Досвід показує, що ми досить швидко адаптуємося до будь-яких емоцій, звикаємо жити з ними, часом навіть їх не помічаємо, проте емоції однаково стимулюють нашу поведінку, впливають на наше самопочуття. Тобто наше перманентне роздратування, різкі реакції, нервозність, бажання прискоритися можуть бути сигнальними маячками, що сповіщають про наближення катастрофи в стосунках, якщо на це вчасно не звернути увагу.

Про придушені емоції, метаемоції, «хороші» та «погані» емоції, а також їхній вплив на стосунки – у новому епізоді подкасту «Простими словами».

Слухайте подкаст «Простими словами» на зручній платформі

Американська дослідниця Брене Браун говорить, що емоції, які є придушеними, не відчутими, не прожитими та не відреагованими, накопичуються та метастазують, тобто отруюють наш організм. І тоді роздратування та злість тонкими цівками можуть виходити та вихлюпуватися на наших близьких. І ми в такі моменти не розуміємо, що насправді це не їхня провина та не наша провина – це просто щось, що я переживаю – важке та непросте, досвід, який зі мною стається, але я не маю права дати йому вихід, я не маю права жалітися, бо я хлопчик чи я сильна дівчинка, я не маю права говорити, що мені погано, тому що іншим гірше. І ось ці всі порівняння й усе, що їх придушує – воно потім впливає на те, як ми живемо кожен свій день, впливає на наше майбутнє та на наші стосунки.

Часто ми не розуміємо, що з нами відбувається, і не вміємо висловлювати свої потреби так, щоби вони були почуті, щоб вони не образили та не вдарили морально чи фізично іншу людину.

Немає поганих емоцій – усі емоції мають сенс, і ми завжди за емоціями й за тим, як вони виражаються, бачимо потреби. Це глибока робота, яка показує, що гнів – це несправедливість, розчарування – це невиправдані очікування, тривога – це невизначеність. Це потрібно помічати, маркувати, звертати увагу, де і як це відчувається в тілі, як ти себе поводиш і яка насправді твоя потреба.

Що таке метаемоції

Ті емоції, які є неприйнятними в соціумі: злість, заздрість, роздратування дуже часто можуть бути вторинними емоціями, чи, як їх іще називають, «метаемоціями». Це ніби емоції на емоцію – те, чого нас учить суспільство. Адже ми не завжди можемо сказати, особливо з місця вразливості, що, наприклад, коли ти говориш таке, мої кордони порушені, я відчуваю, що мене не люблять. І здається, що ти не маєш поваги до мене, коли я чую це з твоїх вуст. Відповідно, ми можемо вибухати гнівом, бо гнів – це завжди про захист наших кордонів. Є варіант сказати про це м’яко, спокійно, але якщо цей варіант ніколи не приймався нашими фігурами прив’язаності – батьками, ми вчимося пригнічувати цей спокій, м’якість, вразливість і справжність. І, відповідно, ми маємо відчуття несправедливості, яке накопичується й накопичується, аж поки не вибухає, коли можливості терпіти більше немає.

Тобто метаемоції – це емоції на те, яку емоцію я відчуваю. Наприклад, сором за те, що я злюсь, чи сором за те, що мені страшно, а я ж хлопчик, мені не може бути страшно.

Первинною, найбільш фундаментальною емоцією до метаемоцій зазвичай є страх. Страх бути покинутим, неважливим, таким, із чиїми інтересами не рахуються.

Стійкість і вміння свої емоції регулювати виявляється не в тому, як ми даємо собі раду з власними емоціями, а в тому, як ми даємо собі раду з емоціями інших людей на свої емоції.

Я потребую підтримки та прийняття, але з мого досвіду я знаю, що я їх не отримаю і, відповідно, мені страшно сказати людині, що саме я від неї хочу, оскільки в моїй голові вона мене засуджуватиме за це, тому я одразу злюся на неї. Або мені потрібно сказати «ні», та я вже маю страх того, що людина відкине моє «ні», розізлиться на мене, якось на це відреагує – мене це лякає, і, відповідно, я не кажу «ні», переступаю через себе один раз, другий, третій, п’ятий, і в якийсь момент я вибухну гнівом або просто раптово піду з цих стосунків, які б вони не були: робочі, приватні, сімейні.

Звідки береться емоційна чутливість

Людина, яка є чутливою до себе та знає, які потреби ховаються за її почуттями, є більш ефективною, з точки зору взаємодії, комунікації з іншими людьми.

Ми всі від природи емоційно чутливі, немає людей, які не знають своїх емоцій, крім, звичайно, патологічних випадків.

Коли ми читаємо книжки про людей із розладами аутичного спектра – насправді виявляється, що вони відчувають емоції набагато сильніше за нормотипових. Тобто всі їхні відчуття загострені у 200 разів. У той момент, коли ми бачимо перед собою дитину, яка бавиться в кутку кубиками, і нам здається, що вона нічого не відчуває, бо навіть коли ми звертаємося до неї, вона мовчить, вона не дивиться нам у вічі. Але для людей з аутизмом навіть погляд у вічі може бути непростим завданням, тому що там з’являється багато емоцій, і з ними непросто впоратися.

Ми вчимося розпізнавати свої емоції найперше через своїх дорослих. Коли дитина плаче або лякається, вона не зовсім розуміє, що з нею. І це вже завдання батьків та інших близьких людей сказати: «Так, зараз гримнули двері, тобі стало страшно, це такий звук, бачиш, це двері, усе гаразд – ти злякався чи злякалася». І через ці слова дитина розуміє, що, по-перше, вона злякалася, по-друге, що є якісь двері, які це спричинили й, по-третє, що це окей.

І ще одна дуже класична ситуація, яка вчить ігнорувати власні емоції – коли до кімнати заходять невідомі дорослі, а малюків ніби штовхають до них і кажуть: «Іди привітайся, що ти такий стидливий(-а)». І це те, що робить дуже боляче, тому що встидливість – це абсолютно нормально. Бо це навіть не встидливість, це невідомість. Ніхто не має підходити до людини, яку бачить уперше в житті, яка невідомо, який вигляд має, невідомо, як пахне, невідомо, з чим вона прийшла в нашу хату та чому я маю її любити, чому я маю підходити до неї, чому я взагалі маю підставляти свою щоку, щоб вона мене поцілувала?!

Такими ситуаціями ми придушуємо абсолютно натуральний, нормальний дитячий страх і цікавість, перемішану з обережністю. Це те, що потім дитина зможе принести у своє доросле життя, як ніби суміш страху та засудження: «Я не маю права на те, щоб познайомитися ближче з людьми, мені треба відразу посміхатися їм на всі 32 зуби, я маю одразу показати, наскільки я їм рада», але насправді всередині ми всі істоти біологічні, і наша перша реакція на невідомість – це страх і тривога.

Тобто ми вчимося через батьків, які називають те, що з нами відбувається, які нам пояснюють, що ми відчуваємо, що ми чуємо, що ми бачимо. І потім не менш важливим є середовище, у якому ми починаємо ширше розуміти та пізнавати себе: школи, садки, гуртки.

Коли ми говоримо про формування емоційного інтелекту, з боку батьків можуть бути різні реакції. Якщо дитину хтось десь насварив, батьки можуть сказати: «Покажи мені, хто посмів образити мою дитину», а можуть спробувати показати, що світ ширший і є контекст: «З тобою все гаразд, ти поводився чи поводилася чудово, ти класна дитина, і це нормально – іноді хотіти сміятися, наприклад. Бабуся в школі, яка накричала на тебе – старенька, вона не дуже вміє регулювати свої емоції, вона нещасна, та й узагалі, у неї діти далеко живуть. Вона так гримнула точно не на тебе, вона має свої переживання». Тобто важливо показати дитині, що світ не чорно-білий, що з нею все добре в цьому світі, і з людиною, яка насварила її, можливо, що теж усе окей, але спочатку батьки мають показати, що вони завжди на боці дитини.

Це моменти, коли ми даємо зрозуміти нашим дітям, що їхні почуття є нормальними, з ними все гаразд. У майбутньому це вбереже їх від нападів гніву та роздратування на рівному місці.

Цю культуру сприйняття та вираження емоцій, яку ми отримали від батьків, ми несемо із собою в доросле життя, зокрема в стосунки.

Стосунки – це найлегший і найдоступніший спосіб зливання своїх емоцій. Тому що партнер часто є найближчим до тебе, до нього найпростіше дістатися і, наприклад, усе своє роздратування через якісь певні фрустрації, неможливості, розчарування найпростіше зливати на найближчу людину.

Робота над такими моментами починається з себе і з трьох важливих речей, які нам потрібно мати для того, щоби бути в контакті із собою: це розпізнавання, розуміння та маркування емоцій.

Розпізнавання емоцій – це коли за сигналами свого тіла я розумію, що зі мною відбувається: чи в мене стиснуті кулаки, чи в мене напружені плечі – це як знак того, що, мабуть, я нервую, я злюся; чи в мене опущені кутики губ і руки, у мене зникає будь-яке бажання рухатися – це сум; або, навпаки, – у мене горять очі, у мене посмішка, мені хочеться рухатися вперед. Емоції нам потрібні для того, щоб зрозуміти, чи нам рухатися до когось, чи від когось, чи боротися з кимось, чи здаватися.

Розуміння емоцій – усвідомлення, чому я саме так зараз поводжуся, що таке у твоєму обличчі або у твоїх словах чи жестах, що так зачепило мене?

Маркування емоцій – називання страху страхом, злості злістю. Саме це перемикає наш мозок зі стану «бийся-біжи» в опрацювання, включно з префронтальною корою, яка відповідає за ухвалення рішень.

Якщо людина не дозволяє собі бути вразливою – це не щось, що можна легко змінити. Але якщо в її партнера достатньо свідомості та самосвідомості, він може говорити щось на кшталт: «Я знаю, що ти не звернешся до мене за підтримкою, коли вона тобі потрібна, я знаю, що тебе виховали таким, яким хотіли бачити – невразливим, суперменом, людиною, яка вміє давати собі раду зі всім. Я знаю, як багато ти можеш насправді зробити сам, у тому числі в наших стосунках. Я знаю це, я бачу це. Просто знаєш, коли ти іноді віддаляєшся від мене, щоб посумувати собі сам, чи просто йдеш зі своїми друзями, чи ти йдеш на прогулянку, чи ти йдеш у комп’ютерні ігри, тому що тобі нелегко, я в цей момент залишаюся одна та знаю, що тобі недобре».

«Хороші» та «погані» емоції

Нас багато вчили розуміти інших і зовсім не вчили звертати увагу всередину себе. Більшість із нас виросли на тому, що нам показували кращий варіант себе, приховуючи справжні почуття. Нам казали: «У наш час такого не було, ми собі не могли дозволити так розмовляти з батьками, ми робили те-то, ми ходили на річку прати, у вас стільки всього є, я не знаю, чим ви взагалі можете бути незадоволені». З нами багато говорили так, ніби забираючи це право – бути засмученими, невдоволеними чи злими.

Насправді ж злість – природний мотиватор. Коли ми злимося, ми відчуваємо прилив енергії, тобто в нас змінюється гормональний фон і з’являється енергія на повернення справедливості.

І треба розуміти, що злість – це верхівка айсберга, усередині там може бути все, що завгодно. Тому коли ви натрапляєте на злість, роздратування в людини – це означає, що там не злість і не роздратування, там складний комплекс переживань.

Ми акцентуємося на злості, тому що це сильна емоція, її важко не помітити, але часто ми її помічаємо, уже коли 90/100, коли стримувати її стає нестерпно, але ж сама емоція починає зароджуватися набагато раніше. Злість починається з дрібниць, про які ти мовчиш. І якщо злість ми ще вміємо якось ідентифікувати, насправді є багато інших способів поведінки, до яких ми вдаємося через емоції, які ми відчуваємо. Можна рятуватися алкоголем, утечею від реальності, відбріхуванням, але це все свідчить лише про біль, який складно винести, стикаючись із реальністю.

Перше, що можна з цим зробити – дозволити собі відчувати те, що відчуваєш, і з часом спробувати зрозуміти, чому я так злюсь, чому ця втрата викликає в мене таку емоцію. Злість – це часто про несправедливість. Інколи ми злимося на близьких людей, коли втрачаємо їх, бо вони нас покинули, вони не дбали про себе, вони не думали про себе, вони не подумали про нас і те, що вони позбавлять нас чогось дуже важливого.

Часто ми репресуємо якісь свої почуття, коли не даємо їм місце. Як правило, це «погані» емоції, хоча «хороші» почуття ми теж звикли чавити. Наприклад, коли не можемо нормально порадіти, бо перед очима обличчя мами чи батька, які кажуть: «Ну подивися, ти виглядаєш, як дурник, скачеш тут, руками махаєш».

Тобто, коли ти не даєш вихід своєму стресу назовні, ти затримуєш його всередині, і він починає впливати на роботу твоєї біологічної системи, добових ритмів, це починає регулювати твій сон, доводиться вдаватися до зовнішніх регуляторів: заїдати, запивати. Це дає швидку енергію, але стрес від цього нікуди не дівається.

Найголовніше – дати собі право відчувати те, що відчуваєш, інакше з’явиться ця метаемоція: наприклад, я відчуватиму гнів, але каратиму себе за те, що я відчуваю гнів, а тому відчуватиму ще й сором. З часом я відчуватиму сум, бо не можу та не маю права відчувати це все, і все це збиратиметься в емоційний клубок, який дуже важко розплутати.

слухайте Епізод про те, Як будувати стосунки, коли з’являються діти, подкасту «простими словами»