ЛекціяНе «після перемоги». Розмова про підтримку ветеранів з Масі Найємом, «Повернись живим» і Superhumans

Чому психічне здоров’я ветеранів залежить не лише від якості реабілітаційних центрів, а від кожного з нас? З якими викликами вже зараз стикаються реабілітаційні центри? І чому надавати психологічну допомогу важливо вже на першій лінії фронту? Про це говорили під час «Форуму розвитку та відновлення», який організувало «Тепле місто» в Івано-Франківську.

У дискусії «Реабілітація та ментальна підтримка військових та ветеранів» взяли участь CEO Superhumans Center Ольга Руднєва; адвокат, військовослужбовець і правозахисник Масі Найєм; керівник департаменту стратегічних ініціатив фонду «Повернись живим» Іван Науменко; директорка Центру психічного здоров’я та реабілітації ветеранів «Лісова поляна» МОЗ України Ксенія Возніцина й психіатр, психоаналітик, завідувач кафедри психіатрії, наркології та медичної психології ІФНМУ Михайло Пустовойт. Ми занотували головне з розмови. 

Подія відбулася за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Модерувала дискусію керівниця «Теплого міста» Росана Тужанська. 

Психічне здоровʼя ветеранів і військовослужбовців, захисників і захисниць, які повертаються з фронту додому, буде залежати не так від якості реабілітаційних центрів, хоча й від цього також, як від кожного з нас. Від того, як зустрінуть [ветерана] скрізь: у кав’ярні, маршрутці, лікарні, на місці роботи. Є абсолютно чіткий постулат – буде залежати, чи розвинеться важкий розлад, чи буде стан хронічним і тривалим. 

Фізична реабілітація в Україні розвивається достатньо широкими, гарними кроками. Враховуючи інтенсивність страшної війни сьогодення, кількість фізичних травмувань, [саме фізична реабілітація] зараз виходить на перший план і психічне здоровʼя трошки ховається за цим всім і залишається на рівні психіатричних лікарень.

У нашому центрі «Лісова поляна» перебувають військові з невидимими пораненнями. Часто це можуть бути привабливі молоді люди, але з ранами на душі. І наша задача як державного закладу – допомогти Україні вибудувати правильний підхід до формування центрів відновлення психічного здоровʼя. Тому наша команда провела велику роботу – це, власне, посібник моделі центру відновлення психічного здоров’я, у який заклали наш 10-річний досвід. Тут і про методи, і про принципи, і про основні маркери роботи, і про те, як має бути навчена команда.  Цей посібник є в електронному варіанті.

Додатково я хотіла б сказати про український контекст війни й український контекст психотравми. Уже рік ми приймаємо велику кількість міжнародних фахівців, пробували деяких залучити до супервізії, але вони не справлялися з тими викликами, які ми їм пропонували. 

Виклик у тому, що війна триває й це додає додаткових травматизацій, тому важко вести навіть демобілізованих, комісованих за станом здоров’я пацієнтів. Людина може постійно отримувати нові звістки про загибель рідних. Іноземні фахівці кажуть: «Ви маєте відвезти свого пацієнта в безпечне місце й там з ним працювати». Яке, нафіг, безпечне місце? В Україні навіть Франківськ і Львів не є безпечними місцями для цього. 

Величезна кількість цивільних людей в армії – це теж фактор нашої специфіки. Війна на рідній землі додає сили, але одночасно й [додатково травмує]: люди бачать на деокупованих територіях загибель своїх людей. Наприклад, вони часто можуть воювати в школах, куди ходили їхні діти. 

Усі ці фактори, контекст української травми дуже важливі, це виклик. Тому підходи до лікування мають бути комплексними, інтегративними, із використаннями багатьох методів. Зокрема, ми зараз активно продукуємо роботу про застосування психоделічно асистованої терапії як проривного методу лікування посттравматичних стресових розладів, коли немає можливості проводити психотерапію 3–5 років. 

Не всім буде потрібна психологічна, психотерапевтична чи психіатрична допомога. Часто люди плутають психологічну допомогу й реабілітацію з психосоціальним нижчим рівнем допомоги. Це не про роботу психолога, а про життя людини в громаді: про якісні соціальні і юридичні послуги, про можливість отримати профорієнтацію або працевлаштування. Це та підтримка від кожного з нас, про яку я говорила, яка унеможливить бюрократичні й важкі процеси, що виводять дуже крихкий стан психічного здоров’я не в кращий бік посттравматичного зростання, а навпаки.  

Тому закликаю всіх готуватися зустрічати ветеранів. Не вони мають інтегруватися в суспільство, а суспільство має інтегруватися під те, що ці люди будуть серед них. Вони роблять ексклюзивну послугу для всіх нас. І мають таку ж ексклюзивну послугу отримувати, коли повертаються. 

Нещодавно ми з колегами проводили велике дослідження про досвід поранених військових. Один з основних висновків: держава не впоралася з тим, щоби дати належну можливість реабілітуватися після поранення. Коли ми кажемо, що в Україні немає реабілітації, нам відповідають, що є, і показують один чи два центри. Це дуже мало, бо поранених більше, ніж ви собі можете уявити.  

По-друге, ми дослідили, що реабілітація відбувається набагато пізніше, ніж це потрібно для здоровʼя [військового]. Психологічна реабілітація: узагалі немає про що говорити, хоча з початку повномасштабного вторгнення пройшло вже 20 місяців. 

Можливо, мій досвід не є репрезентативним, але знаєте чим була моя реабілітація? Мене просто відправили у відпустку, ніхто не пояснив, що далі відбудеться. А в мене важке поранення. У липні цього року мені було дуже складно. Чи хтось мені зателефонував і запитав, як я? Ні. І я розумію, що в мене ще не найгірший випадок. Хлопцям без ніг, без рук набагато складніше, тому що я свою травму не бачу кожен день, а хлопці не можуть встати, не можуть обійняти.

Ми як держава платимо [пораненим] військовим 600, 800 [тисяч] або мільйон гривень. З якою метою? Мабуть, з пошаною до нього, так? Але ми йому кажемо: «Чувак, пошани отут будуть, а тут ми тебе будемо принижувати. Будеш чортом, ми тебе будемо ображати, казати «стій в черзі», посилати тебе ксерокс робити хєр зна куди. З однією ногою, з одним оком або без рук. А потім в кінці ти отримаєш пошану». Ні, це ж не працює. Не давайте мені цих грошей. Дайте мені краще послуги, щоб я повернувся й був більш самостійним. 

З якими проблемами ми стикаємося. По-перше, військово-лікарські комісії. Люди, які надають ці послуги, – такі самі українці. Так само вони переживають обстріли, їхні рідні перебувають на війні, у них зарплатня не 40 тисяч гривень, і вони травмовані спілкуванням із військовими (будьмо чесними, військові дуже різко спілкуються, я по собі це знаю). І не станеться диво, щоб ми поміняли закон і вони раптом стали няшками. Це неможливо, і з цим треба працювати. Як з цим працювати? Якби мене поставили менеджером, я, можливо, і знайшов би якийсь підхід. Прочитав би їм курси, пояснив би, чому це важливо. Можливо, надав би їм психологічну допомогу, тому що вони ж не роблять це зі зла, з шаленої ненависті до людини. Вони теж люди й живуть у страшних умовах, коли в нас війна по всій країні.

Слухайте епізод подкасту «Простими словами» з Масі Найємом.

Ще одна проблема – це консерватизм у Міністерстві оборони України. Він або вбʼє Україну, або ми його вбʼємо. Ще одна проблема – це  поспіх і відсутність комунікації між різними міністерствами.

Наступна проблема – це люди. Люди, які знецінюють травми, що їх пережили військові. Суспільство дуже жорстоке. Особливо ті, хто накручені з різних політичних боків. Раніше мене цькували за те, що в мене [темна] шкіра, зараз кажуть, що я «циклоп». Ну, неприємно, звісно, але я такий не один. І так з багатьма буде. Це не правильно, і я думаю, що це великий виклик. 

Усі ці проблеми травмують військових повторно. Я не знаю серед своїх побратимів таких, які пішли воювати заради грошей. І коли вони повертаються назад і [бачать] таке ставлення, у них дисонанс. А наші з вами фейсбучні постики про те, що ми вдячні військовим, травмують ще більше. Бо ви ж кажете, що вдячні, а ми приходимо й тут: «Та пішов ти нахєр». 

Дивує, що ще ніхто не запустив якусь зрозумілу соціальну рекламу, щоби до військових дійшло, що з ними відбувається. Нещодавно говорив із професором з американської армії. Він сказав цікаву річ: перш ніж [військові] повертаються, їх інформують про те, які психічні стани з ними стаються. І якщо у випадку з військовими це є обов’язковим, то для родин – ні, але вони також дають цю інформацію. Це те, що суспільство може зробити – взяти інформацію, зробити красиві картинки. Це не коштує багато грошей і це не складніше, ніж воювати. Але мені такої інформації дуже бракувало. 

[Потрібно] побудувати правильну ветеранську політику. Але дуже важливо, яка головна мета? Поки «вони» воюють, ми з вами якимось чином живемо далі. Нам потрібно вибудувати таку політику, щоб [ветерани] стали рівними з нами. Ця політика не повинна робити [ветеранів] домінантною частиною суспільства. І не дай боже, не робити їх жертвами. Вони не є жертвами, вони нормальні, не треба до них ставитися, як до хворих. Я розумію, що я особа з інвалідністю, коли до мене так ставляться, бо сам себе таким не відчуваю. 

Суспільство може актуалізувати ці питання. У нас дуже розпорошений фокус уваги. Ви щодня берете участь у якихось срачах у Twitter або Facebook. Добре, що ви таким чином якось розвантажуєте себе. Але треба збиратися докупи, бо війна не закінчиться наступного року. Вона не закінчиться у 2025-му році. Я не знаю, коли вона закінчиться. Тому це довга дорога. Що швидше ми полагодимо певні проблеми, повʼязані з військовими, то менше серед вас підуть на війну. 

Масі порушив дуже серйозне питання. Я був на курсах у психологів НАТО в Естонії, які нам розповідали, як у них організована психологічна допомога. А організована вона прямо на першій лінії фронту. Чому? Тому що, коли людина отримала поранення, вона перебуває в стані дезорієнтації. Що довше вона в цьому стані перебуває, то глибшою для неї буде психічна травма. Це так само як кровотеча, тільки душевна. Що швидше зупиниш, то менше буде загрози для душевного здоровʼя.

Найголовніший виклик [у сфері, який я бачу] – це усвідомлення того, що люди на війні перебували зовсім в іншому стані психіки. І коли вони повернуться, то повинні здійснити цей перехід у цивільне життя. І для цього, власне, їм потрібна наша допомога. Ми повинні стати для них провідниками. І це передбачає, наприклад, створення при професійних асоціаціях, зокрема, психотерапевтів і спеціалізованих психоедукативних програм, відкритих для всіх. 

Ще дуже важливо: треба створити програми, щоби колишні військові ставали, власне кажучи, експертами чи спеціалістами в галузі ментального здоровʼя й надавали допомогу. Це світовий досвід, який ми тільки починаємо впроваджувати. 

Найбільша проблема в тому, що психічна травма – це німий феномен. Як правило, люди закриваються, особливо тоді, коли відчувають, що інші не готові щось почути. З іншого боку, їм страшно своєю розповіддю травмувати людей. Тому колишні військові, якби були компетентні в галузі психотерапії або просто психоедукативних підтримувальних навичок, могли б полегшити включення й залучення військових у реабілітаційні програми. 

Фонд «Повернись живим» почав займатися ветеранською тематикою загалом і, зокрема, розвитком адаптивних видів спорту в далекому 2019 році, коли ніхто не думав про таке шалене зростання кількості людей, які пройдуть через війну. Станом на 1 січня 2022 року, за офіційними даними, було 405 тисяч учасників бойових дій російсько-української війни. [За даними Кабміну, станом на 1 січня 2022 року в Україні фіксували 493 550 учасників бойових дій – ред.] Це плюс-мінус 1% від населення України. Зараз цих людей дуже багато і ніхто не знає, скільки їх [ще] буде. Кажуть про цифру в пʼять мільйонів ветеранів і членів їх родин. Мені здається ця цифра трошки заниженою, але побачимо.

У період між звільненням [зі служби] і вкоріненням ветерана в цивільному житті людина шукає себе. Спорт – це один з механізмів, який дає людині впевненість. І тому, власне, ми концентруємося на розвитку адаптивних видів спорту. Що це таке? Це види спорту, представлені в Паралімпійському русі: баскетбол на [кріслах колісних], стрільба з луку, плавання, футбол. Будь-що, що ви можете уявити. Просто він адаптивний.

Якщо переходити до конкретних проєктів, то в нас є два напрями. Перший з них міжнародний: ми є співорганізаторами «Ігор Нескорених» (Invictus Games) в Україні. Тобто ми є тією організацією, яка відбирає національну збірну, готує її, проводить навчально-тренувальні збори й забезпечує всі потреби команди. 

А щодо другого напряму один із проєктів називається «Спортивні амбасадори» – це про роботу з людьми, які хочуть розвивати адаптивний спорт у своїх громадах. Це ті люди, які після шпиталів і реабілітаційних центрів почали займатися спортом саме тому, що їм здалося, що спорт їм допоможе, і він їм допоміг.  

Ми вже відвідали 15 шпиталів і реабілітаційних центрів, зокрема «Лісову поляну» й Superhumans у Львові, де наші амбасадори на власному прикладі розказували про те, як вони переходили в спорт. Ми давали людям буквально спробувати, як це їздити на хендбайку, стріляти з лука зубами, ганяти на [кріслі колісному] для баскетболу.

Що мені впало в очі під час відвідування цих центрів: аудиторія ділиться на три категорії. Перша категорія – це люди, які прийшли просто послухати. Друга категорія – це ті, хто каже: «Та ви якусь чепуху розказуєте, це взагалі все розводняк і взагалі нам тут не цікаво», тобто скептики. І третя категорія – це люди, у яких горять очі, які спробували і їм подобається. Мені здається, що головна задача – це включати тих людей, які одразу стають твоїми амбасадорами, і перетягувати на свій бік людей, які просто прийшли послухати. Тому що вони ще не визначилися, чи вони скептики, чи ні. Їх простіше перетягнути.

[Щодо викликів] мені здається, що найбільший виклик – це некомпетентність, неспроможність, подекуди байдужість і небажання брати на себе відповідальність різних людей, які працюють на державу. 

Нам дійсно треба думати про те, щоб у нас реабілітаційні центри не були сконцентровані в одному регіоні. Ми обирали Львів [локацією для Superhumans Center] саме через близькість до кордону й можливість залучати закордонних фахівців до роботи в мультидисциплінарних командах. Але зараз розуміємо, що так воно не може працювати. Пацієнти їздять з Харкова, Дніпра, Одеси до Львова, щоб отримати послуги.

Наша задача зараз – максимально наблизити послуги до пацієнта, бо пацієнт, який отримав протез, ходить до свого протезиста, як ми часто кажемо, як до священника, це дуже інтенсивна взаємодія. Відповідно, ми зараз ставимо собі на меті відкрити ще один центр у Дніпрі, дивимося на Миколаїв, щоб наблизитися до концентрації пацієнтів, які потребують наших послуг. 

Однак реабілітація – це ж не стіни й не класне обладнання. Ми можемо отримати неймовірно якісне обладнання й відремонтувати лікарні, але якщо там не буде фахового персоналу, якщо там не буде мультидисциплінарних команд (це й соціальний працівник, і психолог, і реабілітолог, і протезист, і лікар фізичної й реабілітаційної медицини), ми не зможемо надати класну послугу. 

Тож це все про людей, про фаховість й експертизу. Велика кількість фахівців із різних регіонів України приїжджають до Superhumans, працюють, навчаються. Також ми залучаємо на навчання в закордонні місії фахівців з усієї України. Наша задача – якомога швидше підготувати армію медичних фахівців, які зможуть надавати послуги в різних регіонах України. Тобто підготовка фахового персоналу – це номер один. А потім вже підтягнеться інфраструктурна база. 

Якщо говорити про виклики, то перше – це сприйняття людей суспільством. Це наша найбільша проблема, на яку нам вказують пацієнти. Для мене великим шоком було, коли ми дізналися, що наші пацієнти соромляться знімати протези в потягах, щоби не засмучувати людей поряд. Бо забагато поглядів, забагато запитань. І наші суперлюди, які тут бігають на протезах, вимушені спати в ньому всю ніч. Це небезпечно для їхнього життя. Але вони ховають ці протези, вдягають штани, бо забагато уваги, забагато неадекватної реакції навколо. Скільки ми не говоримо – ми змінили якусь бульбашку навколо себе, але загалом суспільство не готове до прийняття таких людей.

Слухайте епізод подкасту «Простими словами» з Ольгою Руднєвою.

Тому нам потрібна едукація, підвищення рівня знань суспільства щодо людей з інвалідністю, що їм треба говорити, що не треба. Дуже класно сказав Масі [Найєм]: ставтеся до них як до нормальних людей. Вони можуть пережити фантомні болі, можуть пережити біль ставання на протез перший раз, але невдячність у суспільстві їм пережити набагато складніше. І це те, що буде тригером для загострення психічних станів, про які говорила Ксенія [Возніцина]. Для нас це дуже болісна тема. Бо ми можемо створити класні умови в Superhumans, можемо створити окремий всесвіт, але наші люди вийдуть і будуть спілкуватися зі звичайними людьми на вулицях. 

Друге – люди, які втратили верхні кінцівки, зараз чекають на протези місяцями, хтось навіть понад рік, бо в нас бракує фахівців з протезування. Ми маємо розуміти, що людина дуже швидко звикає до інвалідності. Настане час, коли їй або йому цей протез вже не так буде потрібний, його життя вже буде обмежене. Ми втрачаємо час, не надаємо вчасно психологічні послуги, послуги з реабілітації й допомоги. Ми не робимо всі потрібні аналізи нашим пацієнтам. Я вам скажу, що доволі в багатьох пацієнтів ми виявляємо гепатит B, С і ВІЛ. Вони до нас потрапляють на протезування за 3–6 місяців. Чому вони раніше не знали про свої діагнози, чому вони про це дізнаються тут? Це втрата часу з наданням медичної послуги. І для когось вона може коштувати життя. 

Третє: ми багато говорили про створення екосистеми з державою. Коли ти біжиш на великій швидкості і в тебе тут уже космос, а тобі треба зробити екосистему з чимось, що ще перебуває у 2001 році, це дуже складно. Коли ми підтягуємо сервіси, то хочемо, щоб держава так само їх підтягувала. Але я розумію, що на тарілці в держави зараз забагато всього. 

Відповідно, це зміна суспільства: нам треба бути більш емпатійними, розвивати емоційний інтелект. Нам треба підвищувати рівень знань щодо внеску людей, які воювали, і щодо інвалідності та готуватися до того, що людей з інвалідністю на вулиці буде дуже багато. І не всю інвалідність ми можемо побачити. Багато людей мають травму, яку ми не можемо побачити, не можемо ідентифікувати. І наша задача – створити для цих людей максимально сприятливі умови для функціонування в суспільстві. Це те, що нам болить.

Авторка: Марія Гаврилова