15 березня Олексій Корж переїхав із Чернігівської області до Львова. 16 березня до Львова переїхали два його колишні колеги: Костянтин Понідельченко і Володимир Мігас. Тоді ж, 15 березня, уперше вийшли на зв’язок родичі хлопців із Маріуполя, а в евакуаційній колоні звідти виїхав їхній друг, який займався виготовленням комбучі. Усі зустрілися у Львові й уже у квітні вирішили відкрити в новому місті власне кафе.

Заклад назвали 0629 – це телефонний код Маріуполя. На стіні в закладі – план міста. «До нас приходять дуже багато маріупольців. Часом вони не знають, що це таке: кафе чи щось інше, але бачать на дзеркалі 0629 і заходять просто запитати, що тут відбувається. Шукають своїх. Ці люди відразу розповідають, що вони теж із Маріуполя. Ми ділимося кожен своєю історією, і потім ці гості підтримують нас найбільше. Вони знаходять тут свою малу батьківщину, частинку власної домівки», – розповідає Олексій, співзасновник закладу.

Олексій – чи не єдиний не-маріуполець у команді. Він із Ніжина, Чернігівської області. Решта: два співзасновники, кухар, хлопець, який займається комбучею, і навіть виконроб, який допомагав із ремонтом – із Маріуполя.

«Ми не сильно заморочувалися з назвою. Узяли до уваги той факт, що 90% нашої команди саме з Маріуполя. Вирішили назватися 0629 із закликом, що Маріуполь – це Україна, і він завжди буде українським містом. Те, що відбувається зараз – тимчасово. Коли ми вигадали назву, у народі ще не говорили так багато про Маріуполь. Це було наше внутрішнє бажання, бо це про нашу команду».

З чого все почалося

Олексій зустрів війну в Чернігівській області. Виїжджати було небезпечно, тож певний час вони із сім’єю залишалися в Ніжині. Щоб доїхати хоча б до Києва, доводилося домовлятися з волонтерами та їхати об’їзними шляхами навколо окупованих містечок.

Володимир і Костянтин виїхали з Маріуполя до Києва після 2014 року, і до Львова їхали вже з Києва. Хлопці познайомилися в Києві, де Костянтин та Олексій разом працювали за баром протягом року. А коли звільнилися, продовжили товаришувати.

Коли почалася повномасштабна війна, хлопці випадково зустрілися у Львові. Олексій побачив в інстаграмі, що Костянтин у місті та запропонував зустрітися. Хотілося поділитися переживаннями й емоціями, але врешті хлопці зійшлися на тому, що у Львові взагалі немає роботи для вимушено переміщених осіб зараз. Місто максимально перевантажене.

«Ми подумали, що давно працюємо у сфері гостинності, маємо великий досвід і треба спробувати відкрити щось своє. Думали буквально кілька днів. У квітні вже почали шукати приміщення», – ділиться Олексій.

«Сумнівів, чи відкриватися, у нас не було. Війна показала характер: наш і нашої нації. Ми стільки всього пережили, що вже нічого не боялися. Звісно, відкривати кафе, як порівняти з усім іншим, узагалі не страшно. Якщо не зараз, то коли?! Ми навчилися жити сьогоднішнім днем. Запускалися, не задумуючись, із легкістю, не думали про ризики й анітрохи не шкодуємо. Ми не знаємо, що буде завтра чи через тиждень, але зараз ми робимо те, що можемо робити для себе, для гостей, для всієї країни. Хочемо цінувати те, що маємо зараз, бо війна показала, що все може змінитися в один момент, і ти можеш залишитися без нічого».

Пошук приміщення та вибір формату

Олексій:

Насправді багато закладів закрилися або тимчасово припинили працювати. «Сухий закон» багато кого з індустрії підкосив. Тому ринок комерційних приміщень був відносно вільним. Дуже реально було знайти приміщення за притомні гроші. Ми знайшли варіант у самому центрі Львова за доступну ціну.

Ми з Костянтином мали доволі великий досвід роботи за баром, а Володимир – на кухні. Тож ми розуміли, як влаштовані процеси, хоч і не мали досвіду ведення власного бізнесу.

Зараз Володимир наш су-шеф. Ми об’єднали зусилля та поділили завдання на трьох: у кожного є своя зона відповідальності. Я займаюся комунікаціями та маркетингом, Костянтин – баром, а Володимир – на кухні. У кожного є свої обов’язки, і це нам дуже спрощує ведення бізнесу. Разом ми обговорюємо, що кожен із нас зробив у своєму департаменті та який результат маємо.

Ми аналізували ринок і вирішили відкриватися як повноцінна кав’ярня. Але вже після відкриття почали спостерігати, на що є попит у львів’ян і гостей Львова. Так ми додали до меню шаурму. Теж маріупольську – з 23-го мікрорайону. Це була найтоповіша шаурма в Маріуполі, про яку всі в місті знали та всі по неї їздили. Ми відтворили цю шаурму в нас у закладі.

У Львові дійсно багато всього в гастро-сфері, вона дуже розвинена. Але ми вийшли за звичні тут формати. Шаурма стала родзинкою, і зараз люди кажуть, що наче місту нас бракувало. Наша історія в якомусь сенсі є унікальною, тому вона додала чогось цікавого до львівської гастрономії.

Також у нас є власне виробництво комбучі. Володимир заснував цей бренд два роки тому в Києві. У Києві в нас було понад 300 точок, де продавалася наша комбуча, серед них Salateira, «Молоко від фермера». Спільними зусиллями ми перевезли виробництво з Києва до Львова.

З початку повномасштабної війни із 70% клієнтів, з якими ми працювали, ми зараз не працюємо, бо хтось закрився, хтось не замовляє, у когось складно йдуть продажі. Зараз ми робимо доставку комбучі по всій Україні, найбільше замовляють у кав’ярні Львова, тож ми потроху відновлюємо виробництво. Особливо нас надихає, коли молодь заходить і купує на вечірку ящичок комбучі замість алкоголю. Це неабияк мотивує працювати та створювати корисні продукти для нашого майбутнього.

Розвиток

Я прихильник теорії, що як почнеш справи, так і піде далі. Тож у свій перший робочий день ми влаштували вечірку, на яку запросили всіх своїх друзів, знайомих. Пригощали людей комбучею, вони замовляли страви з меню. До нас завітали дійсно багато гостей. І навіть коли ми закривалися, бо наставала комендантська година, під закладом ще було багато людей. Вони дякували, і це було дуже щиро та зворушливо. Було зрозуміло, що всі старання не марні та далі буде краще.

Серед наших гостей дуже мало львів’ян. Натомість ми познайомилися з людьми з Харкова, Дніпра, Маріуполя, Закарпаття, Чернігівщини, Київщини. Ми багато спілкуємося з гостями, знайомимося, розповідаємо про себе одне одному. Тепер у нас є знайомі зі всієї України. Більшість розмов закінчуються тим, що нас кличуть у гості, коли закінчиться війна, і території, звідки приїхали всі ці люди, будуть звільнені. Це дуже емоційно та класно. Люди діляться переживаннями й історіями, підтримують нас, кажуть: «Дякуємо, що ви не опустили руки та зробили це». Ми також вважаємо, що допомагаємо економіці.

Перші два місяці були складними, бо про нас мало хто знав. Але вже цього місяця наче стався спалах, гості почали розповідати про нас друзям. Люди приходять, кажуть, що їм нас рекомендували, казали, що в нас смачна шаурма, комбуча та кава. Цього місяця ми відчули пік розвитку.

Мені здається, що те, що про нас почали говорити зараз – це результат нашої праці. Ми робимо класно та якісно завжди, тепер люди в цьому переконалися й тому, мабуть, радять нас іншим.

Також про нас написав мер Львова Андрій Садовий – він робив добірку з восьми закладів у Львові, які відкрили переселенці. Це дало великий поштовх. Ми навіть почали відчувати, що щоб підтримувати сервіс на тому рівні, як ми хочемо, треба розширювати штат.

Зараз ми дуже стежимо за тим, щоб зі збільшенням кількості замовлень не постраждала якість. Тому ми поки не думаємо над розширенням, а більше працюємо над сервісом. Ми хочемо, щоб кожна людина, яка до нас завітала, відчула нашу історію, настрій і щоб розповіла про нас друзям. Наша стратегія розвитку – щоб кожен гість покликав до нас усіх своїх друзів. Тому ми працюємо над тим, щоб «сарафанне радіо» працювало. А для цього потрібна якість, яка не погіршується.

Ми бачимо, що це працює. Тому що раніше люди проходили повз, не розуміючи, що ми таке. А через два місяці, коли в місті кажуть 0629, люди вже знають, про що йдеться: що це та де це.

Львів – дім

Ми дуже сумуємо за домом, але 70% житла наших працівників із Маріуполя вже немає. Наприклад, у хлопця, який відповідає за комбучу та який 15 березня зміг виїхати з Маріуполя, 30 березня зруйнували будинок.

Це дуже складно, бо всі мої рідні та друзі за пів тисячі кілометрів від мене. Навіть до дитини не може приїхати бабуся. Але я сподіваюся, щойно ситуація покращиться, я запрошуватиму друзів до себе. І ми будемо жити на кілька міст: тиждень у Києві, тиждень на Чернігівщині, тиждень у Львові. Але Львів став для нас рідним містом, бо тут почалася наша велика справа. Ми вдячні цьому місту. Жити у Львові дуже класно. Тут люди люблять розмовляти та ділитися емоціями – вони дуже відкриті.

З адаптацією особливих проблем не було. Нам неабияк пощастило, місцеві люди дали нам житло на необмежений термін. Але до 24 лютого, так уже вийшло, ми були російськомовними. Тепер розмовляємо українською, хоча спочатку було дуже складно та незвично. Усі в нашому оточенні раніше розмовляли або суржиком, або російською. І ми спершу часом не розуміли львів’ян. Вони вчили нас слів, типу «коліжанка» чи «патичок». Змінити мову насправді означає навчитися мислити по-іншому. Але львів’яни смішно реагували на наше мовлення, виправляли, вчили. Тепер «ми вже є місцеві» [імітує львівський діалект]. Моїй дитині рік, і вона сказала перше слово – «тато», українською. Це дуже приємно.

Я сам, на жаль, жодного разу не був у Маріуполі, але вірю, що скоро ми поїдемо туди на пляж їсти кукурудзу та креветки. Я так багато вже чув про це місто, що закохався. А колись, можливо, ми відкриємо наш заклад ще й там. Це було б символічно.

Матеріал створено в партнерстві з програмою СИЛА (Єднання через спільні дії молоді), що працює над інтеграцією внутрішньо переміщеної молоді в Україні та забезпеченням найбільш комфортних умов для них