The Village Україна обирає книжку тижня та пояснює, чому її варто читати.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Ця книжка – спроба переосмислити біографію відомої письменниці Лесі Українки, у якій переплелися хвороба та творчість, Україна та «чужина», політика та література, класика та сучасність, любов і смерть. Хвороба та письмо. Народження творчості з травми, пережитої біля ліжка смертельно хворого Мержинського. Духовна й інтелектуальна близькість до Драгоманова. Стосунки з Кобилянською як метафора жіночої культури. Фатум мистецького божевілля, який пізнала в моменти творчого піднесення. Подорожі Європою та санаторійний туризм. Статус «інакшості» як визнання «нової жінки» та «чужинки» на батьківщині. «Своє» крізь призму історичної та культурної екзотики. Усе це дало Ларисі Косач-Квітці змогу йти власним шляхом і стати пророчицею народжуваного 20 століття.

 До певної міри Леся Українка була не тільки творцем культури, вона була таким культуртрегером і конструювала цю культуру. Вона з'єднала між собою різних письменників свого кола й покоління, серед яких: Ольга Кобилянська, Христина Алчевська, Агатангел Кримський, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник. У цей час формується відчуття сестринництва чи братства, єдиної спільноти українських письменників, які мають одні цілі.

Тамара Гундорова

літературознавиця, культурологиня, докторка філологічних наук

Досить цікаво, що перше заочне знайомство Лесі Українки й Ольги Кобилянської відбувається «літературно» поза межами України, ніби впізнати одна одну й відчути близькість і суголосність ці дві «нові» жінки можуть, лише віддалившись від батьківщини. […] Складається, однак, враження, що першою написала Леся Українка. Кобилянська відповіла. І ось уже в травні 1899 року Леся Українка, перебуваючи на лікуванні, цього разу в Берліні, напише Кобилянській, назвавши її «дорогою та шановною товаришкою». Головне, що підкреслює Леся, отримавши відповідь, це впізнаваність особи: Кобилянська у своєму листі постає для неї саме такою, якою уявляла собі на основі її творів. У їхньому листуванні насамперед зринуть теми, співзвучні долі жінки-письменниці та її самореалізації на літературній ниві.

Очевидно, Кобилянська нарікала, що доля не особливо сприяла її самореалізації, і шкодувала, що не мала «братньої руки помочі» ні від кого. Леся Українка її заспокоювала: «Врешті, може, так вийшло краще: Ви тепер маєте ту гордість, яку не кожен має, Ви самі створили собі свою долю і нікому не завдячуєте її. Крім того, вірте мені, чужа поміч власне не поміч: мені лехко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини похожу, але від того не менше кололи мене поетичні терни, а власне невіра в свій талан, трудне шукання правого шляху і тисячі инших, про які не буду Вам говорити, бо Ви їх певне знаєте». Ще важливішим є те, що Леся Українка розпізнала унікальність Кобилянської як письменниці в українській і, зокрема, як вона пише, «галицькій» літературі, де досить критично сприймалася екзотичність буковинської авторки-жінки. Кобилянській дорікали незнанням української та впливами німецької мови.

Натомість Леся Українка переконує, що «Німеччина», себто німецькоцентризм, була порятунком, дозволила пізнати світову літературу та «вивела Вас в широкий світ ідей і штуки». У письмі галицьких літераторів, як веде вона далі, «чути закуток, запічок, – у Вас гірську верховину, широкий горизонт». І, виголошуючи власні смаки, додає: добре, що «Ви прийшли в нашу літературу через німецьку школу, а не через галицько-польську»; добре, «що Ви пізно навчились нашої [літературної] мови, дарма, зате Ви навчились її, тоді коли инші одразу думали, що знають».

У цьому великому листі до Кобилянської з берлінської лікарні багато вражень та ідей; відгуки громадяться, тісняться; позитивні оцінки чергуються з критичними зауваженнями щодо дещо надмірного романтичного «залітання» її товаришки ins Blau і впливів Ніцше, про якого відразу ж Леся відгукується, що цей філософ їй ніколи не імпонував, а його ідея Ubermensch’а* [Надлюдини (нім.)] якось не чарувала, однак це нічого не значить, бо в неї є друг-ніцшеанець, і він мириться з її антиніцшеанством. Леся Українка хоче виговоритися, вона схвильована. «Сподіваюсь теж, що ми з Вами поговоримо ще не раз на сю і на инші теми і в листах, і живим словом», – пише вона, знову й знову називаючи Кобилянську «дорогою товаришкою».

Дізнавшись, що Кобилянська планує їхати на Археологічний з’їзд до Києва, Косачівна сподівається особисто побачитися й запрошує «завітати до мене на хутір в Полтавщині», а коли не там, то «конечне привітаю Вас в нашій хаті, чі в Києві, чі в Гадячі, або і там і там». При цьому розповідає досить особисті речі про себе, про операцію, про хворобу, що триває вже 16 років, зізнається, що «операція і вся процедура після неї були такі, що вдруге собі й за царство небесне такого не хочу». Кілька разів у листі вона називає себе «інвалідом». Так щиро, як напівзнайомій Кобилянській, Леся нікому, навіть рідним не дозволяла собі відкриватися і виговорювати свої справжні почуття, оберігаючи їх від переживань. Кобилянська є для неї ідеальною бесідницею – знайомою з творів і водночас незнайомою, далекою й такою ж заглибленою у творчість, як вона сама. Лариса Косач потребувала такої бесіди й такої щирості – занадто багато доводилося їй страждати, переборювати болі, бувати самотньою, – і розповісти про все це до цілковитої відвертості, навіть самооголення, вона не могла навіть рідним. Зрештою, вона зізнавалася Кобилянській, що є не досить одвертою, і навіть найближчі друзі «не знали мене всеї. Та я думаю, що се так і буде завжді».

У наступному листі з Берліна Леся Українка оповідає про себе детальніше, іронізує, повертаючись до звичного тону, рекомендує себе й свою «хронічну» натуру, зізнаючись, що «справді у мене все хронічне, і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть». Вона вибачається за таку клінічну лексику й іронізує, перефразовуючи відомий вислів Ґете про те, що пізнати поета можна, лише відвідавши його в рідній країні. Леся натомість зауважує, що, аби зрозуміти поета, треба навідатися в його лікарню, «адже я мешкаю в шпиталі»: «Wer den Dichten will verstehen, mus[s] in Dichters – Klinik gehen!». І додає: «Через те і наше товаришування, сподіваюсь, буде хронічним», ніби передчуваючи, що таким насправді воно й буде. Із перервами вони листуються з 1899 до 1913 року, останнього листа до любої товаришки Леся Українка напише на початку травня, трохи більше ніж за два місяці до смерті.

У листах вони детально обговорюють план поїздки Кобилянської в Україну. Причому ця подорож постає вже справою не лише особистою, а національною. «Далебі, Вам треба приїхати на Україну, так як украінкам треба їздити в Австрійську Русь і взагалі за границю», – запевняє Леся Українка. Окремою темою стає «чудне, непросте відношення до жінок», яке вона помітила в галичан, коли на жінку («на нас», – пише, зараховуючи Кобилянську до союзниць) дивляться «або згори в низ, або знизу в гору, а щоб так просто, нарівні – зроду!». Вона іронізує також над «мішаниною понять» «жіноча рівноправність» і «вільна любов», з якими ніяк не можуть розібратися віденські січовики.

«Хіба ж могла б якась жінка чі дівчина сказати, або написати якомусь галичининові: «дорогий товаришу», або й «дорогий друже» без того, щоб йому не привиділось не знати що? Я думаю, ні», – писала вона буковинській товаришці, котра, власне, і моделювала у своїй «Царівні» нові форми братерських стосунків між статями.

Письменниця хоче показати Кобилянській Україну. Вона змальовує полтавські краєвиди й обіцяє різні задоволення: вони плаватимуть, читатимуть, розмовлятимуть, гратимуть Шумана й Шопена. Сестри («їх у мене три», – уточнює) покажуть усю околицю – таку Україну, що «украінійшої» й нема. «Гойдаючись у гамаках попід дубами, прочитаємо Ваші нові твори, а мої хіба старі, бо нових тим часом дасть Біг. Ви може що нового тут напишете, лісовий гомін може навіє на Вас нові мрії та думки»; «я не буду наганяти на Вас сум, бо я в житті більша оптимістка, ніж в своїй літературі», – будує плани Леся Українка, спокушаючи подругу. Кобилянська приїхала в Київ на Археологічний з’їзд улітку 1899 року й гостювала в садибі Косачів у Зеленому Гаю.

Вона особисто знайомиться з Лесею й пише в листі до батьків: «Сьогодні вранці приїхала сюди і зразу пишу. Вони мають тут ще нове, незакінчене, але велике помешкання. Тут є також і дружина Драгоманова з дочкою і сином – самі визначні люди. Сама Леся дуже приємна і говірка. Дуже втішилися мною і приймають щиро». Для буковинської авторки це було не лише ближче знайомство з українськими діячами та родиною Косачів, але відкриття самої України. Її вражає Київ, його церкви, «подібні до театральних», як зауважує батькам, історичні пам’ятники («На кожному кроці стільки історії, аж страх!»). Після подорожі пароплавом до Канева на могилу Шевченка вона дивується безмежності степів і щедрості землі («Хліба тут дуже гарні, але вони мають тут і землю! Такі простори, такі степи – не можна собі уявити, хто їх не бачив»), та водночас не стримується, щоб не зауважити, як її вражає тутешній бруд. «Йой, Ви не уявляєте собі, який бруд тут подекуди панує. Наші селяни – це ідеал!») – не втримується вона, зіставлячи свої краї з великою Україною.

 Вартість:

 Паперова книжка: 380 грн – у твердій обкладинці