе, що ти не прожив у школі, якийсь соціальний сором – із побратимами в тебе є можливість перепрожити ці речі. Стати більш розкутим, відвертим, упевненим у собі. Бо без відвертості у військовому колективі важко: ти накопичуватимеш негатив, і він точно відобразиться або на здоров’ї, або у великому конфлікті. 

Якщо дивитися на це позитивно, то стосунки з побратимами – це однозначно можливість вирости, але комусь дуже не щастить із колективом і не вистачає ресурсу й сил його змінити. Армія – це виклик не тільки твоїм здібностям, твоїй фізичній витривалості, це ще й соціальний виклик.

 

 

 

 

 СЛУХАЙТЕ ПОДКАСТ «ПРИЙОМ» НА ЗРУЧНІЙ ПЛАТФОРМІ