Подкаст «Прийом» про почуття військових і їхні стосунки з цивільними повертається після майже річних канікул. За цей час співведучий подкасту, психолог за своєю цивільною професією, Артем Осипян став командиром взводу в одному з підрозділів 58-ї окремої мотопіхотної бригади. У подкасті військовослужбовець Артем Осипян спілкується з редакторкою The Village Україна Іриною Виговською.

   

Ми знаємо, що в стосунках військових із цивільними є напружені моменти, але щоб налагодити стосунки,
про них треба говорити

   

У першому епізоді другого сезону подкасту «Прийом» обговорили, що для психіки означає позиційна війна, що військових бісить у цивільних і як будувати свій побут, якщо війна триватиме понад п’ять років.

 

 

 

 

   

Краще болюча правда,
ніж перебувати в ілюзіях. Бо коли психіка стикається з марними, нереалістичними очікуваннями, потім відбувається фрустрація, складніше проходити всі ці виклики.

Про усвідомлення позиційної війни

Ми знаємо, що ми тут надовго, що невідомо, коли це закінчиться, і що нам доведеться в такому режимі воювати ще дуже тривалий час. І це, з одного боку, – полегшення, тому що те, про що ми всі думали, підтвердило й найвище командування. Це також добре, тому що не можна тепер нікого обманути та маніпулювати цією брехнею. Разом із тим це сумно, навіює певний скептицизм, можливо, навіть песимізм. Але як би нам не хотілося, щоб усе швидко закінчилося, щоб ми всі перестали страждати, краще орієнтуватися на більш реалістичні сценарії.

Багато хто з нас, добровольців, мобілізованих не планували перетворювати військову службу на стиль життя, але ми розуміємо, що все затягується, і треба звикати, доведеться адаптуватися до нових реалій і розуміти, що це таке нове життя. З цим доведеться миритися. Тому що ти не можеш розвернутися і сказати: «Я втомився, давайте хтось, міняйте мене». До того ж це формулювання про «замінити», воно доволі абстрактне, нереалістичне. Заміняють тих, хто вибув зі строю. Мене не демобілізують, якщо мій друг прийде в військкомат і скаже, що готовий служити замість мене на моєму місці.

Чому не всі хочуть іти зі служби

У мене в підрозділі є хлопці, які мають причину звільнитися зі служби, але не роблять цього. Вони мають високий рівень мотивації, розуміють, що треба вести війну далі, тому навіть після поранень вони вертаються. 

Не всі хочуть повертатися в цивільне життя. Багато хто після відпустки каже: «Фух, добре, що я знову в строю, тому що там…». Для військових у цивільному житті багато чого не так. Є великий розрив реальностей, який лише посилюється. Цивільні та військові дуже по-різному відчувають та уявляють собі війну. 

Є відчуття, що військові ніби зобов'язані робити щось, щоб виправдовувати очікування цивільних щодо війни. Ніби є якесь замовлення у вигляді очікувань від суспільства, що війна має закінчитися швидко, а ми, військові, реалістично виконати це замовлення не можемо. Мені здається, важливо, щоб цивільні розуміли, що ми не просуваємося на 20 кілометрів на день, а часто місяць б’ємося за одну посадку та втрачаємо на одному кілометрі купу життів. 

Тож варто закінчувати з марними інфантильними очікуваннями й дивитися правді в очі, що війна надовго, і все не так просто, як може здатися. Для того, щоб виграти цю війну, ми всі маємо включитися повністю.

Що військових бісить у цивільних

Я думаю, що неправильно казати, що військових щось бісить у цивільних, бо наче ж наше завдання, навпаки, – робити так, щоби цивільні могли продовжувати нормальне життя. Але ми бачимо, що суспільство розділене на різні шари, і в цьому суспільстві є різні представники з різними настроями, з різними цінностями та способами життя. І в Україні досі є люди, які дійсно не включені в війну. І виходить, що для військовослужбовців і їхніх сімей усе життя зараз – це війна. А є значна частина населення, які не залучені у військову службу, не знають, що це таке, і немобілізовані у фінансовому й ресурсному планах. Наприклад, прямо зараз люди організовують багатомільйонні весілля.

Військові ж це читають, ми це бачимо, і такі новини дуже сильно б’ють. Так само з історіями про людей, які дають хабарі, зокрема, щоб уникнути військової служби. Це несправедливість, це подвійні стандарти. Тобто ми стоїмо за Україну, а десь в Україні є люди, яким на це начхати. 

Це питання неможливо вирішити законодавчо. Бо законодавство – це лише відображення того, що відбувається в суспільстві. Це питання мало б вирішитися через конфлікт усередині суспільства, який досі є, і поки не призводить до результату, а лише підсвічує поділ суспільства. 

Тобто військових бісить це необ’єднане суспільство та брак відповідей на дуже нагальні питання. 

Ми хочемо, щоб військовослужбовці реально розуміли: ми служимо, і в нас немає ніяких питань щодо того, що відбувається в тилу, позаду нас. Але для того, щоб таке сталося, треба вирішити ці питання. А вони не вирішуються, і тому відбувається напруга, і тому всі так утомлюються.

Це ж не Друга світова, де реально всі були мобілізовані, де кожен брав участь. У нас такого нема, бо в нас є фіксована лінія фронту, позиційна війна. І виходить, що в межах однієї країни є два виміри: хтось живе майже повністю цивільне життя, а хтось – у безпосередній близькості до фронту. 

   

Навколо багато напруги, бо залишається незрозумілим, хто служить, хто не служить, хто має служити, що робити з ухилянтами, чому їх так багато, як зробити так, щоб їх було менше, як зробити так, щоби всі українці перейшли на українську мову, чи треба взагалі так робити, щоб усі перейшли на українську мову, чи ми демократичне суспільство?! Хоча це ж абсурд – говорити мовою ворога.

 

Чому цивільні не завжди включаються

На мою думку, причина в недостатньому патріотичному вихованні – багато хто досі не розуміє, за що саме йому воювати. До повномасштабної війни в нас теж було розділене суспільство: були люди україноцентричні, і люди, які говорили російською, слухали російські пісні, ходили на концерти. На жаль, досі багато хто все ще перебуває під впливом зросійщеної політики.

Ми цю війну точно не виграємо, якщо в нас не буде суспільства, яке однозначно розуміє проблему. У якому всі, як один, розуміють, що відповідати на українську російською – не окей. Де всі однозначно розуміють, що треба працювати на фронт: від міського до особистого бюджету. Усі мають однозначно розуміти, що хабарі й корупція мають ототожнюватися зараз із державною зрадою.

Виклики волонтерів

Для військових волонтерів виклик доволі специфічний, тому що ці люди не живуть повноцінно своїм цивільним життям, але водночас і не є військовими. Вони, на відміну від військових, бачать ледь не щодня цивільне життя, і бути волонтером – це їхнє вольове рішення. Це життя на межі, між двома світами – це непросто. Часто волонтери мають велике почуття провини, бо вони однаково не є військовими. 

У волонтерів є додаткові стресори, які дестабілізують їх, і постійна внутрішня боротьба. Бо ніби ти й не живеш повноцінно, і всі ресурси направляєш на фронт, і водночас не служиш. Волонтерам важливо підтримувати себе за допомогою психотерапії, щоб допомогти собі з непростим внутрішнім діалогом.

Що мав би робити кожен українець зараз

На мою думку, 60% зусиль, енергії й уваги варто зараз віддавати Збройним силам. Чому 60%? Бо ми не перебуваємо в такій фазі війни, у якій ми могли б дозволити собі половину життя насолоджуватися звичайним побутом. На жаль, ми не можемо собі цього дозволити, тому більшу частину сил ми маємо спрямовувати на Збройні сили, бо зараз важкий період, а буде ще важчий. Це точно справедливо. Бо військовослужбовці і їхні сім’ї віддають цьому 90%. І це не лише про гроші. Це про увагу, про пріоритети. Кожен із нас зараз має віддавати більше, ніж отримує.

 

 

 

 

 

 

 СЛУХАЙТЕ ПОДКАСТ «ПРИйом» НА ЗРУЧНІЙ ПЛАТФОРМІ