Незнання українських традицій і святкування за нав’язаними радянськими – це теж, на жаль, традиція, що побутувала багато поколінь поспіль. Цього року українці вперше святкують усі зимові свята за новим календарем – майже на два тижні раніше. 

Викорінюючи образи Діда Мороза й Снігуроньки, багато хто не розуміє, що робити далі і як адаптувати давні традиції та обряди в сучасне міське життя. 

Ярина Сізик, етнографиня, менеджерка, співачка колективу «Щука-Риба» й арткураторка різдвяного «Куража» розповіла про етичне ставлення до традицій та обрядів, які варто повертати, щоб вкорінювати їх у сучасну українську культуру.

 

 

Ярина Сізик

етнографиня, фольклористка, менеджерка та співачка гурту «Щука Риба»

 

 

 

Чим особливі зимові свята 

В українській традиції основою завжди були землеробські культи та культ вшанування предків. Тому нам притаманна календарна обрядовість – велика прив’язка до календаря. Опорною точкою цього календаря є сонце. Тому календар «крутиться» навколо двох рівноднів [20 березня та 22 вересня] та двох сонцестоянь [21 червня та 21 грудня].

З приходом християнства та впровадженням релігії, свята адаптувалися, великий акцент робився на Різдво. Але дата Різдва, до якої ми історично повернулися зараз [25 грудня], дуже близько до дати зимового сонцестояння.

«Кожна епоха має свій відбиток і контекст, але глобально сенси, які закладалися українцями, зберігалися», – коментує Ярина Сізик. Етнографиня згадує про формат відривного селянського календаря, і зазначає, що хоч це і здається іронічним, саме в такому підході вкорінена українська свідомість – ми орієнтуємося на календар для засівання чи жнив. Тому коли ми говоримо про свята, ми говоримо про зв’язок із природою й релігією.

Традиції – не лише для селян

Містяни часом говорять про певну дистанцію, що нібито традиції побутують у селі, а в місті незрозуміло, що з цим робити. Однак традиції – це частина світогляду, яка є у всіх, просто різною мірою в кожного. 

На жаль, в Україні відбулася перерваність традиції. Ми втратили натуральну передачу та спадкоємність, тому для багатьох зараз більшість обрядів є відкриттям. Це означає, що зараз як ніколи важливо відроджувати забуте, щоб традиція жила.

Зимовий цикл українських свят 

21 листопада – свято Введення

24 листопада – свято Катерини

30 листопада – свято Андрія (свято калити)

6 грудня – день Святого Миколая

24 грудня – Святвечір

25 грудня – Різдво

31 грудня – Щедрий вечір, Маланки

1 січня – Новий рік

6 січня – свято Водохреща

Це спрощений варіант календаря – основні свята, які більшості українців відзначати звично. Нові дати свят зафіксували 1 жовтня 2023 року, тому цьогоріч українці вперше офіційно святкують за новим розкладом. Ярина Сізик каже, що дати могли посунутися, але суть лишилася незмінною, і вона вважає, що не треба примушувати всіх раптово переходити на новий календар. Люди можуть адаптувати його під себе й переходити поступово та плавно, зберігаючи традицію.  

Свята Катерини та Андрія

Ці свята пов’язані між собою, оскільки між ними є спільне ворожіння. Павло Чубинський писав, що на Катерину дівчата кликали долю, а на Андрія доля вже показувала свої дари. Саме тоді мав початися сезон вечорниць – дошлюбного спілкування молоді. Тому свято Андрія – це передовсім вечорниці

Традиційний для свята Андрія обряд кусання калити також має посилання на солярну символіку – це круглий обрядовий хліб із діркою всередині. Деякі дослідники, зокрема Микола Сумцов, пов’язували назву українського обрядового хліба з календами – давньоримським словом на позначення першого дня місяця.

Важливою була й еротична спрямованість землеробських обрядів, у яких акцент робився на магії подібного, коли дії людського тіла повинні активувати сили землі. Енергія молодих людей у цих обрядах часто мала «стимулювати» природу прокинутися та плодитися. Тож якщо подивитися на кусання калити з цього боку, то змагання за круглий корж з отвором посередині, оздоблений червоними ягодами та підвішений на червону стрічку (традиційні символи дівочої цноти) зчитуються більш багатозначно. До того ж у цьому дійстві брала участь неодружена молодь. Калита не лише символізувала жіноче тіло, але була об’єктом ворожіння на заміжжя.

Кусання калити – це не повсюдна традиція для всієї України. На заході країни такої традиції не було. 

Вечорниці на Андрія – дуже актуальний формат для міста зараз: можна збиратися на велику вечірку, співати, танцювати. Це і про пізнання суті, і про повернення традицій, і про веселе проведення часу. За аналогією з паскою, яку їдять лише на Великдень, калиту печуть лише на Андрія. Для традиції важлива регулярність.

День Святого Миколая

Святий Миколай – реальна історична особа, людина, яка робила добрі справи та була за них канонізована, а Санта Клаус – вигаданий персонаж, натхненний образом святого Миколая.

Про Миколая Чудотворця є легенда, яка веде нас до концепції подарунків для дітей. У легенді йдеться про те, що збіднілий чоловік, який не міг забезпечити трьох доньок приданим, вирішив відправити їх займатися проституцією. А Миколай, дізнавшись про це, скористався власним батьківським спадком, щоби зарадити біді. Уночі, поки сестри спали, він закидав крізь вікно, у кімнату, де ночували сестри, шмат золота – на придане для кожної з них. Так дівчата були врятовані.

Є стереотип про колядування лише від Святвечора, але в різних регіонах існували колядки й на Варвару (4 грудня), і багато колядок на Святого Миколая. 

Послухати колядки можна, зокрема, на цих сайтах:

В архіві фольклору Слобожанщини, який збирала Галина Лук’янець, є пісні про Миколая, які співали на Харківщині українською мовою. Ця традиція збережена протягом тривалого часу.

Зараз у День Святого Миколая основною залишається традиція – класти дітям під подушку подарунки. Також традиційно на Миколая печуть пряники – «миколайчики».

Кутя та узвар. Сумська область, охтирський район, село Комиші. Фото: Дмитро Борткевич

Святвечір

24 грудня – Святий вечір із пісним столом. Класично за традицією ми вважаємо, що на столі має бути 12 страв – за кількістю апостолів і місяців у році. Однак регіонально ми бачимо, що може бути й більше страв, і менше. Це не був усталений порядок, насправді люди жили згідно з тим, як їм давав змогу ресурс.

Важливою ритуальною стравою була кутя. У Святвечір вона називалася багатою кутею. Ця ритуальна каша символізує поминання предків. Тому навколо неї були певні обряди, наприклад, залишати на ніч у куті ложку, щоб твої прийшли предки почастуватися.

Є багато суперечок з приводу того, яка кутя правильна, однак українці ніколи не жили поза світовим контекстом, тому мали свою моду й на їжу зокрема. Традиційно це була просто каша, але зараз готують кутю і з шоколадками – це теж про відбиток часу. У багатьох регіонах рецепт куті ідентичний рецепту колива, яке готують на поминки.

Зараз, під впливом західних традицій, на Святвечір готують різдвяну колоду (поліно) як десерт, але спершу йшлося буквально про дерево. З часом замість жертвопринесення у вигляді дерев почали робити відповідні страви. Наприклад, у Франції зафіксована традиція спалювати вишневу або оливову колоду на Різдво. Це мало задобрити духів і принести здоров’я й добробут.

В українській традиції роль такої колоди перенеслася на необмолочені снопи. Зазвичай це перший або останній необмолочений сніп, який носіями традиційної культури уявлявся як таке собі вмістилище предків. Його найпоширеніша назва – дід, дідух – є яскравим тому підтвердженням.

Дідух заносили до хати та ставили на найпочеснішому місці, тобто під образами. Сіном застеляли й столи, і під столами, і саме місце під покуттям. Туди, до речі, ставили кутю й узвар. У деяких регіонах кутю заливали узваром і так їли. За стіл сідають із першою зіркою. 

Дівчина зі снопами. Трутовський Костянтин

Дідух стоїть у хаті до Водохреща. На Водохреща його спалюють і посипають попелом ниву, щоб вона родила.

Культ предків проглядається в усьому святі, адже колядники також уособлювали предків, яких ти обов'язково маєш прийняти в цей день. Якщо не прийняти колядників, вважалося, що ти міг накликати на себе лихо. Колядували зазвичай чоловіки, але під час воєн, коли чоловіків було мало, цим могли займатися й жінки, і діти. Були окремі колядки для дівчини, хлопця, господаря й господині, до панотця та вдови, до бджоляра, навіть до бджіл і до худоби.

У колядках збереглося чимало архаїчних мотивів і символів, що допомагають нам певним чином реконструювати, які уявлення були в наших предків. Багато колядок – із космогонічним сюжетом, тобто з найдавнішими уявленнями про світ.

Через те, що колядники це нібито і не люди, і не духи, приймати їх треба біля порогу чи попід вікнами – на перехідній, лімбінальній території. Коли обдарував колядників біля порогу, тільки тоді можеш впустити їх до хати. Колядувати, ходячи по хаті, вони не можуть, бо хата – територія живих. 

Насправді колядки – це старовинний архаїчний жанр, що ілюструють тексти колядок із космогонічним сюжетом, тобто дуже древніми уявленнями про світ. Кожна епоха відкладала свій контекст. Тобто є колядки княжої доби, коли молодець їде на полювання та впольовує там куницю, і в нього є чарівне завдання, яке він має виконати, щоб отримати царівну. З приходом християнства оптика змінилася, і основним сюжетом в колядках стало народження Ісуса Христа.

Різдвяний Колач. Івано-Франківська область, Косівський район село Бабин. Фото Дмитро Борткевич

Ще на Святвечір готують різдвяний калач, який на Святвечір не їдять, а лишають до Різдва. Він може бути пісним, а може бути з маслом, вершками і яйцями. Це дуже естетична традиція. За більшістю рецептів, калач, як і калита, нагадує сонце. За деякими рецептами обов’язково має дірку всередині, але дехто робить і без неї. 

У деяких регіонах перед  Святвечором обв’язували дерева сіном, господар виходив до них перед тим, як почати святкування, і лякав дерева: «Щоб ви мені родили, або я вас зрубаю». Це свідчить про те, що люди ставилися до рослин, як до живих створінь. Таке ставлення було й до тварин – їх частували стравами зі столу й першими заводили в дім. Адже добробут і статус сім’ї залежали від урожаю. Зв’язок із природою в українській традиції не ігнорували, а, навпаки, – підтримували й вкорінювали. 

Різдво 

Різдво пов'язане з народженням Ісуса Христа, тому на Різдво відбувається служба в церкві. Колядники на Різдво продовжують колядувати. Дуже важливо – приймати колядників. На випадок, якщо господар не прийняв колядників, вони мали сатирично-іронічні пісні, що їх співали у дворі. Гумор – важлива тема української традиції.

Традиційно до Різдва оздоблюють домівку та водять козу. Обряд водіння кози починався з жертвоприношення кози, але з часом набув ознак сценічної драми. Зараз це веселий ритуал (розігрування сценки, гра) з оживлення кози, яку можна вплітати в сучасний контекст. Коза, яку оживили сміхом і гарними новинами, символізує новий рік, народження. 

Ярина розповідає, що торік вони з проєктом «Щука риба» обійшли всі заклади на [вулиці] Рейтарській у костюмах, заходили, «розігрували козу», співали колядки й щедрівки, зустрічали інші ватаги переодягнених містян. 

Це ілюструє твердження про те, що немає дистанції до традиції, їх треба просто вплітати в сучасний побут так, як це видається можливим. Головне – підтримувати та продовжувати це.

Щедрий вечір, Новий рік, Маланка

На Буковині в цей день святкують Маланку – свято, яке ми можемо спостерігати у фільмі Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір». Ця традиція досі жива, але вона притаманна лише одному регіону. Суть свята в переодяганні, бо ніч із 31 грудня на 1 січня також вважається люфтом для приходу предків. Перевдягання потрібне для того, щоб духи предків тебе не впізнали.

Іншим регіонам у цю ніч також притаманні елементи карнавалу. Свято Маланки (31 грудня) переходить у Свято Василя (1 січня), у Центральній Україні Маланкою перевдягається хлопець, а Василем – дівчина, які бігають і роблять різні бешкетництва. 

З історичних згадок на Поліссі був обряд водіння коня. На Тернопільщині коня заводили в хату на Новий рік. Бо якщо зараз ми говоримо, що з ким Новий рік зустрінеш, з тим його і проведеш, раніше важливо було, хто перший зайде в хату, бо це визначало рік. Кінь був символом успіху, добробуту та вірного товариша. 

Обрядові пісні Нового року – щедрівки. На відміну від колядок, це вважається жіночим жанром. Найвідоміша щедрівка у світі – авторства Миколи Леонтовича.

Стіл на Щедрий вечір мав бути багатим: пекли пироги, книші (хліб), ліпили вареники, також готували ковбаси.

Водохреще

Святки закінчуються розколядою – після Водохреща. 5 січня відзначають «голодну кутю» – у цей день нічого не їдять, чекають на освячену воду, яку приносять із церкви. Увечері сідають за стіл, страви на столі – пісні. А на ранок йдуть на службу й купатися у воді, яка вважалася символічною й лікувальною. Загалом ця традиція прийшла з Греції, де зовсім інший клімат. Тому саме купання в ополонках – це те, як адаптували традицію під українські реалії. 

Святою водою поїли не лише людей, а й худобу. На Закарпатті й Гуцульщині до води йшли з потрійною свічкою – «свічкою-трійцею», гасили її в ополонці.

Проводжали святки розстрілом куті. Хлопці виходили з рушницями та стріляли, лупили палицями по паркану, здіймали шум і гам. Так проводжали не лише святки, а й тих духів предків, які гостювали, щоб ніхто не залишився й не було зв’язку з потойбіччям. Також на Водохреще обов’язково спалювали дідух.

Після зимового циклу свят усе йде до весняного рівнодення, починається новий життєвий цикл.

Які традиції варто викорінити

Повне незнання українських традицій та умовні знання тих, які вже вкорінилися, на жаль, можна теж назвати традицією. Тому що певна повторюваність відбувалася не одне покоління, і зараз може бути болісно пропонувати категоричну альтернативу. Тому важливим буде особисте бажання кожної людини пізнавати нове. Наприклад, ялинка – це європейський тренд, який вкорінився в Україні. Зараз дехто каже, що не потрібна ялинка, потрібен дідух, але це не взаємозаперечні поняття. 

Зовсім не українськими традиціями є зайчики, лисички, Діди Морози та Снігуроньки. А далі варто звернутися до того, що було притаманно родині та пошукати традиції там.

Етика дослідження традицій

Дуже цінним є те, що для українців зараз є можливість побачити живі традиції, познайомитися з носіями цих традицій. Але захоплення традиціями, на думку Ярини Сізик, часто веде до відчуття ніби до аборигенів приїхали колоніалісти та знімають усе навкруги. 

Досліджуючи традиції, варто розуміти, що це живі люди зі своїм укладом життя й до цього треба ставитися з великою увагою та повагою. Жива традиція, що побутує – це не розважальна атракція, це частина життя. Важливо, щоби бренди не спекулювали на цьому, бо часом роблять комерційні колекції, базовані на традиції. Варто шукати нові шляхи взаємодії, щоб і пізнавати традицію, і з повагою ставитися до її носіїв. 

Щоб дізнатися більше

Раджу почитати книгу Дар’ї Анцибор «Під подушку чи під ялинку? Антропологічне дослідження свят», слідкувати за проєктом Олени Брайченко «Їжа культура» про гастро-традиції та відвідати 9 грудня захід про страви та декорування різдвяного столу в Avangarden, а 16–17 грудня різдвяний «Кураж», який ми робили спільно з музеєм Івана Гончара. На «Куражі» ми зібрали великий лекторій і будемо відтворювати автентичні елементи українського Різдва протягом заходу.