The Village Україна обирає книжку тижня та пояснює, чому її варто читати.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Кінець Другої світової війни мав принести «свободу» країнам, які постраждали від нацистської окупації, але для мільйонів людей вона не закінчилася до падіння комунізму. Улітку 1945 року багато країн Східної Європи просто змінили владу одного тирана, Адольфа Гітлера, на владу іншого – Йосипа Сталіна. Серед них й Україна. Чому так сталося? Це залишається одним із найтривожніших запитань світової історії та лежить в основі дослідження Лоренса Ріса, що вийшло друком у видавництві «Лабораторія».

 Існують невичерпні теми. Ніяка кількість книжок їх не закриє: стосунки чоловіка і жінки, стосунки людини з богом, стосунки добра і зла. Друга світова відрізняється не тільки масштабом втрат і руйнувань. Це була війна добра зі злом. Злом настільки сильним, що добру довелося вступити в союз з іншим злом, імʼя якому – сталінізм. Так що, коли одні говорять «більше ніколи», а другі – «можем повторить», то перші розуміють, що кажуть, а другі – ні.

Британський історик Лоренс Ріс, автор багатьох телепроєктів Бі-Бі-Сі, уміє перетворити history на story. І якщо від шкільних уроків історії на душі лишився шрам нудьги, то книжки Ріса вміють його залікувати,

 Антон Мартинов

засновник видавництва «Лабораторія»

Майже о 4-й годині по обіді в середу, 23 серпня 1939 року, Красною площею проїхав персональний автомобіль Сталіна, у якому сидів незвичайний гість радянського вождя. Це був один із найвизначніших поворотів в історії дипломатії: запеклого ворога Радянського Союзу, міністра іноземних справ нацистської Німеччини Йоахіма фон Ріббентропа мали прийняти в Кремлі. Коли авто проїхало повз Собор Василя Блаженного й наблизилося до Спаської брами Кремля, Ріббентроп, який прибув до Радянського Союзу лише кілька годин тому, стривожився. Німецький генерал Ернст Кестрінґ відразу помітив його занепокоєння. «Я намагався заспокоїти його, – писав генерал. – [Однак] Ріббентроп залишався нервовим і схвильованим».

Автомобіль проїхав крізь охорону НКВС біля кремлівських воріт і зупинився перед будинком Сенату в Кремлі. Там Ріббентроп, посол Німеччини граф Шуленбурґ і радник німецького посольства Гільґер (який мав виконувати функції перекладача) у супроводі охорони пройшли коридором до пошарпаної приймальні радянського міністра закордонних справ Вʼячеслава Молотова. Через кілька хвилин їх провели до прямокутної кімнати з письмовим столом і приставленим до нього літерою Т довгим столом для нарад. Подібно до всіх кабінетів комуністичної еліти в Кремлі, цей кабінет (як зауважив згодом один із британських відвідувачів) нагадував «зал очікування для пасажирів другого класу на вокзалі».

Делегацію зустрічав Молотов. Однак поряд із ним був той, чия присутність стала для Ріббентропа цілковитою несподіванкою, – невисокий шістдесятирічний чоловік із поцяткованою віспою шкірою і тьмяними зубами, який незворушно оглянув Ріббентропа жовтуватими очима. Це був верховний правитель Радянського Союзу – Йосип Сталін. Він рідко зустрічався з іноземцями, тож його присутність у кабінеті мала величезне значення. «Це був хід, – писав Гільґер, – розрахований на те, щоб вивести [нацистського] міністра закордонних справ із рівноваги».

Ці двоє найповажніших людей у кабінеті були повною протилежністю один одного. Ріббентроп, на десяток сантиметрів вищий за Сталіна, був одягнений, як завжди, бездоганно. Дорогий костюм ідеального крою різко контрастував із мішкуватим кітелем і штанами Сталіна.

Ріббентроп тримався надзвичайно пихато, був сповнений відчуття власної гідності. На відміну від ядра переконаних прибічників націонал-соціалізму він вступив до нацистської партії аж 1932 року, коли значущість особи Гітлера вже не викликала сумнівів. У 20-х роках, у часи Ваймарської республіки, Ріббентроп був заможним імпортером шампанського. Багато нацистів високого рангу не виявляли особливої поваги до нього. Наприклад, міністр пропаганди Йозеф Ґеббельс стверджував, що той «купив собі імʼя, одружився з грошима й отримав посаду шахрайством». Командувач Люфтваффе Герман Ґерінґ сказав Гітлерові, що під час перемовин із британцями, коли він був послом Німеччини в Лондоні, Ріббентроп поводився, немов «телепень». Гітлер зауважив: «Проте він знає в Англії багато важливих людей». Ґерінґ відповів: «Мій фюрере, може й так, але біда в тому, що й вони його знають». Навіть деякі з союзників нацистів були не надто високої думки про Ріббентропа. Італійський міністр закордонних справ граф Чіано якось зневажливо зауважив: «Дуче [Беніто Муссоліні] говорить, що варто лише поглянути на його голову, аби зрозуміти, що в нього маленький мозок».

Хай Ріббентроп не користувався повагою з боку своїх колег, та Сталін звик викликати в людей, з якими зустрічався, зовсім інше почуття – страх. «Усі, хто оточував Сталіна, були людьми тимчасовими, – сказав Микита Хрущов, який згодом сам став керівником Радянського Союзу. – Поки він певною мірою довіряв нам, ми мали змогу жити й працювати. Проте тієї миті, коли він переставав вам довіряти, його чаша недовіри переповнювалася». Степан Мікоян, син члена Політбюро Анастаса Мікояна, дитинство якого минуло в стінах Кремля в 30-х роках, підтверджує висновок Хрущова. «Розмовляючи з людьми, [Сталін] стежив за їхнім поглядом, – сказав Степан Мікоян, – і якщо ви не дивилися йому просто в очі, він цілком міг запідозрити вас у брехні. У такому разі він міг удатися до вкрай неприємних дій... Він був дуже підозрілим. Це була головна риса його характеру... Дуже безпринципним... Міг зрадити й обдурити, якщо вважав за потрібне. Саме тому він очікував такої самої поведінки від інших... Будь-хто міг виявитися зрадником». Звісно, Сталін був передусім революціонером. Він став марксистським терористом ще до того, як до влади прийшли більшовики, і брав участь у пограбуваннях банків, викраденні людей та інших ганебних злочинах, за що відбув кілька термінів у засланні в Сибіру.

Того серпневого дня цей контраст між зарозумілим Ріббентропом та хитрим і цинічним Сталіним відразу став очевидним у кабінеті Молотова, коли Ріббентроп ще на початку зустрічі пихато оголосив: «Фюрер уповноважив мене запропонувати угоду про ненапад між нашими двома країнами, розраховану на сто років».

«Якщо ми згодимося на сто років, – відповів Сталін, – люди сміятимуться з нас і вважатимуть, що ми поводимося несерйозно. Я пропоную угоду, яка діятиме десять років». Отак з не надто завуальованого облизня й розпочалися переговори між нацистами й комуністами.

Перемовини шокували весь світ, адже це було поєднання двох ідеологічних протилежностей, зустріч «вогню і води», як зауважив один нацист, випадковий шлюб незнайомців, у якому було мало сенсу. А й справді, як сталося, що Ріббентропа взагалі допустили в серце Кремля? Зрештою, нацисти ніколи не приховували ненависті до Радянського Союзу. У 1937 році під час промови на мітингу в Нюрнберзі Гітлер назвав керівників цієї країни «нецивілізованою єврейсько-більшовицькою міжнародною спілкою злочинців» і стверджував, що Радянський Союз – це «найбільша небезпека для культури й цивілізації людства, яка коли-небудь загрожувала йому з часів розпаду держав античного світу».

У книжці «Моя боротьба» Гітлер відкрито написав, що, на його думку, Німеччина має домагатися багатих сільськогосподарських земель Росії та решти Радянського Союзу: «Ми покладемо кінець одвічному німецькому просуванню на південь і захід Європи та спрямуємо свій погляд на схід... Утім, говорячи сьогодні про нові землі в Європі, ми в принципі повинні мати на увазі Росію й підпорядковані [Радянському Союзові] суміжні країни. Немов сама доля вказує нам цей шлях».

Однак улітку 1939 року прагматизм був для нацистів важливішим за принципи. Гітлер хотів, щоб німецька армія завоювала Польщу за кілька днів. На його думку, Німеччина мала повернути свої території (місто Данциґ, Західну Пруссію й колишні німецькі землі навколо Позена), а також загарбати решту цінних сільськогосподарських земель. Однак він знав, що будь-яке вторгнення в Польщу може розвʼязати війну з Великою Британією і Францією. У березні 1939 року британці пообіцяли захистити Польщу від іноземної агресії, коли після захоплення Гітлером чеських земель премʼєр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен нарешті зрозумів, що обіцянки, які німецький фюрер дав у Мюнхенській угоді за рік до того, нічого не варті. До того ж, з погляду нацистів, над їхнім планом захоплення Польщі тяжіло важливе питання, відповідь на яке була аж ніяк не очевидною: як відреагує на це Радянський Союз, східний сусід Польщі? Якби Радянський Союз вступив у коаліцію з Францією і Британією, німці опинилися б в оточенні ворогів.

Тож улітку 1939 року за лаштунками торгових перемовин у Берліні німці почали зʼясовувати позицію Радянського Союзу щодо допустимої для них угоди. Спочатку радянська сторона сприйняла це скептично, що й не дивно. Під час однієї із зустрічей того літа радянський учасник торгових переговорів Астахов сказав своєму німецькому співрозмовникові Шнурре, ніби його колеги в Москві «не впевнені, що означені зміни в німецькій політиці мають серйозний неконʼюнктурний характер і розраховані на тривалий період». Шнурре відповів: «Скажіть мені, який доказ вам потрібен. Ми готові продемонструвати можливість досягнення угоди з будь-якого питання – дати будь-які гарантії». Станом на 2 серпня наполегливість німців стала очевидною. Сам Ріббентроп сказав Астахову, що «від Балтійського до Чорного моря немає проблем», які не можна було б розвʼязати. Економічний договір між Німеччиною й Радянським Союзом підписали 19 серпня в Берліні. Тоді Ріббентроп спробував домогтися від радянської сторони дозволу на його візит до Москви для підписання договору про ненапад. Коли представники радянської сторони, здавалося, на якусь мить завагалися, втрутився сам Гітлер – особисто попросив Сталіна прийняти Ріббентропа. Радянська сторона поступилася, й 23 серпня Ріббентроп приїхав до Москви.

Отже, мотиви німців зрозуміти нескладно. Довгострокова політика – мало не месіанська візія – Гітлера була цілком очевидною. Радянський Союз був його ідеологічним ворогом – до того ж ворогом, якому належали багаті сільськогосподарські землі, хоча його народ був не «вартий» того, щоб ними володіти. Колись на цій землі буде нова Німецька імперія. Однак тоді утверджувати таке бачення майбутнього було не на часі. Потрібно було розвʼязати нагальну практичну проблему – нейтралізувати можливого агресора. Нацистський режим був напрочуд динамічним. А швидкість, з якою нацисти ініціювали, а потім уклали цю угоду, здивувала й вразила радянську сторону.

Доволі легко зрозуміти, що отримували від цієї угоди німці, однак пояснити позицію Радянського Союзу не так просто, адже, на відміну від німців, він мав можливість обирати партнерів…

 Вартість:

 Паперова книжка: 349 грн – у м’якій обкладинці, 399 грн – у твердій обкладинці