«Вулиця Історії України» – другий сезон історичного подкасту The Village Україна, у якому ми говоримо про території й мапи. Про те, яке значення мали окремі міста та регіони для соборності нашої країни. 8-й епізод присвячений історії Закарпаття. 

Коли Закарпаття стало частиною Чехословаччини в 1919 році, український релігійний і культурно-політичний діяч Августин Волошин поїхав на зустріч із президентом Томашем Масариком. На честь прийняття делегації із Закарпаття Прагу прикрасили чеськими та синьо-жовтими прапорами.

Через кілька років Волошин згадував: «Президент Масарик не міг вийти з дива, як ми взаємно розуміємося, навіть підозрював мене, що я говорю теж і по-чеськи. Була це, однак, наша українська мова, якою говорить населення Карпатської України».

Через кілька століть, коли Закарпаття стало частиною незалежної України, Кузьма Скрябін казав: «Закарпаття – унікальне. Для мене – це ідеальна форма поєднання різних національностей. Тут немає агресивності та нетолерантності до людей. Якби цю формулу можна було б розповсюдити на всю Україну – усе було б інакше».

 

 

 

Усі ми – русини

Згідно з переписом населення на 2001 рік, майже десять тисяч закарпатців назвали себе русинами. Понад 95% населення Закарпаття складали українці, угорці та румуни. Серед іншого там проживали ще росіяни, роми, словаки, німці, білоруси та євреї. То хто такі русини?

Доктор історичних наук та етнолог Михайло Тиводар вважає так: «Ідея русинства – показати окремішність закарпатців від інших українців. Це було потрібно усім режимам і державам, до складу яких входило Закарпаття». Угорці, чехи та росіяни не хотіли визнавати, що українці Закарпаття є українцями. Кожна з цих держав забороняли вживати термін «українець» у стосунку до закарпатця. Сам же термін «русини» походив від назви Київська Русь. Звідти й «руська мова», і «руська віра». Ці назви були спільними для всіх українців Австрійської імперії – галичан, буковинців і закарпатців. 

У 19 столітті на Закарпатті термін «русини» був навіть виправданим. Намагаючись боротися проти мадяризації, закарпатський письменник Олександр Духнович видав буквар «Книжица читальная для начинающих». Він був написаний мішанкою російської, церковнослов’янської та закарпатських діалектів української мови. Тоді він писав, що «свавільні мадяри здумали всьому противитися, суперечити будь-якому розпорядженню цісарському, жоден народ не шанувати й не визнавати, крім жмені мадярів. У них усі народи – бидло і худоба, лише мадяр був людиною». У тих умовах Духнович заглядав на Схід і виступав за москвофільство, бо вважав у цьому порятунок від мадярів.

Ідея про русинів як окремий від українців народ стала непотрібною після включення Закарпаття до СРСР. З відновленням незалежності там почали з’являтися антиукраїнські рухи «Общество подкарпатських русинов», «Общество русинов імені Духновича», «Временное правительство Подкарпатськой Руси». Теорія русинської окремішності знову з'явилася в медійному просторі. 

Професор Ужгородського університету Любомир Белей у 2017-му видав книгу «Русинський сепаратизм. Націєтворення in vitro». Він стверджує, що українці Закарпаття до 1939 року були русинами, а тому потрібно заборонити використовувати терміни «русин», «руснак», «руський», «русинський», «руська мова», «русинська мова» у значеннях «неукраїнець» чи «неукраїнський». Окрім того, він закликає пам’ятати, що Іван Франко говорив, що він «вигодуваний твердим руським хлібом», а Степан Бандера в метричній книзі записаний саме як русин.  

 

З’єднатися з Україною

У січні 1919-го в Хусті українське населення Закарпаття зібралося на збори Всенародного Конгресу. Коли голова зібрання Михайло Бращайко запитав присутніх: «Куди хочемо долучитися? До Угорщини? Чи, може, до Чехословаччини? Чи України?», то народ крикнув: «До України». На той час українські закарпатці уявляли Україну як державу з давньою столицею Києвом. Громадський діяч і педагог Августин Штефан писав: «Київ – святість, про яку не вільно було голосно говорити, хіба в чотири очі з Богом, Київ – це таїна, недосяжна, незрозуміла, але наша. Тайна, схована в глибині душі. Ця тайна довго-довго дозрівала в душах. І коли дозріла – стала словом. Могутнім словом. Воно потрясло всією Карпатською Україною».

Згодом закарпатська делегація поїхала до Станіславова (сучасний Івано-Франківськ) до Голови Національної Ради Української Народної Ради Євгена Петрушевича з бажанням приєднатися до України. А вже 30 січня 1919 року в часописі «Закон і право» опублікували документи, у яких йшлося про те, що Угорська Україна вважається складовою частиною Соборної Української Держави. Представник від Закарпаття мав входити до найвищого органу УНР – Директорії.

Але воєнна й політична ситуація швидко змінилася. Уже навесні 1919-го в Ужгороді представники Пряшівської, Ужгородської та Хустських Народних рад об’єдналися в Центральну Руську Народну Раду. Ухвалили рішення приєднатися до Чехословаччини. Михайло Бращайко згадував, що хоч 420 делегатів із Карпатської України хотіли з’єднатися з Україною, воєнні обставини не дозволяли цього. Приєднання до Чехословаччини сприймали як тимчасовий акт, який «серце і душу народу не змінить». 10 листопада 1919-го на конференції в Сен-Жермені остаточно вирішили – Закарпаття опиниться в межах Чехословаччини.

 

 

Карпатська Україна

Восени 1938 року політична ситуація у світі загострилася. На Мюнхенській нараді вирішили, що Чехословаччина має виконати територіальні умови Польської республіки та Королівства Угорщина. Чеський президент подав у відставку. Ситуацією скористалися українці та проголосили автономію Підкарпатської Русі, створивши перший український уряд Карпатської України. Але згодом його очільника Андрія Бродія відсторонили через проугорську політику. Уряд очолив українець Августин Волошин. На початку 1939-го відбулися вибори до Сойму Карпатської України, тобто парламенту. 

Тоді Волошин звернувся з телеграмою до Адольфа Гітлера з проханням визнати незалежність Карпатської України та не допустити вторгнення Королівством Угорщина. Але 13 березня керівник Угорської держави Хорті вимагав від чехословацького уряду віддати Карпатську Україну Угорщині. У цьому його підтримав Гітлер. І вже в ніч на 14 березня угорські війська почали наступ. 

Про ті події згадував уродженець села Велика Копаня Михайло Гулянич: «Ми з моїм другом верталися додому й побачили, як по дорозі їдуть угорські військові на мотоциклах. При дорозі в центрі села біля пошти була криниця з водою, і до тої криниці вела викладена каменем доріжка. Угорський солдат зійшов до тої доріжки з мотоциклом, зняв кулемет і почав стріляти. А в той час із магазину йшов січовик із Виноградова, на прізвище Гичка. Він йшов із рушницею та з хлібом. Якраз біля сучасної сільради жив один чоловік, там була хата, господарські прибудови, хлів. На поді цього хліва стояло сіно. Січовик подрабині хотів піднятися до хліва, але впав застрелений. Йому було близько 30 років».

Поки угорська армія окуповувала села, Августин Волошин терміново зібрав засідання Сойму. На ньому проголосили самостійну Карпатську Україну, державною мовою обрали українську, державним прапором став жовто-блакитний стяг, а гімном обрали пісню «Ще не вмерла Україна». З трибуни Волошин заявив: «Наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути українська. І коли б навіть нашій молодій Державі не суджено було довго жити, то наш Край залишиться вже назавжди український, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого українського народу». 

 

«Іду на смерть за те, що любив свою рідну Україну»

Бої за Карпатську Україну протягом п’яти днів вели члени організації народної оборони «Карпатська Січ» разом з окремими підрозділами чехословацького війська. До початку наступу угорцями «Карпатська Січ» була протипожежною та культурно-просвітньою організацією, але після проголошення незалежності Карпатської України перетворилася на її армію. Тож майже 2000 її членів стали на захист проти угорців. 

До захисту долучилася й Жіноча Січ, яку створили наприкінці 1938-го при Карпатській Січі. У березневому протистоянні дівчата виконували обов’язки розвідниць і зв’язкових, передавали інформацію між різними осередками закарпатської армії. У будинку Жіночої Січі вони організували лазарет для поранених у боях. Частина з них воювали з угорцями зі зброєю в руках. Групу дівчат угорці розстріляли на другий день вторгнення під час боїв на Хустському напрямку. 

Одна з тодішніх газет про події березня писала так: «Не дасться заперечити факту, що під Хустом відбулася велика битва, у якій з обох сторін полягло багато соток вояків… Не можемо не підкреслити, що український народ хоробро боровся». Під вечір 18 березня 1939 року угорська армія окупувала всю територію Карпатської України, у регіоні встановили угорський фашистський режим Горті. 

У ході найважчих боїв на Красному полі поблизу Хуста загинуло близько 230 січовиків, чеських воїнів і добровольців. Угорці убитими втратили близько 160 людей, ще близько 400 отримали поранення. У боях по лінії фронту від Королева до Хуста угорці взяли в полон багато чехів і 450 січовиків. Один із полонених, командир хустських січовиків Олександр Блистів, потрапив до в’язниці у Хусті. Він залишив записку: «Я, Олександр Блистів, 22-річний із Хуста, іду на смерть за те, що любив свою рідну Україну».

 

 

«Пливе кача по Тисині»

Пісня «Пливе кача по Тисині» неодноразово звучала на Майдані у 2013-му. Цю пісню любив білорус Михайло Жизневський, який другим загинув під час «Євромайдану». Вона звучала на його похороні під час ходи Хрещатиком і Майданом. А потім стала своєрідним реквіємом за всіма Героями Небесної Сотні. 

Після Революції Гідності пісню переклали англійською, словацькою, іспанською, угорською. Багато хто про неї дізнався, коли російські пропагандисти заспівали її російською та зняли кліп у Маріуполі на «Азовсталі». Частину слів залишили українською, заявивши, що українська мова стала «їхнім трофеєм». Мабуть, вони не знали, що переклали давню закарпатську народну тужливу пісню. 

Перший куплет пісні український поет Васи́ль Ґренджа-Донський опублікував у 1923-му році в збірці «Квіти з терньом». Через це фольклористи припускають, що пісня виникла в часи воєн Австро-Угорщини з Туреччиною чи Першої світової війни, коли закарпатських хлопців мобілізували до армії й вони були в чужих краях. Хоч слова пісні зазнавали трансформацій, сюжет залишився один – прощання солдата з матір’ю, віра в силу материнського прокляття й загибель на чужині. 

Ця пісня була популярною і в 1939-му, коли українці боролися за Карпатську Україну. Співали її також українські повстанці в сорокових роках. Вона завжди об’єднувала українців, які боролися за незалежність. І дуже символічно, що в час, коли Росія поширює ідеї про «закарпатський сепаратизм», саме закарпатська пісня в центрі Києва об’єднала українців усіх регіонів. 

 

 

 

 

 

   

 

Історичний подкаст «Вулиця Історії України» реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».