ПодкастиОдеса була за 300 років до Катерини II. Звідки взялися міфи про російську Одесу

Коли та хто насправді заснував Одесу? Яку роль для міста зіграла імператриця Катерина II насправді? А також про Одесу як осередок українства поговорили письменник і блогер Роман Чихарівський («Пан Роман») і кандидатка історичних наук й експертка Українського центру безпеки та співпраці Аліна Понипаляк 27 жовтня в Одеському художньому музеї.

Публічне обговорення історії міста від The Village Україна відбулося в межах проєкту «Вулиця Історії України».

 

 

Від Хаджибея до Одеси

   

Ромко Чихарівський: Перша історична назва території Одеси – Хаджибей. Розкажи нам про нього

Аліна Понипаляк: Перша згадка про місто Хаджибей датується 1415 роком. Це був порт, тут була фортеця. Згадувалося, що тут відвантажували зерно на допомогу Константинополю [зараз – Стамбул]. Себто «зерновий коридор» працював із 1415 року. І формально це зерно від короля Речі Посполитої вивантажували тут, в одеському порті, тоді воно вирушало до Константинополя. І це було козацьке зерно з Поділля. Козацьке зерно, себто козацька фортеця. 

Це відбувається і в часи Російської імперії, що остаточно руйнує міф про те, що Одеса – це якийсь «оплот русского міра», як це тривалий час намагаються поширювати російські пропагандисти. Мені дуже подобаються слова Володимира Жаботинського, який писав: «Вийдіть за межі Одеси – ви знайдете 30-мільйонне українське море». І це дійсно так.

А після того, як Катерина ІІ руйнує Запорізьку Січ у 1775 році, поряд із Хаджибеєм починають активно селитись козаки. Це вже не кажучи про те, що тут була Чорноморська Січ, що була однією з найбільших у степовому регіоні.

Тодішні козаки отримали на це дозвіл від турецького султана й заснували тут село Куяльник. Цілі родини козаків після руйнації Запорізької Січі починають мешкати й активно заселятися тут довкола фортеці Хаджибей.

Багато хтовважає, що Черкащина та Поділля є серцем козаччини й, мовляв, саме там збереглося найбільше археологічних пам'яток того періоду. Але насправді найбільша кількість пам'яток козацької доби, найбільша кількість збережених козацьких старовинних хрестів і могил (близько двох сотень), розташовані саме в Куяльнику. 

Хаджибей – це кримськотатарська фортеця. Є міф, що вона була винятково турецькою. Так, вона була під егідою Османської імперії, але більшість тих, хто тримав фортецю, були кримськими татарами. Зрозуміло, що стосунки кримських татар і козаків не завжди булидружніми, тому фортеця часто переходила з рук у руки. Вона була певним перехідним знаменом у різні історичні періоди. Але врешті ця земля належала кримським татарам і козакам. 

Ми тут говоримо також про певну світоглядну боротьбу. Кримські татари були мусульманами, а козаки – християнами, і фактично тут відбувалися такі світоглядні війни на межі цих степів. Але саме козаки стали першими розбудовниками порту. 

 

 

Дюк де Рішельє

   

Ромко Чихарівський: Хто тоді керував містом? 

Аліна Понипаляк: Першим керівником Одеси того часу став каталонець Хосе де Рібас. Потім містом керував Дюк де Рішельє. За часів керування де Рішельє портом і фактично Одесою місто стає вільним. Тут можливо порівняти його з Данцигом [колишня назва польського Гданська, початку 20 століття, коли в 1920 році місто здобуло статус вільного міста-держави, – ред] початку 20 століття. Власне, те саме в 1817 році відбувається і з Одесою, яка стає місцем для вільної економічної торгівлі.

Ромко: Що це означає на практиці?

Аліна: Це означає, що ти фактично не платив зайвих коштів, щоби торгувати в місті або щоб твій корабель пришвартувався у його порту. Це означало, що дуже багато людей, торговців з усього світу, почали цікавитися Одесою саме як портовим містом, де можна було вигідно торгувати й налагоджувати економічні відносини. 

Як на мене, усі портові міста дуже подібні за своєю історією, адже в різний період та ж сама Венеція, Флоренція або Амстердам мають подібну специфіку в географічному й історичному плані. Навіть спосіб життя таких міст доволі часто тотожний. У таких містах себе вільно почували різні народності та національні меншини.

Ромко: Власне, ніби замовчується оцей європейський вектор, але це ж був просто шалений магніт для капіталу.

Аліна: Це був магніт не тільки для капіталу, а й для розвитку Одеси в загальноєвропейському та загальносвітовому контексті. 

Одеса зараз фактично є брендом. І цим брендом вона стає якраз у середині 19 століття, за час, коли при владі був Дюк де Рішельє, який усіляко намагався розвивати Одесу як портове місто. І саме в цей час починають розбудовувати сам порт і Приморський бульвар, який теж відіграв одну з найважливіших ролей у розвитку архітектури міста.

 

 

Як і хто розбудовував Одесу

   

Ромко Чихарівський: Коли говоримо про розбудову міста, ми ніби автоматично думаємо про філантропію, але насправді тут мали бути тогочасні будівельній компанії й мало все кипіти.

Аліна Понипаляк: Так і було. Навіть якщо ми подивимося на прізвища тих архітекторів, які розбудовували, наприклад, Приморський бульвар або старі будинки на Дерибасівській, то ми побачимо серед них величезну кількість німців, французів, італійців.

Потьомкінські сходи отримали назву в 1955 році. Це пов'язано з фільмом «Броненосець Потьомкін» режисера Сергія Ейзенштейна. Це культовий фільм, частина подій у якому частково відбувалися на території Одеси. Але мені здається, варто було б повернути історичну назву цим сходам. Адже спочатку вони не мали назву Потьомкінські, вони були Рішельєвські. Миколаївський бульвар, Портові, Великі, Кам'яні – як їх тільки не називали. Але саме в 1955 році їх перейменували для того, щоб знову таки нести на собі маркер цієї «совєтської ідентичності». 

Так, починаючи з Російської імперії, яка намагалася придушити тут українську ідентичність, ми можемо простежити те саме в діях потім уже радянської влади. Зокрема, як пропаганда впливала на свідомість містян. Адже Росія роками підживлювала цей внутрішній сепаратизм, що одесити нібито є окремою кастою й не є цілісними з українським народом.

Хоча, якщо ми подивимося на розвиток цієї історії протягом усього часу, починаючи від раннього модерного періоду 19 століття, коли, власне, починає формуватися українська нація, це все дуже яскраво виражається ось тут, в Одесі.

 

 

Звідки взялася Одеса

   

Ромко Чихарівський: Тобто можна сказати, що Катерина II прийшла, як-то кажуть, на все готове?

Аліна Понипаляк: Щобільше, вона розуміла стратегічну роль фортеці Хаджибей. Це одна з причин того, що місто починають спеціально перейменовувати (а перейменування на Одесу відбулося штучно). Це місто, ця фортеця завжди називалася Хаджибей. Це традиційна назва цієї місцевості, яка штучно була імплементована, змінена на Одесу. 

Міф довкола того, що саме Катерина заснувала Одесу, виникає в 19 столітті. Історики, як-от Соловйов і Погодін, були одними з перших російських пропагандистів, які переписували історію для того, щоби люди вірили в те, що є така загальна російська імперська площина. 

Навіть якщо повертатися до теми розбудови Одеси, то власниками однієї з будівельних компаній, які розбудовували тогочасне місто, була родина Шостаків, яка походила з лівобережжя України. Так, завдяки Андрію Шостаку були побудовані Рішельєвський ліцей на вулиці Дерибасівській, дуже велика кількість переселенців із Ніжинщини працювала в будівельних компаніях 200 років тому на території Одещини.

 

 

Одеса проти зросійщення

   

Ромко Чихарівський: Що було далі за часовим проміжком?

Аліна Понипаляк: Попри те, що по всій території Російської імперії функціонувала заборонаукраїнської мови, друк українських газет, літератури, саме в Одесі активно розвивається друкарство.

Серед тих, хто друкував в Одесі українською, був тогочасний меценат і виходець із Чернігівщини, на ім'я Яким Фесенко, який почав займатися цим ремеслом із 1883 року. Зробити українську друкарню фактично було його мрією. Він ніколи не цурався української мови та друкував нею попри всі заборони. З 1863 року українську не можна було використовувати навіть для підручників, а з 1876 року нею можна було послуговуватися тільки для етнографічних записів. Але незважаючи на ці заборони, Фесенко друкує українські книжки та підручникий популяризуєукраїнську мову.

А в 1868 році в Одесі засновують товариство «Просвіта». Її членами були (якщо подивитися списки) понад тисяча осіб. Це осередок на півдні України, на південноукраїнських землях, і фактично це було перше в Російській імперії товариство української культури.

Ромко: На все це українське був попит чи це відбувалося всупереч [тодішній політиці]?

Аліна: Усупереч. На щастя, в Одесі завжди були ті люди, які йшли проти системи, і одним із них був міський голова Павло Зелен. Він фактично став людиною, яка пролобіювала створення «Просвіти» в Одесі. Не кожне місто могло собі дозволити такі брутальні дії проти російської імперської влади. 

 

 

Була, є і буде українською

   

Аліна Понипаляк: Одеса дуже сильно змінилася за час війни. Але якщо ми подивимося на коріння Одеси, тут, на південноукраїнських землях, завжди був цей осередок українства. Починаючи від того, хто заселяв цей регіон, і закінчуючи тим, як тут розбудовували українську школу, просвітництво й українські театри. 

У радянські часи заведено було замовчувати це, але тут були українські корифеї, той самий Марко Кропивницький. Тут виступала Соломія Крушельницька, яка свого часу була фактично голосом України, ми можемо називати її людиною, яка популяризувала все українське, і вона співала тут, в Оперному театрі. Навіть ці маленькі факти в історії показують, наскільки цей регіон завжди був просякнутий українською ідеєю.

Те, що тут навіть у часи Другої світової створюють і розвивають Організацію українських націоналістів, які проводили тут боротьбу проти «совєтів» фактично до 1944 року… Це були місцеві хлопці й дівчата, це також свідчить про те, що Одеса завжди була в українському просторі. Одеса була тим самим українським простором, і ці пропагандистські імперські надбудови досі часто кочують у головах молоді й наших громадян, ми мусимо якомога більше говорити про справжню історично українську Одесу. 

  

 

 

 

Історичний подкаст «Вулиця Історії України» реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».