The Village Україна обирає книгу тижня й пояснює, чому її варто читати.

Книжка «Історія емоцій. Походження людини (розумної) емоційної» Річарда Ферт-Ґодбіхера* пропонує науково-популярне дослідження про ключову роль емоцій у різних суспільствах – від античних часів до сьогодення. Зародження філософії, формування світових релігій, падіння Риму, наукова революція й війни, що їх переживало людство, неможливо витлумачити без урахування емоцій. І хоча людям подобається думати про себе як про раціональний вид, озброєний інтелектом, – більшість найважливіших історичних подій відбулося саме завдяки почуттям.

*Річард Ферт-Ґодбіхер, доктор філософії та почесний науковий співробітник Центру історії емоцій при Лондонському університеті королеви Марії.

Емоції – це винахід епохи модерну й культурно зумовлене явище. Думка ж про те, що почуття якось пов’язані з роботою мозку, зародилася на початку 19 століття». До того часу мислителі говорили про темпераменти, пристрасті або почуття – архаїчні терміни, які тепер замінені одним загальним терміном. Автор закидає свої тенета широко, починаючи з давніх греків, у яких не бракувало думок про наше внутрішнє життя. 

Пізніше християнські богослови на чолі зі святим Августином дійшли висновку, що почуття не є добрими чи поганими самі по собі, а їхня цінність визначається тим, як вони використовуються для служіння Богові. У сучасну епоху ми значною мірою відкинули майже універсальну ідею про те, що контроль над своїми почуттями є ознакою цивілізованої людини. Прояв емоцій є прийнятним, а наші матеріальні бажання є нормальними.

Річард Ферт-Ґодбіхер зазначає, що всі ці концепції є західними, він представляє різні підходи до емоцій у Японії, Африці та Китаї. Вони будували світ такою ж мірою, як технології, політичні рухи й мислителі. Закладали основи релігій і філософських пошуків, стояли за жагою знань і багатства, однак часом бували й темною силою, бо роздирали світ на частини через війну, жадобу, недовіру. Кожен із розділів цієї книжки присвячений певній добі, місцю й емоції, що найкраще її характеризує. Усі разом вони становлять єдину оповідь про те, як емоції сформували світ сьогодення – складний, дивовижний, розмаїтий. 

 


Емоції – невіддільна частина людського життя, що може впливати не лише на наш особистий добробут чи стосунки, а й навіть на хід історії. А наші реакції зумовлені не тільки суто біологічним – організмом, а й соціальним – суспільством, і цей процес «взаємний».

Автор цієї книжки провів масштабне дослідження способів, якими емоції формували культури, релігії, становлення національних держав і загалом – історичний поступ. Річард Ферт-Ґодбіхер яскраво ілюструє ключову роль людських почуттів і доводить: емоції мають велику силу

– Ірина Юрченко

head of marketing видавництва «Лабораторія»

 

Стародавні греки й секрети риторики

   

Арістотель стверджував: якщо й стримувати емоції, то лише, щоб спрямувати їх на аргументований виклад думок, тобто «риторику». Риторика – це мистецтво переконання, в основі якої лежить здатність викликати певні почуття в людей. Усі факти потрібно подавати з використанням емоційних хитрощів, щоби завоювати не тільки розум співрозмовників, а й серця́. Ось пари протилежних емоцій, які Арістотель уважав корисними для риторики:

  • гнів / спокій;
  • доброзичливість / ворожість (чи любов / ненависть);
  • страх / упевненість (упевненість він характеризує як «відсутність чи віддаленість страхітливого: чи то завдяки присутності того, що вселяє впевненість, чи то через відсутність того, що викликає тривогу»);
  • сором / безсоромність;
  • доброта / безсердечність;
  • жаль / обурення;
  • заздрість / захват (під «захватом» він мав на увазі щось на зразок «білої» заздрості, яку відчуває людина, спостерігаючи за чужими успіхами).

Арістотель вірив – уміння виражати ці емоції й маніпулювати емоціями опонента дуже сприяє перемозі в дискусіях. Але будьте обачні – зважайте на те, з ким сперечаєтеся, щоб не втрапити в халепу.

Стоїцизм і щасливе життя

   

Коли ми чуємо слово «стоїк», то зазвичай уявляємо когось типу Спока зі «Стартреку»: незворушну й беземоційну людину, яка завжди керується логікою. Однак стоїки не мають із цією картинкою нічого спільного. Чи майже нічого. На відміну від Спока й інших вулканців, стоїки мали право на емоції й навіть могли спиратися на них, ухвалюючи рішення. Однак ці емоції мусили бути правильними. Стоїцизм – це не просто філософія, а спосіб життя. Стоїк має бути відданим і цілеспрямованим – ці якості були ключовими в їхній системі переконань. В основу стоїцизму ліг емоційний режим Платона та віра в те, що доброчесна людина повинна контролювати почуття. Але стоїки також хотіли зрозуміти, як такий підхід до емоцій може допомогти їм жити краще й щасливіше.

Щоби жити щасливіше, необхідно усвідомити – усе живе тягнеться до того, що приносить йому користь, і відкидає те, що йому шкодить. Зацикленість на багатстві, здоров’ї чи на тому, якому богу молитися, не веде до доброчесності. Це не означає, що слід ігнорувати все несуттєве – просто не варто ускладнювати. Живіть своїм життям, робіть те, що належить, і не дратуйтеся через дрібниці.

Що таке любов?

   

Частина сучасних філософів уважає любов’ю єднання людей, які або приваблюють одне одного, або відчувають взаємозв’язок. Інші характеризують любов як «посилену турботу» – ми щиро дбаємо про добробут іншої людини, можливо, сильніше, ніж про власний. Крім того, коли ми любимо, ми надаємо об’єкту любові особливої цінності. Що більше ви цінуєте когось чи щось, то більше ви його/її/це любите. Чи якщо подивитися з іншого боку, то більше вивільняється відповідних гормонів.

Дехто з філософів уважає, що любов – це не емоція, а комплекс емоцій – спектр почуттів, які в нас із часом починає викликати хтось чи щось. Суміш сексуального бажання, потягу, прив’язаності, турботи, а іноді й розчарувань у сумі можуть давати любов. Якщо поглянути на це так, то весь набір плутаних почуттів до небайдужої нам людини формує нашу любов до неї. Це пояснює, чому любов не буває однаковою. Моя любов до дружини, моєї мами й кицьки Блискітки – це різні почуття, бо комплекс емоцій також різний.

Однак жоден із цих підходів не виключає інший. Ми любимо людей, бо вони мають для нас цінність, бо ми турбуємося про їхній добробут, бо ми хочемо бути поруч із ними. І так, наша любов може бути результатом складного набору почуттів, які виникли під впливом певних нейромедіаторів.

Страх набутий і вроджений

   

І огида, і любов, і страх мають еволюційне та нейрохімічне підґрунтя, але також зазнали впливу культурних чинників. Частину страхів ми засвоюємо через культуру, виховання й навчання. Ідеться не тільки про щось, що очевидно є культурним конструктом, як боязнь пекельних мук чи вторгнення прибульців, але й про те, що здається нам універсальним і стосується питань здоров’я та безпеки. Коли ми були дітьми, нас попередили, що слід остерігатися транспорту в русі. Ми виросли й стикнулися з тим, що дорóгу із щільним трафіком майже неможливо перейти, не знехтувавши цією пересторогою. Однак є культури, представники яких роблять це без надмірної обережності. Вони не поділяють наш глибокий страх перед транспортом. Якщо ви бували в Індії чи Італії, то розумієте, про що я. Тож, схоже, набутий страх і вроджений страх – це різні речі. 

Інфекції, відьми й інквізиція

   

У ранньомодерну добу люди вірили, що інфекції передаються через образливі слова чи просто погляд. Відьом часто звинувачували в тому, що вони навели вроки «злим оком» – це називали «пристрітом». Їхніми мішенями начебто були не тільки люди, яких вони зневажали, а й судді на відьомських процесах. Це може звучати дивно, однак тогочасні переконання були такими сильними, що пристріт розцінювали як потужну зброю, здатну нанести реальну психологічну шкоду. 

16–17 століття – це часи страху. Звинуватити жінку, особливо бідну й стару, у тому, що вона мерзенна відьма, було надзвичайно просто. Їй достатньо не відповідати конвенційним уявленням про красу, бути старою, не такою стриманою, як цього вимагають правила пристойності, чи косо на когось глянути. Цілком зрозуміло, яку істину мали засвоїти ті, хто волів би уникнути звинувачень у відьомстві: будь вічно молодою, гарненькою, не надто емоційною (ну хіба що йдеться про страх перед відьмою, омерзіння до неї чи палке бажання з нею розправитися) і роби те, що тобі скажуть.

Може, настане день, коли ми перестанемо цього вимагати від жінок.

Японія й культура сорому

   

У книжці «Хризантема і меч», яка вийшла 1946 року, Рут Бенедикт назвала японську культуру «культурою сорому». Вона порівнювала її з американською, яку вважала «культурою провини». На її думку, основна відмінність полягала в тому, що, коли люди, виховані у культурі провини, переживають за скоєне, їх непокоїть особисте покарання: тюрма, пекло тощо. На противагу їм, люди, які росли в культурі сорому, хвилюються, що можуть стати вигнанцями чи накликати безчестя на тих, хто їх оточує. Бенедикт виокремлює ще один тип культури – «культуру страху». У такій культурі всі бояться вчинити неправильно, бо через це їм можуть завдати шкоди чи вбити. Якщо керуватися класифікацією Бенедикт, то полювання на відьом було породженням культури страху.

Дослідження Бенедикт критикували насамперед за те, що вона писала не про японців загалом, а про представників вищого класу. Однак (і це може видатися дивним, бо дослідниця була чужинкою) ідеї Бенедикт імпонували багатьом японцям. Коли переклад «Хризантеми і меча» вийшов японською, книжку продали накладом у два мільйони примірників. Вона викликала сплеск публікацій на тему ніхондзінрон, тобто досліджень «японськості». Завдяки їй поняття культури сорому й культури провини стали частиною світогляду японців.

Як Радянський Союз використовував
емоції у своїх цілях

   

Щоб усі були дружними, школярів (відповідно до віку) зобов’язали вступати у всесоюзні організації, призначення яких – навчити дітей, що відчувати. На відміну від Америки, де матерів майже прирівняли до Бога, радянську дитину виховував колектив. Її з дитинства привчали до думки, що любов народжується в колективі. Дошкільнятам розповідали, що Ленін – їхній дєдушка, молодших школярів приймали в жовтенята, де прищеплювали їм революційний запал, і так далі.

Усі ці організації спиралися на обряд, повторюваність дій, показовий вияв емоцій і мали виховувати в дітях правильну життєрадісність. Недостатньо життєрадісним насаджували почуття провини. Це може віддалено нагадувати конфуціанство, оскільки там також є ритуалізовані емоційні реакції, яких від людини очікують за певних обставин. Однак між цими явищами немає нічого спільного. Емоції у конфуціанстві виросли з культури та пристосовувалися до змін у ній. Їх упроваджували згори тільки почасти, почасти ж вони були низовими й походили від людей. На противагу їм, емоції радянських людей спустила згори й контролювала держава. Так виник найсуворіший емоційний режим, і його супроводжувала напружена емоційна робота.

Радянська держава використовувала публічні емоції так, як їй було вигідно. Виплеснути потаємні переживання людина могла тільки усамітнившись – у місцях, які Вільям Редді називав емоційними прихистками. Радянська людина вміла блискавично швидко вмикати й вимикати емоції. Вона злилася на Америку і раділа останнім досягненням радянських вождів на вимогу. Люди брехали про почуття, бо, якщо необачно прохопитися, можна отримати один із численних суто радянських психіатричних діагнозів як-от «вялотекущая шизофрения». Серед симптомів цього захворювання: невміння адаптуватися (тобто демонструвати правильні емоції), песимізм (те саме) і незгода з лінією партії (знову ж – неправильні емоції). Тобто виявляти неправильні емоції означало бути проти держави. А бути проти держави міг тільки психічно хворий. Це, мабуть, було страшенно виснажливо.

   

 Вартість:

 Паперова книжка – 399 грн у м’якій обкладинці

 

 

 Електронна книжка – 249 грн