The Village Україна обирає книгу тижня та пояснює, чому її варто читати.

Стів Джобс носив у гаманці її фотографію, але всім казав, що це не його дитина. Зведені брати і сестри називали її «татковою помилкою». Ліса розповідала у школі, що її батько Стів Джобс, але бачила його здебільшого на обкладинках журналів і з екрана телевізора. Зрештою Джобс визнав її, але вона все одно почувалася покинутою.

«Малеча» – не типова біографія Стіва Джобса, а відверта розповідь однієї із найближчих для нього людей – рідної дочки. Через діалоги та життєві історії Ліса* розкриває найглибші риси Джобса з його слабкостями, темними сторонами та непередбачуваними вчинками, а також описує останні відлюдницькі роки життя батька.

* Ліcа Бреннан-Джобс – американська журналістка, авторка колонок Southwest Review, Massachusetts Review, Harvard Advocate, Vogue. Її дебютна книжка входить до списку топ-10 книжок 2018 року за версією New York Times та New Yorker.

 Читати цю книжку – це ніби жити її, Ліси, життям. Зростати на вулицях Пало-Альто, вдихати запахи каліфорнійських весен та осеней, кататися на роликах у Стенфорді. Це познайомитися зі Стівом у сім років, намагатися стати частиною його «законної» сім’ї, бути самотньою, шукати підтвердження своїй значущості у кожному його слові та, здається, пробачити Стіва на його смертному ложі.

Це ніби жити життям матері авторки. Закохатися в майбутнього генія ще в школі, у 23 народити від нього дитину, виховувати її у страшних труднощах, пережити її зраду, коли у їхньому житті знову з’явиться Стів, і любити свою дитину на кожній сторінці з усіх чотирьохсот.

Це ніби ходити навшпиньки за Стівом Джобсом по його дому, заглядати в його спальню, гардеробну, кабінет, їздити разом по органічні продукти у магазин за кілька кварталів, відчувати іспанський сором за його поведінку з донькою, стати таємним свідком його емоцій, про які не писали ЗМІ, і хвороби, яка зжерла його надто швидко.

Книжка-мандрівка сонячним Пало-Альто і життям Стіва Джобса, яким ми його не знали – чудове чтиво для всіх, незалежно від того, чи є на вашому телефоні надкушене яблучко.

Наталя Валевська

перекладачка

Протягом тих років, коли ми майже не спілкувалися, я всюди бачила його фото. Ці світлини були для мене дивним потрясінням: схожим на те, коли раптом помічаєш себе у дзеркалі в іншому кінці кімнати й думаєш, що це хтось інший, а тоді усвідомлюєш, що це твоє лице. Так і він дивився із журналів, газет та екранів, хоч би в якому місті я була. Це мій батько, цього ніхто не знає, але це правда.

Я перестрибувала з одного образу в інший: ранками вихідних днів я була батьковою повірницею, такою самою, як він, справжньою, як джинси, Стенфордські пагорби і Боб Ділан. На його щоках іноді з’являлися ямочки; я вміла робити такі самі. Я не їла м’яса, масла і вершків, як і він. З любові до нього я перейняла його ходу, із завалюванням уперед з кожним кроком, і, як він, почала казати «типу» – типу те, типу се, – мені здавалося, це звучить круто. Мої розуміння того, що таке бути каліфорнійкою, і того, у чому ми з ним схожі, змішалися докупи.

Коли батько нападав на когось, найбезпечніше було залишатися поруч із ним. Мені хотілося постійно перетинати цю невидиму лінію між небезпекою й безпекою, зовнішнім колом та внутрішнім, і за можливість перебувати в безпеці треба було платити – спостерігати за тим, як він нападе на цю жінку. Страждання не зменшувалися й не зростали – їх переносили з однієї людини на іншу. Якщо я вистрибну з кола, щоб захистити її, він може накинутися на мене. Напад на одного автоматично вивищував інших; я ніби плавала, коли перебувала на острівці безпеки під час бурі.

Батько вийшов з кухні й повернувся з фотоапаратом – дорогим, з великим об’єктивом, до якого нікому не дозволялося торкатися. Мені так хотілося теж бути на тих знімках. Але я нічим не видавала свого відчаю.

А ще мені хотілося бути не собою, а моїм братом. Навіть якби для цього мені довелося відмовитися від прожитого – я це зробила б, адже воно нічого не вартувало. Я собі уявляла це не як смерть, а просто бац – і мені пощастило стати ним, цього разу народитися тим, ким треба. Я могла уявити, яке ж це піднесення. Це бажання було сильнішим за всі попередні, воно було сповнене такої незнайомої мені й нестримної сили, що через його інакшість я десь у глибині душі вірила, що це може статися. Я передивилася свої долоні в пошуках натяку на те, як і коли.

– Лісо, відійди вбік, – сказав він діловито, мружачись оком у фотоапарат; його лінза була схожа на мармур або глибоке тихе озеро.

Я відійшла до умивальника, щоб не потрапити в кадр. Звідти продовжила впрошувати брата усміхнутися, щоб батько не здогадався, як мені боляче.

– Ліса може залишитися, Стіве, – сказала Лорін і простягнула до мене руку. – Давай, Ліс.

Я підійшла і стала поруч з нею. Мене аж трусило від удячності їй.

Я просила в нього комп’ютер NeXT, відколи переїхала в цей будинок; і він, і Лорін мали по одному. Але він відмовляв мені. Надто дорого й надто круто, як для дитини.

– Ух ти, – сказала я, – дякую.

Чого він раптом вирішив подарувати мені комп’ютера, навіть без приводу? Я клацнула вимикачем на задній стінці; нічого не відбулося.

– А як він умикається? – спитала я.

– Отак, – сказав він і просунув руку позад корпусу, до того самого вимикача. І знову жодної реакції.

Я натиснула на клавішу з літерою на клавіатурі, клацнула мишкою. Нічого. Він узяв монітор за кутик і посунув його на кілька сантиметрів, потім знову поторсав вимикач. Я залізла під стіл, витягла вилку з розетки і знову вставила. Він перевірив за допомогою настільної лампи, чи працює розетка. Розетка була справна.

– Ну, Ліс, – сказав він. – Не знаю.

Коли я повернулася зі школи наступного дня, комп’ютера не було, й іншого мені так ніколи й не купили.

Пізніше мати говорила, що він шукав нас тоді, коли його покидала світська слава. Вона спостерегла закономірність: коли в нього починалися невдачі на роботі чи він утрачав щось у публічній сфері, то згадував про нас, починав заїжджати і хотів розвивати зі мною стосунки. Так, ніби у вирі роботи він про мене забував, і згадував лише тоді, коли вир зупинявся.

Батько називав мою школу Lick-My-Wilmerding*. Я реготала й закочувала очі.

– А ти знаєш, що я написав тобі фантастичного рекомендаційного листа в Lick-My-Wilmerding? – сказав він одного ранку.

– Правда? А можна його почитати?

– Я думала, ти його сховаєш і віддаси їй, коли виросте? – сказала Лорін. Я помітила, що вона не хоче, аби я заносилася чи прагнула бути в центрі уваги. Але речі, відкладені на потім і не пережиті зараз, губилися або забувалися.

– Ні, хочу зараз, – сказав він, пішов до кабінету і повернувся з аркушем паперу. Він став посеред кімнати, босоногий, і зачитав листа вголос. Я не пам’ятаю, про що там ішлося, лише останній рядок: «На вашому місці я прийняв би її негайно».

Моя молодша сестра Іві святкувала день народження. Я вийшла в садок, де пахло кактусами, геранню й водою. На потемнілому газоні під ледь світлим небом стояла групка дівчат, наче на картині Маґрітта.

Сестра поприв’язувала резинки над поверхнею великого батута, і вони з подругами перестрибували їх на руках і ногах, мов конячки. Під карниз будинку залітали птахи, а довкола ніжок батута рискав і хрюкав мопс.

– Ти хто? – запитала мене одна дівчинка з волоссям, мов солома. Вона була на десяток сантиметрів вищою за мою сестру і сягала мені до носа. Сестра злізла з батута й стояла неподалік.

– Я сестра іменинниці, – сказала я.

Подруга спантеличилася, може, тому, що між нами двадцять один рік різниці.

– Я значно старша за неї, бо в нас різні матері, – пояснила я.

– Ой, – сказала дівчинка, – рада знайомству.

– Вона – таткова помилка, – оголосила моя сестра.

Він дотягнув попросити вибачення аж тоді, коли з нього майже нічого не залишилося. А я так цього чекала. Воно було, мов холодна вода на опік.

– Пробач мені, Ліс, – він плакав і крутив головою з боку в бік. Через те що він так сильно зсохнувся, його руки стали непропорційно великі, а шия – надто тонка, щоб утримати череп. Він нагадував когось з тої скульптури

Родена з громадянами Кале.

– Як би я хотів усе повернути. Як би я хотів усе змінити. Але вже пізно. Що я тепер можу зробити? Уже надто пізно.

Він плакав, його тіло тряслося. Він схлипував та тяжко дихав, і мені хотілося, щоб він припинив. А потім він знову сказав: «Я перед тобою в боргу». Я не знала, що відповісти. Я просто сиділа поруч з ним на ліжку. Навіть тепер я не до кінця вірила почутому: якби він якимось дивом одужав, то, певне, знову став би таким, як був, забув усе це і ставився б до мене так, як раніше.

– Ну, я поруч, – сказала я. – Може, якщо в нас буде наступний раз, станемо друзями?

Це був такий ніжний удар: просто друзями. Але насправді протягом кількох тижнів після цієї зустрічі й після його смерті мені найбільше бракувало саме втраченого шансу подружитися з ним.

При поверненні до батькового дому, коли він хворів, мене здивувало, що мені все ще страшенно боліло, що я не є частиною його життя. Ці візити сюди нагадали мені, що коли я ще жила в цьому домі, мені хотілося бути кимось іншим. Але десь у той час – протягом цих дивних років, коли я щомісяця прилітала провідати батька, – на мене найшло прозріння, момент осяяння. Ніби важезний тягар, що я носила за собою, раптом зник, й от я стою під віттям жасмину біля вхідних дверей – і байдуже, що мене нема на баночках з медом. Я – не помилка. Я – не якась непотрібна частина чогось значущого. Хтось колись сказав, що ми не можемо дихати рівно й правильно. Люди – не метрономи. Вдихи й видихи бувають довгі й короткі, глибокі й поверхневі, так і повинно бути, залежно від потреби в конкретний момент, від можливостей, від наповненості.

Я відчула тоді, що нізащо не проміняла б жодної частини свого досвіду на чиєсь життя, навіть ті миті, коли мені хотілося зникнути з лиця землі. І не тому, що моє життя ідеальне чи найкраще, а тому, що набір прийнятих у ньому рішень висік власну лінію, яка є унікальною й неповторною, до найменшої засічки.

 Вартість:

 «Наш формат» (українською)

   друкована: 250 ₴