ПодкастиМісто підпілля, що формувало дисидентський рух в Україні. Ось що треба знати про Харків

24 жовтня в харківському центрі сучасного мистецтва «ЄрміловЦентр» відбулося публічне обговорення історії міста від The Village Україна в межах проєкту «Вулиця Історії України».

Ведучі офлайн-події письменник і блогер Роман Чихарівський («Пан Роман») і кандидатка історичних наук й експертка Українського центру безпеки та співпраці Аліна Понипаляк обговорили роль підпільного Харкова після створення ОУН і під час Другої світової війни, а також розповіли про постатей, які сформували харківський дисидентських рух.

 

 

Харків – місто підпілля та форпост українства: від ОУН і до Другої світової війни

   

Ромко Чихарівський: Почнімо з асоціацій. Я фанат гурту «Мертвий півень» Міська Барбари, Харків у мене асоціюється з ним, а ще із Сергієм Жаданом – «амбасадором Харкова». Асоціюється також із Будинком «Слово», Миколою Хвильовим, Павлом Тичиною, Лесем Курбасом, Іваном Багряним.

Аліна Понипаляк: У мене асоціації з Харковом такі: це місто, що є форпостом українства. Якщо ми говоримо про часи перших українських змагань, це 1917–1921, то Харків завжди стояв в авангарді української революції. Цю естафету, але в більш культурному аспекті, у 1920–1930-ті роки перейняв Будинок «Слово». Мене також завжди вабила романтика українського підпілля часів Другої світової війни на території Харківщини. 

Організацію українських націоналістів (ОУН) створили в лютому 1929 року під проводом Євгена Коновальця в австрійському Відні. Метою була самостійна й соборна Україна, бо в 1921 році фактично окупували Українську Народну Республіку (УНР). Коли ми говоримо про ОУН, то люди чомусь думають, що це історія з Галичини або Волині…

Ромко: Ми навіть у школі вивчали ОУН та УПА одним пакетом.

Аліна: Поняття ОУН та УПА потрібно розрізняти. Організація українських націоналістів – це суто політична організація, метою якої було створення політичного проєкту України. Натомість метою Української повстанської армії, яку створили в 1942 році, було досягнення державності саме збройним методом. ОУН діяла на території всієї України, навіть у Криму. Також руйнуємо радянський міф про те, що УПА була лише Галичині та Волині – їхня діяльність доходила навіть до Київщини й Чорнобильських лісів. Керівником харківських підпільників ОУН був Микола Лемик. Вони збирали молодь у місті, роздавали гуманітарку.

Ромко: Скільки було підпільників на Харківщині?

Аліна: Не було так, що ти підписав заяву, і ти вже в ОУН, часто люди зголошувались усно. Я відстежувала ці процеси в архіві Служби безпеки України, що в Києві. За моїми підрахунками, у Харкові це близько 3–4 тисяч людей. Також була велика кількість симпатиків, і саме місцевих – не з Галичини або Волині…

Ромко: Галицькі куратори. [жартує]

Аліна: ОУН боролася проти двох систем – нацистської та «совєцької». Що змушувало харківʼян вступати в ряди організації? Це, зокрема, Голодомор 1932–1933 років, а також голод 1922 року. 

 

 

Харківські дисиденти: з кого починати?

   

Ромко Чихарівський: У нашому уявленні дисиденти – це люди, які генерують тексти, сенси й так далі. Ми привʼязуємо до цього поняття національний аспект, хоч це значно ширше поняття. Було багато дисидентів, які просто боролися за права людини.

Аліна Понипаляк: Мені дуже подобається думка, яку висловив Вацлав Гавел, дисидент і перший президент Чехії. Він сказав, що дисидентство – це власний екзистенційний вибір людей, це певний поклик. На території центральної Європи, де була «залізна завіса», відбувалися значні зрушення проти тоталітарних систем: від 1960-х до 1980-х років. Україна, як і Харків, не є винятком із загальної історії центральної Європи.

Ромко: З кого серед дисидентів у Харкові варто починати?

Аліна: Ігор Кравців. Він народився в Харкові й жив у місті. Закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут у 1961 році, працював майстром на будівництві, був інженером-будівельником. 

Кравців не зовсім вписується в цю схему, де всі дисиденти нібито тільки інтелігенти. Радянська влада ставила ставку саме на таких людей, як Ігор Кравців, на робітничі руки. У 30-річному віці Кравців дізнався, що його батько був змушений змінити власне прізвище та стати Кравцовим, щоби здобути преференції від радянської влади.

Ромко: Мати шанс на карʼєрне зростання.

Аліна: Далеко йти й не треба – у пʼєсі «Мина Мазайло» на цьому закручений увесь сюжет. Кравців дізнався, що його родина, яка походить із маленького села на Харківщині, була «розкуркулена» в 1920-1930-ті роки. Родичі його мами загинули від Голодомору, когось через національну позицію відправили в заслання. Це так вплинуло на 30-річного Кравціва, що він перейшов на українську мову та змінив прізвище з «Кравцов» на «Кравців».

Я впевнена, що до нього було багато запитань не тільки від влади, а й серед колег, мовляв, чому ти тепер говориш українською, чому змінив прізвище? У нього був товариш Анатолій Здоровий. 26 червня 1972 року в нього знайшли книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби. Його арештовують, і під час допитів він називає прізвище Кравціва – нібито самвидав йому надав саме він. За це Кравціва звинувачують в антирадянській пропаганді й увʼязнюють на пʼять років суворих таборів.

Ромко: А де він відбував покарання?

Аліна: У 35-й зоні на Уралі, а також у 19-й зоні в Мордовії. У Мордовії він познайомився з Василем Стусом, уперше почув його поезію. Це сильно його змінює, бо потім він шукає звʼязків із дисидентами з Донеччини [де провів дитинство Стус]. Ми не маємо відʼєднувати одне від одного Харків, Київ, Донецьк чи Луганськ, бо це були всеукраїнські процеси.

Після життя в таборах Кравців мусив ще рік «відзначатися» в міліції, розповідати, що він робить. До того ж був неофіційний нагляд – за такими людьми стежили на підприємствах, перевіряли пошту, слухали домашній телефон.

Ромко: Чи вдалося йому повернутися до свого звичайного життя на волі?

Аліна: Ні, він не зміг, але чи хотів він цього сам? З ним трапляється ще одна цікава подія. У грудні 1977 року він отримав виклик на допит за факт відвідування судової справи над дисидентом Володимиром Овсієнком. Його починають підозрювати в тому, що він причетний до справи Левка Лукʼяненка, у його помешканні проводять обшуки. Він майже три роки був безробітним, але продовжував розмовляти українською мовою.

Ромко: Ігоря Кравціва заарештували після допиту Анатолій Здорового. Чи не було між ними якогось конфлікту після його звільнення з неволі?

Аліна: НКВС завжди хотіла посіяти атмосферу недовіри серед дисидентів, щоби ніхто не міг довіряти своєму навіть найкращому другові. Але це не спрацювало у випадку зі Здоровим.

 

 

Як дисидентів увʼязнювали за українську позицію

   

Аліна Понипаляк: Анатолій Здоровий народився у Харкові, навчався на фізико-математичному факультеті Харківського державного університету, займався ядерною фізикою. На початку він був активним «комсомольцем, відмінником, спортсменом». 

Ромко Чихарівський: Ніби ідеальна радянська людина, як із підручника.

Аліна: Суперідеальна. Після навчання його направили в лабораторію в Харківський електромеханічний завод. Там він познайомився з Кравцівим, а потім сталася подія, що змінила його життя. Його ідеальна картинка радянського світу руйнується через питання української мови. У 1964 році школи в Харкові почали масово переводити на навчання російською мовою. Здоровий зібрав понад 200 підписів батьків і порушив це питання. 

Це дійшло до Москви. На батьківські збори почали приходити переодягнені «батьки», такі собі «тітушки», які підслуховували, що там відбувається. Кількість батьків, які протестували, впала до 15. Тож 29 червня 1965 року Анатолій Здоровий на Домі Проєктів, тоді ще на проспекті Леніна, навпроти готелю «Інтурист», пише гасло: «Українці, шануйте рідну мову. Геть від мерзенної трійки!».

Ромко: Це якийсь ватман був?

Аліна: Ні-ні. На самій будівлі, фарбою. Ще він написав гасло: «Хай живе Україна!». Але на останню букву та знак оклику не вистачило фарби, тож він пішов додому, щоби взяти нову банку й дописати як слід.

Ромко: За рівнем епічності це ніби «Пуститися берега». 

Аліна: Дописати гасло він не встиг, за своєю спиною він побачив міліціонерів. Здоровий побіг, але його схопили. Його карʼєрі прийшов кінець. Він намагався звернутися до партії, уряду, але після 20 доби допитів зізнався, що нібито працював у секретній науково-дослідній лабораторії, де виконував диверсії проти радянської влади й ніби був відповідальний за дисидентський рух у Харкові.

Ромко: Фактично «біолабораторії». [жартує]

Аліна: За нього намагалися заступитися науковці, академіки, але це йому не допомогло. Його дії трактували як підрив радянського ладу. І зрозуміло, що під час обшуків у нього знайшли «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Дзюби.

 

 

 Також читайте інтерв’ю режисера Сергія Буковського про фільм «Іван і Марта» про Івана Дзюбу та його дружину Марту.

 

 

Ромко: Це як художня деталь, яка мусить бути всюди. А як ці затримання дисидентів по всій Україні відбувалися в часі? Це все було в один час або ж це більш розтягнуте в часі явище?

Аліна: Це все було, як під копірку. Вони знаходили мотив, людей відправляли на тортури, змушували зізнаватися у всіх гріхах, одразу проводили судові засідання. Це можна побачити на прикладі того ж Василя Стуса. Після суду Анатолій Здоровий відбував покарання в пермських таборах у колі Левка Лукʼяненка, Євген Сверстюка, Івана Світличного. 

Ромко: Інформація про напис Анатолія Здорового, мабуть, просочувалася зі швидкістю світла?

Аліна: Не просто зі швидкістю світла, це стало майже мемною ситуацією для Харкова, яку люди одне одному переповідали в чергах. Здорового звільнили в 1977 році, але він мав ще пʼять років адміністративного нагляду. Він заробляв 80 карбованців – це менше за підвищену студентську стипендію, ще 20% цієї суми він віддавав на судові збори. 

У Харкові люди, які не належали до інтелектуальної еліти, почали повставати проти системи. Зараз місто виконує ту ж роль, що і під час Другої світової війни, перших визвольних змагань.

 

 

 

 

Історичний подкаст «Вулиця Історії України» реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».