ПодкастиVeteran Hub працює з адаптацією ветеранів і ветеранок із 2018 року. Що вони зрозуміли за цей час

Артем Денисов – співзасновник і голова організації Veteran Hub, що з 2018 року працює у сфері ветеранських справ: надає психологічні та юридичні консультації військовим і їхнім родинам, допомагає з комфортним поверненням військових до цивільного життя. У новому епізоді подкасту «Простими словами» Артем розповів про ідентичність військового, статус ветерана й складнощі, які ми як свідоме суспільство маємо вирішити до перемоги.

 

 

 

 

Справи ветеранів – це важливо

На початку війни у 2014 році я подумав, що якщо ти не на війні фізично, ти маєш робити щось для тих людей, які там, або тих, хто повертається. Тоді ніякої ветеранської сфери не було, і треба було робити щось дуже швидко. Ми тоді ще мали романтичні ілюзії, що скоро це все закінчиться й треба буде налагоджувати добробут людей, які повертатимуться. Минуло майже 10 років, і це ще буде певний час тривати.

Тому з огляду на майже десятирічний досвід, я думаю, що або ми будемо робити щось для ветеранів, або цього не будуть робити. За майже 10 років війни клієнтська сфера дуже розширилася, а сервісних організацій не стало аж настільки більше. Їх більшає, але не зіставно з кількістю запитів.

Бачити сенс = триматися

Мене тримає на плаву моя професійна діяльність. Це дає можливість хоча б не якийсь відсоток розуміти, що ти робиш щось корисне. Це підтримує навіть у тому плані, що часом я даю собі дозвіл трошки відпочити, і не заради відпочинку як такого, а тому, що це є невіддільною складовою загального процесу роботи. Це як із тренуваннями: відновлення є невіддільною частиною тренувального процесу.

Під час війни для багатьох стало викликом знайти зміст у тому, що ти робиш, пояснити собі, нащо ти це робиш. Тому я радий, що в мене є діяльність, яку я роблю і яка є значущою.

Зараз мій день має такий вигляд: я прокидаюся, їду на роботу, працюю, уночі їду додому, лягаю спати. Іноді навіть вдається заснути. [сміється] 

Найкраще в моїй роботі те, що попри те, що здавалося би, ти робиш одне й те саме (за назвами процесів), наповнення цих процесів дуже різне, і люди різні, історії різні.

Повернення ветеранів і ветеранок

Процес повернення ветеранів і ветеранок є абсолютно природним. Він буде відбуватися попри все. Усупереч тому, чи будуть існувати сервісні організації, чи будуть існувати політики, державні органи та системи, які можуть на це впливати, вони однаково будуть повертатися.

Основним викликом буде винайдення нової ідентичності. Тому що перебування в лавах Збройних Сил – це тимчасово. Тобто військовий та ідентичність військового – це тимчасова ідентичність. Коли ти звільняєшся з війська, ти тепер не військовий. Але ветеран – це не все твоє життя. Це про твій досвід, але не про те, ким ти є. 

Коли ти вступаєш на службу, тою чи іншою мірою тобі пояснюють, які в тебе будуть обов'язки, що ти будеш робити. А коли переходиш у цивільний статус ветерана, тобі ніхто не пояснює, що таке – бути ветераном.

Оскільки в нас немає загальної демобілізації, переважна більшість людей звільняється зі служби через ВЛК і МСЕК. На жаль, підхід, який поки що практикують ці структури, важко назвати людяним. Але зміни потрошки відбуваються, зацікавлені громадські організації над цим працюють. Я маю надії, що так чи так це зміниться, хоча це непростий і нешвидкий процес. Однак це одна з причин, чому перша зустріч із цивільним суспільством для ветеранів буває травматичною.

У мене є кілька друзів, які говорять, що насправді втрата можливості бути воїном через поранення є більш травматичною, ніж саме поранення. Бо це люди, які бачили себе воїнами, і коли ВЛК чи МСЕК каже їм, що тепер вони не будуть воїнами, то виникає запитання – ким ми тепер будемо?

Процес винаходу себе нового є екзистенційно дуже складним, і проблема в тому, що тобі навряд чи видадуть чітку дорожню карту з пунктами, які ти маєш виконувати, щоб віднайти нову ідентичність, бо цей шлях є індивідуальним. 

Складність полягає ще й у тому, що людина може не бути настільки усвідомлена в тих процесах, які з нею відбуваються. І зазвичай це може артикулюватися як: «Зі мною щось відбувається, мені це не дуже подобається. Але я не до кінця розумію, що».

Виходить, що недостатньо мати нормальне фізичне здоров’я, щоб класно реабілітуватися. Потрібен ще один вимір, про який тільки зараз почали говорити – ціль. Бо на фронті в тебе дуже зрозуміла й чітка ціль – ти проходиш найпіковіший досвід. Це, певно, момент, коли ти найчіткіше в житті розумієш, що ти робиш і навіщо ти це робиш. Повертаючись, ти маєш повністю це перекроїти. 

Бути воїном – мати пікове відчуття значущості. Втрата цієї можливості різними людьми проживається по-різному. Це глибинний екзистенційний процес, який так чи так кожен буде проходити: успішно чи неуспішно, швидко чи нешвидко. Кожен обиратиме свій темп, шукатиме, що його тепер цікавить, що він хотів би робити. І чи достатньо сенсу й значення в тому, що я хочу тепер робити. Особливо коли ми говоримо про повернення людей в умовах війни на умовно мирні території. Я думаю, що наш контекст і характер війни, який є зараз, матиме безпосередній вплив на процес повернення.

Шлях ветерана

Військова служба є невіддільною частиною цього шляху, але не є всім шляхом. Насправді після служби починається окрема історія. І «шлях ветерана», про який ми як організація можемо говорити, – це не документ, який покаже, як у тебе буде. Це можливість побачити, як узагалі буває, які бувають етапи. Це не означає, що ти обов'язково будеш їх мати, чи якщо їх у тебе немає, то ти якийсь не такий ветеран. Ні, в жодному разі. Але, можливо, у чомусь із того, що ти прочитав, ти зможеш упізнати себе. І це дає можливість трошки більше планувати наперед. Для нас як сервісної організації – планувати свої послуги для клієнтів, а для ветеранів і ветеранок – планувати життя. 

Минулої весни ми презентували подібний проєкт «Шлях коханої воїна», легітимуючи досвід дружин, які чекають. Бо, на жаль, ми досі часом бачимо таку позицію, що дружина має бути зручною для ветерана, який повертається.

Нібито вона має створити атмосферу в родині, щоб це повернення було легшим. Але так ми абсолютно нівелюємо її досвід, досвід людини, яка чекала. 

Іноді важко сказати насправді, що було важче: бути воїном чи чекати на воїна. Тому ми для себе ще на самому початку визначили, що для нас досвід родин є окремим, не менш важливим досвідом. Кожен має право на свій досвід: він різний, але водночас ми обираємо бути разом і продовжувати справлятися з цією різністю й цим досвідом разом, підтримуючи одне одного.

Державна політика щодо ветеранів

На державному рівні є словосполучення «єдина державна політика», але єдиної державної політики на тему ветеранів поки що, на жаль, немає. Є окремі політики на рівні окремих міністерств. Тобто Міністерство соціальної політики намагається вибудовувати програми на рівні своєї інституції з взаємодії з ветеранами. Така сама історія в Міністерстві економіки чи в Міністерстві охорони здоров'я. 

У мене немає жодного сумніву, що кожне міністерство в Україні буде надавачем сервісів для ветеранів. Адже ветерани будуть повертатися до себе в родини, до себе в громаду, будуть ходити до своїх сімейних лікарів, до державних установ на місцях. Тобто нам треба щось, що дало би межі взаємодії на рівні держави.

Кого ми визначаємо як ветеранів? Адже в нас немає посвідчення ветерана. У нас є посвідчення учасника бойових дій, є різні юридичні статуси, є ветеран війни, є особа з інвалідністю внаслідок участі в бойових діях, і це не все учасники російсько-української війни. Під це підв'язана велика кількість соціальних гарантій. Але не всі соціальні гарантії ми як держава, на жаль, можемо реалізувати. У нас елементарно на це не вистачає ресурсу. Тому, можливо, прийшов час це реструктуризувати. А також переглянути ці соціальні гарантії, бо переважна більшість із них не відповідає потребам сучасних ветеранів. 

У нас є зараз покоління ветеранів, яке воює, і для них це вже далеко не перша кампанія. І ми колись їм, у 2018-му чи 2020-му році, допомагали повернутися до цивільного життя, винайти нову ідентичність, розбудовувати соціальне життя: родину, бізнес. Але почалося повномасштабне вторгнення, переважна більшість цих людей були в оперативному резерві першої черги. Багато хто самостійно долучився до Сил оборони, бо розуміли, що відбувається. У далекоглядній перспективі ми розуміємо, що перемога в цій кампанії однаково залишає певну загрозу, бо залишається Російська Федерація. І тоді як реабілітувати цих людей? Ми й надалі будемо розраховувати на них як на воїнів? Чи їм усе ж варто будувати цивільне життя? Тут немає єдиної відповіді, але про це варто говорити. 

Нова реальність

Частина суспільства не до кінця усвідомлює контекст нашої нової реальності. У нас величезна кількість людей, які мають бойовий досвід. І ми як відповідальне суспільство маємо створити такі умови, щоб не виникало взагалі питань, що когось лякає військова форма. Щоб середовище було комфортним для людей із різним досвідом, і щоб у ньому було місце гідності й повазі до людей, які інвестували здоров'я, час і сили в те, щоб це суспільство існувало взагалі. 

Цивільне суспільство має розуміти: що би ми не робили, насправді це буде недостатнім. Це не означає, що тепер не треба нічого робити. Це означає, що ми маємо усвідомлювати, що ми ніколи не зможемо повернути цим людям найдорожче – час, який вони інвестували в захист країни. Це їхній час, який вони могли провести з родинами, з коханими, з дітьми, будуючи кар’єру. Вони пропустили частину свого життя.

Варто вибудувати концепт і підхід до цих людей не у форматі потурання чи якихось спеціальних пільг, а в комплексному підході до того, щоб спробувати все-таки поновити цю рівність і задовольнити їхні потреби, які виникли внаслідок того, що вони захищали нас. 

В англійській мові є слова equality та equity – коли не всім дають рівними частинами, а кожному дають стільки, щоб це було рівно для всіх. Комусь треба більше, комусь треба менше. Мені здається, що в умовах обмеженого ресурсу, який у нашій державі є зараз, критично важливо підтримувати людей, які будуть повертатися з фронту для того, щоб вони поновилися й повернулися до функціональності та нормального життя.

Психологія для ветеранів

Некомпетентні психологи підривають довіру до всієї сфери. На жаль, є давні друзі нашого проєкту, які приходять у хаб, ми спілкуємося, але вони ніяк не дійдуть до психолога. Кажуть: «Я два рази сходив, нічого хорошого не сталося», доводиться багато часу витрачати, щоб пояснити, що це не так працює. 

Я можу скласти вже методичку з фраз, які говорять некомпетентні психологи. Наприклад, перше запитання: «Представтеся та скажіть, як давно ви відчули, що з вами щось не так?» Чи коли психологи, які не мають такої компетенції, призначають медикаментозне лікування. Або моменти, коли людина починає потроху відкриватися, а психотерапевт починає плакати та жаліти її.

Це не те, чого ти очікуєш від сесії. На жаль, ми спостерігаємо величезну кількість порушень етичних норм і кодексів: інтимні стосунки з клієнтами та клієнтками, перехід особистих кордонів, коли люди починають разом проводити дозвілля й ходити в бари. Терапевтичний процес не випадково достатньо регламентований. Це дуже важливо. І в низці країн за порушення етичних норм можуть позбавити ліцензії. 

Якщо порівнювати ставлення ветеранської аудиторії до психотерапії до початку повномасштабного вторгнення й зараз, зараз у людей набагато більше довіри, вони частіше звертаються по допомогу.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, усі почали навчатися невідкладної домедичної допомоги. Нам треба це ще розширити на першу психологічну допомогу. Нам усім треба soft skills про те, як спілкуватися, щоб люди почувалися почутими й у безпеці.

Не треба бути військовим психологом, щоби працювати з ветеранами. Військова психологія – це про роботу з особовим складом під час виконання бойових завдань. З ветеранами можуть працювати будь-які компетентні фахові психологи та психотерапевти, їм не треба для цього військова освіта.

Добробут ветеранів

Узимку ми з командою плануємо презентувати концепцію бачення добробуту ветеранів, ветеранок і їхніх родин. Це велика кількість питань: від побутових на кшталт «де жити» до підтримки суспільством. Для нас це важливо, бо немає можливості виміряти те, що робить твоя організація. Бо ми ніби робимо багато, але чи реально це на щось впливає? Ми хочемо використовувати цю концепцію добробуту зокрема для того, щоб оцінювати вплив від взаємодії з нашими клієнтами. 

Немає ідеального шляху ветерана: кожен сам обирає, яким шляхом йому йти. Але ми можемо надати супровід на цьому шляху та сказати людині, що це нормально – наприклад, тупити від навали побутових задач, які раніше вирішувалися легко. 

Війна порушила питання безпеки, питання людей з інвалідністю та питання ментального здоров'я на абсолютно інший рівень. Тому варто користуватися цим шансом і покращувати це для всього суспільства, зокрема для ветеранів і ветеранок. Бо, мені здається, що в нас є час до закінчення війни, до перемоги. Потім будуть абсолютно інші виклики, відбудова, і ми можемо загубити цей вектор, якщо стабільно не вибудуємо його зараз. 

Тому кожен свідомий цивільний має опанувати навички першої психологічної допомоги. Це вже буде непогано для того, щоб зустрічати людей із фронту, підтримувати себе та своїх близьких. Бо фраз «усе буде добре» й «не переживай» недостатньо. 

 

 

Проєкт реалізовано в межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» – ініціативи Першої леді України за підтримки компанії Visa у співпраці з Координаційним центром із психічного здоров’я при Кабінеті Міністрів України й громадською організацією «Безбар’єрність».