The Village Україна обирає книжки року та пояснює, чому їх варто читати.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Ольга Токарчук «Е. Е.»

«Темпора»

Переклад із пол. О. Сливинського

Хронологічно другий роман Ольги Токарчук, що вийшов 1995-го, за 23 роки до отримання польською письменницею Нобелівської премії з літератури. «Е. Е.» дає можливість відчути розвиток таланту авторки, та головне – насолодитись елегантним твором. У назві роману подані ініціали героїні, навколо якої розвивається оповідь, – Ерни Ельцнер, підлітка із заможної польсько-німецької родини. Її батько завжди заклопотаний справами на ткацькій фабриці, а мати, яку дівчина обожнює, витрачає всі сили на догляд за ще сімома дітьми й хатнім господарством. Раптом в Ерни виявляються здібності медіума.

Зважаючи на те, що події роману відбуваються 1909 року, нічого дивного в цьому немає. Її мати, пані Ельцнер, нарешті отримує можливість урізноманітнити своє нудне життя. Те, що відбувається з Ерною, зацікавлює й молодого лікаря Артура Шацмана, прототипом якого був не хто інший, як видатний психоаналітик Карл Юнг. Письменниця наповнює роман міркуваннями про тіло та душу, бога та науку, реальність життя й те, що може перебувати за її межами. Але якщо придивитись до героїв книжки уважно, усі вони страждають через одинокість. «З холоду самотності народжувався страх» – і кожен по-своєму з ним бореться: за допомогою уяви, брехні, кохання чи захоплення наукою.

Бонні Ґармус «Уроки хімії»

«Клуб Сімейного Дозвілля»

Переклад з англ. І. Шагової

Ще рік тому дебютний роман американської письменниці Бонні Ґармус англомовна преса називала однією з найочікуваніших книжок 2022-го. Якщо до виходу «Уроків хімії» медіа більше захоплювались самою авторкою, яка в шістдесят чотири роки вирішила не здаватись і не піддаватись життєвим обставинам, а здійснити свою давню мрію про письменство, то потім, коли книжка з’явилась, фокус змістився. «Уроки хімії» – дуже динамічна, захоплива історія про, за словами Ґармус, «раціональну людину, яка існує в ірраціональному суспільстві».

Йдеться про головну героїню роману – дослідницю в галузі хімії Елізабет Зотт, яка «мала бездоганну шкіру й поводилася так, що відразу ставало зрозуміло: вона ніколи не була й не буде пересічною людиною». Події книжки розгортають у США в 1960-х роках, коли роль жінок у суспільстві зводилася винятково до виховання дітей і ведення домашнього господарства. Пробиваючись крізь образи, приниження та несправедливість, Зотт несподівано стане зіркою телебачення. У своєму унікальному кулінарному шоу, поєднаному з уроками хімії, вона вчитиме інших жінок виборювати їхні права та захищати інтереси. Дотепний і мудрий, сумний і веселий – роман Ґармус наголошує, як важливо вірити в себе та йти до мети, навіть якщо вона здається недосяжною.

Квентін Тарантіно «Одного разу в Голлівуді»

«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Переклад з англ. О. Колесникова

Роман «Одного разу в Голлівуді» не претендує на унікальність і геніальність, але було б дивно не згадати про вихід і переклад українською дебютної книжки Квентіна Тарантіно. Її не розбереш на цитати й фігури, як його фільми, але тим, хто любить творчість батька «Кримінального чтива», буде приємно зустрітися з кіноерудицією та гумором культового американського режисера. Книжка більш детально, ніж однойменний фільм, розповідає про голлівудського каскадера, героя Другої світової війни й чувака, який провчив самого Брюса Лі – Кліфа Бута. У стрічці його роль грає Бред Пітт.

За любовними походеньками Бута, його стилем життя a la «згорів сарай, гори й хата», криється історія про жорстокість, що через війну стала нормою, але й водночас – про здатність любити, якщо не людей, то собак. «Одного разу в Голлівуді» – строката оповідь, у якій вигадані персонажі переплітаються з біографією самого Тарантіно. Тут актори-невдахи отримують другий шанс, гарненькі зірки-білявки не ймуть віри власній славі, а режисери-інтелектуали не гребують матеріальними проявами здійсненної американської мрії. Іронічний, залюблений у вестерни, з чорним гумором – у літературі Тарантіно залишається вірним собі. І це, без сумніву, добре.

Мілан Кундера «Книга сміху та забуття»

«Видавництво Старого Лева»

Переклад із фр. Л. Кононовича

Перша книжка, написана Міланом Кундерою у Франції після втечі з комуністичної Чехословаччини. Тут треба додати історичного контексту. У студентські роки, які припали на кінець 1940-х, Кундера був переконаним комуністом. Та за 20 років правління комуністичний режим досяг етапу розпаду. Письменник до частини інтелігенції, яка виступала за реформи. Урешті в Чехословаччині почалась Празька весна – період лібералізації влади, свободи слова. Він закінчився 1968 року, коли країну окупували війська СРСР і членів Варшавського договору. Чехословаччину накрив неосталінізм. У 1970-му Кундеру звільнили з роботи, його книжки вилучали з крамниць, але він продовжував писати й видаватись уже за кордоном. Урешті за п’ять років переїжджає до Франції.

«Книга сміху та забуття» напряму чи опосередковано розповідає про пережите письменником. Кундера пише про те, що «боротьба людини з владою – це боротьба пам’яті із забуттям», через персонажів семи оповідань книжки розповідає про період в історії його країни, коли навіть невдалому сексу можна було надати «політичного визначення». «Книга сміху та забуття» просякнута розгубленістю, відчуттям непевності й злості, які автор передає метафорично, емоційно, додаючи дрібку іронії та сюрреалізму.

Гіларі Мантел «Дзеркало і світло»

«Фабула»

Переклад з англ. Н. Лазаревич

Гіларі Мантел була непересічною постаттю сучасної британської літератури. Вона довго йшла до визнання, багато років вважаючи себе нішовою авторкою. Мантел була поза літературними тусівками та не прагнула створювати довкола себе ореол інтелектуального спротиву. Вона просто писала. Переживала важкі хвороби тіла й травми, що засіли глибоко в душі. По-справжньому велика слава прийшла до Гіларі Мантел завдяки трилогії про Томаса Кромвеля – видатного державного діяча часів правління короля Генріха VIII.

Ці ґрунтовні історичні романи про кохання, боротьбу за владу, інтриги, що впливали на всю Європу, ніби повертали читача до класичної літератури 19 сторіччя. Неспішні, з великою кількістю персонажів і діалогів, із розгалуженим сюжетом, заглиблені у відповідність історичним фактам – вони нагадували, що література не є забавкою, а все ж залишається мистецтвом. Романи про Кромвеля «Вулфголл» і «Везіть тіла» були відзначені Букерівською премією. Мантел стала першою та поки єдиною жінкою в історії відзнаки, яка отримала її двічі. У рік смерті письменниці в Україні вийшов переклад завершальної частини трилогії – «Дзеркало і світло». Символічно та сумно.

Роджер Желязни «Цей безсмертний»

«НК-Богдан»

Переклад з англ. Д. Дьоміна

Перший роман американського письменника-фантаста Роджера Желязни – знакового для цього жанру автора, який у США просував ідеї «нової хвилі» наукової фантастики. Полягали вони у використанні письменниками у творах більшого психологізму, у приверненні уваги до людей, а не роботів. «Нова хвиля» розмивала до того чіткі кордони наукової фантастики, додаючи їй фентезійних елементів. Та й дух самих 1960-х вимагав від літератури більше драйву. Власне, усе згадане вище Желязни втілив у романі «Цей безсмертний», що в оригіналі вийшов 1966 року. Книжка отримала престижну премію «Г’юґо», розділивши перемогу з «Дюною» Френка Герберта. Отже, після ядерної війни населення Землі скоротилось до чотирьох мільйонів. Через радіацію планета стала частково непридатною для життя.

Те, що залишилось неушкодженим, належить іншопланетянам і використовується як курорти. Люди ж перетворились на прислугу. Культурну спадщину землян почали розкрадати. Щоб хоч якось вести рахунок того, що залишилось, створили Департамент мистецтв, архівів і пам’яток. Його начальник – Конрад Номікос, мутант, напівбог – є ватажком сил спротиву, які виступають за те, щоб Земля належала людям. У романі Желязни є пригоди, політичні інтриги, епічна героїка, кохання й головне – віра у відчайдухів-землян, які боронитимуть свій великий дім понад усе.

Ніно Харатішвілі «Восьме життя (для Брільки)»

«Комора»

Переклад із нім. Р. Свято

Родинна сага довжиною у століття, написана грузинською письменницею для європейського читача, якому слід докладно, часто за допомогою аж надто яскравих образів, пояснювати, що таке Грузія, де вона розташована та яких історичних землетрусів зазнала. Зауваження про аудиторію тут доречне, адже контекст минулого батьківщини Ніно Харатішвілі у статусі колонії Росії може бути дуже болючим для українського читача.

Офіцери-білогвардійці, комісари та матроси, НКВД і плакатні гасла – усе це викликає емоційне відторгнення. Та й сам стиль авторки, її намагання уникати гострих кутів, подавати трагедію поневолених СРСР народів не прямо, а метафорично, з елегантними недомовками перетворює книжку на історію кількох поколінь жінок однієї родини, ніж на щось більш промовисте. Утім, історії Стасі, Крістіни, Кіті та Брільки дійсно цікаві. У них – кохання, відданість, пошук себе. Сплітаючись різноколірними нитками, їхні сюжетні лінії утворюють візерунок усього роману, як на старому килимі в передмові книжки. Чому він такий важливий? Бо береже пам’ять і задає напрям майбутньому.