Київська школа економіки (KSE) і «Промприлад. Реновація» запустили освітній курс «Соціологія показала». Соціолог і ректор KSE University Тимофій Брік читає десять лекцій про культуру, нерівності, соціальну мобільність, політичну поведінку, поляризацію, релігійність в Україні протягом останніх 30 років.

The Village Україна як інформаційний партнер курсу публікує конспект першої лекції – про культуру, ідентичність та штучність поділу України на схід і захід.

Тимофій Брік – доктор соціології, ректор Київської школи економіки. Фото: KSE

Навіщо говорити про культуру

Зазвичай, коли соціологи хочуть описати якусь країну й дати їй влучну характеристику, то говорять саме про культуру цієї країни. Незважаючи на те, що зараз проти України йде війна – атакують нашу державу, культуру, армію, громадян – однаково зараз багато людей у світі досі або не знають, або погано розуміють Україну. Дуже відомий випадок, коли Ілон Маск, спираючись на електоральні результати минулих років, плутав у твіттері російськомовних українців із росіянами.

Він дуже багато чого не зрозумів про Україну. Але ж не вигадав ці речі. Він не сам намалював цю карту. І не сам вигадав відсотки голосування. Він і звернувся до вже наявних фактів, які знайшов десь в інтернеті, і використовував їх для того, щоб підсилити свою позицію. У цьому й проблема. Будь-хто може знайти відірвані факти й повісити їх собі в соціальних мережах. Справжній виклик – це зібрати багато різних фактів і поєднати разом в одну систему знань, щоб глибоко описати, пояснити й передбачити суспільні процеси. Саме цим і займаються соціологи.

Спойлер до висновків

Чому ж Ілон Маск погано розуміє Україну? Якщо коротко, по-перше, він використовує неправильні інструменти. Дуже важливо розрізняти культуру, ідентичності й погляди. Це різні речі, і соціологія дає спеціальні інструменти, щоб їх розрізнити.

По-друге, соціологи давно помітили, що набагато краще фокусуватися не на описі того, «що відбувається», а на поясненні «чому воно відбувається». Ми, соціологи, називаємо це механізмами. Замість того, щоб казати, скільки відсотків російськомовних українців ходять на вибори, варто говорити, а звідки взагалі взялась ця російськомовність.

По-третє, на жаль, у західних медіа й наукових журналах гуляє дуже багато неякісної й застарілої інформації про Україну. А українські науковці нечасто присутні на міжнародних майданчиках. Тож західні лідери думок часто апелюють до неперевіреної, застарілої чи викривленої інформації.

Як соціологи визначають культуру

Тепер можна говорити про культуру, що це таке і як її можна виміряти. Соціологи, як і всі науковці часто сперечаються один з одним, пропонують різні теорії, але їх можна узагальнити. Є дві головні наукові соціологічні теорії, які описують, що таке культура.

По-перше, соціологи говорять, що культура – це репозиторій соціальних норм, правил, рольових моделей, цінностей, які мотивують людську поведінку. Це дуже проста думка, що коли людина народжується й виховується в суспільстві, вона навчається і вбирає в себе ці правила й соціальні норми. Можливо, у вашому суспільстві заведено голосно сперечатися. Можливо, у вас заведено конкурувати між собою. Можливо, у вашому суспільстві кожен сам за себе. Може, є якісь патерни спілкування в сім’ї, офісі, політиці. Ви вчите, що є правильно й неправильно у вашому суспільстві, і вбираєте це в себе. Ці рольові моделі і є культура.


Другий погляд на культуру – це набір символів, жестів і практик, за допомогою яких ви можете інтерпретувати ситуації навколо й пояснювати собі свою ж поведінку або що робиться навколо вас. Якщо дві людини побачать якийсь мітинг чи збіговисько людей на вулиці, одна людина подумає: «Вау, як класно. Це люди виражають свою творчість, непокору. Вони такі молодці!» Інша людина подивиться на той самий мітинг і скаже: «Як так, що за зрада? Ці люди не поважають авторитет влади й погано себе поводять!» Одну й ту ж ситуацію дві людини можуть інтерпретувати по-різному залежно від межі, яка в них у голові, як вони зчитують мову, символи, жести й інтерпретують їх. Ось цю межу ми й називаємо культурою.

Що ми знаємо про культуру українців, про наші рольові моделі? Якщо ми говоримо про дослідження культури, то хочемо виміряти, що люди цінують, чого прагнуть, наскільки люди автономні в ухваленні рішень, як люди формують стосунки з іншими, як люди ставляться до інакших (наприклад, до іншого гендеру, релігійної чи етнічної групи), якою мовою люди одні з одними спілкуються, які наративи популярні в цьому суспільстві. Якщо ми хочемо це виміряти, можемо порівняти між різними територіями або в часі (наприклад, 90-ті з 2000-ми). Ми можемо використовувати різні методики, можемо поставити одне запитання в нашій соціологічній анкеті або побудувати якісь індекси.

Соціальне божевілля й Головаха

Власне цим і займалися українські соціологи навіть у Радянському Союзі. Уже тоді були соціологічні дослідження на цю тему, і на початку 90-х вийшла цікава книжка – «Социальное безумие» [«Соціальне божевілля»]. Вона спирається на дослідження, проведені у 80-х і 90-х роках, які говорили про формування нового українського суспільства, яке виникло після розпаду Радянського Союзу.

Коли ми переходимо від соціалістичної до ринкової економіки, з’являється ринок праці, на якому треба конкурувати, нові індустрії, політика, багатопартійність, медіа, культура, спосіб самовираження – з’являється багато нових інституцій, організацій. Що трапляється з людьми? Соціологічна теорія говорить, що коли трапляється така зміна – дуже сильна трансформація суспільства – має відбуватися те, що соціологи називають «соціальна аномія». Цю теорію давно сформували класики: від Дюркгейма до Мертона – і саме її використовували потім українські соціологи Євген Головаха і його учень в Академії наук Сергій Дембіцький.

Соціальна аномія й індекс соціального цинізму

Соціальна аномія – це ситуація, коли старі соціальні норми вже відійшли, а нові ще не сформувалися. Тож у людей є почуття розгубленості. Якщо немає якихось рольових моделей, то що ви будете робити? Оце відчуття розгубленості можна виміряти багатьма шкалами. Наприклад, людей просять погодитися з твердженнями: «Я часто не розумію, що до чого; почуваюся ніяково» або «Багато з того, у що вірили наші батьки, руйнується на очах». У 1992 році 88% респондентів погоджувалися з цією думкою. Це дуже серйозна ознака соціальної аномії.

Окрім аномії, соціологи помітили зростання соціального цинізму. Коли люди почали жити в цьому новому суспільстві й заново вибудовувати соціальні зв’язки, то стали дуже скептичними, мало довіряли іншим і державі. Дуже часто люди думали, що хтось інший буде їх обманювати. Це теж вимірювалося різними питаннями, наприклад: «Більшість людей чесні лише тому, що бояться, що їх викриють в разі обману». У 1992 й 2000 році так думали 43% і 49% респондентів. Це дуже багато. Або: «Нікому не довіряти – це найбезпечніша стратегія». У 1992 й 2000 роках десь половина респондентів так відповідали. Соціологи зафіксували вже на початку 90-х зростання індексу цинізму. Цей цинізм зберігався й на початку 2000-х.


Люди стають цинічними, що це означає? Що люди не хочуть будувати нових соціальних зв’язків з іншими: це небезпечно. Вони радше будуть довіряти лише своїм. Які є можливі наслідки цього для політики? Соціологи почали вимірювати інший індекс, який називався «Індекс авторитаризму». Вони хотіли зрозуміти, чи люди будуть цінувати й відчувати потребу в сильній руці, єдиному авторитарному лідері й недемократичних процедурах.

Цікаво, що індекс авторитаризму був стабільний протягом довгих відрізків часу й не зростав. Це дуже цікаво з погляду політичних наук. Виходить, що в новому суспільстві, яке сформувалося після розпаду тоталітарного режиму, стабільно зростає культура цинізму й не зростає культура авторитаризму. Уявіть ситуацію: якщо до середнього українця в 90-ті роки прийшов би харизматичний, сильний, авторитарний лідер, який сказав би: «У мене є дуже просте рішення всіх твоїх проблем. Я можу назвати всіх твоїх ворогів. Голосуй за мене!» Середній українець за нього не проголосував би. Як цинік, він сказав би: «Та ні, я не вірю в цю політику! Давай ти сам собою».

Виходить, що цинізм, з одного боку, захищав нас від потенційного розвитку в авторитарному напрямі, але з іншого боку створив суспільство недовіри, пасивності, де люди не хотіли брати на себе відповідальність у соціальних стосунках.

Соціальна стратифікація й Паніотто

Я казав на початку, що культура – це про соціальні норми, рольові моделі, що ми вважаємо правильним і неправильним. Виходить, що в 90-ті роки й на початку 2000-х у нас уже сформувалася культура. Це була культура циніків, людей, які мало одні одному довіряли й були травмовані соціально. Це лише початок цієї історії, тому що соціологи вирішили підійти до неї і з іншої сторони.

Я сказав кілька слів про відомого дослідника Головаху, але ще треба згадати Володимира Паніотта і його колегу, який вже пішов із життя, [Валерія] Хмелька. Це теж відомі українські соціологи, які створювали Київський міжнародний інститут соціології. Вони брали участь у великому міжнародному дослідженні, що проходило в Японії, Сполучених Штатах, соціалістичній і капіталістичній Польщі. Це дослідження про зв’язок між соціальною структурою, рисами особистості й психологічними факторами.

Соціологи говорять, що соціальна стратифікація дуже важлива. Ми не просто дивимося на людей – ми дивимося на позиції людей у суспільстві, де вони перебувають, яка в них робота, скільки заробляють, яка в них освіта. Що вони роблять? Може, вони керують іншими людьми. Можливо, ця людина є менеджером. Можливо, навпаки, ця людина є робітником, який працює з менеджером.

Виходить, що ми можемо класифікувати людину в соціальній ієрархії. Ми знаємо з багатьох досліджень, що місце в соціальній ієрархії впливає на якість життя, політичні рішення й навіть на культурні вподобання. Багато досліджень також говорять, що місце в соціальній структурі заразом впливає на відчуття стресу, гнучкість мислення й на те, чи хочете ви досягати більшого в житті. Дослідники побачили цю кореляцію в багатьох країнах: і в Україні, і в Польщі, і в Японії, і в Штатах. Ми знаємо з інших досліджень, що в Україні в 90-ті й на початку 2000-х сталося певне закостеніння соціальної структури. Люди зайняли нові позиції й застрягли в них. Наприклад, є такий зв’язок: у людини буде вища освіта з більшою ймовірністю, якщо в її батьків теж є вища освіта. Тут є певне соціальне успадкування. Ось цей зв’язок в освіті на початку 90-х був слабший, ніж на початку 2000-х.

Простою мовою: з часом в Україні люди зайняли певні соціальні позиції й застигли там. Виходить, ми тепер живемо в новому суспільстві, яке вже сформувалося, ми в ньому зайняли свої позиції, і тепер нам дуже складно змінити і свою культуру. Та культура людей, яка постала, зафіксувалася через соціальну стратифікацію.

Цинізм і ринок землі

Ми бачимо прояв цього цинізму й цих змін з 1990-х по 2000-ні в різних дослідженнях. На цих графіках [наведені нижче] є оцінка, що люди думають про ринок землі й чи має він бути вільним.

Ставлення українців до відкриття ринку землі (1992–2016). Дані Інституту соціології при НАН України.

На початку 90-х років переважна кількість українців думали, що ринок землі має бути вільним. Люди позитивно ставилися до економічних реформ і лібералізації. Але наприкінці 2000-х і 2010-х картина повністю змінилася. У 90-х був підйом і можливе прийняття нових правил гри й економічних реформ, але потім через розчарування, цинізм і відсторонення від політики думки людей кардинально змінилися, аж поки не пройшла повторна лібералізація ринку землі вже після Євромайдану.

Культура й цінності

Є ще один спосіб думати про культуру – через цінності. Які є цінності в людей, які живуть у вашому суспільстві. Коли соціологи говорять про цінності, вони мають на увазі щось фундаментальне, чим ви будете керуватися в житті. Наприклад, якщо ви цінуєте свободу, це може впливати на те, як ви будете будувати стосунки з іншими людьми або свою кар’єру, чи вступатимете в університет і як будете спілкуватися зі своїми дітьми. Хтось може цінувати свободу, а хтось – безпеку. Хтось може цінувати гедонізм, а хтось – авторитет.

Різні дослідники: Шварц, Інгельхардт, Хофстеде – створили свою власну схему, які цінності існують у суспільстві і як їх можна виміряти. Ці дослідники дуже популярні, і на них часто посилаються. Соціологи роблять опитування й питають у респондентів, що саме вони цінують у житті відповідно до тих методик, які розробили ці дослідники.

Чотири групи цінностей за Шварцом

[Соціальний психолог Шалом] Шварц розкладає всі цінності на чотири великі групи. Наприклад, відкритість до змін. Туди входять люди, які цінують креативність, здатність ухвалювати власні рішення, пробувати щось нове, пригоди, проводити весело час. А є люди, які, за Шварцом, належать до цінностей self-enhancement (цілеспрямування). Це люди, які самі хочуть щось здобувати. Вони будуть цінувати розвиток навичок, успіх, багатство, повагу до себе.

Є люди, які цінують self-transcendence. Вони піклуються про інших, природу, дітей, родичів, рівність. Люди цінностей консерватизму вважають, що треба слідувати правилам, традиціям, скромності й правильно себе поводити. Усе це є в кожному з нас. Навпроти всіх цих слів ми можемо поставити якийсь плюс чи мінус. У середньому можна вирахувати, які цінності домінують у вашому суспільстві або домінували в 1990-х і 2000-х залежно від того, як глибоко ви можете копати у своїх даних. 


Коло цінностей Ш. Шварца, що відображає відношення між десятьма цінностями й кількома групами цінностей

Міжнародні порівняльні дослідження говорять, що з погляду цих пропорцій (які цінності присутні в суспільствах) Україна й Росія доволі подібні, але є вагома відмінність. В Україні, на відміну від Росії, домінує більше соціального фокусу. В українців багато років помічають тяжіння до консерватизму й піклування про близьких. Тимчасом у Росії соціологи фіксують більший фокус на досягненнях, успіху й власному комфорті. У цьому плані російське суспільство більш індивідуалістичне, а в нас трошки більш колективістське.

Я навіть чув критику західних колег: «Ось ви такі колективісти, одне за одного тримаєтеся. Може, це і є джерело вашої корупції?» Але зараз під час війни на це можна подивитися й по-іншому. Ми суспільство людей, які одне одного підтримують і піклуються. У нас дуже багато волонтерів. Ми скидаємося грошима, щоб підтримати нашу армію. Бувало, що прояви індивідуалізму в російському суспільстві визначались як про щось хороше, що люди прагнуть будувати капіталізм і чогось досягати. Виявилося, що це доволі хижацьке суспільство, де кожен за себе й не спроможний об’єднуватися з іншими, щоб розвивати краще суспільство, яке б турбувалося про інших.

Та війна, яка зараз відбувається, дуже сильно оголила цю культурну різницю між нашими суспільствами. Ми давно фіксували ці відмінності в соціологічних дослідженнях, але тільки зараз бачимо, як вони себе проявляють.

Також можна згадати дослідження, яке провів Олексій Шестаковський і компанія Touch Poll Ukraine під час Євромайдану. Вони опитали учасників Євромайдану за цією ж методикою й змогли порівняти їх із мешканцями Європи. Виявилося, що середній учасник Євромайдану був доволі далекий від середнього українця за своїм ціннісним портретом, але був дуже близький до середнього.

Цікаво, що українські медіа повняться стереотипами й застарілими даними про українців. Багато хто транслює думки, нібито є якісь різні України (східна і західна) з принципово різними культурами. Інші говорять, що є принципова різниця в культурі між поколіннями (якісь дивні homo sovieticus і молоді українці). Нічого цього в соціологічних дослідженнях не видно. Дослідження культури говорять, що українці дуже подібні з погляду культури. Різниця є між людьми, які є соціально активними й залученим в громадське життя, й іншими українцями (серед активістів є люди різного віку, регіонів і професій).

Ідентичності й погляди

Якщо ж українці такі подібні, то чому вони голосують за різних кандидатів, слухають різну музику й навіть говорять різними мовами? Так, у нас є відмінності, але це не відмінності в «культурі» (принаймні як її визначають соціологи, визначення ми дали вище). Якщо ми говоримо про різницю між українцями з різних куточків нашої країни, коректніше говорити про різницю ідентичностей, які формуються залежно від того, у якому контексті ви живете, або про ситуативні політичні погляди, які також можуть змінюватися впродовж одного покоління.

Дослідження «Львів-Донецьк»

Я буду покликатися на дуже відому дослідницьку групу. Нею керувала Наталія Черниш, соціологиня зі Львова. Багато років, із 90-х по 2000-ті, вони робили дослідження ідентичностей. Вони проводили опитування й у Львові, і в Донецьку й порівнювали ідентичності і як вони формувалися й змінювалися. Вони питали в респондентів, хто вони є, ким себе вважають, які ідентичності для них важливі. Порівнювали молодь, покоління середнього віку, старше покоління. Люди у Львові й Донецьку по-різному себе ідентифікували: українець, жінка, інтелігент, греко-католик, робітник. У кожного є своя думка про себе.

Я часто говорю, що я соціолог з Оболоні. Тобто для мене дуже важлива й професійна, і регіональна ідентичність. У Львові різні покоління були більш подібні між собою. Що молоді, що дорослі думали приблизно однаково. У Донецьку такого не було: старші й молодші люди відрізнялись у своїх ідентичностях. Етнічні, національні й політичні ідентичності на той момент були більш важливими у Львові. Люди називали себе українцями. Молодші люди називали себе демократами, а старші – націоналістами. У той час у Донецьку були більш важливими професійні, гендерні, соціальні ідентичності.

А втім люди з різними ідентичностями багато в чому сходилися. Й у Львові, і в Донецьку люди погоджувалися з твердженням «Мій регіон має спільну долю з Україною». У Львові від 90% і більше респондентів так вважали, у Донецьку – 80–90%. «Немає значення, якою мовою розмовляють за умови підтримки України», – приблизно 90% респондентів так відповідали. Але в чомусь вони відрізнялися – у поглядах на геополітику: чи треба рухатися у Європу, чи треба дружити з Росією. Різне бачення економіки: у Донецьку вже тоді була думка, що «мій регіон був би багатшим, якби ми відділилися від України». Дослідники говорять, що Львів більш стабільний. І молоді, і дорослі впродовж декількох років дослідження постійно демонструють дуже подібні ідентичності, які не змінюються. У Донецьку було щось більш гнучке.

Люди шукали свої ідентичності. Вони були на шляху свого становлення, але точно зникала радянськість й асоціація зі своїм радянським минулим і Росією. З’являлося щось нове, яке описувалося соціальним, як-от ким я працюю або який у мене гендер. Але донеччани рухалися в тому самому напрямі. Люди середнього віку в Донецьку вже були схожі на людей молодого віку у Львові. Висновок дослідників полягав у тому, що, незважаючи на різницю, був якийсь дрейф в одну сторону.


Зміна громадянської ідентичності

Цей дрейф в одну сторону бачать й інші соціологи, аналізуючи дані. Інститут соціології при Академії наук України з 1990-х років теж запитували респондентів у всій Україні про ідентичності. Людей просять назвати, з чим вони насамперед себе ідентифікують. Людина може сказати, що передусім вона мешканець України або свого регіону, радянська людина або людина світу.

Дослідження показали, що в 90-ті й 2000-ті людей, які вважали себе передусім громадянами України, було від 45% до 50%. Після Євромайдану починається якісний стрибок. Дедалі більше й більше людей починають говорити, що вони передусім громадяни України. Ми з колегами аналізували ці дані й побачили, що цей патерн стосується різних соціальних груп. У середньому представники різних регіонів, статей, віку – усі рухалися в цьому напрямі.

Раніше я вже казав, що в плані культури українці дуже подібні. А тепер ми бачимо, що з погляду ідентичностей українці були різні, але поступово й доволі швидко рухалися в один бік. У липні 2022 року, провели дослідження, і соціологи зафіксували карколомний стрибок у зростанні приналежності до відчуття себе громадянами України – від 64% до 84%.

Опитування по Збручу: Пейсахін

Ми зачепили питання подібності й неподібності. У чомусь українці однакові, а в чомусь ні. Звідки це береться й чи може це змінюватися? Говорячи мовою соціологів, які механізми це пояснюють? Хтось скаже, що українці з різних регіонів різні, отже, річ у регіонах. Але річ не стільки в регіонах, скільки в тому, як ми в цих регіонах виховуємося. Які є інститути, організації, які впливають на наше становлення? Як ми соціалізуємося, коли ми вчимося? Хто нам говорить, що правильно і неправильно, як треба себе вести й інтерпретувати світ?

Дослідник Леонід Пейсахін робив таке опитування ще у 2010 році. Він поділив територію України приблизно по річці Збруч, узяв 25 кілометрів зліва і справа та зробив велику вибірку респондентів. На цих територіях були українці з великих і маленьких міст, з Буковини, Галичини й Наддніпрянської України. Навіть у межах однієї області люди потрапляли в обидві вибірки. Він показав, що однаково є різниця між цими людьми. Перебуваючи всього у 25 кілометрах зліва чи справа від цього кордону, люди можуть по-різному думати про історичні події, позитивно чи негативно оцінювати Леніна як історичного персонажа, чи потрібно зближуватися з ЄС чи Росією.

Пейсахін тестував свої статистичні моделі й показав, що річ не в тім, з якої області люди, а в механізмах соціалізації. Він говорив, що дуже важливо, у якому домогосподарстві ви зростали, у яку школу ходили і яка ваша релігійна приналежність. Якщо ви у своїй громаді зростаєте в одному середовищі, ходите в місцеву школу й відвідуєте православну церкву, та ще й Московського патріархату, то ваш світогляд буде сильно відрізнятися від людини, яка ходить до греко-католицької церкви.

Ми часто забуваємо, що в соціалізації є певні механізми. Ми соціалізуємося в домогосподарствах, наших спільнотах, на роботі й коли стикаємося з медіа. Ці механізми часто важливіші, ніж наші умовні регіональні поділи на схід і захід.

Дезінформація на місцях: дослідження Кузнєцової і Джентайла

Ще хочеться згадати дуже цікаве дослідження, яке публікувалося на Vox Ukraine. Євгенія Кузнєцова робила опитування в Маріуполі після того, як його деокупували. На той момент вона зафіксувала величезну варіацію. Мешканці Маріуполя дуже між собою не погоджувалися. Їх питали, чи вірять респонденти в те, що Уляна Супрун була в уряді, бо цього хотіли американці; соціальну структуру фінансують металургійні заводи; американські лабораторії проводять медичні експерименти над українським населенням.

Встановили, що ці наративи популяризувалися на тих російських телеканалах, які дивилися деякі маріупольці. Залежно від того, скільки вам років і чи дивитися ви телевізор, ви будете вірити в ці міфи. Я наводжу цей приклад, щоб показати, що різниця між нами дуже часто формується не на основі того, у якому ми регіоні народилися, а через те, як ми соціалізуємося, з ким ми говоримо, яке телебачення ми дивимося, чи сприймаємо інформацію критично чи ні. Тому соціалізація дуже важлива.

Чи може культура змінюватися?

Кожна людина може змінюватися з часом. Люди змінюють уподобання й смаки в музиці, літературі, ми змінюємо кола спілкування й звички. Але чи може змінитися щось фундаментальне (наприклад, соціальний цинізм чи довіра до інших), якщо ви виросли в суспільстві, у якому раніше більшість людей нікому не довіряли. Чи може це суспільство змінитися, стати таким, щоб тепер у ньому люди одне одному довіряли?

Ми бачимо, що це може статися, хоч і не дуже швидко. Наприклад, дуже відоме соціологічне дослідження під назвою «30 років данської винятковості» говорить про Данію як одну з країн-чемпіонів із соціальної довіри. Якщо ви зараз в різних країнах будете питати: «Чи можна довіряти іншим людям?» – то саме в Данії величезна кількість відповість «так».

Зараз існує такий стереотип, що це просто закладено в данській природі, що вони завжди такі були. Це їхній спосіб мислення, їхня культура, а ми ніколи не будемо там, бо вони такі унікальні. Але соціологи знають, що це неправда. Ще у 80-х роках середній рівень довіри в Данії був удвічі меншим. З 80-х по 2010 рік вони пройшли фантастичний розвиток від суспільства, у якому люди в середньому не дуже довіряли одне одному, а тепер дуже довіряють. У них змінилися соціальна ситуація, економіка, інституції, які регулюють суспільство, – і довіра зросла.

Децентралізація й довіра місцевій владі

Що саме може змінитися, щоб ми почали довіряти? Наприклад, є фундаментальна реформа децентралізації, яка відбулася в Україні недавно. Вона дуже багато змінила, посприяла тому, що місцеві громади почали самостійно об’єднуватися. Змінилися правила гри. З’явилися нові додаткові стимули, щоб відкривати нові бізнеси, тому що тепер у вас може залишитися більше податків. Ці податки можна краще витрачати, і люди бачать, як ці податки витрачаються.

Була реформа, пов’язана з гендерними квотами. Тепер більше жінок можуть брати участь у політиці. На місцевому законодавчому рівні було закріплено нові правила гри. Тепер за цими правилами гри набагато цікавіше й зручніше кооперувати одне з одним, ухвалювати рішення на місцях, заробляти й витрачати гроші.

Наші дослідження показали, що рівень довіри до місцевої влади виріс саме в тих громад, які були піонерами децентралізації. Ба більше, довіра не падала з часом (як часто буває в Україні), бо відбулися саме фундаментальні інституційні зміни.

Дослідження говорять, шо не було змін у довірі до уряду, президента, парламенту, а ось до місцевої влади довіра поліпшилася. Люди на місцях почали краще працювати з владою, бачити її, може навіть увійшли до неї. Децентралізація дала їм можливості краще формувати місцеву політику й економіку, бачити зміни в соціальних витратах. Тож довіра зросла. Фундаментальні речі, як-от довіра до інших, можуть змінюватися навіть упродовж одного покоління.

Які українські медіа цитували в західних журналах

Наостанок варто сказати, що ми, самі українці, недостатньо багато робимо, щоб досліджувати наше суспільство, говорити про складні речі, публікуватися англійською мовою й доносити цю інформацію до західного бізнесу й політиків. Колись мені було цікаво подивитися, які є наукові публікації про Україну. Я взяв профільні наукові журнали, які щось публікують про пострадянський простір. У таких журналах з 2015 по 2018 рік на тему України вийшла 71 стаття. У більшості наукових статей, які виходили про Україну після Євромайдану, було дуже багато посилань на соціальні явища, події, статистику, контекст. Ці посилання давалися не на серйозні наукові роботи, а на «Українську правду», The Guardian, The New York Times, The Washington Post, «Дзеркало тижня» тощо.

Це лише один із прикладів, що коли десь на Заході звичайний представник американського істеблішменту хоче прочитати щось про Україну, відкриває цю професійну наукову роботу й читає її. Так от, цей експерт може не підозрювати, що в науковій статті не дуже якісна інформація. Можливо, там щось узято просто з медіа, а не з наукового дослідження. До повномасштабного вторгнення була системна проблема міскомунікації між українськими дослідниками й представниками західного світу. Вони не дуже добре знали наші джерела й не розуміли нас. Але й ми не робили багато кроків їм назустріч. Зараз, після повномасштабного вторгнення, ситуація змінюється.

Трохи позитиву: індекс цинізму

Запис лекції Тимофія Бріка «Культура, ідентичності та погляди – чому світ (не) розуміє Україну»

Наостанок я хотів би дати вам трошки більше позитиву. Сергій Дембіцький, якого я вже раніше згадував, продовжує робити дослідження й вивчати соціальну аномію й індекс цинізму. Він помітив, що в його останньому опитуванні за 2022 рік індекс соціального цинізму трохи впав. Можливо, ми рухаємося в суспільство, яке стане менш цинічним. Поки що воно має характер невпевненості. Багато людей не те що перестали бути циніками, вони радше перейшли в категорію невизначеності. Але, можливо, ці люди перейдуть від невизначеності до соціального оптимізму.

Портрети: KSE