«Вулиця Історії України» – другий сезон історичного подкасту The Village Україна, у якому ми говоримо про території й мапи. Про те, яке значення мали окремі міста та регіони для соборності нашої країни. 9-й епізод присвячений важливості морів в українській історії.

«Море, море! Без краю просторе,
Руху повне і разом спокою!
Забуваю і щастя, і горе –
Все наземне, – з’єднатись з тобою
Я жадаю на час, на годину,
Щоб не бачить нічого на світі,
Тільки бачить осяйну долину
І губитися в прозорій блакиті»,

– це уривок вірша Лесі Українки, який вона написала після першої подорожі до моря – в Одесу у 1888 році. Потім вона познайомилася з Кримом, про який писала: «Певне, тут не чули зроду, Що бува негода в світі!».

Чорне море було не тільки найбільшим курортним районом, а й важливим політичним та економічним регіоном Євразії. Утім, вихід до Чорного моря завжди цікавив і сусідів України.

 

 

 

Козаки на морі

У жовтні 1545 року 800 козаків підпливли вночі на 32 чайках під Очаків. Вони вбили двох охоронців турецької облоги, чотирьох поранили, а ще 32 взяли в полон. Так вони здобули замок. 20 осіб із 30 полонених заплатили козакам за себе викуп на суму 40 600 срібних монет (аспр). Козаки мали ще 36 800 аспр викупу за 30 інших підданих. Ще й відігнали 97 коней в Україну. Усього турецький султан нарахував збитків на суму 97 000 аспр.

Такі походи запорозьких флотилій козаки влаштовували часто. Найлегшими й найуспішнішими були атаки на багаті приморські турецькі міста. Напади влаштовували несподівано, вдосвіта або вночі. Увесь шлях від гирла Дніпра до узбережжя Туреччини займав у козаків від 36 до 40 годин. Кожен морський похід давав їм знання про море, найнебезпечніші маршрути, безпечні місця та турецькі порти. Так козаки вивчали сильні та слабкі сторони противника.

Козаки здійснили багато морських походів проти Османської імперії та Кримського ханства. Вони хотіли звільнити полонених побратимів, яких продавали в рабство. За це зазнали слави серед народу, а пам’ять про них передавалася з покоління в покоління в переказах людей. 

Один із таких переказів записали у Вереміївці, що на Черкащині: «Запорожці було оце постелять по воді кирею, сядуть та й поїдуть Дніпром у море. То проти їх хвиля так і реве, так і реве, а з другого боку з берега ляхи стріляють, так як порохом, кулями на їх світять, а їм байдуже, сидять собі та в карти грають, сидять собі, та в карти грають. Вони були лицарі великі та праведники у Бога».

Люди вірили, що запорожці незнищенні й будуть на землі завжди: «Вони не допускатимуть змії із тьми на сей світ, бо якби змій вийшов із тьми на сей світ, то він би людей переїв. От така їм служба од Бога назначена». 

Боротьба за українське море триває й сьогодні. Козацька пісня знову актуальна:

В Чорне море кров Дніпром тече,
В Чорне море кров Дніпром тече.
Там Січ наша, гей-гоп, там Січ наша,                
Там Січ наша на москаля йде.

 

«Та доки ж ми будемо рабами?!»

У червні 1905-го року унтерофіцер Чорноморського флоту на панцернику «Потьомкін» вигукнув: «Та доки ж ми будемо рабами?!». Це був українець Григорій Вакуленчук. На наступний день його тіло знесли в Одеський порт із запискою: «Перед вами лежить тіло вбитого матроса Григорія Вакуленчука, якого вбив старший офіцер ескадреного броненосця «Великий князь Потьомкін-Таврійський» за те, що він сказав, що борщ не годиться. Помстимося кровопивцям! Смерть гнобителям, нехай живе свобода!».

Повстання матросів проти офіцерів на броненосці «Потьомкін», яке почалося через неякісну їжу, тривало впродовж 11 днів. На той час Чорноморський флот за складом був переважно українським. Після вбивства Вакуленчука його місце зайняв інший унтерофіцер Панас Матюшенко. За його словами, спротив на броненосці «Потьомкін» спричинив «бурю на Чорному морі». Почалася своєрідна ланцюгова реакція гніву, бо українці Адаменко, Чорний, Захарченко, Бойко почали повстання на навчальному судні «Прут». Потім повстання відбулося на крейсері «Очаків», далі – на панцернику «Георгій Побідоносець». Царська влада знищувала всіх протестувальників. 

Так, до прикладу, вони розстріляли лейтенанта Петра Шмідта, який був одним із керівників севастопольського збройного повстання в 1905-му і який командував повсталим крейсером «Очаків». Він же був активістом підпільного українського гуртка «Кобзар», що діяв тоді в Севастополі. 

Український історик Данило Кулиняк так коментував ті події: «Борт повсталого в червні 1905 року «Потьомкіна», який під малиновим козацьким прапором одинадцять діб був островом свободи, плавучою козацькою республікою, вільною від російського царизму, можна повністю назвати кораблем української революції на Чорному морі та предтечею загальноукраїнської революції 1917–1918 років. Адже повстання було найбільш яскравим виявом народного гніву на Чорноморському флоті». З іншого боку, повстання наближало й проголошення Української Народної Республіки, створення Української держави.

Після здачі «Потьомкіна» румунській владі на 11-й день протесту частина протестувальників емігрували в різні країни світу. Тих, хто повернувся в Російську імперію, судили. Хтось отримав смертну кару, хтось – довічне ув’язнення. Частину матросів відправили служити на Далекий Схід, щоб унеможливити чергові протести. У травні 1917-го панцерник «Потьомкін» отримав назву «Борець за свободу». Він затонув у громадянській війні у квітні 1919-го. Але назавжди став символом спротиву українських моряків.

 

 

Чорноморська доктрина

Коли в 1905 році в Російській імперії почалася революція, серед південноукраїнського дворянства виникла ідея створити автономну Чорноморську республіку з центром в Одесі. А вже під час Першої світової війни українські політики думали про створення так званої Чорноморської федерації країн. Ці плани не здійснилися, але розуміння геополітичного значення Чорного моря для України жило далі.

На початку 1940-го року український громадський діяч, письменник і лікар з Одеси Юрій Липа разом з іншими українськими професорами запровадили у Варшаві діяльність Українського Чорноморського Інституту. Вони видали понад 40 праць про політичні й економічні проблеми, які будуть в України, коли та стане незалежною. 

Першим виданням, яке видав Інститут, стала праця Липи під назвою «Чорноморська доктрина». У ній ішлося про необхідність створення Антиросійського блоку причорноморських країн – України, Туреччини, Грузії, Болгарії, Румунії, а також Дону та Кубані. Лідером об’єднання мала стати Україна, яку автор вважав своєрідним перекриттям моря – склепінням, яке простягається із заходу від річки Прут і Закарпаття, що опираються на річку Дунай, на схід до регіону Закавказзя й Ірану, що опираються на Каспійське море. Саме склепіння опирається на Кримський півострів, а ключем до нього є Білорусь. 

Білорусі письменник відводив важливу роль у безпеці України: «Якщо ж із Білоруссю не вдасться побудувати добросусідських відносин, то вона буде раною на шиї України, оскільки Білорусь може стати знаряддям східних чи західних сусідів».

Крим Юрій Липа називав Тавридою – історичною назвою півострова. Він вважав, що саме Крим є центром усіх морських доріг Чорного моря. У доктрині відстоював історичне право України на півострів. Він зазначав, що присутність Росії в Криму узалежнить від неї балканські країни й не дасть змоги створити з ними союз. Тож головною метою українців вважав витіснення Росії з Чорного моря. 

До союзу Липа хотів долучити також Польщу, Литву, Латвію й Естонію, так створивши Балтійсько-Чорноморську вісь. Вона мала відокремлювати Центральну та Західну Європу від Росії та протистояти російській експансії на захід. 

Його ідеї не подобалися німецькому керівництву, яке вважало Липу українським ідеологом-державником. А радянському керівництву не подобалася і його діяльність в Українській Повстанській Армії. У серпні 1944-го його схопив підрозділ НКВС, а наступного дня його понівечене тіло знайшли на Львівщині. Там одесита й поховали. 

 

Війна указів

У грудні 1991 року на державній дачі в Білорусі в Біловезькій пущі підписали угоду, у якій ішлося: «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права та геополітична реальність припиняє своє існування». Його підписали президент Російської Федерації Борис Єльцин, президент України Леонід Кравчук і голова Верховної Ради Республіки Білорусь Станіслав Шушкевич. П’ята стаття угоди передбачала, що «сторони визнають і поважають територіальну цілісність один одного та недоторканність наявних кордонів у рамках співдружності». Тоді ж домовилися про збереження статус-кво при розподілі майна та збройних сил. Тож Чорноморський флот, що базувався у Криму, мав відійти Україні в повному складі. 

Але в Росії були інші плани – не ділитися Чорноморським флотом, вартість якого на початок 1992-го оцінювали в суму від 60 до 80 мільярдів доларів. Тому почали діяти. У квітні 1992-го, коли офіцери штабу Кримської бази мали складати присягу Україні, до Новоозерного ввели бойову техніку 361-го полку 126-ої дивізії берегової оборони Чорноморського флоту. До озера Донузлав увійшли два ракетні катери й два корвети, заблокувавши кораблі, особовий склад яких склав українську присягу. Подібні провокації з блокуванням присяги на вірність України росіяни влаштовували неодноразово.

Одночасно з тим ішов обмін указами. 5 квітня 1992-го Леонід Кравчук підписав Указ «Про перехід Чорноморського флоту в адміністративне підпорядкування Міністерству оборони України», а 7 квітня Борис Єльцин видав Указ «Про перехід під юрисдикцію Російської Федерації Чорноморського флоту». Цей конфлікт завершився 23 червня 1992 року в російському Дагомисі, коли уклали угоду про формування Військово-морського флоту Росії й Військово-морських сил України. Розподіл Чорноморського флоту мав бути в рівних пропорціях: 50% на 50%.

Але через два роки Кравчук і Єльцин підписали новий указ у Москві, за яким Україні залишалося 15–20% кораблів і суден Чорноморського флоту. Ще за рік у Сочі новий президент Леонід Кучма віддав Росії 82% Чорноморського флоту на заміну списання мільярда доларів газових боргів. Але новий договір у травні 1997-го фактично ратифікував перебування Чорноморського флоту РФ на території України. 

У Росії, мабуть, читали праці Юрія Липи, який ще на початку 20 століття писав: «Той, хто володіє Севастополем, той володіє Кримом. Той, хто володіє Кримом – володіє Чорним морем».

 

 

 

 

 

 

   

 

Історичний подкаст «Вулиця Історії України» реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».